Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 522/26382/15 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 13.06.2022. Забезпечено надання загального доступу: 14.06.2022.
Дата набрання законної сили: 02.06.2022
Номер судового провадження: 61-8100ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова                                          
		Іменем України
		02 червня 2022 року
		м. Київ
		справа № 522/26382/15
		провадження № 61-8100св21
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Фаловської І. М. (суддя -доповідач),
		суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А., 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		особа, яка не брала участі у справі, -  ОСОБА_3 ,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 13 грудня 2018 року у складі судді Шенцевої О. П. 
		та постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В., та касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду 
		від 08 квітня 2021 року,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
		Позов мотивований тим, що з 24 листопада 1990 року до 28 жовтня 2014 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. 
		Під час перебування сторін у шлюбі на підставі договору купівлі-продажу від 09 листопада 2001 року № 1-4896 ними придбано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,1 кв. м та згідно із договором купівлі-продажу від 22 червня 2007 року № 154, р№8312, нежитлове приміщення, яке знаходиться у будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 110,2 кв. м. Право власності на спірні об`єкти нерухомості зареєстровано за ОСОБА_2 .
		Позивач вважав, що оскільки спірні об`єкти нерухомості придбані під час шлюбу, вони є об`єктами спільної сумісної власності подружжя. 
		Позивач просив здійснити поділ спільного майна подружжя шляхом визнання за ним право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 63,1 кв. м та визнання права власності на 1/2 частини нежитлового приміщення, яке розташоване у будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 110,2 кв. м.
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		і мотиви їх ухвалення
		Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 13 грудня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.
		Визнано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,1 кв. м, та нежитлове приміщення, яке розташоване у будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 110,2 кв. м, об`єктами права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 63,1 кв. м.
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини нежитлового приміщення, яке розташоване у будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 110,2 кв. м.
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірні об`єкти нерухомості придбані сторонами за час перебування у шлюбі, презумпція спільної сумісної власності не спростована, а тому на нього поширюється режим спільного сумісного майна.
		Постановою Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 13 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.
		Визнано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,1 кв. м, та нежитлове приміщення, яке розташоване у будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 110,2 кв. м, об`єктами права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 63,1 кв. м.
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини нежитлового приміщення, яке розташоване у будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 110,2 кв. м.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірне нерухоме майно підлягає поділу, оскільки належить до спільної власності подружжя. Апеляційний суд зауважив, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
		Разом з цим, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, врахував, що сторони не були належним чином повідомлені про час та місце судового розгляду, оскільки судові повістки повернуті « за закінчення строку зберігання», що не є належним повідомленням про розгляд справи. 
		Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
		У касаційній скарзі  ОСОБА_3 , особа, яка не брала участі у справі, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		У касаційній скарзі заявник посилається на те, що під час розгляду справи у суді першої інстанції не було залучено до участі у справі іпотекодержателя спірного майна - ПАТ «УкрСиббанк». З моменту ухвалення судом першої інстанції судового рішення спірне майно змінило власника. Зміна власника сталась не через волю попереднього власника, а у зв`язку із зверненням стягнення на це майно в рахунок погашення боргових зобов`язань сторін у справі. Заявник зазначає, що відповідно до акта державного виконавця про передачу предмета іпотеки стягувачу в рахунок погашення боргу від 01 лютого 2021 року та виданого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петрушенко Т. А. на його підставі свідоцтва від 17 лютого 2021 року, він став власником нежитлових приміщень першого поверху загальною площею 110,2 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_2 .
		Також заявник у касаційній скарзі наголошує, що 07 квітня 2021 року він подав до Одеського апеляційного суду заяву про залучення його до розгляду справи як третьої особи, яка відповідною ухвалою була залишена без задоволення.
		На думку заявника, порушення апеляційним судом норм процесуального права полягає у прийнятті судом рішення, яке протирічить правовому висновку Верховного Суду, який зроблений у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 2-1905/1/2010 (провадження №61-15857св18) без наведеного обґрунтування відступу від такого висновку щодо розгляду справи судами без залучення іпотекодержателя нерухомого майна, яке є предметом розгляду цієї справи, тобто, особи, права якої безпосередньо зачіпаються під час розгляду справи. Також розгляд справи відбувся без залучення до складу сторін у справі власників майна, право власності на яке суд апеляційної інстанції своїм рішенням визнав за позивачем.
		У касаційній скарзі   ОСОБА_2 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Заявник у касаційній скарзі наводить схожі аргументи, які викладені у касаційній скарзі ОСОБА_3 щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права із незалучення до участі у справі заінтересованих осіб. 
		Заявник ОСОБА_2 посилається на те, що спірні об`єкти нерухомості були передані сторонами в іпотеку Акціонерному комерційному інноваційному банку «УкрСиббанк» та Відкритому акціонерному товариству «Державний ощадний банк України» кожний окремо на виконання умов кредитних договорів, укладених сторонами із цими банками. Такі обставини були відомі суду першої інстанції на час розгляду справи, оскільки нею поданий позов про поділ боргових зобов`язань. Щодо спірних об`єктів нерухомості банки були іпотекодержателями предметів іпотеки.
		При цьому заявник ОСОБА_2 додатково звертає увагу на те, що відповідно до протоколу проведення електронних торгів від 17 березня 2021 року № 530238 з метою погашення заборгованості солідарних боржників ОСОБА_2 , ОСОБА_1 за рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2013 року, на публічному аукціоні була реалізована квартира АДРЕСА_1 . Переможцем торгів стала ОСОБА_4 
		07 квітня 2021 року ОСОБА_4 подала до Одеського апеляційного суду заяву про залучення її до розгляду справи як третьої особи, яка відповідною ухвалою була залишена без задоволення.
		Доводи інших учасників справи
		Інші учасники справи не скористалися правом подати відзив на касаційні скарги, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 і витребувано цивільну справу.
		Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 .
		У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2022 року справу призначено до розгляду.
		Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
		Суди встановили, що сторони перебували у шлюбі з 24 листопада 1990 року, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 жовтня 2014 року розірвано.
		Згідно з договором від 09 листопада 2001 року №1-4896 сторонами було придбано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,1 кв. м. 
		Відповідно до договору купівлі-продажу від 22 червня 2007 року № 154, р№8312, сторонами придбане у власність нежитлове приміщення, яке знаходиться у будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 110,2 кв. м. 
		Право власності на спірні об`єкти нерухомості зареєстровано за ОСОБА_2 .
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
		Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.
		Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що спірне нерухоме майно належить до спільної сумісної власності сторін, проте через порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо належного повідомлення сторони про розгляд справи, застосував обов`язкові підстави для скасування судового рішення. 
		Проте Верховний Суд не погоджується з таким висновком апеляційного суду, враховуючи таке.
		Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України.
		Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Аналогічні норми були передбачені статтею 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), в редакції чинній на момент придбання спірної квартири. 
		Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує.
		Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, частиною третьою якої передбачено, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
		Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
		Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого із подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
		Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову в межах доводів апеляційної скарги, фактично погодився з його висновками, проте скасував рішення та ухвалив нове аналогічного змісту, виходячи з підстав порушення норм процесуального права.
		При цьому, апеляційний суд при вирішенні спору не врахував, що у квітні 2021 року відповідач ОСОБА_2 звернулась до суду із заявою про залучення до матеріалів справи доказів (а.с. 8 - 9, том 2) та повідомила про зміну власників спірних об`єктів нерухомості.
		Зі змісту цієї заяви вбачалось, що відповідно до свідоцтва від 17 лютого 2021 року, виданого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петрушенко Т. А. право власності на нежитлові приміщення першого поверху загальною площею 110,2 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 перейшло до ОСОБА_3 (а.с. 10, 11 том 2). Вказане майно було реалізоване для погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 11170830000, укладеним між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», за умовами якого позивач отримав кредитні кошти у сумі 80 000,00 доларів США зі сплатою процентів за користування ними у розмірі 13,5% річних зі строком повернення до 16 червня 2014 року. 
		Також, 17 березня 2021 року ОСОБА_4 придбала на прилюдних торгах нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,1 кв. м. Це майно було реалізоване на підставі виконавчого листа від 16 жовтня 2018 року № 2/1522/11191/11, виданого на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» за договором відновлювальної лінії від 16 серпня 2007 року № 1845-н в загальному розмірі 359 349,99 доларів США.
		Відповідач ОСОБА_2 у цій заяві вказала, що реалізація спірного майна не порушує майнових прав позивача, яка визнана, зокрема, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2015 року у справі № 522/4799/15, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2015 року у справі № 522/15934/15, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2013 року у справі № 2/1522/11191/11, зміненим рішенням Апеляційного суду Одеської області від 26 березня 2015 року.
		07 квітня 2021 року ОСОБА_3 (а.с. 16 - 17 том 2) та ОСОБА_4 (а. с. 21 - 22 том 2) як нові власники спірного майна звернулись із заявами про залучення їх у справу як третіх осіб. Проте вказані заяви були залишені апеляційним судом 09 квітня 2021 року (а.с. 26 - 27 том 2), тобто на наступний день після прийняття оскаржуваної постанови, без задоволення з підстав того, що рішення у справі стосується питання поділу спільного майна подружжя, тому залучення до участі у справі осіб, які набули право власності на спірне майно в порядку боргових зобов`язань після його винесення не свідчить про те, що воно може вплинути на права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі.
		Колегія суддів зазначає, що право на касаційне оскарження судового рішення особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та (або) обов`язків цієї особи. Таким судовим рішенням безпосередньо зачіпаються права, інтереси та (або) обов`язки такої особи, в тому числі створюються перешкоди для реалізації її суб`єктивного права чи законного інтересу або реального виконання обов`язку стосовно однієї із сторін спору.
		При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок; такий правовий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
		Варто враховувати, що судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. 
		Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не звернув належної уваги на те, що на момент перегляду справи у суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_2 вже не була власником спірного майна відповідно до наданих нею доказів. 
		Разом з тим, визнанням за позивачем права власності на частину спірного майна як спільне майно подружжя за рішенням суду, апеляційний суд, маючи відомості про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , фактично порушив права нових власників цього майна, адже подвійне визнання права власності на один і той самий об`єкт нерухомості не допускається.
		Будь-яких відомостей щодо оскарження сторонами правовстановлюючих документів, на підставі яких ОСОБА_3 та ОСОБА_5 набули право власності на спірні об`єкти нерухомості матеріали справи не містять та позивачем під час перегляду справи у суді апеляційної інстанції не надано.  
		Вказане майно вибуло з володіння відповідача, але зазначені докази не були надані до суду першої інстанції, оскільки на момент розгляду справи в суді першої інстанції власником майна була відповідач, а зміна власника відбулась вже під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції.
		Статтею 352 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
		Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. 
		Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
		Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ.
		Колегія суддів наголошує, що виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
		Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
		Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
		Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.
		Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві викладає предмет і підставу позову. Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема, факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення. Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.
		Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).
		З огляду на те, що права ОСОБА_3 на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення не порушені, тому правильним є звернення його саме із касаційною скаргою на постанову апеляційного суду, яким порушуються його права. 
		Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, фактично не встановив у повному обсязі фактичних обставин справи, що мають суттєве значення для її вирішення та дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог.
		За вказаних обставин доводи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є обґрунтованими, тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню.
		Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Не може залишатись в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції не звернув належної уваги на доводи ОСОБА_2 та не врахував, що кожен з об`єктів спірного майна окремо був переданий в іпотеку Акціонерному комерційному інноваційному банку «УкрСиббанк» та Відкритому акціонерному товариству «Державний ощадний банк України».
		Відповідно до матеріалів справи, на підставі договору про відновлювальну кредитну лінію від 16 серпня 2007 року № 1845-н Відкрите акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» надало ОСОБА_2 кредит в сумі 250 000,00 дол. США, зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 14,00 % річних з терміном остаточного погашення кредиту не пізніше 16 серпня 2017 року.
		В забезпечення виконання умов кредитного договору, 16 серпня 2007 року між банком, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір поруки.
		Цього ж дня, в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицькою Н. В. за реєстровим №7439.
		Згідно з пунктом 1.2 іпотечного договору предметом іпотеки є нерухоме майно: квартира АДРЕСА_3 , загальною площею 63,1 кв. м, житловою площею 45,2 кв. м., яка належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори 09 листопада 2001 року за реєстровим №1-4896, зареєстрованого Одеським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості, 15 листопада 2001 року та нежилі підвальні приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 157,7 кв. м.
		Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2013 року стягнено солідарно заборгованість зі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у загальному розмір: 359 349,99 дол. США, з яких: залишок заборгованості за кредитом - 171 850,00 дол. США; прострочена заборгованість за кредитом - 78 149,64 дол. США; заборгованість за процентами - 78 913,69 дол. США; заборгованість за пенею за процентами - 16 066.86 дол. США; заборгованість за пенею за основним боргом - 15 469,80 дол. США.
		Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 26 березня 2015 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2013 року змінено, стягнуто з відповідачів в солідарному порядку на користь банку заборгованість у загальному розмірі 269 082,00 дол. США та 243 978,75 грн.
		Нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою, АДРЕСА_2 відповідно до іпотечного договору від 06 вересня 2007 року, укладеного як забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором від 16 червня 2007 року № 11170830000 та від 16 червня 2007 року № 11170842000 перебуває в заставі Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк». 
		Станом на 17 серпня 2018 року заборгованість за кредитними договорами не погашена.
		Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
		Положення чинного законодавства, що регулюють правовідносини щодо іпотечних зобов`язань, вказують на те, що іпотекодавець не має права розпоряджатися майном без згоди іпотекодержателя до закінчення терміну дії іпотеки.
		Разом із цим, положеннями Закону України «Про іпотеку» не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного майна, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону.
		Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що перебування спірного майна в іпотеці не перешкоджає поділу спільного майна подружжя, оскільки гарантії іпотекодержателя щодо спірного майна визначені частиною другою статті 23 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором, у тому ж обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
		Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 08 липня 2019 року у справі № 522/17048/15-ц (провадження № 61-33246св18), 19 травня 2021 року у справі № 753/4368/13-ц (провадження № 61-13169св20).
		Водночас, незважаючи на те, що під час розгляду справи було достеменно відомо про наявність у сторін кредитних зобов`язань та знаходження спірного майна в іпотеці, суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що ці обставини можуть безпосередньо стосуватись спірних правовідносин та юридичної долі спірного нерухомого майна, мають суттєве значення для вирішення спору. 
		Ці обставини не досліджувались судом першої інстанції під час розгляду справи щодо поділу майна подружжя. Судом не залучено до участі у справі Акціонерне товариство «УкрСиббанк» та Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» як іпотекодержателей спірного майна, права яких можуть бути порушені.
		Крім того, варто зауважити, що ця справа в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ боргів подружжя постановою Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду.
		Враховуючи наведені вище помилки, допущені судами у справі щодо застосування норм матеріального права, відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати факти та досліджувати докази, Верховний Суд не може перевірити доводи заявників щодо порушених прав осіб, які не брали участі у справі, а тому й ухвалити законне та обґрунтоване нове судове рішення.
		Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
		При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює переоцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
		Вказані у касаційних скаргах доводи знайшли своє підтвердження щодо порушення норм матеріального та процесуального права при ухваленні судами судових рішень.
		Оскільки недоліки, допущені судами, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		При новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно об`єктивно перевірити обґрунтованість позовних вимог, сприяти вирішенню заявлених у справі вимог, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам на обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд 
		є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
		Отже, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.
		Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2  задовольнити частково.
		Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 13 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                                                    І. М. Фаловська
		Судді:                                                                                               С. О. Карпенко
		С. Ю. Мартєв
		В. В. Сердюк
		В. А. Стрільчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...