Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 161/5831/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 23.08.2022. Забезпечено надання загального доступу: 23.08.2022.
Дата набрання законної сили: 19.08.2022
Номер судового провадження: 61-4928ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		19 серпня 2022 року
		м. Київ
		 
		справа № 161/5831/20
		провадження № 61-4928св21
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		третя особа - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Гаврилюк Алла Юріївна,
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 грудня 2020 року у складі судді Пахолюка А. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 02 березня 2021 року у складі колегії суддів: Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю., Осіпука В. В.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 ,  за участю третьої особи - приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Гаврилюк А. Ю., про визначення частки померлого у праві спільної сумісної власності, визнання права власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, внесення змін до свідоцтв про право на спадщину за законом, скасування записів про проведену державну реєстрацію.
		Позовну заяву мотивував тим, що з 2013 року перебував у шлюбі з ОСОБА_3 та за спільні кошти ними була придбана квартира на    АДРЕСА_1 .
		Зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла і після неї відкрилась спадщина на належне їй майно, а саме 1/2 частину зазначеної квартири, оскільки інша 1/2 частина належала йому на праві спільної сумісної власності подружжя.
		Посилався на те, що у встановлений законом строк він та відповідач ОСОБА_2 , як спадкоємці першої черги за законом, звернулися до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини та оскільки, він підписав відмову від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, якою він, нібито ствердив той факт, що спадкове майно є особистою власністю спадкодавця ОСОБА_3 , нотаріус видала на ім`я спадкоємців 14 квітня 2017 року свідоцтва про право на спадщину за законом по 1/2 частині квартири на АДРЕСА_1 .
		Маючи на меті розпорядитися належним йому майном в повному обсязі, позивач звернувся до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя та про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину за законом, однак отримав відмову, у зв`язку з наявністю у матеріалах спадкової справи його власноруч підписаної відмови від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.
		Вважав, що ця заява не припиняє права спільної сумісної власності на майно, що набуте у шлюбі, а при визначенні спадкової маси нотаріус даний факт не врахувала та не роз`яснила йому право на належну йому частину у справі спільної сумісної власності подружжя.
		Зазначав, що відповідач ОСОБА_2 не визнає його права на частину у спільному майні подружжя, а вважав, що спірна квартира була особистою приватною власністю її матері ОСОБА_3 , чим порушуються його права як власника майна.
		Просив визначити частку померлої ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , у праві спільної сумісної власності на квартиру площею 66,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , як 1/2 її частину; визнати за ним, право власності на 1/2 частину квартири, як частку у спільній сумісній власності подружжя; внести зміни до свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих 14 квітня 2017 року приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Гаврилюк А. Ю., зареєстрованих в реєстрі за № 402, № 403, зазначивши, що спадкоємцями указаними у цих свідоцтвах майна, 1/2 частина квартири ОСОБА_3 є її чоловік ОСОБА_1 - 1/4 частина квартири та її дочка ОСОБА_2 - 1/4 частина квартири по АДРЕСА_1 ; скасувати записи про проведену державну реєстрацію права власності на 1/2 частину квартири в порядку спадкування за законом, згідно виданих 14 квітня 2017 року свідоцтв про право на спадщину за законом.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції 
		Рішенням від 14 грудня 2020 року Луцький міськрайонний суд Волинської області у позові відмовив.
		Суд першої інстанції рішення мотивував тим, що позивач ОСОБА_1 добровільно визначив статус спірної квартири, як особистої приватної власності спадкодавця ОСОБА_3 , у зв`язку з чим право претендувати на частку у спільному сумісному майні подружжя у випадку смерті другого подружжя та на оспорення свідоцтв про право на спадщину, припинилося, а тому приватний нотаріус при вчинені нотаріальних дій, діяла у порядку, визначеному чинним законодавством, не порушивши при цьому прав жодного зі спадкоємців.
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 
		Постановою від 02 березня 2021 року Волинський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, рішення суду першої інстанції залишив без змін.
		Суд апеляційної інстанції постанову мотивував тим, що нотаріус позивачу роз`яснив зміст статей 60-63 СК України. Позивач ОСОБА_1 висловив свою позицію щодо спірної квартири, як прямо (у заяві нотаріусу), так і своєю поведінкою (протягом майже 3 років не оспорював свідоцтв про право на спадщину, виданих йому та відповідачці у 2017 році).
		Виходив з того, що подана нотаріусу позивачем заява свідчить про добровільне визначення ним статусу спірної квартири як особистої приватної власності спадкодавця ОСОБА_3 , а тому право на оспорення свідоцтв про право на спадщину припинилося.
		Зазначив про недоведеність того, що заява нотаріусу № 71 щодо визначення статусу такого майна після смерті ОСОБА_3 написана позивачем під будь-яким примусом чи обманом.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просив, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		Ухвалою від 21 травня 2021 рокуВерховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу. 
		У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначив неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування статті 60 СК України, статті 347 ЦК України, статей 34, 71 Закону України «Про нотаріат», підпункту 4.21 пункту 4 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому Наказом Міністерства юстиції України, від 22 лютого 2012 року № 296/5, Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868, у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 13 липня 2020 року у справі № 166/955/19, від 29 січня 2021 року у справі № 161/14048/19, від 22 лютого 2021 року у справі № 264/2232/19, від 07 лютого 2018 року у справі № 654/5243/14-ц, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 402/1173/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 544/555/17, від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 10 квітня 2018 року у справі № 927/849/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 917/927/17.
		Касаційну скаргу мотивував тим, що суди не врахували презумпцію спільності майна подружжя, яка може бути спростована одним із подружжя, а також того, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження вчинення позивачем дій, які свідчать про відмову від права власності; свідоцтво по право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється та не породжує виникнення у відповідача відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності. 
		У червні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.
		У липні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_2 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 15 березня 2013 року (а. с. 15).
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла та після її смерті відкрилася спадщина на належне їй майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , яка була придбана нею 04 квітня 2014 року за час перебування у шлюбі з позивачем ОСОБА_1 (а. с. 16, 108-109).
		Сторони є спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_3 та в установлений строк 06 червня 2016 року звернулися до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу із заявами про прийняття спадщини (а. с. 90, 95).
		ОСОБА_1 у той же день подав до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу заяву за № 71, зі змісту якої вбачається, що він відмовився від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя з померлою ОСОБА_3 , оскільки квартира, як спадкове майно, є особистою власністю спадкодавця. При цьому, особа ОСОБА_1 та справжність його підпису перевірена нотаріусом (а. с. 96).
		На підставі поданих документів приватний нотаріус 14 квітня 2017 року видав свідоцтва про право на спадщину за законом відповідно до яких чоловік ОСОБА_1 та донька ОСОБА_2 спадкодавця ОСОБА_3 успадкували по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 і провів державну реєстрацію зазначених часток згідно вимог чинного законодавства (а. с. 17, 19).
		25 лютого 2020 року та повторно 12 березня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса із заявами про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в зв`язку із смертю одного з подружжя та про внесення змін у свідоцтва про право на спадщину за законом (а. с.128, 129, 140-142). 
		Заяви мотивував тим, що нотаріус безпідставно включила до спадкової маси 1/2 частину вищевказаної квартири, як майно того з подружжя, хто є живим, отже наявні передбачені законом підстави для видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя та внесення змін до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданих після смерті ОСОБА_3 .
		Постановами про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 02 березня 2020 року № 29/02-31 та від 30 березня 2020 року № 35/02-31 приватний нотаріус відмовив позивачу у вчиненні вищезазначених нотаріальних дій з посиланням на Методичні рекомендації щодо вчинення нотаріальних дій, пов`язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя (далі - Методичні рекомендації), схвалених Рішенням Науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України 29 січня 2009 року, у яких зазначено, що позивач скористався правом подати заяву про відсутність претензій на одержання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя (а. с. 27-28).
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Межі розгляду справи судом 
		Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
		Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач ОСОБА_1 добровільно визнав і визначив статус спірної квартири, як особистої приватної власності спадкодавця ОСОБА_3 .
		Отже, у зв`язку з тим, що право висловлення претензій на частку у спільному сумісному майні подружжя у зв`язку із смертю другого подружжя та на оспорення свідоцтв про право на спадщину, припинилося,  приватний нотаріус при вчинені нотаріальних дій, діяла у порядку, визначеному чинним законодавством та не порушила при цьому прав жодного зі спадкоємців.
		Нотаріус роз`яснив позивачу зміст статей 60-63 СК України, проте він висловив свою позицію щодо спірної квартири, як прямо (у заяві № 71), так і своєю поведінкою (протягом майже 3 років не оспорював свідоцтв про право на спадщину, виданих йому та відповідачу у 2017 році).
		Доказів того, що заява нотаріусу № 71 щодо визначення статусу такого майна після смерті ОСОБА_3 була написана під будь-яким примусом чи обманом позивач не надав.
		Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
		Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) звернула увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
		Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини). 
		Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
		Так, у постановах Верховного Суду від 13 липня 2020 року у справі № 166/955/19, від 29 січня 2021 року у справі № 161/14048/19, від 22 лютого 2021 року у справі № 264/2232/19,від 07 лютого 2018 року у справі № 654/5243/14-ц, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, на які послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, суд дійшов висновку про те, що відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України). Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.
		За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
		Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
		Між тим, у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що позивач добровільно визначив статус спірної квартири, як особистої приватної власності його дружини - спадкодавця, та не порушили правила застосування презумпції спільності майна подружжя.
		У постановах від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 402/1173/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 544/555/17, на які заявник також посилався, як на приклад неоднакового застосування норми права, Верховний Суд зазначив, що статтями 34, 71 Закону України «Про нотаріат»передбачено, що у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.
		Отже, потрібно розрізняти ситуації, коли майно, зареєстроване за одним із подружжя на праві власності, є об`єктом права спільної сумісної власності, та коли таке майно, є особистою власністю одного із подружжя. 
		Після смерті одно із подружжя, відкривається спадщини тільки на майно, яке належало спадкодавцю особисто, відповідно частка іншого із подружжя у об`єкті, який є спільним сумісним майно, не входить до складу спадщини.  
		Отже, той з подружжя, хто є живим, реалізуючи свої права як спадкоємець, має право подати заяву про прийняття спадщини (чи відмови у її прийнятті), а також заяву про видачу свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя. 
		У разі, якщо майно, яке зареєстроване за спадкодавцем, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, той з подружжя, хто є живим, може подати заяву про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця. Неподання такої заяви не змінює правового режиму майна, яке входить до складу спадщини. 
		Відповідно, заява одного із подружжя, хто є живим, про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця, підтверджує правовий статус майна померлого, як його особистого майна. 
		За змістом статті 347 ЦК України, особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
		Згідно з підпунктом 4.21 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому Наказ Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок № 296/5), при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом нотаріус у випадках, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю подружжя, повинен з`ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і який має право на 1/2 частку в спільному майні подружжя. За наявності другого з подружжя нотаріус видає йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена. Якщо спадкоємців декілька, то кожному із них видається окреме свідоцтво про право на спадщину із зазначенням його частки. Свідоцтво про право на спадщину оформляється в двох примірниках, один з яких залишається в матеріалах спадкової справи.
		Проте, у справі, що переглядається встановлено, що  ОСОБА_1 подав до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Гаврилюк А. Ю. заяву за № 71, зі змісту якої вбачається, що він відмовився від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя з померлою ОСОБА_3 , оскільки вищезазначена квартира є особистою власністю спадкодавця.
		Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, щопозивач ОСОБА_1 добровільно визначив статус спірної квартири, як особистої приватної власності спадкодавця ОСОБА_3 , у зв`язку з чим у нього відсутне право на частку у спільному сумісному майні подружжя у зв`язку із смертю другого подружжя та припинилося право на оспорення свідоцтв про право на спадщину.
		Отже приватний нотаріус при вчинені нотаріальних дій, діяла у порядку, визначеному чинним законодавством та не порушила при цьому прав жодного зі спадкоємців.
		Нотаріус позивачу роз`яснила зміст статей 60-63 СК України та він висловив свою позицію щодо спірної квартири, як прямо (у заяві № 71), так і своєю поведінкою (протягом майже 3 років не оспорював свідоцтв про право на спадщину, виданих йому та відповідачу у 2017 році).   
		Отже висновки судів попередніх інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах № 130/2319/17-ц, 402/1173/17, 544/555/17, про які зазначив заявник як приклад неоднакового застосування, оскільки у цих справах позивачі не вчинили дій з відмови від своєї власності у розумінні статті 347 ЦК України та не змінювали правового статусу майна як сумісного майна подружжя.
		Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки про застосування Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868, у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 10 квітня 2018 року у справі № 927/849/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 917/927/17, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи, оскільки у цих судових рішеннях Верховного Суду встановлені обставини, відмінні від тих, які встановлені в судових рішеннях суду у справі, що переглядається. Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм матеріального права у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але за різних фактичних обставин, не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
		Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
		Доводи скарги про те, що суди не врахували презумпцію спільності майна подружжя, яка може бути спростована одним із подружжя, а також того, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження вчинення позивачем дій, які свідчать про відмову від права власності; свідоцтво по право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється та не породжує виникнення у відповідача відповідного права, а тільки фіксує факт його наявностізводяться до переоцінки доказів, що знаходиться за межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
		Щодо судових витрат
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишити без змін. 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Судді:  С. Ю. Мартєв     В. В. Сердюк     І. М. Фаловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...