Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/24445/21-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про встановлення батьківства або материнства.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 12.08.2022. Забезпечено надання загального доступу: 15.08.2022.
Дата набрання законної сили: 27.07.2022
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		 
		Єдиний унікальний номер справи 757/24445/21-ц Номер провадження 22-ц/824/1258/2022Головуючий у суді першої інстанції  І.В. ЛитвиноваДоповідач у суді апеляційної інстанції Л.Д. Поливач27 липня 2022 року                                                                                             місто Київ
		                        Номер справи 757/24445/21-ц
		 
		Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
		 
		головуючого - Поливач Л.Д. (суддя - доповідач), 
		суддів: Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І. 
		 
		секретар судового засідання: Сіра Ю.М.
		 
		сторони: 
		 
		позивач                                                         ОСОБА_1 
		відповідач                                                     ОСОБА_2 
		особа, яка подала апеляційну скаргу        ОСОБА_3 
		 
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_5 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 червня 2021 року, ухвалене у складі судді Литвинової І.В., в приміщенні Печерського районного суду міста Києва, повне рішення складене 22 червня 2021 року,
		 
		в с т а н о в и в :
		 
		У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про визнання батьківства та зобов`язання вчинити дії.
		Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він на початку 2019 року познайомився із відповідачем та вони провели кілька днів разом під час їх знайомства. Незважаючи на короткий проміжок часу, позивач та відповідач провели весь цей час нерозлучно, в результаті чого між ними виникли взаємні романтичні  почуття, але з того часу вони не бачилися до моменту випадкової зустрічі у листопаді 2019 року у м.Лос-Анжелес, США, після чого уже не розлучалися. ОСОБА_1 вказував, що саме у той час він дізнався, що ОСОБА_2   ІНФОРМАЦІЯ_1 народила сина, якого назвала ОСОБА_6 , та повідомила про те, що скоріше за все позивач є його батьком. Із цього часу, тобто фактично з моменту народження дитини, позивач присутній у її житті, він має стійкий емоційний зв`язок із сином та нерозривний моральний та фізичний контакт. Від самого народження ОСОБА_6 позивач турбується про нього, здійснює його фінансове забезпечення та утримання, бере участь у всіх процесах догляду за дитиною.
		26 жовтня 2020 року сторони одружилися, а наразі проживають разом з дитиною у місті Києві. Проте, одного разу позивач, беручи особисті документи із сімейного сховища, побачив свідоцтво про народження дитини, де виявив, що він не був у ньому записаний як її батько, а у відповідній графі щодо зазначення батька дитини міститься прочерк. 
		ОСОБА_1 у поданій до суду позовній заяві зазначив, що раніше він не мав жодної інформації про здійснення вищевказаного запису, оскільки оформленням усіх документів на території Сполучених Штатів Америки займалася відповідач. Для того, щоб пересвідчитися у тому, що він дійсно є батьком дитини сторони звернулися за проведенням  аналізу тесту ДНК на батьківство, за результатами якого було підтверджено батьківства позивача. Оскільки відповідач з невідомих позивачеві причин відмовляється вносити зміни до свідоцтва про народження дитини та інших документів, позивач з метою захисту своїх батьківських прав був змушений звернутись до суду із вказаним позовом, відповідно до вимог якого просив суд визнати його батьком малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та зобов`язати ОСОБА_2 звернутися до компетентних органів та здійснити усі необхідні дії для внесення змін до усіх документів дитини, які видані на території Сполучених Штатів Америки та України, направлених на зміну прізвища дитини з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_1 » та внесення відомостей про батька ОСОБА_1 , громадянина Сполучених Штатів Америки, який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 на території України.
		Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 червня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі.
		Дане рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що за наслідками судового розгляду було встановлено, що фактично з моменту народження дитини, позивач присутній у її житті, має стійкий емоційний зв`язок, нерозривний моральний та фізичний контакт із дитиною. Від самого народження дитини позивач турбується про неї, здійснює її фінансове забезпечення та утримання, бере участь у всіх процесах догляду за дитиною, зокрема, годування, купання, вкладання спати, забезпечення інших фізіологічних потреб, тощо. Таким чином, суд дійшов висновку про те, що позивач безумовно прийняв дитину у своє життя та представив відкрито (публічно) своїм сином перед широким загалом. Вказані обставини справи підтверджувалися спільними фотографіями позивача та дитини, а також письмовими доказами, які містяться у матеріалах справи та знайшли своє підтвердження у заяві про визнання позовних вимог, яка була направлена відповідачкою засобами поштового зв`язку. Крім того, результат дослідження аналізу ДНК на батьківство №30255 від 02 квітня 2021 року, виданий Медико-генетичним центром «МАМА ПАПА» підтвердив батьківство позивача на 99,999999 %.
		Не погоджуючись із вказаним рішенням, особа, яка не брала участі у справі - ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, у якій посилався на те, що вказане рішення суду порушує його права, свободи та законні інтереси та є таким, що ухвалене без належного дослідження обставин справи, з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказував, що оскаржуване рішення стосується його особистих немайнових прав, законних інтересів та батьківських обов`язків щодо малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який насправді є саме його сином.
		            У поданій апеляційній скарзі заявник зазначив, що дізнався про оскаржуване рішення лише у липні 2021 року, коли ОСОБА_2 подала його копію до Верховного Суду Каліфорнії, де розглядалась справа за його позовом до ОСОБА_2 про встановлення опіки над малолітнім ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та визначення його місця проживання.
		 
		            В обґрунтування доводів апеляційної скарги заявник вказував, що з 29 грудня 2018 року по 03 квітня 2020 року він та відповідач ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу у будинку заявника в м.Сен-Жан-Кап-Ферра на території Франції, а в подальшому у м.Лос-Анджелес, штат Каліфорнія, США. Під час спільного проживання відповідач завагітніла, а ІНФОРМАЦІЯ_1 у Лос-Анджелесі у пари народився син ОСОБА_6 . ОСОБА_3 від народження дитини вважав його своїм сином, а факт батьківства підтверджувала сама ОСОБА_2 , за погодженням між ними дитині визначили прізвище « ОСОБА_6 », так само як і в заявника. Хоча оформленням документів на дитину займалася відповідач, він був упевнений, що остання саме його вказала батьком і це відповідно було відображено у свідоцтві про народження дитини, однак, згодом з`ясувалося, що у свідоцтві про народження дитини у графі «Батько» був проставлений  прочерк. Після народження дитини заявник та відповідач певний час проживали разом як одна сім`я, під час спільного проживання ОСОБА_3 піклувався про сина, допомагав ОСОБА_2 у догляді за ним, ходив з дитиною на прогулянки, годував її, вкладав спати, тощо, а також утримував за власний рахунок як дитину так і відповідача. Невдовзі після народження дитини стосунки заявника та відповідача почали погіршуватися, а у квітні 2020 року відповідач повідомила, що в неї розпочалися стосунки із іншим чоловіком - позивачем у цій справі.
		Крім того зазначав, що після одруження позивача та відповідача остання почала чинити йому перешкоди у спілкуванні з сином, фактично повністю обмежила їхнє спілкування. Весь час після одруження сторін у справі, заявник намагається захистити свої права на спілкування з дитиною та участь у її вихованні, у зв`язку із чим на території Сполучених Штатів Америки ОСОБА_3 подав проти ОСОБА_2 позов про опіку над дитиною та визначення місця її проживання, де кінцеве рішення станом на день подання апеляційної скарги у цій справі ухвалено не було. Проте, як з`ясував у подальшому заявник, сторони вирішили таємно припинити будь-який правовий зв`язок між ним та дитиною, у зв`язку із чим ОСОБА_1 звернувся з позовом у цій справі.  Вказав, що сторони під час розгляду справи приховали від суду першої інстанції факт перебування у Верховному суді Каліфорнії справи за позовом ОСОБА_3 про опіку над ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та визначення місця проживання дитини із ним. В той же час, відповідач долучила до матеріалів справи про опіку копію оскаржуваного рішення, що набрало законної сили. Шляхом долучення Верховним судом Каліфорнії до матеріалів справи про опіку вказаного судового рішення ОСОБА_2 мала намір домогтися закриття тієї справи та ввести в оману Верховний суд Каліфорнії. З огляду на вказане, заявник уважав, що саме з цією метою позивач і звернувся до суду першої інстанції із позовною заявою про визнання батьківства.
		Разом з тим, за твердженнями ОСОБА_3 , в оскаржуваному рішенні судом помилково було зазначено про те, що сторони нібито познайомилися на початку 2019 року, після чого між ними виникли близькі стосунки, а після наступної нібито зустрічі у листопаді 2019 року відповідач повідомила позивача про народження дитини. Вказані обставини на думку позивача свідчили про те, що він є біологічним батьком ОСОБА_6 , проте жодних доказів на підтвердження факту близьких стосунків та знайомства на початку 2019 року матеріали справи не містять. Викладені у судовому рішенні висновки про існування наведених обставин ґрунтуються лише на твердженнях позовної заяви, посилань  на обставини та докази, які їх підтверджують у судовому рішенні не зазначені. 
		Натомість, заявник у поданій апеляційній скарзі заявив, що  насправді дитина була зачата та народжена під час проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 однією сім`єю, про що добре було відмово відповідачу, на початку 2019 року останні перебували у тісних сімейних стосунках, постійно проживали  разом, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов`язки подружжя, а сторони по справі вперше познайомилися після народження дитини, що повністю виключає ймовірність біологічного батьківства позивача стосовно ОСОБА_6 .
		Також, з урахуванням тієї обставини, що у дійсності сторони у період зачаття дитини не були знайомі, заявник вважає, що наданий суду результат дослідження аналізу ДНК не відповідає дійсності та має ознаки підроблення, у зв`язку із чим представником заявника з метою з`ясування дійсних обставин щодо проведення вказаного дослідження направлено адвокатський запит до Медико-генетичного центру «Мама Папа», копія відповіді на який буде надана в матеріали справи. Крім того, ОСОБА_3 має намір ініціювати проведення судової генетичної експертизи для підтвердження свого батьківства щодо ОСОБА_6 .
		Отже, враховуючи той факт, що оскаржуване рішення, на думку заявника, направлене на розірвання будь-якого юридичного, духовного та фізичного зв`язку між ним, як батьком та дитиною, а в результаті виконання цього судового рішення батьківські права ОСОБА_3 будуть повністю порушені та припинені, як і права дитини, він вважає ухвалене рішення суду таким, що порушує його права, у зв`язку із чим був змушений звернутися до апеляційного суду із апеляційною скаргою як особа, яка не брала у часті у справі.
		Ухвалою Київського апеляційного суду від 06 серпня 2021 року було відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , поданою представником ОСОБА_5 .
		Таким чином, на підставі положень частини третьої статті 352 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ОСОБА_3 , як особа, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, після відкриття апеляційного провадження у цій справі за його апеляційною скаргою користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи.
		У серпні 2021 року на адресу суду апеляційної інстанції надійшов відзив ОСОБА_1 , поданий представником ОСОБА_8 , на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , у якому останні проти доводів апеляційної скарги заперечували у повному обсязі та просили суд залишити її без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 червня 2021 року залишити без змін, як законне та обґрунтоване. Зазначили, що на підтвердження доводів апеляційної скарги щодо порушення оскаржуваним рішенням прав заявника, останній всупереч положень статтей 76, 81 ЦПК України не надав жодного доказу, а тому такі доводи є необґрунтовані та голослівні.
		Щодо доводів заявника про проживання однією сім`єю із відповідачем ОСОБА_2 , то позивач та його представник також вказували на недоведення цих обставин та звернули увагу на те, що згідно відомостей офіційного веб-сайту Судової влади та Єдиного державного реєстру судових рішень заявник ОСОБА_3 з 06 жовтня 2015 року по 16 березня 2021 року перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_9 . Таким чином, його посилання про перебування із відповідачем у фактичних шлюбних відносинах з 29 грудня 2018 року по 03 квітня 2020 спростовуються. Недоведеним також вважають викладені у скарзі інші обставини про спільне проживання заявника із відповідачем, походження дитини саме від нього та піклування про неї, а також наявності спору у суді в Сполучених Штатах Америки. Крім того, із доданих до апеляційної скарги світлин, неможливо встановити, ані дати їх створення, ані осіб, які на них зображені, а з огляду на зроблені заявником посилання про ймовірність підроблення результатів аналізу ДНК, то ОСОБА_1 вважає їх такими, що порушують проголошений Конституцією України принцип презумпції невинуватості.
		Зважаючи на те, що єдиними достовірно підтвердженими у законний спосіб батьками дитини є позивач та відповідач, в підтвердження чого у матеріали справи було надано численну кількість доказів, які жодним чином не спростовані ОСОБА_3 , доводи останнього про порушення оскаржуваним рішенням його прав є безпідставними.  
		У відзиві ОСОБА_2 , поданому представником ОСОБА_10 , на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , останні також просили суд залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін. Вказували на необґрунтованість поданої заявником апеляційної скарги та голослівність викладених у ній доводів, а також на порушення її поданням права позивача на повагу до приватного і сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідач має об`єктивні причини вважати, що ОСОБА_3 маніакально переслідує її родину, на підтвердження чого надала докази, які містяться в матеріалах справи №20STFL01380 Головного суду першої інстанції Каліфорнії Округу Лос-Анджелеса, де відповідно до наказів суду від 15 липня 2020 року та 09 лютого 2021 року було видано тимчасовий обмежувальний припис, який заборонив ОСОБА_3 наближатись до відповідача і дитини та не контактувати з ними. Зазначений припис продовжувався декілька разів, зокрема, аж до 08 квітня 2021 року.
		Також, вказали, що заявник безпідставно стверджує про своє батьківство відносно дитини, що в свою чергу спростовується матеріалами справи. Він безперечно настільки сконцентрований на відповідачці та її дитині, що це виходить за будь-які розумні межі. Крім того, вказали на неправдивість посилань заявника про перебування у фактичних шлюбних відносинах із ОСОБА_2 у період з 29 грудня 2018 року по 03 квітня 2020 року, оскільки він з 06 жовтня 2015 року по 16 березня 2021 року перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_9 , яка надала відповідачу документи, що підтверджують факт і  її переслідування заявником.
		У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_3 - ОСОБА_11 підтримала подану апеляційну скаргу та просила суд про її задоволення, посилаючись на обставини, що викладені у ній.
		Представник позивача - ОСОБА_12 у судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечувала та просила суд відмовити у її задоволенні, а оскаржуване рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 червня 2021 року залишити без змін, як законне та обґрунтоване, з урахуванням їхніх заперечень, що викладені у відзиві.
		Відповідач та її представник за викликом у судове засідання не з`явилась, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялась апеляційним судом у відповідності до вимог закону. Будь-яких клопотань або заяв з приводу неможливості явки до суду та відкладення розгляду справи остання не подавала. Крім того, в ході розгляду справи апеляційним судом, представником відповідача - ОСОБА_10 було направлено на адресу суду електронну заяву ОСОБА_2 про проведення розгляду справи за відсутності відповідача та її представника, де вказувала про неможливість прибути у судове засідання у зв`язку із триваючими військовими діями на території України, а також необхідністю догляду за малолітніми дітьми. Також, у направленому клопотанні відповідач просила залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_3 та залишити без змін оскаржуване ним судове рішення.
		Суд апеляційної інстанції, на підставі положень частини другої статті 372 ЦПК України вважав за можливе провести розгляд справи за відсутності відповідача та її представника, оскільки її неявка в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для з`ясування питання, чи було оскаржуваним судовим рішенням вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Разом з тим, апеляційний суд бере до уваги ту обставину, що відповідач скористалася своїм процесуальним правом на подачу до суду відзиву на апеляційну скаргу та можливості викласти усі свої заперечення проти її доводів.
		Відповідно до частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
		У відповідності до частин другої четвертої статті 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Як визначено частинами першою та другою статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
		Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення осіб, які з`явилися у судові засідання та які брали участь у розгляді справи в режимі відео конференції поза межами приміщення суду, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що подана особою, яка не брала участі у справі - ОСОБА_3 апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.
		Відповідно до пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
		Згідно пункту 8 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
		Конституційний Суд України в Рішенні від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_13 щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
		Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини та громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано положеннями глав 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.
		Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).
		Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.
		Згідно частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини  передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «… суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. theUnitedKingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а  й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
		В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. theUnitedKingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
		Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року).
		У частині 1 статті 352 ЦПК України встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
		За змістом зазначеної норми права та правового висновку Верховного Суду України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі №6-885цс15, право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують, або припиняють права або обов`язки цих осіб.
		Крім того, вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи: - учасники справи; - особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
		Судове рішення, оскаржуване не залученою до справи особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, свобод, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права, свободи, інтереси та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
		Після прийняття апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції з`ясовує, чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, свободи, інтересів та (або) обов`язків скаржника і які конкретно. Встановивши такі обставини, суд вирішує питання про скасування судового рішення на підставі пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України, оскільки таке порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
		Якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, то апеляційний суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки у такому випадку не існує правового зв`язку між скаржником і сторонами у справі, в зв`язку з чим відсутній суб`єкт апеляційного оскарження.
		Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи зачіпає оскаржуване рішення суду першої інстанції безпосередньо права, свободи, інтереси та (або) обов`язки скаржника, та лише після встановлення таких обставин, вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.
		Отже, первинним для розгляду апеляційної скарги ОСОБА_3 , як особи, що не брала участь у цій справі, є з`ясування апеляційним судом тієї обставини, чи вирішив суд оскаржуваним рішенням питання про його права, інтереси та (або) обов`язки.
		З матеріалів справи убачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у відповідача народилася дитина чоловічої статі, названий матір`ю як ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про народження живої дитини (місцевий реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер справи 1052019791744), виданим Департаментом охорони здоров`я м.ЛосАнжелесу 20 листопада 2019 року. У відомостях про другого з батьків інформація у свідоцтві не зазначена та міститься прочерк (а.с.133, 136-137, т.1).
		26 жовтня 2020 року сторони по справі одружилися, що підтверджується Конфіденційною ліцензією та свідоцтвом про укладення шлюбу № НОМЕР_2 від 17 листопада 2020 року, виданим Штатом Каліфорнія, адміністративним округом Санта Барбара . До укладення цього шлюбу у нареченої ОСОБА_2 було одруження, яке 19 жовтня 2020 року було анульовано (а.с.125, 127-130).
		Звертаючись до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання батьківства та зобов`язання вчинити дії, ОСОБА_1 посилався на те, що на початку 2019 року він познайомився із відповідачкою та вони провели кілька днів разом під час їх знайомства. Незважаючи на короткий проміжок часу, сторони провели весь цей час нерозлучно, в результаті чого між ними виникли взаємні романтичні  почуття, але з того часу вони не бачилися до моменту випадкової зустрічі у листопаді 2019 року у м.Лос-Анжелес, США, після чого уже не розлучалися. ОСОБА_1 вказував, що саме у той час він дізнався, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 народила сина, якого назвала ОСОБА_6 , та повідомила про те, що скоріше за все позивач є його батьком. Із цього часу, тобто фактично з моменту народження дитини, позивач присутній у її житті, він має стійкий емоційний зв`язок із сином та нерозривний моральний та фізичний контакт. Від самого народження ОСОБА_6 позивач турбується про нього, здійснює його фінансове забезпечення та утримання, бере участь у всіх процесах догляду за дитиною. Випадково виявивши, що у документах про народження дитини позивач не зазначений як її батько, останній був змушений звернутися до суду із визнанням свого батьківства відносно ОСОБА_6 у судовому порядку.
		На підтвердження факту свого батьківства останнім до позовної заяви в якості доказів було додано світлини із дитиною, документи, підтверджуючі понесення витрат на утримання дитини та копію результату дослідження №30255 аналізу ДНК на батьківство Медико-генетичного центру «Мама Папа», у якому зазначено, що ймовірність батьківства ОСОБА_1 щодо ОСОБА_6 становить 99,999999%.
		Згідно витягу з Реєстру територіальної громади м.Києва 04 лютого 2021 року ОСОБА_2 зареєструвала своє місце проживання за адресою - АДРЕСА_1 , а малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєструвала за вказаною адресою 10 березня 2021 року (а.с.149, т.1).
		Так, відповідно до статті 125 Сімейного кодексу України (далі - СК України), якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається за заявою матері та батька дитини, за рішенням суду.
		Згідно із статтею 128 СК України, за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений матір`ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.
		Пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» визначено, що справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні, у таких справах позови осіб, зазначених у частині третій статті 128 Сімейного кодексу України приймаються до судового розгляду, якщо, зокрема дитина народжена матір`ю, яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду і запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень учинено за прізвищем матері, а ім`я та по батькові дитини записано за вказівкою матері (частина перша статті 135 Сімейного кодексу України).
		Пунктом 9 вказаної постанови визначено, що питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. Визнання батьківства (материнства) має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них.
		Так, задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з його обґрунтованості та доведеності, який відповідач визнала.
		Однак з даним висновком суду першої інстанції апеляційний суд повністю погодитись не може, з таких підстав.
		Звернувшисьіз апеляційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 червня 2021 року, ОСОБА_3 посилався на те, що оскаржуваним рішенням порушені його права, оскільки саме він є біологічним батьком малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до народження сина він деякий час проживав разом із відповідачем у фактичних шлюбних відносинах, після народження дитини піклувався про неї. Вказував, що у провадженні Верховного Суду Каліфорнії Сполучених Штатів Америки перебувала справа за його позовом до ОСОБА_2 про опіку над дитиною та визначення місця її проживання.
		Під час апеляційного розгляду справи судом представником заявника було надано суду копію апостильованої ухвали Вищого Суду Штату Каліфорнія по округу Лос-Анджелес  від 15 жовтня 2021 року, перекладену на українську мову, по справі №20STFL01380 щодо шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (а.с.71-107, т.3).
		З перекладу зазначеної ухвали іноземного суду убачається, що Вищий Суд Штату Каліфорнія по округу Лос-Анджелес задовольнив заяву ОСОБА_2 від 20 липня 2021 року  про постановлення ухвали щодо припинення провадження у цій справі у зв`язку з відсутністю продовжуваної юрисдикції, а позивач ОСОБА_3 подав свою відповідь і меморандум про фактичні і юридичні обставини справи 30 вересня 2021 року, а відповідач подала свої заперечення 06 жовтня 2021 року (а.с.71-107, т.3).
		У розділі ІІ цієї ухвали щодо заяв про фактичні обставини справи, зокрема, зазначено таке:
		«Сторони погоджуються, що позивач є громадянином Франції, де він наразі й проживає. Відповідач заявляє, що вона є громадянкою України, де вона і малолітня дитина проживають з грудня 2020 року. Вона заявляє, що в серпні 2019 року вона спільно з позивачем в`їхала до Сполучених Штатів за туристичною візою. На той момент вона була вагітною першою дитиною. Вона була одружена з позивачем, однак цей шлюб згодом було визнано недійсним, як описано нижче.
		Відповідач стверджує, що хоча вона й була одружена з позивачем, справжнім батьком дитини був ОСОБА_1 , з яким вона познайомилася і мала нетривалі стосунки на початку 2019 року. Вона заявляє, що мала намір залишити Сполучені Штати до народження своєї дитини, але позивач покинув відповідача одну у скрутному становищі, анулював зворотний авіаквиток відповідача і повернувся до Франції без будь-якого попередження або повідомлення. Згодом у жовтні 2019 року у відповідача несподівано розпочались передчасні пологи, і її дитина народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в окрузі Лос-Анджелес . Вона заявляє, що вона знову зійшлася з ОСОБА_1 у листопаді 2019 року, і він допоміг їй продовжити її візу на перебування у Сполучених Штатах для догляду за її передчасно народженої дитини. Він допомагав доглядати за дитиною та організував її тривале перебування в Каліфорнії.
		У грудні 2019 року відповідач дізналася про те, що позивач все ще перебуває у шлюбі із своєю попередньою дружиною ОСОБА_7 , яка проживає в Україні. Відповідач стверджує, що її шлюб з позивачем вже фактично розпався, оскільки він жорстоко поводився з нею і покинув її у скрутному становищі у Сполучених Штатах, але тепер їй стало відомо, що їхній шлюб був недійсним. Вона заявляє, що позивач повернувся до Сполучених Штатів і підійшов до неї в супермаркеті, а потім змусив її дозволити йому переїхати до неї в квартиру. Вона стверджує, що він застосовував до неї домашнє насильство протягом всього часу проживання з відповідачем та її сином у Каліфорнії, поки його не заарештували 03 квітня 2020 року. Вона звернулася із заявою про видачу обмежувального припису стосовно позивача, за результатами розгляду якої відносно позивача було видано приписи про тимчасове тримання під вартою, але після його звільнення з-під варти він повернувся до Франції, і сторони врешті-решт відмовилися від своїх взаємних заяв про видачу обмежувальних приписів. Вона стверджує, що він не повертався до Сполучених Штатів та Каліфорнії, крім випадків, коли це було необхідно для участі у судових засіданнях. Шлюб укладений між сторонами було визнано недійсним 19 жовтня 2020 року шляхом винесення судового рішення за домовленістю сторін, і відповідач одружилася з ОСОБА_1 26 жовтня 2020 року.
		Після цього відповідач повернулася до України з ОСОБА_1 і ОСОБА_6 16 грудня 2020 року. Після їхнього повернення ОСОБА_1 здав тест на батьківство, який встановив, що він є батьком неповнолітньої дитини. Це було покладено в основу прийнятого рішення українським судом. Відповідач заявляє, що вже у лютому 2021 року, після свого повернення в України, вона зазнала низки проблем зі здоров`ям і зараз перебуває під наглядом лікарів. Зараз вона вагітна другою дитиною від ОСОБА_1 . Вона вже більше семи місяців проживає в України, де вона вирішила і має намір залишатися.
		Відповідач заявляє, що позивач продемонстрував свою спроможність використовувати судову систему України для належного розгляду скарг, і вона стверджує, що всі свідки та докази для оскарження результатів тестів на батьківство, знаходяться в Україна. Відповідач стверджує, що ані жодна сторона, ані дитина не мають істотного зв`язку зі штатом Каліфорнія, і ніхто з них не проживає там. Вона стверджує, що, незважаючи на те, що вона погодилися з підсудністю справи суду штату Каліфорнія, вона зробила це «під примусом», і вона не була обізнана про значимість та наслідки такого погодження. Вона також стверджує, що погодження чи згода не можуть встановлювати підсудність спору про встановлення опіки над дитиною, якої за відсутності такого погодження або згоди не існувало б. Крім того, вона стверджує, що цей суд не виносив жодних ухвал про встановлення опіки над дитиною, окрім тимчасових ухвал про призначення відповідача опікуном на час слухань за заявою про видачу обмежувального припису. Вона стверджує, що з огляду на відсутність з Каліфорнією зв`язку, які були б достатніми для встановлення підсудності справи, суд повинен припинити провадження у справі на підставі неналежного місця проведення судового розгляду. Вибір місця проведення судового розгляду позивачем не має суттєвого значення, оскільки суд штату Каліфорнія не є судом з місцезнаходженням жодної зі сторін. Вона наполягає, що всі записи, свідки та докази, яких потребує позивач для оскарження позову про встановлення батьківства, знаходяться в Україні. Позивач має належне альтернативне місце для подання позову проти відповідача, і українські суди матимуть юрисдикцію стосовно відповідача та дитини, оскільки вони проживають в Україні. Позивач матиме право вступити в існуючу справу. Крім того, позивач знайомий з процедурою, оскільки він подав позов про розірвання шлюбу з п.Слєповою та виграв у неї спір про встановлення опіки над своїм сином в Україні.
		У відповідь позивач заявляє, що він подав цей позов про встановлення опіки над малолітньою дитиною та її утримання 05 лютого 2020 року. 05 квітня 2020 року відповідач подала свій позов про визнання шлюбу недійсним, вказавши, що сторони мають одну спільну дитину, у своїй заяві, передбаченій Єдиним законом «Про юрисдикцію і захист прав опіки над дітьми», вона заявила про відсутність у цьому провадженні інших осіб або сторін, які вимагають права на опіку над дитиною або побачення з нею. Позивач стверджує, що відповідача мала триваючий обов`язок інформувати суд про отримання нею будь-якої інформації про провадження у справі встановлення опіки в будь-якому іншому суді стосовно дитини. Позивач був стурбований тим, що відповідач могла виїхати з неповнолітньою дитиною до України, і вимагав постановлення заочної ухвали з метою запобігання викраденню дитини, але відповідач наполягала на тому, що вона має намір залишитися у Сполучених Штатах, і запропонувала угоду, згідно з якою паспорт дитини буде зберігатися у її адвоката. Угоду було підписано, і позивач відкликав своє клопотання про постановлення заочної ухвали.
		20 червня 2020 року відповідач подала без повідомлення позивача клопотання про надання їй дозволу на поїздку до України для продовження строку дії її візи. Вона заявила, що вона не мала наміру ховатися від правосуддя, що у неї були зв`язку з Каліфорнією , і що вона планувала вийти заміж за ОСОБА_1 , який є громадянином США, що проживає і працює у США. Вона також заявила, що вона планувала скласти необхідні іспити, щоб мати можливість займатися медичною практикою у США, і що єдиною причиною її поїздки було продовжити строк дії свого паспорту і познайомити ОСОБА_1 зі своєю родиною. Позивач зазначає, що тепер відповідач заявляє, що передумала і вирішила залишитися в Україні назавжди. Вона вийшла заміж за ОСОБА_1 , і той звернувся до українського суду з позовом про встановлення батьківства, у якому стверджував, що дитина є його сином. Відповідач подала до українського суду заяву, у якій просила суд задовольнити позов ОСОБА_1 , в про цю справу, що перебуває у провадженні цього суду, не згадувала. Вона також зазначила, що проживала разом з ОСОБА_1 з моменту народження дитини, і не пояснила, чому дала дитині прізвище позивача.
		Відповідач наполягає, що український суд ухвалив, що ОСОБА_1 є батьком дитини і що до документів дитини необхідно внести відповідні зміни. Позивачу було невідомо про це рішення, поки відповідач не надала копію ухвали разом з її заявою про видачу обмежувального припису і запереченнями на клопотання позивача про видачу обмежувального припису стосовно тримання піж вартою. Позивач найняв в Україні адвоката щоб оскаржити це рішення, поки не стане надто пізно. Він стверджує, що йому не було надано жодного повідомлення щодо справи про встановлення батьківства в Україні, а відповідач не повідомила цей суд про зазначену іншу справу, хоча й була зобов`язана зробити це. Він стверджує, що до тих пір, поки відповідач не надала йому ухвалу українського суду у справі про встановлення батьківства, вона у всіх поданих документах продовжувала стверджувати, що неповнолітня дитина є спільною дитиною сторін і що цей суд має юрисдикцію стосовно неї.
		Позивач стверджує, що цей суд зберігає виключну юрисдикцію згідно з частиною (а) статті 3422 Сімейного кодексу. Він заявляє, що суд постановив ухвалу, якою дозволив відповідачу виїхати з дитиною на тимчасове перебування до України для продовження строку дії її візи. Вона повідомила суд, що її поїздка буде тимчасовою, і суд задовольнився її твердженням про те, що вона не мала наміру переховуватися від правосуддя. Позивач стверджує, що поїздка відповідача все ще вважається  тимчасовою, і цей суд  не втратив юрисдикцію лише тому, що відповідач передумала та вирішила залишитися в Україні.
		Позивач стверджує, що було б неправильно припинити провадження у справі через неналежне місце проведення судового розгляду. Він заявляє, що відповідач лукавить, коли стверджує, що Україна є більш належним місцем проведення судового розгляджу, але ж вона отримала рішення українського суду про встановлення батьківства без повідомлення позивача. Він стверджує, що подав апеляційну скаргу, незважаючи на труднощі, яких він може зазнати, оскільки він не має зв`язків з Україною. Він також вказує на суперечливість поведінки відповідача, яка спочатку заявляла про наявність у неї зв`язків з США, коли просила надати їй дозвіл на тимчасовий виїзд, а тепер стверджує, що вона не має зв`язків з Каліфорнією . Позивач стверджує, що якщо він буде змушений оскаржити це питання в судовому порядку в Україні, він опиниться у нерівних умовах з відповідачем, яка вже отримала рішення суду про те, що ОСОБА_1 є батьком дитини, а оскільки відповідач і ОСОБА_1 зараз одружені, незрозуміло, чи зможе позивач подати будь-який позов про встановлення опіки над дитиною або батьківства незалежно від його спроби оскаржити таке рішення. Він стверджує, що його ім`я не вказано у свідоцтві про народження дитини, і відповідач змогла отримати ухвалу суду в Україні без надання йому відповідного повідомлення.
		Позивач стверджує, що Україна буде для нього надзвичайно неналежним місцем проведення судового розгляду через незаконно отримані судові ухвали, які повністю позбавляють його участі у зазначеній судовій справі про встановлення батьківства. Він стверджує, що Каліфорнія залишається належним місцем проведення судового розгляду для всіх сторін, оскільки перебування відповідача в Україні слід вважати тимчасовим. Немає впевненості не тільки у тому, чи апеляційну скаргу позивача на українське судове рішення буде задоволено, а навіть у тому, чи дозволять йому взяти участь у цій справі, звернутися з вимогою про проведення тесту ДНК або оскаржити ухвали, постановлені українським судом. Він просить суд відмовити у задоволенні цього клопотання.
		У відповідь відповідач заявляє, що позивач має всі можливості для подання позову в Україні, оскільки він раніше розлучився зі своєю дружиною і отримав від українських судів рішення про призначення його опікуном їхньої дитини. Вона заявляє, що її адвокат повідомив її про те, що позивач вступив в українську справу, і український суд дійшов висновку, що позивач має право вступити в українську справу про встановлення батьківства. Вона заявляє, що вона не повідомила український суд про позивача, оскільки не була зобов`язана це робити згідно з українським законодавством, особливо з огляду на результати генетичного тесту, які вказують на те, що батьком її сину був ОСОБА_1 , і це питання не було предметом спору, оскільки батьківство було встановлено за результатами проведення тесту. Вона заявляє, що на момент здійснення всіх попередніх заяв вона не була впевнена, що ОСОБА_1 був батьком її сина. Під час її роману з ОСОБА_1 вона все ще перебувала у шлюбі з позивачем, який на той момент часу залишив її у скрутному становищі у Сполучених Штатах  до народження її сина, і вона не знала, що робити. Вона заявляє, що боялася потенційної реакції позивача, якщо той дізнається, що він не може бути батьком її сина.
		Відповідач стверджує, що заперечення позивачем законності тесту ДНК, який було проведено в Україні і результати якого було представлено як доказ у судовому процесу в Україні, свідчить про те, що докази, які йому необхідно оскаржити, знаходяться в Україні, і що судовий орган, у розпорядженні якого перебувають докази і який може розглянути оскарження, знаходиться в Україні.
		Відповідач заявляє, що хоча позивач й стверджує, що вона планувала залишитися в Україні і не повертатися до Сполучених Штатів, він не заперечує той факт, що позивач і відповідач спочатку перебували у Сполучених Штатах на підставі лише туристичної візи і мали право знаходитись там виключно протягом короткого проміжку часу. Вона заявляє, що у них були зворотні квитки, і вона не повинна була народжувати сина в Сполучених Штатах. Вона заявляє, що позивач повернув її зворотний квиток та ізолював її від сім`ї та друзів, а потім у неї почалися передчасні пологи і вона була змушена залишитися. Вона стверджує, що позивач активно веде свій позов про встановлення батьківства в Україні, використовуючи процесуальний механізм, спеціально передбачений українським законодавством, що дозволяє зацікавленим особам вступати у судові справи, і вже оскаржив докази у судовому засіданні, яке відбулося 06 жовтня 2021 року. Розгляд справи буде відновлено 17 листопада 2021 року з метою оскарження всіх питань, що стосуються сина відповідача. Вона стверджує, що позивач заявив українському суду, що він може та готовий приїхати до України, щоб особисто з`явитися у судовому засіданні і надати докази, всупереч його заявам про труднощі, зробленим на адресу цього суду. Відповідач наполягає, що вона не надавала неправдивих свідчень жодному суду, будучи попередженою про кримінальну відповідальність за подання свідомо неправдивих відомостей, і що вона виклала факти в тому вигляді, в якому вони існували на той час. Вона заявляє, що вона вийшла заміж за ОСОБА_1 в жовтні 2020 року, а потім була змушена поїхати в грудні 2020 року, що продовжити строк свого перебування, який добігав кінця. Пізніше ОСОБА_1 разом з нею переїхав до України і наразі намагається отримати українське громадянство. Covid, затримки в опрацюванні її заявки на отримання нової візи у Сполучених Штатах, її нова вагітність з підвищеним ризиком і наявність у її анамнезі передчасних пологів зумовили глибокі зміни, які відбулися у її житті з моменту її попередньої заяви про її намір залишитися в Україні тимчасово.
		Наостанок відповідач стверджує, що вона та її дитина є резидентами України, а позивач - резидентом Франції. Ніхто з них трьох не має жодних зв`язків зі Сполученими Штатами або Каліфорнією, а позивач продемонстрував свою здатність виступати стороною у судовому процесу в Україні і перейти до судового розгляду своїх позовних вимог в Україні по суті. Оскільки позивач оскаржує батьківство її сина в Україні, відповідач просить суд зупинити провадження у цій справі у зв`язку з тим, що Україна є належним місцем проведення судового розгляду для вирішення цього спору між позивачем та нею щодо її сина.».
		У розділі ІІІ вищевказаної ухвали суду вказано таке: «З матеріалів справи убачається, що на момент проживання відповідача і її неповнолітньої дитини у Сполучених Штатах цей суд мав юрисдикцію щодо питань, яких стосується ця справа. Проте, згодом у грудні 2020 року відповідач вирушила до України з вказаною метою продовжити строк дії своєї візи, після чого вона мала повернутися до Сполучених Штатів. Виходячи із заяви, щодо якої не було отримано жодних заперечень, незабаром після прибуття до України у відповідача виникли проблеми зі здоров`ям, і вона зараз має вагітність з високим ступенем ризику. Тепер вона та її нинішній чоловік вирішили залишитися в Україні назавжди, і український суд визнав його біологічним батьком її дитини, яка є неповнолітньою дитиною, що бере участь у цій справі про встановлення опіки над дитиною. Очевидно, що позивач є громадянином та резидентом Франції, а відповідач та неповнолітня дитина є громадянами та резидентами України. Враховуючи, що відповідач та дитина проживають в Україні з грудня 2020 року, а також враховуючи, що позивач проживає у Франції та приїжджає до Каліфорнії лише для участі у судових засіданнях, цей суд може, з огляду на наведені факти, дійти висновку про те, що ані дитина, ані один з батьків не мають істотного зв`язку з цим штатом, і що у цьому штаті більше немає суттєвих доказів стосовно догляду за дитиною, її захисту, навчання та особистих відносин відповідно до пункту 1 частини «а» статті 3422 Сімейного кодексу».
		Таким чином, зі змісту вказаної ухвали іноземного суду, а також матеріалів справи убачається, що станом на момент пред`явлення позову у справі, що переглядається, в суді Сполучених Штатів Америки був наявним спір між ОСОБА_3 та ОСОБА_2  щодо опіки над малолітнім ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , якого останній вважає своїм сином. Під час розгляду зазначеної справи заявник дізнався про наявність рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 червня 2021 року у справі №757/24445/21-ц та повідомляв Вищий Суд Штату Каліфорнія по округу Лос-Анджелес про незгоду із таким рішенням, про незалучення його до участі у цивільній справі, де воно було ухвалено українським судом, про неповідомлення відповідачем суду про наявність спору у іншому суді щодо дитини, а також про факт оскарження такого рішення та наміру спростувати результат аналізу ДНК.
		Про вказані обставини щонайменше відповідач ОСОБА_2 була достеменно обізнана, не могла про них не знати, та не повідомила про них суду першої інстанції. Відповідно, особа, яка вважає себе батьком дитини та яка порушила в іноземному суді судове провадження щодо цієї дитини не була залучена до участі у цій справі та відповідно до ухвалення у ній судового рішення позбавлена можливості користуватися процесуальними правами учасниками справи, зокрема, на подання своїх заперечень проти позову та доказів на їх підтвердження, а також на заявлення самосійних вимог.
		Крім того, для об`єктивного з`ясування обставин справи, виконання вимог цивільно-процесуального законодавства щодо повноти та всебічності дослідження доказів по справі, перевірки доводів апеляційної скарги щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3 ухвалою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року за клопотання представника заявника було призначено у справі судову молекулярно-генитичну експертизу, на вирішення якої було поставлено питання щодо визначення біологічного батьківства як позивача так і заявника відносно малолітнього ОСОБА_6 , 20 жовтня 201 року.
		Проте, вказана ухвала суду була залишена без виконання експертною установою тому, що у визначену судовим експертом дату позивач та заявник з`явились для відбору зразків крові, а відповідач з дитиною не з`явилась.
		Водночас, зважаючи на виниклі між сторонами та заявником відносини з приводу походження дитини, апеляційний суд також враховує визначені Сімейним кодексом України особливості реалізації механізму визнання батьківства.
		А саме, порядок визначення походження дитини регулює глава 12 СК України.
		Статтею 121 СК України визначено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
		Так, стаття 122 СК України врегульовує питання визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою.
		Вказана норма передбачає, що дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров`я про народження дружиною дитини. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя.
		 
		Подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір`ю дитини заяви про визнання батьківства.
		Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка, який вважає себе батьком.
		Натомість, положення статті 125 СК України врегульовує питання визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою, де визначено, що Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров`я про народження нею дитини.
		Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: - за заявою матері та батька дитини; - за рішенням суду.
		Статтею 128 СК України передбачено, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.
		Частинами третьою-четвертою вказаної норми визначено, що позов про визнання батьківства може бути пред`явлений матір`ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.
		Статтею 129 СК України передбачається, що особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред`явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. До вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
		Отже, положеннями чинного сімейного законодавства України передбачено можливість визнання у судовому порядку батьківства за позовом особи, яка вважає себе батьком дитини, лише: 1) у разі якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу; 2) у разі, якщо дитина народилася у жінка, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, якщо він записаний батьком дитини, з пред`явлення позову до такого чоловіка.
		Таким чином, враховуючи наведені положення сімейного законодавства, у разі неоскарження судового рішення у цій справі та набрання ним законної сили, ОСОБА_3 у подальшому може бути позбавлений права звернутися до суду із позовом про визнання батьківства відносно дитини.
		Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
		Відповідно до вимог частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Крім того, цивільним процесуальним законом чітко розмежовано підготовче провадження із проведенням підготовчого засідання, його особливості, строки проведення (Глава 3 Розділу III «Позовне провадження») та розгляд справи по суті із проведенням судового засідання (Глава 3 вказаного розділу).
		Положеннями частини першої статті 189  ЦПК України визначено, що завданнями підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з`ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.
		Окрім цього, статтею 196 ЦПК України передбачено, що для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання.
		Таким чином, підготовче судове провадження - це стадiя судового прoцесу, в якій з`ясовується предмет спoру, позoвні вимoги, заперечення на позoвні вимoги, склад учасників судовoго процесу, вирішення відводів, xарактер спірних правовідносин та інших дій, які будуть слугувати для правильного і безперешкoдного розгляду справи пo суті, іншими словами, це важлива складова судочинства, що спрямована на створення умов для правильного, безперешкодного та своєчасного розгляду справи по суті.
		Вимогами статті 197 ЦПК України визначено перелік процесуальних дій, які вчиняються у підготовчому засіданні. Зокрема, визначено, що суд у разі у разі необхідності заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них та розглядає відповідні заяви;вирішує питання про вступ у справу інших осіб, заміну неналежного відповідача, залучення співвідповідача, об`єднання справ і роз`єднання позовних вимог, прийняття зустрічного позову, якщо ці питання не були вирішені раніше;може роз`яснювати учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування, які докази мають бути подані тим чи іншим учасником справи;з`ясовує, чи повідомили сторони про всі обставини справи, які їм відомі;з`ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази, витребувані судом чи причини їх неподання; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання, вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше; вирішує питання про призначення експертизи, виклик у судове засідання експертів, свідків, залучення перекладача, спеціаліста; здійснює інші дії, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті.
		Частиною четвертою статті 200 ЦПК України передбачено, що судове рішення у підготовчому засіданні може бути ухвалено лише: у разі відмови від позову, визнання позову та укладення мирової угоди, визначених статтями 206,207 ЦПК України.
		Убачається, що ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 24 травня 2021 року було відкрито провадження у цій справі та призначено її до розгляду в підготовчому засіданні на 17 червня 2021 року.
		До початку призначеного у справі підготовчого засідання  31 травня 2021 року ОСОБА_2 направила суду письмову заяву про визнання позовних вимог ОСОБА_1 , у якій зазначила про визнання його позовних вимог у повному обсязі та просила суд їх задовольнити. Вказувала, що зазначені у позовній заяві її чоловіка обставини про те, що вона відмовляється вносити зміни до свідоцтва про народження дитини та інших документів є правдивими та пов`язані із тим, що на момент їх возз`єднання вона не була впевнена щодо того, чи вказувати його у документах дитини, чи дійсно він має наміри одружитися із нею та продовжувати стосунки у вигляді сім`ї.  
		Так, відповідно до статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
		До ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення.
		У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
		З матеріалів справи убачається, що місцевим судом не роз`яснювались сторонам наслідки процесуальних дій, пов`язаних із визнанням відповідачем позову та ухвалення рішення у підготовчому судовому засіданні. Окрім того, суд першої інстанції не встановив, чи не суперечить визнання ОСОБА_2 позову правам та інтересам інших осіб, зокрема ОСОБА_3 , який вважає себе батьком малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та яким було пред`явлено до неї позов до суду у Сполучених Штатах Америки щодо опіки над дитиною та визначення місця проживання дитини. ОСОБА_2 не повідомила суд першої інстанції про наявність спору між нею та ОСОБА_3 що дитини в  Верховного Суду Каліфорнії Сполучених Штатів Америки, не повідомила суд і про те, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , який визнано недійсним, суд не з`ясував чому ОСОБА_2 дала дитині прізвище ОСОБА_6 .  Враховуючи, що відповідач визнала позов, суд не перевірив, а чи існує дійсно спір саме між сторонами по справі щодо дитини та чи існують, за таких обставин, підстави для ухвалення рішення якщо сторони не позбавлені можливості вирішити ці питання шляхом звернення до відповідних органів. 
		Таким чином, всупереч вимогам статтей 189 та 197 ЦПК України суд першої інстанції не з`ясував, чи повідомили сторони про всі обставини справи, які їм відомі, чи не стосується прав та інтересів інших осіб заявлений у справі позов та факт визнання відповідачем позову, а також чи остаточно визначений склад учасників справи. 
		 
		З урахуванням складності та важливості категорії позову у цій справі, суду першої інстанції необхідно було заслухати сторін у підготовчому судовому засіданні та з`ясувати вищевказані питання, зважаючи також на встановлений статтею 43 ЦПК України обов`язок учасника справи сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи;
		У частині першій статті 44 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
		Частиною першою статті 52 ЦПК України передбачено, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін.
		За приписами частин 1, 3, 4 статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки осіб, що не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. У заявах про залучення третіх осіб і в заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі.
		Частиною четвертою статті 12 ЦПК України встановлено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
		Відповідно до частини першої статті 13ЦПКУкраїни суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
		За таких обставин, колегія суддів приходить висновку про помилковість розгляду цієї справи без участі в справі у відповідному процесуальному статусі особи, яка вважає себе батьком дитини та яка на час розгляду цієї справи ініціювала інший судовий спір щодо дитини - ОСОБА_3 , оскільки незалучення його до участі у справі порушує його права та інтереси, ставить під загрозу реалізацію ним права на пред`явлення позову про визнання батьківства. Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про встановлення опіки над дитиною та визначення місця проживання дитини з батьком  в Верховному Суду Каліфорнії Сполучених Штатів Америки було закрито саме тому, що ОСОБА_3 не позбавлений можливості вступити в справу про визнання батьківства в суді України і такий спір з більшою  зручністю може бути вирішений саме судом України. 
		При апеляційному розгляді справи заявник з урахуванням визначених у частині першій статті 52 ЦПК України темпоральних процесуальних обмежень позбавлений у повній мірі скористатися цими правами, що в цілому не вирішує завдання цивільного судочинства, визначене у статті 2 ЦПК України.
		Внаслідок цього з урахуванням норми частини другої статті 12 ЦПК України про те, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом колегія суддів позбавлена процесуальної можливості перевіряти доводи скарги, з`ясувати дійсні обставини справи та обґрунтованість розглянутого судом позову при неповному складі учасників справи в суді першої інстанції, оскільки повна апеляція у випадку подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі чинним ЦПК України не передбачена.
		Таке порушення норм процесуального права відповідно до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, що не позбавляє позивача права звернутися до суду з новим позовом із залученням заявника до участі у справі.
		 
		Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, п. 4 ч. 3 ст. 376, ст.ст. 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
		 
		п о с т а н о в и в :
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_5 , задовольнити.
		Рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 червня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту.
		У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання батьківства та про внесення змін до запису про батька дитини відмовити.
		 
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
		Повна постанова складена 10 серпня 2022 року.
		 
		Судді:                                                                             Л.Д. Поливач
		 
		 
		                                                                                                    А.М. Стрижеус
		 
		 
		                                                                                                    О.І. Шкоріна

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...