Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 203/4557/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; купівлі-продажу.
Надіслано судом: 10.06.2022. Зареєстровано: 11.06.2022. Забезпечено надання загального доступу: 13.06.2022.
Дата набрання законної сили: 01.06.2022
Номер судового провадження: 22-ц/803/333/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		Провадження № 22-ц/803/333/22 Справа № 203/4557/18  Категорія 19   Суддя у 1-й інстанції - Католікян М. О. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова  М. Ю.
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		01 червня 2022 року                                                                м. Дніпро
		 
		Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
		головуючого судді - Петешенкової М.Ю.,
		суддів - Городничої В.С., Лаченкової О.В.,
		при секретарі - Керімовій-Бандюковій Л.К.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу 
		за апеляційною скаргою Дніпропетровської обласної прокуратури 
		на рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2021 року 
		у справі за позовом першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до  ОСОБА_1 ,  ОСОБА_2 ,  ОСОБА_3 , товариства з обмеженою відповідальністю фірми «Техноком», третя особа - ОСОБА_4 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, -  
		В С Т А Н О В И Л А:
		 
		У грудні 2018 року перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до суду з вищезазначеним позовом посилаючись на те, що нежитлове приміщення АДРЕСА_1 на підставі реєстраційного посвідчення від 12 квітня 1991 року, виданого КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради за рішенням від 10 квітня 1990 року №517, належало Дніпропетровській міській раді (Дніпровська міська рада). 
		Прокурору стало відомо про те, що 31 травня 2017 року державним реєстратором Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради право власності на зазначене приміщення площею 385,8 м2 було зареєстроване за ТОВ Фірма «Техноком». Останнє набуло право власності на спірне майно на підставі договору купівлі-продажу від 11 березня 1999 року, укладеного з ПП ПВКФ «БАН». За вказаним договором ПП ПВКФ «БАН» стало власником приміщення на підставі свідоцтва про право власності від 12 грудня 1998 року №1075, виданого представництвом Фонду державного майна України. Між тим, за наявною у прокурора інформацією такого свідоцтва Фонд державного майна України не видавав. Вважав, оскільки ПП ПВКФ «БАН» не було власником спірного майна, воно не мало право його відчужувати. У подальшому ТОВ Фірма «Техноком» продало спірне майно ОСОБА_4 , а останній - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які дотепер залишаються власниками незаконно відчуженого приміщення. 
		Враховуючи зазначені вище обставини, просив суд визнати договір купівлі-продажу від 11 березня 1999 року недійсним та витребувати спірне майно з незаконного володіння відповідачів.
		 
		Рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2021 року у позові першому заступнику прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано недоведеністю позивачем порушення його прав та законних інтересів.
		Не погодившись з рішенням суду, Дніпропетровська обласна прокуратура подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
		Апеляційна скарга мотивована тим, що ПП ПВКФ «БАН» не було власником нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , а тому договір купівлі-продажу вказаного приміщення б/н від 11 березня 1999 року укладений між ПП ПВКФ «БАН» та ТОВ Фірма «Техноком» є недійсним, оскільки не відповідає вимогам статті 4 Закону України «Про власність» та статті 225 ЦК УРСР 1963 року. Зазначає, що свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 12 грудня 1998 року на підставі якого спірний об`єкт належить ПП ПВКФ «БАН» Фондом державного майна України у м.Дніпропетровську не видавалось та відповідно наказ №714-п від 20 листопада 1998 року не виносився. Вважав, що оскільки спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника Дніпровської міської ради поза її волею на підставі здійснення державної реєстрації недійсного договору купівлі-продажу укладеного особою, яка не мала права власності щодо предмета продажу, наявні підстави для витребування цього майна у останніх набувачів.
		ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали відзив на апеляційну скаргу, у якому просили залишити апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду.
		Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін, виходячи з наступного.
		Судом встановлено, що 11 березня 1999 року між ПП ПВКФ «БАН» та ТОВ Фірма «Техноком» було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, за яким останнє придбало приміщення №2А на цокольному поверсі житлового будинку АДРЕСА_2 загальною площею 385,8 м2. Згідно договору, об`єкт продажу належав продавцю на підставі свідоцтва про право власності від 12 грудня 1998 року №1075, виданого представництвом Фонду державного майна України відповідно до наказу від 20 листопада 1998 року №714-п. Договір був укладений у простій письмовій формі (т. 1 а.с.а.с. 12, 13).
		12 березня 1999 року ПП ПВКФ «БАН» за актом приймання-передачі передало ТОВ Фірмі «Техноком» придбане нерухоме майно (т. 1 а.с. 14).
		25 квітня 2013 року Дніпропетровська міська рада звернулася до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська із заявою про встановлення факту належності територіальній громаді майна, визначеного у рішенні Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 27 листопада 1991 року №46 (зокрема, будинку АДРЕСА_2 ).
		Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 травня 2013 року заяву задоволено (т. 2 а.с.а.с. 57 - 59).
		26 грудня 2018 року постановою Дніпровського апеляційного суду рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 травня 2013 року скасовано, заяву залишено без розгляду (т. 2 а.с.а.с. 60, 61).
		31 травня 2017 року державним реєстратором Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Каско О.В. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис №20724408 про реєстрацію за ТОВ Фірмою «Техноком» права власності на спірне нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта - 1264848512101) (т. 1 а.с. 30).
		 
		 
		 
		02 червня 2017 року між ТОВ Фірмою «Техноком» та третьою особою укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, за яким остання придбала спірне нерухоме майно. Договір був посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мазуренко С.В. (номер у реєстрі - 420) (т. 1 а.с. 18).
		15 лютого 2018 року між третьою особою та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу 54/100 частин нежитлового приміщення, за яким останні на праві спільної сумісної власності придбали 54/100 часток спірного нерухомого майна. Договір був посвідчений державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Рівною О.В. (номер у реєстрі - 5-53) (т. 1 а.с. 20, т. 2 а.с. 79).
		07 червня 2018 року між третьою особою та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, за яким остання придбала 46/100 часток спірного нерухомого майна. Договір був посвідчений державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Рівною О.В. (номер у реєстрі - 5-241) (т. 1 а.с. 19, т. 2 а.с.а.с. 62 - 67).
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його прав чи законних інтересів.
		Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.
		Відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
		Як розтлумачив Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 01 грудня 2004 року за № 18-рп/2004, поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто не випливають із певного суб`єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушенням охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об`єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага. Водночас за відсутності об`єктивного порушення прав чи законних інтересів особи її вимоги не підлягають задоволенню.
		Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
		До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 23 травня 2018 року по справі № 201/374/15-ц (провадження № 61-5195св18).
		Особа вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, 
		 
		передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
		Вказане відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, про застосування норм права викладеному у постанові від 03 липня 2019 року, за наслідками розгляду цивільної справи № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19), в якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.
		Враховуючи вказані висновки Верховного Суду про застосування норм права та встановлені судом першої інстанції фактичні обставини справи, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради.
		З такими висновками погоджується й колегія суддів, оскільки вони зроблені відповідно до норм матеріального та процесуального права.
		Доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки права Дніпровської міської ради, як дійсного власника спірного нерухомого майна, що вибуло поза його волею, шляхом реєстрації права власності на підставі договору купівлі-продажу укладеного між особами, що не мали право розпорядження спірним нерухомим майном, підлягають захисту шляхом задоволення даного позову з використанням правового механізму, встановленого ст.ст. 326, 387, 388 ЦК України, висновків суду не спростовують, оскільки судом було перевірено правовий режим захисту відповідного права, отже зазначені обставини справи були предметом судового розгляду у суді першої інстанції, отримали відповідну правову оцінку та повторного правового аналізу не потребують. 
		Очевидно, що спір стосується не стільки законності угоди скільки правомірності набуття ПП ПВКФ «БАН» права власності на об`єкт спірного нерухомого майна, тому колегія суддів вважає, що захист порушеного права власності Дніпровської міської ради має вирішуватися в іншій спосіб. 
		Доводи апеляційної скарги про те, що ПП ПВКФ «БАН» не було власником нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , а отже договір купівлі-продажу вказаного приміщення є недійсним, оскільки не відповідає вимогам ст. 4 Закону України "Про власність", ст. 225 ЦК УРСР 1963 року, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанції. 
		Судом апеляційної інстанції не встановлено факту скасування, визнання незаконним чи недійсним свідоцтва про право власності №1075 від 12 грудня 1998 року, виданого представництвом Фонду державного майна України на момент вчинення правочину, а отже, останнє є чинним та створює відповідні юридично значущі наслідки. 
		На підставі викладеного, колегією суддів відхиляються, як необґрунтовані, доводи апеляційної скарги про те, що право власності у ПП ПВКФ «БАН» на спірний об`єкт нерухомості не виникло, а тому останнє не мало права розпоряджатися спірним нерухомим майном. 
		Аргументи апеляційної скарги про те, що Дніпровська міська рада була власником спірного нерухомого майна на час вчинення правочину, є необґрунтованими, оскільки в матеріалах справи наявна копія реєстраційного посвідчення від 12 квітня 1991 року, з якого вбачається, що будинок АДРЕСА_2 було зареєстровано саме за місцевими радами. Відомості про те, яка саме місцева рада, у розумінні положень статті 2 Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» була власницею зазначеного будинку, вказане реєстраційне посвідчення не містить. Рішення Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 27 листопада 1991 року №46, на яке посилається прокурор на підтвердження своїх доводів, також не може бути прийняте судом до уваги з огляду на те, що до переліку об`єктів комунальної власності Дніпропетровської міської Ради народних депутатів серед іншого було включено 
		 
		обласний бібліотечний колектор розташований у м.Дніпропетровську на пр.Кірова, 22, однак в зазначеному рішенні не конкретизовано у яких саме приміщеннях, розташовувався такий колектор.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у рішенні суду, колегія суддів виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. 
		Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування ухваленого у справі рішення суду, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин. 
		Наведені у апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
		Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
		Згідно ст. 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем у зв`язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.
		Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, - 
		 
		П О С Т А Н О В И Л А:
		 
		Апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури - залишити без задоволення.
		Рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2021 року - залишити без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
		 
		Головуючий: М.Ю. Петешенкова
		 
		Судді: В.С. Городнича
		 
		О.В. Лаченкова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...