Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 620/6056/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано судом: 02.06.2022. Зареєстровано: 03.06.2022. Забезпечено надання загального доступу: 03.06.2022.
Дата набрання законної сили: 02.06.2022
Номер судового провадження: К/9901/26361/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		02 червня 2022 року 
		м. Київ
		справа №620/6056/20
		адміністративне провадження №К/9901/26361/21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		головуючого судді-доповідача: Мартинюк Н.М.,
		суддів: Жука А.В., Калашнікової О.В.,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №620/6056/20
		за позовом   ОСОБА_1 
		до Чернігівського апеляційного суду 
		про визнання протиправними дій та стягнення коштів,
		 
		за касаційною скаргою ОСОБА_1 
		 
		на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2021 року (головуючий суддя: Коротких А.Ю., судді: Сорочко Є.О., Чаку Є.В.).
		 
		ВСТАНОВИВ:
		І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		У грудні 2020 року ОСОБА_1 пред`явила позов до Чернігівського апеляційного суду, в якому просила суд:
		- визнати протиправними дії Чернігівського апеляційного суду в частині застосування на підставі положень статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» обмеження нарахування і виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року;
		- стягнути з Чернігівського апеляційного суду на користь ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року в сумі: 400687 грн 34 коп.
		В обґрунтування позовних вимог позивачка вказувала на те, що працювала на посаді судді Чернігівського апеляційного суду у спірний період, проте, суддівську винагороду за період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року їй нараховано і виплачено на підставі статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», а не статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що призвело до зменшення її розміру і, відповідно, порушення її прав та гарантій.
		Вважаючи своє право на отримання суддівської винагороди у повному обсязі порушеним, позивачка звернулася до суду за його захистом.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 4 лютого 2021 року позов задоволено:
		- визнано протиправними дії Чернігівського апеляційного суду в частині застосування на підставі положень статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» обмеження нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року;
		- стягнуто з Чернігівського апеляційного суду на користь ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року в сумі: 400687 грн 34 коп.
		Звернуто до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць.
		Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України «Про судоустрій та статус суддів», при цьому застосування статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прямо суперечить статті 130 Конституції України.
		До того ж, рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року у справі №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-ІХ зі змінами, абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України «Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ.
		Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2021 року рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 4 лютого 2021 року скасовано, прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено.
		Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що за правилами частин третьої, четвертої статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Державна судова адміністрація України (далі - «ДСА України») здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення, зокрема, Чернігівського апеляційного суду.
		Зважаючи на це, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позов предявлено до неналежного відповідача, оскільки належним відповідачем у справі має бути саме ДСА України.
		В силу відсутності процесуального права у суду апеляційної інстанції здійснювати заміну неналежного відповідача у справі, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
		Поряд з цим, апеляційний суд констатував правильність висновку окружного суду, про те, що позивачка має право на отримання суддівської винагороди, розмір якої було обмежено відповідно до статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», за період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року включно на підставі статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з урахуванням виплачених у цей період сум та з утриманням із сум, що підлягають виплаті, передбачених законом податків та обов`язкових платежів.
		Не погоджуючись із судовим рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1  звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на нього.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів
		У липні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2021 року, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 4 лютого 2021 року залишити без змін.
		В обґрунтування вимог касаційної скарги ОСОБА_1 зазначила, що вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що Чернігівський апеляційний суд є неналежним відповідачем у цій справі, з огляду на те, що саме цей суд крізь призму трудових відносин сторін, був роботодавцем позивачки.
		Зауважила, що будь-яких трудових правовідносин у неї з ДСА України не було, з огляду на це, правові підстави предявлення позову до цього органу відсутні.
		Звертала увагу на неоднакому правозастосовну практику Шостого апеляційного адміністративного суду в контексті питання належного відповідача у цій категорії справ.
		Верховний Суд ухвалою від 28 липня 2021 року відкрив касаційне провадження на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
		У відзиві на касаційну скаргу відповідач не виклав свого міркування щодо суті спірного питання та законності оскаржуваного рішення. Просив Суд ухвалити у справі законне і обґрунтоване рішення, а про результат розгляду справи повідомити відповідача. Додатково наголошував, що як розпорядник коштів нижчого рівня не мав правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
		ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
		ОСОБА_1 працювала на посаді судді починаючи з 22 квітня 1993 року.
		На посаді судді Чернігівського апеляційного суду позивачка працювала у період починаючи з 2 жовтня 2018 року. 
		31 серпня 2020 року ОСОБА_1 була відрахована зі складу Чернігівського апеляційного суду згідно рішення Вищої ради правосуддя №2435/0/15-20 від 20 серпня 2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Чернігівського апеляційного суду у зв`язку з поданням заяви про відставку». 
		ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
		Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
		Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
		У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII (далі - «Закон») зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
		За частинами першою, другою статті 4 Закону судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
		Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
		Відповідно до частини першої статті 135 Закону суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
		За частиною другою статті 135 Закону суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
		Відповідно до частини третьої статті 135 Закону (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2020 від 11 березня 2020 року діє в редакції Закону №1774-VIII) базовий розмір посадового окладу судді становить: 
		1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 
		2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 
		3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року
		18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ (далі - «Закон №553-ІХ»), згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-IX (далі - «Закон №294-IX») доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут мова йде про редакцію Закону №294-IX, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28 серпня 2020 року): «установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша).
		Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга).
		Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)» (частина третя).
		Конституційний Суд України Рішенням від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону №294-IX зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону №553-IX.
		За текстом цього Рішення, указані положення Закону №294-IX і Закону №553-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
		IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
		Верховним Судом ухвалою від 28 липня 2021 року було відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
		Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
		- якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов наступних висновків.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Ключовим питання, на яке має відповісти Верховний Суд у цій справі є питання належного відповідача, оскільки постанова апеляційного суду про відмову в задоволенні позову прийнята виключного з мотиву предявлення позову ОСОБА_1 , на переконання апеляційного суду, до неналежного відповідача (Чернігівського апеляційного суду).
		Апеляційний суд, дійшов висновку, що Чернігівський апеляційний суд не є належним відповідачем у справі, покликаючись на правові висновки, сформовані Верховним Судом у постанові від 3 березня 2021 року у справі №340/1916/20.
		Верховний Суд з цього приводу вбачає за необхідне зазначити наступне.
		Указаною постановою від 3 березня 2020 року у справі №340/1916/20 Верховний Суд направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, адже для правильного вирішення спору потрібно було визначити належного відповідача у цих правовідносинах.
		У ситуації, яка склалася у зв`язку із прийняттям Закону №553-ІХ і, як наслідок, обмеження виплати суддівської винагороди десятьма прожитковими мінімумами протягом липня-серпня 2020 року, безсумнівним, з огляду на висловлену правову позицію Верховного Суду, є те, що обмеження розміру суддівської винагороди протягом вказаного періоду було неправомірним. Поміж тим, при вирішенні питання про те, який суб`єкт владних повноважень повинен відповідати у такій-от ситуації за позовом, а також яким є ефективний спосіб захисту порушеного права, суд касаційної інстанції, направляючи справу (№340/1916/20) на новий розгляд, орієнтував суди нижчих інстанцій на те, щоб дослідили обставини щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на виплату суддівської винагороди.
		Так, відповідачем у справі №340/1916/20 був апеляційний суд (у якому позивач працює суддею), а предметом спору - наказ голови цього суду (в частині пункту 1, у якому йдеться про обмеження нарахування та виплати суддівської винагороди за квітень 2020 року, починаючи з 18 квітня 2020 року, який був застосований до судді Кропивницького апеляційного суду Гончара В.М. із застуванням обмеження нарахування у сумі: 47 320,00 грн). У контексті спірних правовідносин тієї справи і фактичних підстав їх виникнення питання про те, чи міг апеляційний суд (як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня) виконувати свої зобов`язання по виплаті суддівської винагороди у повному обсязі (з огляду на наявність чи відсутність у нього фінансових ресурсів на цю виплату) було недослідженим. Тому оцінити правомірність дій конкретно відповідача (як розпорядника бюджетних коштів) у вимірі спірних правовідносин тієї справи, а також чи ефективним у такому випадку був застосований судами спосіб захисту порушеного права суд касаційної інстанції у межах своїх повноважень на цій стадії не міг. Для захисту порушеного права вимагалося з`ясувати додаткові обставини (як-от щодо обсягу фінансування потреб на виплату суддівської винагороди протягом спірного періоду, зокрема чи вносилися зміни до кошторису суду в цій частині і які, яким чином розпорядилися цими коштами) для того, щоб правильно визначити відповідача за позовом і належний спосіб захисту (адже інакше сама лиш констатація адміністративним судом порушення права судді на отримання суддівської винагороди без його (ефективного) захисту, зважаючи на завдання адміністративного судочинства, була б позбавлена сенсу).
		Отже, у постанові від 3 березня 2020 року в справі №340/1916/20 Верховний Суд не висловлював правової позиції з приводу того, хто конкретно має бути відповідачем за позовом (у справі №340/1916/20), позаяк цей аспект вказаної справи вимагав з`ясування додаткових обставин, у зв`язку з чим справу було направлено на новий розгляд.
		Повертаючись до обставин цієї справи, окружний суд, задовольняючи позов, виходив з того, що порушення права позивачки відбулось з боку зазначеного нею відповідача, натомість апеляційний суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах відповідати має ДСА України як головний розпорядник бюджетних коштів.
		Відповідно до частин третьої, четвертої статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України.
		Відповідно до статті 149 цього Закону суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
		Зважаючи на приписи статей 148, 149 Закону у зіставленні із нормами частин першої, другої, п`ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких, зокрема, щодо суддів місцевих і апеляційних судів, є ДСА України, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, тому саме ДСА України як суб`єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.
		Окрім того, необхідно зазначити про те, що у віданні ДСА України діє окрема бюджетна програма для забезпечення виконання рішень судів - КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», призначена саме для таких цілей. За правилами пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року №845, наявність такої програми означає, що списання коштів здійснюватиметься саме за нею.
		У цьому зв`язку також необхідно зауважити, що, враховуючи приписи частини першої статті 2 та частини першої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 5 червня 2012 року №4901-VI, списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів (тут маємо на увазі - з ДСА України).
		До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10 лютого 2022 року у справі №160/10554/20.
		У розрізі обставин цієї справи колегія суддів не намагається заперечити, що Чернігівський апеляційний суд є належним відповідачем за позовом. Зазначення цього органу як відповідача у цій справі видається цілком закономірним, адже саме він як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня нараховує і виплачує суддівську винагороду суддям Чернігівського апеляційного суду. Тож його дії у ситуації, яка виникла з виплатою (в обмеженому розмірі) суддівської винагороди, теж вимагали правової оцінки.
		Водночас, з огляду на наведені міркування, правильне вирішення справи та застосування ефективного способу захисту порушеного права вимагає, щоб відповідачем за цим позовом також була ДСА України, яка є головним розпорядником бюджетних коштів і несе відповідальність за належне фінансування відповідних судів, зокрема, й витрат на суддівську винагороду.
		Між тим, суб`єктний склад учасників цієї справи залишився таким, яким його визначила позивачка.
		Ураховуючи принцип офіційного з`ясування обставин справи, суд першої інстанції може самостійно залучити співвідповідача, якщо для цього є підстави. На думку колегії суддів, в такій площині суди першої та апеляційної інстанцій спірних правовідносин не розглядали. 
		Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, в постановах Верховного Суду від 22 липня 2021 року в справі №160/12091/20, від 5 серпня 2021 року у справі №560/6212/20, від 5 серпня 2021 року у справі №200/5490/20-а, від 5 серпня 2021 року у справі №160/12182/20, від 5 серпня 2021 року у справі №160/6089/20, від 13 жовтня 2021 року у справі №520/12960/2020, від 21 грудня 2021 року у справі 140/15762/20 та інших.
		Водночас у вимірі обставин цієї справи не можемо заперечити існування ситуації, коли ДСА України виділила відповідачу достатньо коштів для виплати суддівської винагороди (зокрема й позивачці) з урахуванням вимог статті 135 Закону (затвердивши відповідний кошторис), але відповідач натомість розпорядився цими коштами з урахуванням обмежень, які встановлені статтею 29 Закону №294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом №553-ІХ). Тоді є підстави стверджувати, що невиплата позивачці суддівської винагороди в повному обсязі, як наслідок виникнення заборгованості з її виплати (перед позивачкою), є результатом дій/рішень відповідача, а тому спосіб захисту повинен співвідноситися/пов`язуватися з цими діями та їх наслідками.
		Так, в цій справі позивачка предявила позов до Чернігівського апеляційного суду, вимагаючи нарахувати та виплатити недоотримані кошти, позаяк вважає, що цей орган безпідставно виплачував їй суддівську винагороду (протягом спірного періоду) у меншому розмірі, ніж належить.
		В обсязі встановлених обставин цієї справи колегія суддів, зважаючи на наведені мотиви, не може беззастережно погодитися з висновком апеляційного суду (як і категорично його заперечити) про необґрунтованість звернення з цими позовними вимогами виключно до відповідача, адже окреслений вище аспект справи (обсяги виділення коштів на виплату суддівської винагороди протягом спірного періоду, участь ДСА України та відповідача у розпорядження ними та сума заборгованості, яка підлягає стягненню/виплаті) суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували, тому їхні висновки в цій частині є поспішними.
		Варто закцентувати увагу, що, звертаючи увагу судів попередніх інстанцій на необхідність визначити належного відповідача/відповідачів за цим позовом, колегія суддів не має на меті переконати у хибності звернення з позовом до Чернігівського апеляційного суду. Наведені міркування касаційного суду у цій площині потрібно розуміти як намагання зорієнтувати суди попередніх інстанцій на те, які юридично значимі факти потрібно з`ясувати для правильного вирішення спору і застосування ефективного способу захисту порушеного права у вимірі обставин саме цієї справи та спірних правовідносин.
		Відповідно до частин першої, другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		За змістом частини другої статті 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
		Частиною третьою статті 341 КАС України передбачено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Зважаючи на необхідність урахування висновків Верховного Суду, сформованих після подання касаційної скарги (19 липня 2021 року), в силу положення частини третьої статті 341 КАС України, Суд вбачає правові підстави для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги.
		Отже, колегія суддів дійшла висновку, що внаслідок неповноти дослідження усіх доказів, які є у справі, не з`ясованими залишилися обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення цього спору, що є підставою для направлення справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.  
		При новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно взяти до уваги викладене в цій постанові і встановити обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення.
		Для правильного вирішення цієї справи та обрання ефективного способу захисту порушених прав суду першої інстанції потрібно з`ясувати також участь ДСА України (крізь призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні обмежень при виплаті суддівської винагороди, передбачених частинами першою, третьою статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом №553-ІХ), відтак визначити правовий статус цього державного органу в адміністративному спорі - третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору чи відповідач (другий відповідач).
		З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд 
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 4 лютого 2021 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2021 року у справі №620/6056/20 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
		 
		………………….
		 
		………………….
		 
		………………….
		Н.М. Мартинюк 
		А.В. Жук
		О.В. Калашнікова,
		Судді Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...