Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 520/6209/21 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо захисту політичних (крім виборчих) та громадянських прав, зокрема щодо; щодо в’їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію.
Надіслано для оприлюднення: 26.09.2022. Зареєстровано: 27.09.2022. Забезпечено надання загального доступу: 28.09.2022.
Дата набрання законної сили: 26.09.2022
Номер судового провадження: 15349/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Головуючий І інстанції: Рубан В.В.
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		 
		26 вересня 2022 р. Справа № 520/6209/21Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
		Головуючого судді Любчич Л.В.,
		Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,
		розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.07.2021, майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 22.07.21 по справі № 520/6209/21
		за позовом ОСОБА_1 
		до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області 
		про визнання протиправним та скасування рішення,
		ВСТАНОВИВ:
		У березні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - відповідач, ГУ ДМСУ в Харківській обл.), в якому просила:
		- визнати протиправними та скасувати рішення ГУ ДМСУ в Харківській обл. 327641/21 від 12.03.2021 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 та рішення 63012500020994 від 12.03.2021 ГУ ДМСУ в Харківській обл. про скасування посвідки на постійне проживання  НОМЕР_1 .
		Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.07.21 адміністративний позов задоволено.
		Визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ДМСУ в Харківській обл. 327641/21 від 12.03.2021 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 .
		Визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ДМСУ в Харківській обл. 63012500020994 від 12.03.2021 про скасування посвідки на постійне проживання  НОМЕР_1 .
		Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань до ГУ ДМСУ в Харківській обл. на користь ОСОБА_1 сплачену суму судового збору у розмірі 908 грн.
		Не погодившись з вказаним рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм права та невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просив рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.07.21 скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
		В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив, що дозвіл на імміграцію громадянці СРВ ОСОБА_1 було надано як дружині особи , що отримала дозвіл на імміграцію. Рішенням ГІРФО ГУ МВС України в Київський обл. скасовано посвідку на постійне проживання чоловіка позивачки ОСОБА_2 .
		Апелент вважає, що надання дозволу на імміграцію позивачці є похідним та пов`язаним між собою із дозволом наданим її чоловіку, тому вразі втрати чинності дозволу чоловіка, дозвіл жінки також є нечинним. 
		10.12.21 позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що рішення суду першої інстанції є законним, прийнятим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому скасуванню не підлягає.
		07.12.2021 ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду відкрито провадження за апеляційною скаргою ГУ ДМСУ в Харківській обл.
		10.12.21 позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що рішення суду першої інстанції є законним, прийнятим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому скасуванню не підлягає.
		15.12.21 ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу ГУ ДМСУ в Харківській обл. призначено до розгляду у порядку письмового провадження.
		Відповідно до положень ч. 1 ст. 308 , п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України ( далі - КАС України) розгляд справи проведено в порядку письмового провадження за наявними у ній доказами та в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Колегія суддів вислухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається у скарзі, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
		Судом встановлено обставини, які не оспорено сторонами.
		ОСОБА_1 є громадянкою СРВ, уродженка м. Ханой, В`єтнам, у березні 2008 року звернулася до УГІРФО ГУМВС України в Харківській області із заявою про надання їй дозволу на імміграцію в Україну, оскільки перебуває у шлюбі з мігрантом - громадянином СРВ Хо Чі Нгок, який документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 13.08.2004, терміном дії безстроково.
		04.04.2008 року рішенням УГІРФО ГУМВС України в Харківській області громадянці СРВ Тхай Тхі Лю, дозволена імміграція в Україну на підставі п.6 ч.2 ст.4 Закону України «Про імміграцію» та документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 04.04.2008, терміном дії - безстроково.
		25.01.2012 громадянку СРВ ОСОБА_1 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 , у зв`язку з обміном по досягненню 45-ти річного віку.
		05.01.2021 року позивач звернулась до відповідача з метою обміну посвідки на постійне проживання у зв`язку з непридатністю для подальшого використання.
		12.03.2021 рішенням ГУ ДМСУ в Харківській обл. 327641/21 від 12.03.2021 скасовано дозвіл на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 .
		На підставі прийнятого рішення про скасування дозволу на імміграцію ГУ ДМСУ в Харківській обл. прийнято рішення номер 63012500020994 від 12.03.2021 про скасування посвідки на постійне проживання позивача  НОМЕР_1 .
		Не погодившись із вказаними рішеннями відповідача, вважаючи їх таким, що прийнято не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, позивач звернулася із означеним позовом до суду.
		Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості.
		Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.
		У відповідності до вимог статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Правовідносини між позивачем та міграційними органами України на момент звернення позивача за отриманням дозволу на імміграцію та надання компетентним органом такого дозволу з видачею посвідки на проживання в Україні регулювалися Законом України "Про правовий статус іноземців" 3929-ХІІ від 04.12.1994, а також Законом України "Про імміграцію" 2491-ІІІ від 07.06.2001 (далі - Закон 2491-ІІІ).
		Згідно статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
		Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
		Статтею 3 зазначеного Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
		Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.
		Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом 2491-ІІІ.
		Відповідно до ч. 1 абзаців 1 і 4 ст. 1 Закону 2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.
		Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
		Статтею 6 Закону 2491-ІІІ визначено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядкованих йому органів.
		За приписами частини 1 пунктів два і три цієї норми спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні та організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.
		Стаття 9 Закону 2491-ІІІ встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання.
		Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
		Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я.
		У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
		Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
		Для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж не надання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та, як слідство, дозвіл на імміграцію та посвідка на проживання в Україні не видаються.
		Статтями 10, 11 зазначеного Закону передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
		Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
		Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою КМУ від 26.12.2002 1983.
		У відповідності до пп.2 п.2 цього Порядку, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи Департаменту в головних управліннях, управліннях МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає Департамент), а саме: висококваліфікованих спеціалістів і робітників, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; осіб, які раніше перебували в громадянстві України; батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей; осіб, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; осіб, які прослужили у Збройних Силах три і більше років; осіб без громадянства, які проживали на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання протягом двох років з дня визнання їх особами без громадянства.
		Згідно п.12 Порядку, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:
		формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, інформацію, зазначену ними у заяві про надання дозволу на імміграцію, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;
		проводять перевірку законності перебування в Україні іммігранта з використанням інтегрованої міжвідомчої інформаційно-комунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон України (система Аркан), або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби;
		проводять перевірку даних іммігранта за банками даних Інтерполу з метою отримання інформації, яка є підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідно до вимогпункту 2частини першої статті 10 Закону України Про імміграцію;
		надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;
		здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
		Системно аналізуючи вказані норми права, колегія суддів прийшла до висновку, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
		Отже, при прийнятті рішення про надання позивачці дозволу на імміграцію в Україні суб`єкт владних повноважень проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивачки та керуючись Законом України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачки, не було виявлено.
		Головним управлінням ДМС України в Харківській обл. на підставі висновку скасовано дозвіл на імміграцію в Україну позивачу та посвідку на постійне проживання, відповідно до вимог п. 6 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію", а саме в інших випадках, передбачених законами України.
		Зі змісту вищезазначеного висновку ГУ ДМС України в Харківській обл. встановлено, що підставою для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну є те, що через скасування посвідки на постійне проживання чоловіка позивачки Хо Чі Нгока, дозвіл на імміграцію позивачки, який є похідним та пов`язаний із дозволом наданим її чоловіку, також підлягає скасуванню.
		Відповідно до положень ст. 4 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів, зокрема, батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.
		Положеннями статті 12 Закону України "Про імміграцію" визначено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
		Таким чином, Законом України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.
		Мотивуючи оскаржуване рішення, яким скасовано позивачу дозвіл на імміграцію відповідач послався на п.6 ч. 1 ст. 12 Закону України " Про імміграцію".
		При цьому відповідачем до суду не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених п.6 ч. 1 ст.12 Закону України "Про імміграцію" та були б підставою для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання. Не зазначено яким саме законом передбачено такий випадок як підстава для скасування дозволу на імміграцію.
		При наданні позивачці дозволу на імміграцію в Україну та видачі посвідки на постійне проживання в Україні у 2008 році, орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну, внаслідок чого вона законно перебувала на території України весь час з моменту отримання такого дозволу.
		Проте, відповідач за наявності тих самих обставин, що слугували підставою для надання позивачу дозволу на імміграцію, без встановлення будь-яких винних дій з боку останньої, прийняв рішення про скасування такого дозволу.
		Частина 2 статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		Відповідно до положень статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
		Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		У пунктах 70, 71 рішення від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" (заява 29979/04) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).
		Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
		За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому навіть за умови неправомірного надання позивачу дозволу на імміграцію та документування її посвідкою на постійне проживання в Україні ці обставини не можуть бути виправлені за рахунок позивача та мати для неї негативні наслідки у вигляді скасування дозволу на імміграцію.
		Що стосується посилання відповідача на те, що під час подання заяви з метою обміну посвідки на постійне проживання у зв`язку з непридатністю для подальшого використання у позивачки не було на те законних підстав, які передбачені статтею 4 Закону України "Про імміграцію", оскільки її чоловіку скасовано посвідку на постійне проживання, апеляційний суд зазначає, що дані обставини не можуть бути підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачки на підставі ст.12 Закону України "Про імміграцію".
		Відповідачем також не надано належних доказів у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України на підтвердження факту подання позивачем свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, таких як вирок суду за статтею 358 Кримінального кодексу України.
		Водночас, відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивачки на території України з`явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію".
		Вказана позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду у постанові від 25 листопада 2020 року у справі 810/916/16, що враховується апеляційним судом при розгляді даної справи відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Разом із тим, порушене право позивача на законне проживання в Україні охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Європейський суд з прав людини в пункті 43 рішення у справі "Курочкін проти України" (Kurochkin v. Ukraine) від 20 травня 2010 року (заява 42276/08) зазначив, що втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не "згідно із законом", не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі "Йогансен проти Норвегії" (Johansen v. Norway), Reports 1996-III, с. 1001- 1002, п. 52). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява 39948/06, п. 47).
		Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтями 8-10 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом.
		Натомість, матеріали справи свідчать, що спірні рішення ГУ ДМСУ в Харківській обл. 327641/21 від 12.03.2021 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 та 63012500020994 від 12.03.2021 ГУ ДМСУ в Харківській обл. про скасування посвідки на постійне проживання 900049526 прийнято за відсутності визначеної Законом України "Про імміграцію" підстави для його прийняття, що свідчить про необґрунтоване втручання держави у право позивача, гарантоване йому статтею 8 Конвенції.
		Враховуючи наведене вище, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про визнання протиправним та скасування рішення ГУ ДМСУ в Харківській обл. 327641/21 від 12.03.2021 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 та рішення 63012500020994 від 12.03.2021 ГУ ДМСУ в Харківській обл. про скасування посвідки на постійне проживання  НОМЕР_1 .
		Щодо інших доводів апеляційної скарги колегія суддів зазначає.
		Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
		Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України»(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
		Пунктом 41 Висновку 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
		Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
		Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Згідно із приписами пункту 1 частини 1 статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення  без змін.
		Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції щодо обґрунтованості заявленого позову, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. 
		Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області - залишити без задоволення.
		Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22 липня 2021 по справі №520/6209/21 залишити без змін . 
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. 
		 
		Суддя-доповідач Л.В. Любчич Судді   О.А. Спаскін   О.В. Присяжнюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...