Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 552/4200/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: 28.10.2021. Зареєстровано: 28.10.2021. Забезпечено надання загального доступу: 29.10.2021.
Дата набрання законної сили: 09.12.2021
Результат оскарження 09.12.2021 Полтавський апеляційний суд: залишено рішення без змін
Номер судового провадження: 2/552/1695/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Київський районний суд м. Полтави 
		 
		Справа № 552/4200/21 
		Провадження №2/552/1695/21
		Р І Ш Е Н Н Я 
		і м е н е м у к р а ї н и
		 
		27.10.2021   Київський районний суд м. Полтави в складі: 
		 
		головуючого  судді Самсонової О.А.,
		секретар судового засідання  Жарін П.М.,
		 
		учасники справи та їхні представники:
		позивач  ОСОБА_1 , 
		представник позивача  адвокат Малофеєв Артем Іванович
		відповідач  Приватне підприємство «Явір - 2000»,
		 
		розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Явір-2000» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди, - 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ПП «Явір-2000» з позовом про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди.
		У своїй позовній зазначив, що з 22 грудня 2012 року він працював на Приватному підприємстві «Явір-2000» на посаді інспектора охорони.
		18 березня 2015 року він був призваний на військову службу під час мобілізації. 25 квітня 2016 року ним було укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу.
		23 квітня 2021 року позивача звільнено з військової служби.
		За час проходження військової служби позивач отримував середню заробітну плату з місця основної роботи  ПП «Явір-2000».
		Після звільнення з лав Збройних Сил України позивач вирішив повернутися до виконання трудових обов`язків за основним місцем роботи, але дізнався, що його звільнено.
		29 травня 2021 року йому було видано лише трудову книжку. Копію наказу про звільнення та довідку про доходи йому видано не було. Їх зміг отримати лише 27 липня 2021 року після направлення адвокатом відповідного адвокатського запиту.
		Звільнення позивач вважає незаконним, проведеним з порушенням норм чинного законодавства та таким, що порушує його права.
		Тому позивачпросив суд визнати незаконним та скасувати наказ Приватного підприємства «Явір-2000» № 111-К від 03 вересня 2018 року в частині звільнення ОСОБА_1 з посади інспектора охорони, поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді інспектора охорони Приватного підприємства "Явір-2000" з 04 вересня 2018 року. Стягнути з Приватного підприємства "Явір-2000" на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 04 вересня 2018 року по 23 квітня 2021 року в сумі 107078,40 грн., а також 5000 грн. на відшкодування завданої моральної шкоди.
		Також просив стягнути з відповідача на його користь 10000 грн. на відшкодування витрат на правничу допомогу.
		Ухвалою судді Київського районного суду м.Полтави від 05 серпня 2021 року відкрито провадження у справі, яку вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
		Заперечення від позивача щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до суду не надходили.
		Відповідач, який належним чином повідомлений про розгляд справи судом, з клопотанням про розгляд справи з повідомленням сторін до суду не звертався. 
		Надав відзивна  позов, у якому проти позовних вимог заперечив (а.с. 28-32).
		У відзиві зазначив, що звільнення ОСОБА_1 здійснене 04 вересня 2018 року, тобто під час проходження позивачем військової служби у Збройних Силах України за контрактом від 25 квітня 2016 року, а не в період його призову на військову службу під час дії особливого періоду або у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану.
		Звільнення позивача з роботи проведено у повній відповідності до норм чинного законодавства, прав його при звільненні не порушено.
		Посилався на невірне нарахування позивачем його середнього заробітку, а також відсутність доказів заподіяння йому моральної шкоди.
		Зазначені позивачем витрати на правову допомогу в розмірі 10000 грн. відповідач вважає завищеними, належним чином не обґрунтованими та такими, що становлять надмірний тягар для відповідача.
		Також відповідач зазначив, що позивач звернувся до суду з даним позовом з пропуском визначеного законом строку позовної давності у трудових справах.
		Тому просив відмовити в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ПП «Явір-2000» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди за безпідставністю. Зменшити розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката до 1000 грн.
		Також відповідач надав суду заяву про застосування строків позовної давності, у якій просив суд відмовити в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 з підстав спливу строку позовної давності (а.с.33-34).
		 
		Інші заяви по суті справи та клопотання учасники справи сулу не подавали.
		 
		Дослідивши та оцінивши докази у справі, суд приходить до наступних висновків.
		Судом встановлено, що наказом Приватного підприємства «Явір-2000» від 22 жовтня 2012 року №83-к ОСОБА_1 прийнятий на роботу на посаду інспектора охорони в ПП «Явір-2000».
		Вказана обставина підтверджується даними трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 (а.с.7).
		Як вбачається з Військового квитка ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 , з 18 березня 2015 року він призваний на військову службу (а.с.13-14).
		25 квітня 2016 року ОСОБА_1 уклав з Міністерством оборони України в особі Командувача військ оперативного командування «Північ» контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу (а.с.11-12)
		Згідно контракту ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання проходити військову службу у Збройних силах України протягом строку контракту, а в разі настання особливого періоду - понад установлений контрактом строк. Контракт був укладений на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.
		Чинність зазначеного контракту припинена 23 квітня 2021 року на підставі наказу військового комісара Полтавського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (по стройовій частині) №79 від 23 квітня 2021 року (а.с.10, зворот).
		Вказаним наказом ОСОБА_1 виключено зі списків Полтавського обласного центру комплектування та соціальної підтримки, знято зі всіх видів забезпечення.
		Таким чином позивач, який 18 березня 2015 року був призваний на військову службу, перебував на військовій службі по 23 квітня 2021 року включно. 
		 
		Після призову позивача на військову службу відповідачем за ним зберігалося робоче місце, виплачувався середній заробіток.
		Але наказом від 03 вересня 2018 року по ПП «Явір-2000» №111-К ОСОБА_1 звільнено з посади інспектора охорони з 04 вересня 2021 року у зв`язку з добровільним заключенням контракту на військову службу згідно п. 3 ст. 36 КЗпП України (а.с. 9, зворот).
		 
		Відповідно до частини другоїстатті 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України.
		Частина шостастатті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
		Порядок проходження служби у Збройних силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність, встановлюють гарантії військовослужбовцям.
		Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XIIздійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, він також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, отже, є спеціальним у частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу.
		Відповідно до частин першої та другоїстатті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
		За приписами частин другої, третьоїстатті 1Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
		Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
		Видами військової служби відповідно до частини шостоїстатті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»є:
		строкова військова служба;
		військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період;
		військова служба за контрактом осіб рядового складу;
		військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу;
		військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки;
		військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;
		військова служба за призовом осіб офіцерського складу.
		Рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 01 березня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України», яке введене в діюУказом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.
		Законом України від 17 березня 2014 року «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» затверджено Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303, яким глава держави у зв`язку з різким ускладненням внутрішньополітичної обстановки, втручанням Російської Федерації у внутрішні справи України, зростанням соціальної напруги в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі постановив про оголошення та проведення часткової мобілізації.
		Надалі Президент України ще тричі видавав укази про часткову мобілізацію, які були затвердженізаконами України від 06 травня 2014 року№ 1240-VII, від 22 липня 2014 року № 1595-VII, від 15 січня 2015 року № 113-VIII та, крім іншого, встановлювали строки проведення мобілізації (протягом 45 діб уперших двох випадках та 210 діб - в останньому).
		На час призову ОСОБА_1 на військову службу частиною 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» було передбачено, що за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.
		За громадянами України, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв`язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв`язку з прийняттям на військову службу за контрактом, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання більше ніж на один рік.
		Таким чином, законодавцем запроваджено норми щодо соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду, не лише за призовом під час мобілізації, на особливий період, а й прийнятих на військову службу за контрактом, а також призваних на строкову військову службу у зазначений період.
		11 червня 2015 року набрав чинностіЗакон України від 14 травня 2015 року № 433-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду», метою прийняття якого згідно з пояснювальною запискою до нього є посилення соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду. Зазначеним законом частину другустатті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»викладено в такій редакції:
		«2. Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертоюстатті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті51, частиною п`ятою статті53, частиною третьою статті57, частиною п`ятою статті61 Закону України «Про освіту».
		На час прийняття відповідачем рішення про звільнення позивача та видачі відповідного наказу 03 вересня 2018 року ст. 119 КЗпП України передбачала, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно доЗакону України"Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
		Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що громадяни України, призвані на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу під час особливого періоду, користувалися передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП Українигарантіями щодо збереження місця роботи та середньомісячного заробітку.
		Визначення «особливого періоду» наведено уЗаконі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII, відповідно до статті 1 якого:
		мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано;
		особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій;
		демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
		Відповідно достатті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-ХІІ «Про оборону України»особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
		За змістом наведених визначень, навіть за невведення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи.
		Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
		Таким чином особливий період в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставіУказу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію»та триває дотепер, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації ситуації на Сході України.
		Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 (провадження № 11-609апп19).
		Таким чином суд приходить до висновку, що оскільки ОСОБА_1 був призваний на строкову військову службу в період дії особливого періоду, то за ним зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації відповідно достатті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» тастатті 119 КЗпП України, не зважаючи на укладення ним 25 квітня 2016 року контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу.
		Тому його звільнення вчинене всупереч закону, не є законним та порушує права позивача.
		 
		Вирішуючи заяву ПП «Явір-2000» про застосування наслідків пропуску позивачем строку звернення до суду за поновленням порушеного трудового права, суд виходить з наступного.
		Відповідно до ч.1 ст. 233 КЗпП України в редакції, що діяла на час звільнення позивача та на час одержання ним трудової книжки, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
		Як вбачається з даних книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них ПП «Явір-2000», трудову книжку ОСОБА_1 одержав ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		Тому перебіг встановленого ст. 233 КЗпП України місячного строку звернення до суду розпочався 29 травня 2021 року, і тривав по 29 червня 2021 року включно.
		До суду з позовом позивач звернувся 02 серпня 2021 року (день, коли позовна заява ним здана на поштове відділення), тобто з пропуском встановленого ст. 233 КЗпП України строку. 
		При цьому суд відхиляє доводи відповідача про початок перебігу строку звернення позивача до суду з дня одержання Полтавським районним військовим комісаріатом 06 вересня 2018 року листа ПП «Явір-2000», яким відповідач просив вручити ОСОБА_1 копію наказу про звільнення.
		За відсутності даних про вручення позивачу копії наказу про звільнення вказана дата  06 вересня 2018 року - не є датою вручення позивачу копії наказу про звільнення, та відповідно не є датою, з якої розпочався перебіг встановленого ст. 233 КЗпП України строку. 
		Та обставина, що копію наказу про звільнення позивач отримав пізніше, а саме 27 липня 2021 року, не змінює того факту, що до суду він звернувся з пропуском встановленого ст. 233 КЗпП України строку.
		Оскільки після отримання позивачем трудової книжки розпочався перебіг місячного строку, визначеного законом для звернення до суду, перебіг такого строку закінчився 29 червня 2021 року, то після отримання 27 липня 2021 року наказу перебіг такого строку не розпочинався заново.
		 
		Згідно ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
		Проте, позивачем та його представником не надано суду доказів наявності поважних причин пропуску вказаних строків.
		В позовній заяві зазначена обставина також жодним чином не обґрунтована.
		На час звернення позивача за правовою допомогою до адвоката, що згідно договору №07/07 про надання правничої допомоги відбулося 07 липня 2021 року, визначений законом строк звернення до суду вже було пропущено.
		Таким чином судом встановлено, що звільнення позивача є незаконним, відбулося з порушенням вимог закону. Але у зв`язку з пропуском строку звернення до суду, встановленого ст. 233 КЗпП України, відсутністю поважних причин пропуску такого строку, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
		В задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі необхідно відмовити у зв`язку з пропуском встановленого законом строку звернення до суду.
		 
		Відповідно до ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Оскільки судом прийнято рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про поновлення на роботі, вимоги про стягнення середнього заробітку також задоволенню не підлягають.
		 
		Відповідно достатті 15 Цивильного кодексу України(далі -ЦК України) кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.
		Частиною другоюстатті 16 ЦК Українивизначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.
		Стаття 1 КЗпП Українипередбачає, що на трудові відносини поширюються норми цьогоЗакону.
		Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюєтьсястаттею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
		Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
		Зазначене положення закону (стаття 237-1 КЗпП України) містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
		За змістом указаного положення законупідставою для відшкодування моральної шкоди згідно ізстаттею 237-1 КЗпП Україниє факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
		Встановлене Конституцієюта законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.
		Відповідно достатті 237-1 КЗпП Україниза наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
		Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
		КЗпП Українине містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, астаття 237-1 цього Кодексупередбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.
		Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.
		За наявності встановленого порушення прав працівника у сфері трудових відносин, тобто звільнення в період його тимчасової непрацездатності, відшкодування моральної шкоди на підставістатті 237-1 КЗпП Україниздійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.
		Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц (провадження № 61-20666св18).
		Як зазначав в позовній заяві позивач, під час проходження військової служби він отримав інвалідність внаслідок війни, а з наближенням закінчення терміну контракту позивача турбувала невпевненість у майбутньому та тривожність, яка існує і сьогодні. Оскільки відповідач протиправно звільнив позивача, нехтуючи гарантіями держави відносно нього  особи, яка брала участь у захисті територіальної цілісності України, що в свою чергу вплинуло на стан його здоров`я та потребує додаткових зусиль на відновлення порушених прав, як-от, неодноразові звернення до відповідача про надання наказу про звільнення, трудової книжки, а в подальшому звернення до адвоката для укладення договору на надання правничої допомоги з метою захисту порушених прав позивача тощо, йому завдано значної моральної шкоди.
		Враховуючи порушення трудових прав позивача, що призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків і вимагають віл нього додаткових зусиль для організації свого життя, позивач просив захистити його порушене право шляхом стягнення на його користь на відшкодування моральної шкоди в розмірі 5000,00 грн.
		 
		Оскільки судом встановлено, що трудові права позивача були порушені незаконним звільненням, позивач як інвалід другої групи потребує особливо ретельного ставлення до захисту його прав, але вимушений відстоювати своє право в суді, звертатися за правовою допомогою адвоката, суд приходить до висновку, що незаконними діями відповідача позивачу було завдано моральної шкоди.
		Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
		З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.
		Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд враховує конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер немайнових втрат, зокрема, враховано тяжкість вимушених змін у його житті через які він, будучи інвалідом 2-ї групи вимушений вирішувати питання свого подальшого працевлаштування, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, та вважає справедливим визначити суму компенсації у розмірі 5000 грн.
		З позовними вимогами про відшкодування йому моральної шкоди позивач звернувся у визначений законом тримісячний строк.
		При цьому суд бере до уваги рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі №1-5/2012 , у якому Конституційний Суд зазначив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233Кодексу законів про працю Україниу взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
		Тому суд приходить до висновку про необхідність позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди задовольнити, стягнути з відповідача на користь позивача 5000 грн. на відшкодування завданої йому моральної шкоди.
		Таким чином позов підлягає до часткового задоволення.
		 
		Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно до задоволених відносно них позовних вимог.
		За позовними вимогами про поновлення на роботі позивач на підставі п.1 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений.
		За позовними вимогами про стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди судового збору, які судовим збором оплачуються, позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 9 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» як інвалід другої групи, а також на підставі п. 13 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» як учасник бойових дій (а.с. 13-14, 19).
		Тому у зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу судові витрати необхідно віднести за рахунок держави.
		У зв`язку з задоволенням позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди з відповідача на користь держави необхідно стягнути судовий збір у розмірі 908,00 грн.
		Згідно ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:
		1) у разі задоволення позову - на відповідача;
		2) у разі відмови в позові - на позивача;
		3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Оскільки судом позов задоволено частково, на 1/3, а саме задоволена одна з трьох позовних вимог, з відповідача на користь позивача підлягає до стягнення 1/3 частина витрат, понесених ним на оплату правової допомоги.
		Тому з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 3333,33 грн. на відшкодування витрат на правову допомогу.
		Керуючись ст. ст. 259, 263 - 265 ЦПК України, суд, -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Явір-2000» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку - відмовити.
		 
		Позовну вимогу ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Явір-2000» про відшкодування моральної шкоди задовольнити.
		Стягнути з Приватного підприємства «Явір-2000» на користь ОСОБА_1 5000 грн. 00 коп. (п`ять тисяч гривень нуль копійок) на відшкодування завданої моральної шкоди, 3333 грн. 33 коп. (три тисячі триста тридцять три гривні тридцять три копійки) на відшкодування понесених судових витрат, а всього стягнути 8333 грн. 33 коп. (вісім тисяч триста тридцять три гривні тридцять три копійки).
		Стягнути з Приватного підприємства «Явір-2000» на користь держави судовий збір у розмірі 908 грн. 00 коп. (дев`ятсот вісім гривень нуль копійок).
		За позовні вимоги про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу судові витрати віднести за рахунок держави.
		 
		Рішення суду може бути оскаржено до Полтавського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. 
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		 
		Учасники справи: 
		позивач  ОСОБА_1 , проживаючий: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ,
		відповідач  Приватне підприємство «Явір  2000», місцезнаходження: м.Полтава, вул. Ст. Кондратенка, буд. 6, код ЄДРПОУ 31175036.
		 
		Повне судове рішення виготовлено 27 жовтня 2021 року.
		 
		Головуючий                                О.А.Самсонова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...