Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/39955/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 16.02.2022. Забезпечено надання загального доступу: 18.02.2022.
Дата набрання законної сили: 03.02.2022
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		                                                                                                                                Головуючий у І інстанції Фролова І.В.
		Провадження №22-ц/824/1043/2022                                                                Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О.
		 
		 
		 
		 ПОСТАНОВА
		 ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
		 
		      03 лютого 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
		 
		              головуючого судді:         Матвієнко Ю.О.,
		              суддів:                              Гуля В.В., Шебуєвої В.А.,
		              при секретарі:                    Ковтун М.В., 
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою Адміністрації Державної прикордонної служби України на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 травня 2021 року у справі за позовом Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, про виселення із службової квартири та зняття з реєстрації,
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		У грудні 2020 року Адміністрація Державної прикордонної служби України звернулася доШевченківського районного суду міста Києва з позовом, в якому просила виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 із службової квартири за адресою: АДРЕСА_1 та зобов`язати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 знятись із реєстрації за вищевказаною адресою.
		Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що  ОСОБА_1 проходив військову службу у Державній прикордонній службі та був звільнений з неї Указом Президента України від 31.08.2019 року за №346/2019. 
		Під час проходження військової служби в Одеському гарнізоні Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України ОСОБА_1 був забезпечений постійною житловою площею за місцем служби за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 53,64 кв.м., житловою площею 28,41 кв.м. Зазначену квартиру ОСОБА_1 станом на момент подання позовної заяви не здав. 
		В подальшому ОСОБА_1 було переведено для проходження військової служби до Адміністрації Державної прикордонної служби України, де він був забезпечений службовою житловою площею для тимчасового проживання на період проходження служби, у вигляді 3-кімнатної службової квартири АДРЕСА_3 (в подальшому, відповідно до розпорядження Шевченківської РДА в м. Києві від 03.03.2018 року № 116 поштову адресу було змінено на номер будинку з «3-А» на «5-Б») на родину з 4-х осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (дружина), ОСОБА_3 (дочка), ОСОБА_4 (дочка). 
		Після звільнення з військової служби та виключення з усіх видів забезпечення ОСОБА_1 листом АДПСУ від 02.06.2020 року за вих. № 0.704-5764/0/6-20 було повідомлено про необхідність здачі службового житла (службової квартири АДРЕСА_4 ) та запропоновано у добровільному порядку вивільнити та здати зазначене службове житло, що відповідачами зроблено не було. 
		Позивач у позові посилався на те, що невиконання відповідачами законних вимог АДПСУ щодо виселення із службового житла порушує соціальні права інших військовослужбовців та членів їх сімей, які перебувають на обліку та в списках осіб, що потребують отримання службового житла.
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 травня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
		Не погоджуючись з рішенням суду, позивач подав на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити по справі нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Обгрунтовуючи скаргу, посилався на те, що висновки суду не відповідають положенням ст.124 ЖК Української РСР, згідно якої робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
		У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Кривенко В.В., проти задоволення скарги заперечив та просив залишити скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, як законне та обґрунтоване.
		В судовому засіданні представник Адміністрації Державної прикордонної служби України Бєляєв В.М.апеляційну скаргу підтримав та просив про її задоволення з викладених у ній підстав.
		Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та представник ОСОБА_1  - адвокат Кривенко В.В., проти задоволення скарги позивача заперечили та просили залишити рішення суду без змін з підстав, викладених у відзиві на скаргу.
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.
		Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.  Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.    
		Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу в Державній прикордонній службі та був звільнений з неї Указом Президента України від 31.08.2019 року за №346/2019.
		Під час проходження військової служби в Одеському гарнізоні Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України ОСОБА_1 був забезпечений постійною житловою площею за місцем служби за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 53,64 кв.м., житловою площею - 28,41 кв.м., що підтверджується списком військовослужбовців та членів їх сімей ПдНПВ України, які взяті на облік по місту роботи для отримання житла у м. Одеса (а.с.10-14), а також протоколом № 4 засідання гарнізонної комісії Південного напряму ПВУ від 25 жовтня 2001 року про розподіл виділених квартир (а.с.15-18).
		Таким чином, службове житло за адресою: АДРЕСА_2 , відповідач отримав у жовтні 2001 року за місцем служби в м. Одеса на сім`ю у складі 3-х осіб: він, дружина ОСОБА_5 та дочка ОСОБА_6 .
		В подальшому, 19 грудня 2005 року, шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було розірвано (а.с.50) і у вищевказаній квартирі залишилися проживати колишня дружина відповідача та донька. Вказана обставина сторонами у справі не оспорювалася.
		Через певний час, ОСОБА_5 та ОСОБА_7 скористалися своїм правом на приватизацію житла, в рівних долях приватизували житло за адресою: АДРЕСА_2 , та 28 квітня 2012 року відчужили його на підставі договору дарування (а.с.51-52).
		Також встановлено, що відповідача ОСОБА_1 було переведено для проходження військової служби до Адміністрації Державної прикордонної служби України, де він був забезпечений службовою житловою площею, для тимчасового проживання на період проходження служби, у вигляді 3-кімнатної службової квартири АДРЕСА_3 (в подальшому, відповідно до розпорядження Шевченківської РДА в м. Києві від 03.03.2018 року № 116 поштову адресу було змінено на номер будинку з «3-А» на «5-Б») на родину з 4-х осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (дружина), ОСОБА_3 (дочка), ОСОБА_4 (дочка), що підтверджується витягом з розпорядження Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації від 20.04.2018 року за № 255, а також Ордером № 016075 на право зайняття службового жилого приміщення.
		Після звільнення з військової служби та виключення з усіх видів забезпечення відповідачу листом АДПСУ від 02.06.2020 року за вих. № 0.704-5764/0/6-20 було повідомлено про необхідність здачі службового житла (службової квартири АДРЕСА_4 ) та запропоновано у добровільному порядку вивільнити та здати зазначене службове житло.
		Проте, як встановлено судом, відповідачами вказане житло не звільнено.
		Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з його необґрунтованості, і колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.
		Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
		За змістом ст. 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
		Частиною 1 ст. 125 цього Кодексу визначено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.
		Надаване громадянам у зв`язку з виселенням з службового жилого приміщення інше жиле приміщення має відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 114 цього Кодексу (ч. 1 ст. 126 ЖК України).
		Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Статтею 310 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
		Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 311 ЦК України).
		У свою чергу відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
		Згідно ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
		Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02 грудня 2010 р.
		У п. 36 рішення від 18 листопада 2004р. у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 р., п. 63).
		Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
		За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Під час розгляду справи було встановлено, що відповідач ОСОБА_1 проходив військову службу в органах державної прикордонної служби з 1994 року, на цей час є військовим пенсіонером, має військову вислугу 35 років, з них 25 років прослужив в органах державної прикордонної служби, тому обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про неможливість виселення відповідача та членів його сім`ї зі службового приміщення, наданого Адміністрацією Державної прикордонної служби України, без надання іншого рівноцінного житла, оскільки п.2 ч.1 ст.125 Житлового кодексу Української PCP передбачає, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.
		Вказана позиція знайшла своє відображення в п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 року (із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України № 2 від 10.03.1989, № 13 від 25.12.1992, №15 від 25.05.1998), у якому зазначено, що оскільки в силу cт.125 ЖК деякі категорії громадян, які проживають у службових жилих приміщеннях, не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, при розгляді справ про виселення зі службових жилих приміщень необхідно з`ясовувати, чи користуються відповідачі зазначеною пільгою».
		При цьому, суд при вирішенні справи обґрунтовано прийняв до уваги той факт, що відповідач та члени його родини не володіють іншим житлом, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, відповідно, позбавлення відповідача, членів його родини, в тому числі малолітніх дітей, житла, буде неспіврозмірним втручанням в його особисте життя і невідповідатиме законній меті та суспільній необхідності.
		Таким чином, враховуючи те, що згідно вимог ст. 125 ЖК Української РСР відповідач не підлягає виселенню зі службового житла без надання йому іншого житлового приміщення, та беручи до уваги відсутність у нього та членів його сім`ї іншого житла, придатного для проживання, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки виселення відповідача та членів його сім`ї за таких умов становитиме невиправдане втручання в приватну сферу особи та буде порушенням прав на повагу до житла.
		Доводи апеляційної скарги позивача про те, що відповідач ОСОБА_1 забезпечений житлом, яке він отримав, перебуваючи на службі у м. Одеса, колегією суддів відхиляються, оскільки наявними у матеріалах справи доказами, проаналізованими судом, підтверджується, що отримана відповідачем у 2001 році квартира АДРЕСА_5 була приватизована його бувшою дружиною ОСОБА_5 та дочкою ОСОБА_7 , які 28 квітня 2012 року дану квартиру відчужили на підставі договору дарування (а.с.51-52).    
		Вищенаведені встановлені судом обставини спростовують доводи апеляційної скарги про забезпеченість відповідача ОСОБА_1 житлом у м. Одеса.
		Інші доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди позивача з висновками суду щодо їх оцінки. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
		Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
		Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Оскільки рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги позивача цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а скарги Адміністрації Державної прикордонної служби України - без задоволення. 
		Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів
		 
		П О С Т А Н О В И В :
		 
		Апеляційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України - залишити без задоволення.
		 
		Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 травня 2021 року - залишити без змін.
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
		 
		 
		    Головуючий: 
		 
		    Судді:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...