Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 517/129/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 15.02.2023. Забезпечено надання загального доступу: 15.02.2023.
Дата набрання законної сили: 08.02.2023
Номер судового провадження: 61-8933ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		08 лютого 2023 року 
		м. Київ
		 
		справа № 517/129/20
		провадження № 61-8933св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Фаловської І. М., 
		суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 , 
		третя особа - Перехрестівська сільська рада Захарівського району Одеської області,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Короя Івана Дмитровича на рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 21 вересня 2020 року у складі судді Чеботаренко О. Л. та постанову Одеського апеляційного суду від 15 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Сєверової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
		 
		У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Перехрестівська сільська рада Захарівського району Одеської області, про встановлення нікчемності заповіту, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_3 , після смерті якого залишилося спадкове майно. Під час оформлення спадщини йому стало відомо, що за чотири дні до смерті, а саме ІНФОРМАЦІЯ_1 його батько склав два заповіти, які були посвідчені за межами приміщень органів місцевого самоврядування з виїздом посадових осіб за місцем реєстрації та проживання заповідача за адресою: АДРЕСА_1 . За одним із заповітів, посвідчених секретарем Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області, ОСОБА_3 заповів грошові вклади, які знаходилися на банківських рахунках, ОСОБА_2 . Протягом шестимісячного строку після смерті спадкодавця відповідач не звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом, у зв`язку з чим рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області від 16 травня 2019 року, яке після апеляційного перегляду набрало законної сили 11 грудня 2019 року, їй (відповідачу) було визначено додатковий строк у три місяці для подання вказаної заяви. Вважає, що  ОСОБА_2 не має права на спадкування, оскільки складений на її ім`я заповіт не відповідає вимогам законодавства щодо форми та посвідчення, а отже, є нікчемним. Зокрема, секретар Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області Стрельбицька В. Т. не мала необхідних повноважень, наданих їй органом місцевого самоврядування на вчинення нотаріальних дій, як і не мала права посвідчувати заповіт особи, яка проживає на території іншої сільської ради. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив встановити нікчемність заповіту, посвідченого секретарем Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області 14 серпня 2015 року за реєстраційним № 17, яким ОСОБА_3 заповів належні йому грошові вклади ОСОБА_2 .
		 
		Рішенням Красноокнянського районного суду Одеської області від 21 вересня 2020 року позов задоволено. Заповіт ОСОБА_3 , складений 14 серпня 2015 року, зареєстрований за № 17 та посвідчений секретарем Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області, визнано нікчемним. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 840,80 грн.
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що за відсутності відповідного рішення Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області про покладення на секретаря цієї ради  ОСОБА_4 функцій щодо вчинення нотаріальних дій у названої особи не було повноважень на посвідчення заповіту, складеного померлим ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_2 , у зв`язку з чим цей заповіт є нікчемним в силу частини першої статті 1257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Доводи сторони відповідача про те, що    ОСОБА_1 дізнався про наявність спірного заповіту 25 вересня 2015 року (коли звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини), а цей позов подав до суду лише 15 березня 2020 року, тобто з пропуском трирічної позовної давності, не заслуговують на увагу, оскільки порушення права позивача на отримання спадщини за законом та усунення його від спадкування почалося з часу звернення    ОСОБА_2 14 січня 2020 року до Захарівської районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, на подання якої рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області від 16 травня 2019 року їй було визначено додатковий строк у три місяці. Сама по собі наявність заповіту, незважаючи на його відповідність або невідповідність нормам чинного законодавства, не може бути перешкодою для реалізації спадкових прав спадкоємця за законом, якщо особа, на користь якої складено заповіт, у встановленні законом строки та відповідно до встановленої процедури не почала оформлення своїх спадкових прав. При цьому, на думку суду, перешкоди в реалізації спадкових прав спадкоємців за законом створюються з моменту, коли зникають будь-які перешкоди для оформлення спадкових прав за заповітом. ОСОБА_2 вперше звернулася до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом поза межами встановленого законом строку для прийняття спадщини - 01 квітня 2016 року і цього ж дня постановою нотаріуса їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Після цього відповідач звернулася до Фрунзівського районного суду Одеської області, який своїм рішенням від 06 жовтня 2016 року відмовив їй у визначенні додаткового строку для прийняття спадщини, тобто на той час в позивача не було жодних перешкод для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом. Повторно ОСОБА_2 подала позов про визначення додаткового строку (за іншими підставами) лише в лютому 2019 року та, отримавши позитивне рішення суду, 14 січня 2020 року звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, у зв`язку з чим саме з цієї дати в позивача як спадкоємця першої черги за законом виникли юридично обґрунтовані перешкоди в реалізації його спадкових прав. 
		 
		Постановою Одеського апеляційного суду від 15 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 21 вересня 2020 року - без змін.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Самого факту посвідчення заповіту неповноважною особою достатньо для того, щоб вважати такий заповіт нікчемним. Право на реалізацію заповіту ОСОБА_2 отримала з набранням 11 грудня 2019 року законної сили рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 16 травня 2019 року про визначення їй додаткового строку для прийняття спадщини, а тому, звернувшись 15 березня 2020 року до суду з цим позовом, ОСОБА_1 не пропустив трирічну позовну давність. В цій справі позивач просив встановити факт нікчемності заповіту, а не визнати нікчемний заповіт недійсним, тобто обрав належний спосіб захисту порушених прав.
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
		 
		У вересні 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Корой І. Д. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 21 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 серпня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
		 
		На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15, в постановах Верхового Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, від 12 березня 2020 року у справі № 716/1051/17, від 28 жовтня 2021 року у справі № 498/606/17, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17. Вимога про встановлення нікчемності заповіту не є належним способом захисту прав чи інтересів позивача. Крім того, звернувшись до суду з цим позовом у березні 2020 року, ОСОБА_1 пропустив позовну давність, оскільки для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг трирічного строку починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. 
		 
		В жовтні 2022 року представник  ОСОБА_1  - адвокат Акуліч О. О. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. 
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Красноокнянського районного суду Одеської області.
		 
		21 жовтня 2022 року справа № 517/129/20 надійшла до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Позиція Верховного Суду.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		 
		Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
		 
		Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
		 
		Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
		 
		Згідно зі статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
		 
		Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
		 
		Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
		 
		У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
		 
		Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
		 
		Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
		 
		Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_3 , після смерті якого залишилося спадкове майно. 
		 
		За життя, а саме 14 серпня 2015 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений секретарем Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області Стрельбицькою В. Т., яким заповів грошові вклади, включаючи відсотки та інші нарахування, які знаходилися на рахунках №  НОМЕР_1 , №  НОМЕР_2 , №  НОМЕР_3 , №  НОМЕР_4 , відкритих у Публічному акціонерному товаристві «Райффайзен Банк Аваль», ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Заповіт складено та посвідчено вдома у заповідача за адресою:  АДРЕСА_1 .
		 
		У вказаному заповіті зазначено, що через хворобу (вади зору) ОСОБА_3 не може сам прочитати та підписати заповіт, тому на його особисте прохання заповіт прочитано та підписано громадянкою  ОСОБА_5 у присутності заповідача, секретаря сільської ради Стрельбицької В. Т. і запрошених свідків: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . 
		 
		Згідно з витягом з реєстру нотаріальних дій органу місцевого самоврядування за 2015 рік по Перехрестівській сільській раді Захарівського району Одеської області 14 серпня 2015 року внесено запис № 17, за яким за зверненням ОСОБА_3 «зроблено заповіт. Перехрестівська сільська рада», сплачено державне мито в сумі 0,85 грн. 
		 
		Спадкоємцем першої черги майна померлого  ОСОБА_3 , який прийняв спадщину в установленому законом порядку, є позивач, на підставі заяви якого нотаріусом була заведена спадкова справа № 476/2015. 
		 
		16 лютого, 07 червня 2017 року та 27 квітня 2020 року ОСОБА_1 були видані свідоцтва про право на спадщину за законом на інше не охоплене вищевказаним заповітом майно.
		 
		Судами також встановлено, що 01 квітня 2016 року відповідач ОСОБА_2 звернулася до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на охоплене заповітом майно, і в цей же день постановою державного нотаріуса Фрунзівської районної державної нотаріальної контори їй було відмовлено у видачі вказаного свідоцтва у зв`язку з пропуском встановленого законом шестимісячного строку для подання заяви про прийняття спадщини померлого ОСОБА_3 .
		 
		В подальшому ОСОБА_2 звернулася до Фрунзівського районного суду Одеської області з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, і рішенням цього суду від 06 жовтня 2016 року, яке набрало законної сили 16 листопада 2016 року, їй було відмовлено в задоволенні позову. 
		 
		В лютому 2019 року  ОСОБА_2 вдруге звернулася до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини. 
		 
		Рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області від 16 травня 2019 року у справі № 517/82/19, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року та постановою Верховного Суду від 26 березня 2020 року, було задоволено вищевказаний позов ОСОБА_2 та визначено їй додатковий строк для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 у три місяці з моменту набрання цим рішенням законної сили. 
		 
		З огляду на наявність вищезгаданого рішення суду 14 січня 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Фрунзівської районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 .
		 
		Згідно з частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
		 
		Згідно зі статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. 
		 
		Якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє (частина четверта статті 207 ЦК України). 
		 
		Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу). 
		 
		Згідно зі статтею 1253 ЦК України на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов`язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоємці за заповітом; 3) члени сім`ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків. 
		 
		Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України). 
		 
		Відповідно до статті 1 Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (тут і надалі - Закон України «Про нотаріат» в редакції, чинній на час складення       ОСОБА_3 заповіту) до системи нотаріату України входять посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють визначене законодавством коло нотаріальних дій у населених пунктах, де немає нотаріусів. 
		 
		Пунктом 1.1 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5, в редакції, чинній на час складення       ОСОБА_3 заповіту(далі - Порядок № 3306/5), передбачено, що перелік нотаріальних дій, що вчиняються посадовими особами органів місцевого самоврядування, визначено статтею 37 Закону України «Про нотаріат». 
		 
		У сільських населених пунктах уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії: 1) вживають заходів щодо охорони спадкового майна; 2) посвідчують заповіти (крім секретних); 3) видають дублікати посвідчених ними документів; 4) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них; 5) засвідчують справжність підпису на документах; 6) видають свідоцтва про право на спадщину; 7) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя (частина перша статті 37 Закону України «Про нотаріат»). 
		 
		Пунктами 2.1, 2.3, 2.11 розділу ІІ Порядку № 3306/5 передбачено, що нотаріальні дії вчиняються в приміщенні органу місцевого самоврядування. В окремих випадках, коли громадянин не може з`явитися в зазначене приміщення, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаним приміщенням. При вчиненні нотаріальної дії посадові особи органів місцевого самоврядування встановлюють особу, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії. У разі, якщо за фізичну особу, яка внаслідок фізичної вади, хвороби не може власноручно підписати заповіт чи заяву, підписується інша фізична особа, посадова особа органу місцевого самоврядування встановлює особу громадянина, що бере участь у нотаріальній дії, і особу громадянина, який підписався за нього. Посвідчення заповітів, засвідчення вірності копій (фотокопій) документів і виписок з них, засвідчення справжності підпису на документах, видача дубліката посвідченого документа здійснюються шляхом вчинення посвідчувальних написів на відповідних документах, які підписуються посадовою особою органу місцевого самоврядування і скріплюються гербовою печаткою відповідного органу місцевого самоврядування. 
		 
		Судами також встановлено, що рішенням Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області від 12 листопада 2010 року визнано повноваження секретаря Перехрестівської сільської ради депутата Стрельбицької В. Т. 
		 
		Розпорядженням голови Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області від 28 січня 2011 року № 4 затверджено посадові інструкції працівників Перехрестівської сільської ради, в тому числі посадову інструкцію секретаря сільської ради від 28 січня 2011 року № 2, згідно з пунктом 2.12 якої до повноважень секретаря віднесено вчинення нотаріальних дій. 
		 
		Відповіддю Перехрестівської сільської ради Захарівського району Одеської області від 13 липня 2020 року № 208, наданою на адвокатський запит, підтверджується, що інші рішення та розпорядження, окрім вищевказаних - про визнання повноважень секретаря сільської ради та про затвердження посадових інструкцій, - не приймалися. 
		 
		Згідно з пунктом 1.2 розділу І Порядку № 3306/5 нотаріальні дії вчиняють посадові особи, на яких за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування покладено вчинення цих дій. 
		 
		Підпунктом 5 пункту «б» частини першої статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (тут і надалі в редакції, в редакції, чинній на час складання       ОСОБА_3 заповіту) до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання. 
		 
		Виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради є виконавчий комітет ради, який утворюється відповідною радою на строк її повноважень (частина перша статті 51 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). 
		 
		Частиною шостою статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради. 
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. 
		 
		В постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 147/1062/21 (провадження № 61-6536св22) вказано, що нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських радах народних депутатів вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної ради народних депутатів покладено вчинення цих дій. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина друга статті 215 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Судами встановлено, що відповідно до довідки Тростянецької селищної ради від 22 вересня 2021 року № 02-17/2749 в Тростянецькій селищній раді, яка є правонаступником Тростянчицької сільської ради Тростянецького району, відсутні протоколи засідань сесій та виконавчих комітетів цієї ради, в тому числі ті, в яких є відомості про покладання на посадових осіб ради обов`язків посвідчувати нотаріальні дії. Учасниками справи не було надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження того, що секретар Тростянчицької сільської ради народних депутатів Тростянецького району Вінницької області у передбаченому законодавством порядку була уповноважена на вчинення нотаріальних дій, зокрема посвідчувати оспорюваний заповіт, отже, вказаний правочин у встановленому порядку не посвідчений. Оскільки сторонами не доведено, що Виконавчим комітетом Тростянчицької сільської ради народних депутатів Тростянецького району Вінницької області було прийнято рішення, яке б надавало секретарю виконавчого комітету сільської ради право на вчинення нотаріальних дій, а тому остання не вправі була посвідчувати заповіт, у зв`язку із чим заповіт складено з порушенням вимог щодо його посвідчення, і він є нікчемним в силу частини першої статті 1257 ЦК України. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2019 року у справі № 683/3061/18 (провадження № 61-18936св19), від 09 грудня 2019 рокуу справі № 683/3061/18 (провадження № 61-18936св19), від 11 грудня 2019 року у справі № 323/3359/17 (провадження № 61-15028св19). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18). Оскільки спірний заповіт посвідчений секретарем Тростянчицької сільської Ради народних депутатів Тростянецького району є нікчемним, тому він у силу прямих вимог статті 216 ЦК України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Отже, відповідний правочин є нікчемним не за рішенням суду, а відповідно до закону з моменту його укладення на підставі частини другої статті 215 ЦК України та частини першої статті 1257 ЦК України, а тому позовні вимоги про визнання заповіту нікчемним задоволенню не підлягають, оскільки позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав. 
		 
		В постановах Верхового Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-5800зпв18), від 12 березня 2020 року у справі № 716/1051/17 (провадження № 61-40992св18), від 28 жовтня 2021 року у справі № 498/606/17 (провадження № 61-545св21), в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), на які послався представник заявника в касаційній скарзі, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків: 
		 
		- у справі № 759/2328/16-ц: тлумачення частини другої статті 215 ЦК України свідчить, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним»; 
		 
		- у справі № 716/1051/17: позивач просив на підставі частини першої статті 1257 ЦК України визнати недійсним заповіт, для якого законом встановлена нікчемність, і суди відмовили у задоволенні позовних вимог з підстав пропуску позовної давності. Тому судові рішення в оскарженій частині підлягають зміні, оскільки вимога про визнання правочину недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача;  
		 
		- у справі № 916/3156/17: визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину; 
		 
		- у справі № 463/5896/14-ц: цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину; 
		 
		- у справі № 498/606/17: у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину». У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що позивачі заявили вимогу про встановлення нікчемності заповіту, що є неефективним способом захисту, тому дійшов обґрунтованого висновку, що позов з цих підстав задоволенню не підлягає. 
		 
		Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 
		 
		Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України. 
		 
		Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. 
		 
		Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. 
		 
		Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. 
		 
		Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц,провадження № 14-651цс18). 
		 
		Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний позивачем спосіб. 
		 
		Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). 
		 
		Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. 
		 
		У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. 
		 
		Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. 
		 
		Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. 
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
		 
		Встановивши, що секретар Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області Стрельбицька В. Т. не мала повноважень посвідчувати спірний заповіт, оскільки вказаний орган місцевого самоврядування не приймав відповідних рішень про покладення на зазначену посадову особу цього органу функцій щодо вчинення нотаріальних дій, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що такий заповіт є нікчемним в силу вимог частини першої статті 1257 ЦК України. 
		 
		Разом з тим у справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, на які послався представник заявника в касаційній скарзі, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що вимоги ОСОБА_1 про встановлення нікчемності заповіту не могли бути задоволенні, оскільки позивач обрав неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призводить до реального поновлення його порушених прав. 
		 
		Таким чином, судами неправильно застосовані вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а тому їх висновок про наявність підстав для задоволення позову є помилковим. 
		 
		З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. 
		 
		У зв`язку з відмовою в позові з наведених вище підстав Верховний Суд не перевіряє доводи сторін в частині висновку щодо нікчемності заповіту, не підтверджує і не спростовує його, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений в мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду з позовом, який відповідатиме належному способу захисту порушених прав, зокрема, при вирішенні спору щодо правових наслідків недійсного правочину.
		 
		Врахування судами попередніх інстанцій в цій справі правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 673/416/16-ц (провадження № 61-24156св18), від 12 червня 2019 року у справі № 607/15112/17-ц (провадження № 61-46960св18), в яких судом касаційної інстанції залишено без змін судові рішення судів попередніх інстанцій про встановлення нікчемності заповіту, є помилковим, оскільки в даному випадку судам слід було керуватися правовими висновками, викладеними у вищенаведеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), які мають перевагу над висновками колегії суддів судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (див. постанову Верховного Суду від 13 вересня 2021 року у справі № 46/898/20 (провадження № 61-10983св21), в якій суд касаційної інстанції залишив без змін постанову апеляційного суду щодо відмови в задоволенні вимоги про встановлення нікчемності заповіту з огляду на обрання позивачем неналежного способу захисту).
		 
		Крім того, судами неправильно застосовано правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 323/3359/17 (провадження № 61-15028св19), оскільки у вказаній справі суд касаційної інстанції відмовив у задоволенні позову про визнання заповіту недійсним, зазначивши, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту, адже не призведе до реального відновлення порушених прав позивача.
		 
		Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 
		 
		Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. 
		 
		Щодо розподілу судових витрат.
		 
		Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 
		 
		Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 
		 
		За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатила судовий збір в розмірі 1 261,20 грн, а за подання касаційної скарги - 1 681,60 грн, всього - 2 942,80 грн (1 261,20 + 1 681,60), які підлягають стягненню з позивача на її користь. 
		 
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Короя Івана Дмитровича задовольнити.
		 
		Рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 21 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 серпня 2022 року скасувати і ухвалити нове рішення.
		 
		В задоволенні позову  ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Перехрестівська сільська рада Захарівського району Одеської області, про встановлення нікчемності заповіту відмовити.
		 
		Стягнути з ОСОБА_1 та користь ОСОБА_2 2 942 (дві тисячі дев`ятсот сорок дві) грн 80 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		ГоловуючийІ. М. Фаловська  Судді:В. М. Ігнатенко   С. О. Карпенко   С. Ю. Мартєв   В. А. Стрільчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...