Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 303/3450/20 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти життя та здоров'я особи.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 03.02.2023. Забезпечено надання загального доступу: 03.02.2023.
Дата набрання законної сили: 25.01.2023
Номер судового провадження: 51-81км21
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12020070040000335

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		25 січня 2023 року
		м. Київ
		справа №303/3450/20
		провадження № 51-81км21
		Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
		Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого                                                ОСОБА_1 ,
		суддів                                                            ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю: 
		секретаря судового засідання                ОСОБА_4 ,     
		прокурора                                                    ОСОБА_5 ,
		засудженої                                                   ОСОБА_6 ,
		захисника                                                     ОСОБА_7 ,
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 на вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 листопада 2020 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року, постановлені у кримінальному провадженні стосовно 
		ОСОБА_6 ,  ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки села Синевирська Поляна Міжгірського району Закарпатської області, жительки АДРЕСА_1 ,
		за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 115 Кримінального кодексу України (далі - КК).
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		Вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 листопада 2020 року ОСОБА_6 визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 115 КК, та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.
		За вироком суду ОСОБА_6 засуджено за те, що вона 10 лютого 2020 року о 01 год 00 хв, перебуваючи у приміщенні ванної кімнати квартири АДРЕСА_2 , на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків, діючи із прямим умислом, у ході сварки зі своїм чоловіком ОСОБА_8 завдала йому один удар кухонним ножем, який попередньо взяла із кухонної кімнати, у ділянку грудної клітки, внаслідок чого потерпілий помер на місці.
		Ухвалою Львівського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року вирок місцевого суду у частині призначеного покарання змінено. Призначено ОСОБА_6 за вчинений нею злочин, передбачений частиною 1 статті 115 КК, покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років. В решті вирок місцевого суду залишено без змін.
		Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 не погоджується із постановленими стосовно її підзахисної ОСОБА_6 судовими рішеннями, просить їх скасувати з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність і призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
		Так, захисник вказує на відсутність у матеріалах кримінального провадження доказів, які би підтверджували, що в діях ОСОБА_6 наявні ознаки складу злочину, передбаченого статтею 115 КК. Натомість стверджує, що її підзахисна діяла з необережності, оскільки захищалася від побиття потерпілим, що підтверджується висновком експерта від 03 березня 2020 року №74/2020. На відсутність умислу на позбавлення життя, на думку скаржника, також свідчить посткримінальна поведінка засудженої, яка одразу викликала швидку допомогу та не приховувала слідів й обставин вчиненого злочину.
		Окрім того, стверджує про недопустимість показань працівників поліції, які прибули за викликом на місце події, та відеозаписів їх нагрудних камер спостереження, а відтак неможливість покладення цих доказів в основу обвинувального вироку суду.
		Аналогічні твердження, про які йшлося в апеляційних скаргах сторони захисту, не були ретельно перевірені апеляційним судом, а тому ухвала цього суду вимогам статті 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) не відповідає.
		Позиції учасників судового провадження
		У судовому засіданні засуджена та її захисник наполягала на скасуванні судових рішень з підстав, наведених у касаційній скарзі. Так, ОСОБА_7 стверджувала, що  ОСОБА_6 оборонялася від протиправних дій потерпілого внаслідок чого завдала йому один удар ножем, а відтак кваліфікація її дій неправильна.
		Прокурор у судовому засіданні стверджував про обґрунтованість судових рішень, постановлених стосовно ОСОБА_6 , а тому просив вирок та ухвалу залишити без зміни.
		Мотиви Суду
		Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника, засудженої та прокурора, перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла таких висновків.
		Відповідно до статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
		Виходячи зі змісту вимог статті 370 КПК, відповідно до якої судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим: законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		Встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази, надавши їм оцінку, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність винуватості  ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 115 КК, а саме у вбивстві, тобто умисному протиправному заподіянні смерті іншій людині. З такими висновками місцевого суду погодився і суд апеляційної інстанції.
		Як убачається із вироку, в основу свого рішення місцевий суд поклав, зокрема, показання свідків ОСОБА_9 та  ОСОБА_10 , які є інспекторами патрульної поліції, та у ході свого допиту повідомили про обставини виявлені ними під час виконання службових обов`язків, а також дані, що зафіксовані на відеозаписах їх нагрудних камер спостереження. Вказані докази, попри посилання сторони захисту, апеляційний суд визнав допустимими.  
		Разом з тим, колегія суддів, вирішуючи питання допустимості згаданих вище доказів, з огляду на доводи касаційної скарги захисника, вважає за необхідне зазначити наступне.
		Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.
		Частиною першою статті 87 КПК передбачено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Отже, вирішуючи питання про допустимість зазначених вище доказів, слід оцінювати дії поліцейських з огляду на дотримання ними положень Конституції України, КПК та інших законів України, якими регламентована діяльність поліції, міжнародних правових актів, ратифікованих Верховною Радою України, насамперед, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
		Так, відповідно до статті 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім`ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
		Порівняно з положенням зазначеної вище статті Конституції України, стаття 18 КПК конкретизувала зміст та розширила обсяг гарантій свободи від самовикриття, зазначивши, що жодна особа не може бути примушена визнавати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення (частина 1 статті 18 КПК), та що кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права (частина 2 статті 18 КПК). 
		Відповідно до частини 1 статті 30 Закону України «Про Національну поліцію» поліція для виконання покладених на неї завдань вживає заходів реагування на правопорушення, визначені Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним процесуальним кодексом України, на підставі та в порядку, визначених законом.
		Згідно з частиною 1 статті 33 Закону України «Про Національну поліцію»  поліцейський може опитати особу, якщо існує достатньо підстав вважати, що вона володіє інформацією, необхідною для виконання поліцейських повноважень.
		Надання особою інформації є добровільним. Особа може відмовитися від надання інформації (частина 2 статті 33 зазначеного Закону). 
		Європейський суд з прав людини у справі "Нечипорук і Йонкало проти України", вирішуючи питання щодо використання доказів, отриманих з порушенням права на мовчання та права не свідчити проти себе, наголосив, що вони становлять загальновизнані міжнародні стандарти, які лежать в основі  поняття  справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції. Встановлення таких стандартів пояснюється inter alia необхідністю захисту особи, яка переслідується за кримінальним законом, від неналежного тиску з боку органів влади, щоб завдяки цьому уникнути помилок правосуддя та сприяти реалізації цілей статті 6. Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що сторона обвинувачення в кримінальній справі, намагаючись довести свою версію щодо обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті за допомогою методів примусу чи утиску всупереч волі обвинуваченого (пункт 258, також див. рішення у справі "Саундерс проти Сполученого  Королівства" (Saunders v. the United Kingdom), п.68).
		У своїй практиці Суд визначив щонайменше три типи ситуацій, які викликають занепокоєння щодо неналежного примусу в порушення статті 6. Перший - коли підозрюваний зобов`язаний давати свідчення під загрозою санкцій і або надає свідчення внаслідок цього («Сондерс проти Сполученого Королівства» (Saunders v. the United Kingdom), «Бруско проти Франції» (Brusco v. France)) або на нього накладені санкції за відмову надавати свідчення («Хіні і МакГіннесс проти Ірландії» (Heaney and McGuinness v. Ireland); «Вех проти Австрії» (Weh v. Austria)). Другий тип - коли фізичний або психологічний тиск, часто у формі ставлення, яке порушує статтю 3 Конвенції, застосовується для отримання реальних доказів або заяв («Ялох проти Німеччини» (Jalloh v. Germany); «Гефген проти Німеччини» (Gafgen v. Germany)). Третій - коли органи влади використовують хитрість для того, щоб отримати інформацію, яку вони не змогли отримати під час допиту («Аллан проти Сполученого Королівства» (Allan v. the United Kingdom)).
		Вирішуючи питання щодо обов`язку поліцейських повідомити про право відмовитися від надання інформації, колегія суддів зазначає, що у правовідносинах, які виникають у сфері публічно-правового регулювання, наявність будь-якого права у особи безальтернативно кореспондує з обов`язком представника влади роз`яснити це право і надати реальну можливість скористатися ним, навіть у тих випадках, коли такий обов`язок прямо не передбачений у законі.
		Як зазначає Європейський суд з прав людини, важливість повідомлення про право зберігати мовчання є такою, що навіть якщо припустити, що особа після того, як їй повідомили, що її слова можуть бути використані проти неї, добровільно погоджується зробити поліції заяву, не може вважатись повністю поінформованою, оскільки їй однозначно не повідомили про право зберігати мовчання і вона прийняла рішення без допомоги захисника («Бруско проти Франції» (Brusco v. France), п 54; «Навоне і інші проти Монако» (Navone and Others v. Monaco), п. 74; «Стойковіч проти Бельгії і Франції» (Stojkovic v. France and Belgium), п. 54).
		Опитування патрульними поліції ОСОБА_6 та її малолітнього сина здійснювалося до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та до затримання ОСОБА_6 у порядку, передбаченому статтею 208 КПК.
		Вирішуючи питання стосовно того, чи потягло проведення опитування без роз`яснення права відмовитися від надання інформації порушення загальної засади кримінального судочинства у даному випадку, колегія суддів, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої момент, з якого стаття 6 Конвенції починає застосовуватись до "кримінальних" питань, залежить від обставин справи… провідне місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд, слід віддавати перевагу "сутнісній", а не "формальній" концепції "обвинувачення", про яке йдеться у пункті 1 статті 6 (пункт 253 рішення у справі "Нечипорук і Йонкало проти України", та пункт 62рішення у справі "Шубінський проти Словенії" (Subinski  v.  Slovenia), вважає, що мало місце порушення права на свободу від самовикриття.
		Проте, у цій справі слід оцінити чи супроводжувалося порушення статті 18 КПК протягом усього виконання патрульними поліції превентивних заходів. 
		Так, підставою для виклику працівників патрульної поліції, у подальшому допитаних у якості свідків судом, слугувало повідомлення працівника швидкої медичної допомоги, який стверджував, що не може потрапити до квартири АДРЕСА_2 для надання медичної допомоги. 
		Після прибуття за вищезазначеною адресою особа, жіночої статті, яка перебувала у квартирі за зачиненими вхідними дверима, на запитання патрульного, який попередньо представився, «що у Вас трапилося?» повідомила про неможливість відчинення дверей, оскільки ключ зламався у замку, після чого додала, що вбила свого чоловіка, який зараз перебуває у ванній кімнаті. На запитання «чи він виявляє ознаки життя?», жінка відповіла, що ні. 
		Після потрапляння до квартири працівники швидкої медичної допомоги встановили факт смерті потерпілого ОСОБА_8 , а інспектори ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , викликавши слідчо-оперативну групу та чекаючи її прибуття, почали спілкуватися з  ОСОБА_6 , яка розповідала про обставини вчиненого нею злочину, мотиви вбивства свого чоловіка та повторно визнавала свою вину. 
		Саме такий розвиток подій було встановлено місцевим та апеляційним судами, виходячи з показань допитаних як свідків працівників патрульної поліції, відеозаписів їх нагрудних камер, а також інших письмових документів, що містяться у матеріалах справи.
		Аналізуючи вищезазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що інформацію про вбивство потерпілого вперше було одержано працівниками поліції від засудженої без усвідомлення того факту, що у квартирі АДРЕСА_2 скоєно злочин. За цих обставин, колегія суддів не може стверджувати про порушення права свободи від самовикриття, оскільки підстави не повідомлення ОСОБА_6 про її права зрозумілі. 
		Зі змісту статті 18 КПК слідує, що інформування особи про гарантоване їй право зберігати мовчання має бути забезпечене у разі наявності підстав вважати, що було вчинене кримінальне правопорушення та за умови ймовірної причетності цієї особи до скоєння злочину. Не роз`яснення за таких обставин права особи на свободу від самовикриття має визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод, а докази, одержані на їх підставі, - недопустимими. 
		Враховуючи наведене, показання допитаних судом у порядку статті 352 КПК як свідків патрульних поліцейських ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , що містять інформацію, одержану ними до моменту потрапляння в квартиру, а також ту, що була одержана ними як очевидцями подій, тобто не пов`язану із поясненнями засудженої, та відеозаписи їх нагрудних камер спостереження у цій частині обґрунтовано покладено судами в основу рішення по винуватість ОСОБА_6 .
		У той же час інформація, одержана у квартирі у ході подальших розмов із засудженою, хоча і варто зауважити без жодного примусу чи тиску зі сторони інспекторів патрульної поліції, за умов недотримання права особи на свободу від самовикриття, не може бути врахована при встановленні винуватості ОСОБА_6 , а відтак показаннясвідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 у цій частині є недопустимими та підлягають виключенню із обсягу доказової бази. У зв`язку із порушенням права на мовчання та привілею проти самовикриття, вказані висновки стосуються і відеозаписів з нагрудних камер, на яких зафіксовані вищезазначені обставини. 
		Попри наведене висновок про винуватість ОСОБА_6 цілком обґрунтований  рядом інших доказів, зібраних у справі, та належно оцінених судами. Зокрема, протоколом огляду місця події від 10 лютого 2020 року, де у присутності понятих було проведено огляд квартири АДРЕСА_2 та виявлено у ванній кімнаті труп потерпілого ОСОБА_8 із наявними на ньому зовнішніми ушкодженнями. 
		Згідно з висновком експерта від 28 лютого 2020 року №108 з додатком до нього, у сліді на штанах засудженої ОСОБА_6 знайдена кров людини, яка могла походити від потерпілого ОСОБА_8 . 
		Відповідно до експертного дослідження від 10 березня 2020 року №53/2020 смерть громадянина ОСОБА_8 настала внаслідок проникаючого колото-різаного поранення грудної клітки. Вказане поранення не є характерним для самостійного спричинення. При нанесенні удару потерпілому була прикладена мускульна сила дорослої людини, достатня для його спричинення. 
		Згідно з протоколом проведення слідчого експерименту із засудженою ОСОБА_6 від 14 травня 2020 року, остання показала на місці вчинення злочину обставини подій 10 лютого 2020 року та пояснила, що удару чоловіку не завдавала, а ніж на кухні взяла лише для того, аби відкрити пакет із пральним порошком. У цей час чоловік почав викручувати їй руку, у якій був ніж, і як він випав з її руки, вона не знає. 
		Саме на такій версії подій наполягала сторона захисту під час розгляду справи у місцевому суді, посилаючись на додатковий висновок експерта від 27 травня 2020 року №6/2020, за результатами якого поранення ОСОБА_8 міг отримати за обставин, на які вказала засуджена під час слідчого експерименту.
		Однак, місцевий суд, допитавши за клопотанням сторони захисту експерта, який проводив вищезазначене додаткове експертне дослідження, встановив, що під «обставинами, на які вказала засуджена», експерт мав на увазі, що потерпілий у момент одержання ним ушкоджень сидів у ванні й викручував руки ОСОБА_6 . Водночас ствердно запевнив, що за таких обставин нанести собі ушкодження самостійно потерпілий змоги не мав та наголосив, що удар був спричинений сторонньою особою. 
		А відтак місцевий суд визнав цю версію сторони захисту такою, що не підтвердилася у ході судового розгляду. 
		Під час апеляційного провадження у справі засуджена та її захисник, змінивши позицію захисту, наполягали на тому, що ОСОБА_6 діяла у стані необхідної оборони при перевищенні її меж, посилаючись на висновок експерта від 03 березня 2020 року №74/2020. Аналогічні твердження висловлюються захисником ОСОБА_7 і за змістом касаційної скарги. Проте Суд вважає їх безпідставними, враховуючи наступне.
		Умисне вбивство, передбачене статтею 115 КК, з об`єктивної сторони характеризується дією або бездіяльністю у вигляді протиправного посягання на життя людини, наслідками у вигляді смерті та причинним зв`язком між зазначеними діяннями та наслідками, а з суб`єктивної сторони - умисною формою вини (прямим або непрямими умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти смерть особі, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання.
		Приписами частини 1 статті 36 КК необхідною обороною визначено дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. 
		На відміну від умисного вбивства, обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони злочину, передбаченого статтею 118 КК, є мотив діяння, який обумовлений захистом винною особою охоронюваних законом прав та інтересів від суспільно небезпечного посягання. Таким чином для кваліфікації протиправних дій за статтею 118 КК важливим є встановлення факту наявності стану необхідної оборони, за обставин якої особа діяла при перевищенні її допустимих меж. 
		У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому, такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.
		Як вірно встановлено судами, вказані обставини свідчать про те, що на момент протиправних дій між ОСОБА_6 та потерпілим була обопільна сварка, чого не заперечувала і сама засуджена під час розгляду справи в судах. Окрім того, під час апеляційного провадження ОСОБА_6 також стверджувала і про те, що, після того, як син їх розборонив, вона вирішила попрати речі потерпілого, який залишився у ванній кімнаті. А після того як взяла ніж з метою відкрити пральний порошок, повернулася до ванної кімнати, де сварка почалася знову. Вищезазначені обставини не можуть спростовувати факту виникнення у  ОСОБА_6 раптового умислу на завдання смертельного ножового поранення, а розвиток подій, описаний засудженою, не свідчить, що вона перебувала у стані  захисту від протиправних дій іншої особи.
		Не підтверджують існування таких обставин і показання допитаного апеляційним судом за клопотанням сторони захисту свідка ОСОБА_11 , який є неповнолітнім сином засудженої та перебував у квартирі під час подій 10 лютого 2020 року. 
		Таким чином апеляційний суд здійснив належну перевірку вироку місцевого суду у порядку статті 404 КПК, у ході якої дав вичерпні відповіді на доводи апеляційних скарг сторони захисту, зазначивши в ухвалі достатні підстави, через які визнав їх необґрунтованими, при цьому належним чином умотивував своє рішення відповідно до вимог статті 419 цього Кодексу. З мотивами, викладеними у судовому рішенні, погоджується і колегія суддів.
		Суд погоджується також із мірою покарання, обраною апеляційним судом, та вважає що саме такий захід примусу відповідає вимогам статей 50, 65 КК та буде достатнім для виправлення винної особи.
		За встановлених обставин колегія суддів не вбачає підстав для скасування чи зміни судових рішень за доводами захисника, а тому у задоволенні касаційної скарги слід відмовити.
		Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
		ухвалив:
		Вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 листопада 2020 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року стосовно ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 - без задоволення.
		Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Судді:
		ОСОБА_1   ОСОБА_2 ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...