Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 440/4014/22 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 16.02.2023. Зареєстровано: 17.02.2023. Забезпечено надання загального доступу: 20.02.2023.
Дата набрання законної сили: 07.02.2023
Номер судового провадження: 6900/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		07 лютого 2023 р.Справа № 440/4014/22Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
		Головуючого судді: Русанової В.Б.,
		Суддів: Перцової Т.С. , Жигилія С.П. ,
		за участю секретаря судового засідання Пукшин Л.Т.,
		представника позивача: Ярошенко С.М.,
		представника відповідача: Сиромятнікова В.В.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Головного управління Національної поліції в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 10.08.2022, (головуючий суддя І інстанції: Н.І. Слободянюк, повний текст складено 15.08.22 року) по справі № 440/4014/22
		за позовом  ОСОБА_1 
		до Головного управління Національної поліції в Полтавській області 
		про визнання протиправними та скасування наказів, зобов`язання поновити на посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, моральної шкоди,
		ВСТАНОВИВ:
		ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом, в якому просив:
		- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Полтавській області №347 від 14 березня 2022 року "Про неналежне виконання службових обов`язків та притягнення до дисциплінарної відповідальності";
		- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Полтавській області №128 о/с від 14 березня 2022 року "По особовому складу" в частині звільнення зі служби в поліції за пунктом 6 частини першої статті 77 (у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України) підполковника поліції ОСОБА_1 , заступника начальника Карлівського відділу поліції, 14 березня 2022 року;
		- зобов`язати Головне управління Національної поліції в Полтавській області поновити підполковника поліції ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого відділу розшуку злочинців та зниклих громадян УКР Головного управління Національної поліції в Полтавській області з 15 березня 2022 року;
		- стягнути з Головного управління Національної поліції в Полтавській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, починаючи з 15 березня 2022 року і до моменту фактичного поновлення на службі в Національній поліції України;
		- стягнути з Головного управління Національної поліції в Полтавській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 50 000,00 грн.
		В обґрунтування заявлених вимог зазначив, що безпідставно притягнутий до дисциплінарної відповідальності, оскільки не порушував службової дисципліни. Зазначає, що з 26.02.2022 до 04.03.2022 перебував на лікарняному, з підстав захворювання на COVID-19 . 02.03.2022 на усну вимогу працівників ДВБ НП України прибув до будівлі ГУНП в Полтавській області для написання письмових пояснень щодо відсутності на службі у воєнний час.
		Просить врахувати, що прибув за місцем служби на 5й день після взяття матеріалу на дослідження (швидкого тесту COVID-19) та 7й день появи перших симптомів, тобто тоді, коли вже не був носієм інфекційного захворювання COVID-19. На думку позивача, матеріали службового розслідування не містять доказів того, що він був носієм особливо небезпечної інфекційної хвороби та порушив службову дисципліну, фактично виконавши наказ ОСОБА_2 , отриманий в телефонному режимі.
		З урахуванням наведеного вважав, що накази про притягнення до дисциплінарної відповідальності та звільнення позивача, є безпідставними та протиправними.
		Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 10.08.2022 позов задоволено частково.
		Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Полтавській області "Про неналежне виконання службових обов`язків та притягнення до дисциплінарної відповідальності" №347 від 14 березня 2022 року.
		Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Полтавській області №128 о/с від 14 березня 2022 року "По особовому складу" в частині звільнення зі служби в поліції за пунктом 6 частини першої статті 77 (у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України) підполковника поліції ОСОБА_1 , старшого оперуповноваженого відділу розшуку злочинців та зниклих громадян управління карного розшуку, 14 березня 2022 року.
		Поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого відділу розшуку злочинців та зниклих громадян управління карного розшуку Головного управління Національної поліції в Полтавській області з 15 березня 2022 року.
		Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Полтавській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 15 березня 2022 року по 10 серпня 2022 року в сумі 55 332,64 грн, з відповідним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.
		У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
		Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Полтавській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в загальній сумі 8 492,40 грн, в т.ч. витрати зі сплати судового збору в сумі 992,40 грн та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 7 500,00 грн.
		Позивач, не погодившись із судовим рішенням в частині відмови в задоволенні позову та мотивами задоволення позову, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, що призвело до неправомірного висновку, просив змінити рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, моральної шкоди та витрат на правничу допомогу, а саме: стягнути з Головного управління Національної поліції в Полтавській області на його користь грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 15березня 2022року по 10 серпня 2022 року в сумі 97 136,08 грн, моральну шкоду  50 000,00 грн та витрати на правову допомогу  15 000,00 грн.
		В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції не вірно визначено розмір середньоденного грошового забезпечення позивача, який складає 651,92 грн, а не 371,36 грн, як зазначено у довідці ГУ НП в Полтавській області, що призвело до невірно визначеного розміру середнього заробітку, стягнутого на його користь.
		Також вважає помилковими висновки суду першої інстанції щодо доведеності відповідачем порушення ОСОБА_1 службової дисципліни в частині залишення місця самоізоляції як особи з підтвердженим діагнозом захворювання на COVID-19 у легкій формі та перебування його в цей час у приміщенні ГУ НП в Полтавській області, оскільки позивач мав своїм обов`язком виконати наказ співробітників ДВБ НП України, тим більше в період воєнного стану, інакше його притягли б до дисциплінарної відповідальності за невиконання наказу.
		Крім того, з посиланням на постанову ПленумуВерховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від31.03.95 №4, вважає, що наявні підстави для стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 50 000,00 грн, оскільки внаслідок протиправних дій відповідача ОСОБА_1 перебував у депресивному стані та зазнав моральних страждань.
		Також, на думку апелянта, суд першої інстанції не міг зменшувати витрати на правову допомогу за відсутності заперечень відповідача щодо їх розміру.
		Навіть враховуючи мотиви, з яких суд першої інстанції визначив суму витрат, належних до стягнення, вважає, що такою мав бути розмір  12 000,00 грн, оскільки задоволено чотири позовні вимоги з п`яти. 
		Не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову, Головне управління Національної поліції в Полтавській області (далі - відповідач) подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідності висновків суду обставинам справи, просило скасувати рішення суду першої інстанції в цій частині та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.
		Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, відповідач зазначає, що відповідно до вимог чинного законодавства, ОСОБА_1 отримавши запрошення працівників ДВБ НП України, мав відмовитися від візиту до приміщення, де розташовані підрозділи Національної поліції України, проте, будучи носієм особливо небезпечної інфекційної хвороби COVID-19, перебуваючи на амбулаторному лікуванні, залишив місце самоізоляції та прибув до ГУНП, чим наразив на підвищену небезпеку оточуючих його працівників ГУНП у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної роботи поліцейськими в умовах воєнного стану. 
		Такі дії позивача дисциплінарною комісією розцінено як грубе та свідоме порушення службової дисципліни. При цьому, при обранні дисциплінарного стягнення відповідачем враховано службову характеристику позивача та з урахуванням всіх обставин прийнято рішення про звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції.
		Вказує, що висновки суду першої інстанції про надання начальником ГУ НП вказівки щодо відкликання поліцейських з лікарняних не ґрунтуються на доказах, оскільки жодних документів, які б підтверджували вказані обставини останні не містять.
		Твердження суду про те, що позивач на момент прибуття до будівлі ГУ НП в Полтавській області (02.03.2022) не був контагіозним (заразним), на думку апелянта, є лише припущеннями та не підтверджуються належними доказами. Натомість в матеріалах справи наявний лист Державної установи «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області» від 11.03.2022, в якому чітко вказано, що ОСОБА_1 знаходився на амбулаторному лікуванні з 26.02.2022 по 04.03.2022, вважається здоровим та не підлягає самоізоляції лише з 04.03.2022.
		Зауважує, що члени дисциплінарної комісії, як і суд, не є фахівцями у галузі медицини, і в межах службового розслідування не могли встановити ступінь контагіозності хвороби позивача станом на 02.03.2022 або факт зараження конкретно позивачем когось із працівників ГУНП в Полтавській області. 
		ОСОБА_1 не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Полтавській області.
		Головне управління Національної поліції в Полтавській області не подало відзив на апеляційну скаргу позивача.
		Представник позивача у судовому засіданні підтримали вимоги апеляційної скарги, просили її задовольнити, проти вимог апеляційної скарги відповідача заперечували. 
		Представник відповідача у судовому засіданні просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та заперечував проти апеляційної скарги позивача.
		Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України справа розглядається в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційних скарг, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, апеляційна скарга позивача  частковому задоволенню з наступних підстав.
		Судом першої інстанції встановлено та підтверджено апеляційним судом, що ОСОБА_1 з 2001 р. проходив службу в органах внутрішніх справ України, з 07.11.2015 - в ГУ НП в Полтавській області на посаді заступника начальника управління кадрового забезпечення Головного управління Національної поліції в Полтавській області  начальника відділу, з 25.01.2022  на посаді старшого оперуповноваженого відділу розшуку злочинців та зниклих громадян управління карного розшуку ГУНП (а.с. 97, 161).
		Наказом Головного управління Національної поліції в Полтавській області від 24.02.2021 № 106 о/с позивача звільняли зі служби в поліції, згідно із п. 4. ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію", проте за наслідками судового оскарження цього наказу, рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 16.11.2021 по справі № 440/2553/21, яке набрало законної сили за наслідками апеляційного перегляду 20.12.2022, зокрема, визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Полтавській області №106о/с від 24.02.2021 «По особовому складу» в частині звільнення зі служби в поліції за п.4 ч.1 ст.77 (через скорочення штатів) підполковника поліції ОСОБА_1 , заступника начальника Карлівського відділу поліції, 24 лютого 2021 року та поновлено його на посаді заступника начальника Карлівського відділу поліції з 25.02.2021.
		В період з 26 лютого 2022 року по 04 березня 2022 року ОСОБА_1 перебував на амбулаторному лікуванні з діагнозом «COVID-19», що підтверджується листом Державної установи «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області» №33/37-844 від 11 березня 2022 року (а.с. 82).
		02.03.2022 начальник УКР ГУ НП в Полтавській області Лиманець О. був повідомлений про те, що з 26 лютого 2022 року по 02 березня ОСОБА_1 покинув приміщення відділу поліції № 2 Полтавського РУП через стан здоров`я та по теперішній час на службу не з`являвся; в телефонному режимі повідомив, що у нього COVID-19 та з 26 лютого 2022 року перебуває на лікарняному, а також , що враховуючи Указ Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» з 24 лютого 2022 року та за вказівкою керівництва ГУ НП в Полтавській області всі співробітники поліції відкликаються з лікарняних та усіх видів відпусток для прибуття у свої підрозділи з метою посиленого варіанту несення служби, що вбачається з доповідної записки т.в.о. начальника відділу поліції №2 Полтавського РУП. (а.с. 160).
		Про вказані події 02.03.2022 начальник УКР ГУ НП в Полтавській області підполковник поліції ОСОБА_3 рапортами повідомив начальника ГУ НП в Полтавській області та Полтавське управління ДВБ НП України (а.с. 159).
		З метою перевірки службової діяльності працівника поліції відповідно до розділу IV Положення про Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України, затвердженого Наказом Голови Національної поліції України від 09 листопада 2015 року № 83 (у редакції наказу НПУ від 31.07.2019 № 765), ОСОБА_1 було запрошено до приміщення Полтавського управління ДВБ НП України для надання пояснень, що підтверджується листом начальника Полтавського управління Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України № 4АЗ/42-16/01-2022 від 23 червня 2022 року (а.с. 156).
		Сторонами по справі визнається, що 02 березня 2022 року підполковник поліції ОСОБА_1 прибув до ГУ НП в Полтавській області де знаходився з 14:34 до 15:08 , під час відвідування надав Полтавському управлінню Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України письмові пояснення, в яких повідомив , що з 26 лютого 2022 року по теперішній час перебуває на лікарняному у зв`язку із захворюванням «COVID-19», про що він доповідав і своєму безпосередньому керівнику і т.в.о. начальника ВП, що підтверджується також актом перегляду відеофайлів з камер відеоспостереження приміщення ГУНП в Полтавській області (м. Полтава, вул. Пушкіна, 83) від 11 березня 2022 року (а.с. 157-158).
		10.03.2022 до начальника УГІ ГУНП в Полтавській області майора поліції Поплюйка С. надійшов рапорт інспектора ВСР УГІ ГУ НП в Полтавській області старшого лейтенанта поліції Овдієнко Л., в якому вона повідомила про те, що 02 березня 2022 року, близько о 15-00, спілкувалася з підполковником поліції ОСОБА_1 в приміщенні ГУ НП в Полтавській області ( м. Полтава, вул. Пушкіна, 83) та в подальшому дізналася, що під час їхнього спілкування він був хворий на COVID-19, чим наразив її та інших поліцейських на епідеміологічну небезпеку, що в умовах воєнного стану слід розцінювати як грубе та свідоме порушення службової дисципліни (а.с 19).
		11.03.2022 начальником УГІ ГУНП в Полтавській області майором поліції ОСОБА_4 направлено відповідачу рапорт № 129/115/15-01-2022, з проханням призначити службове розслідування по факту грубого та свідомого в умовах воєнного стану порушення службової дисципліни підполковником поліції ОСОБА_1 , який знаходився на амбулаторному лікуванні з 26 лютого 2022 року по 04 березня 2022 року та під час відвідування приміщення ГУ НП в Полтавській області 02 березня 2022 року був хворим на COVID-19, чим наразив особовий склад ГУ НП в Полтавській області на епідеміологічну небезпеку (а.с. 20).
		11.03.2022 начальником ГУНП в Полтавській області прийнято наказ № 214 «Про призначення та проведення службового розслідування», яким призначено комісійне службове розслідування у формі письмового провадження з метою з`ясування обставин викладених у рапорті начальника УГІ ГУНП майора поліції ОСОБА_5 (а.с. 77).
		Під час службового розслідування відповідачем опитано позивача, керівника ОСОБА_1 - полковника поліції ОСОБА_6 , переглянуто відеозаписи з камер, розташованих в приміщенні ГУ НП в Полтавській області, досліджено службову характеристику позивача від 12.03.2022, за наслідком якого складено висновок службового розслідування (а.с. 73-76).
		Висновком службового розслідування встановлено порушення ОСОБА_1 вимог підпунктів 1, 3 пункту 1 статті 18 Закону України «Про Національну поліцію», підпунктів 1, 3, 5, 6 пункту 3 статті 1 розділу І Дисциплінарного статуту Національної поліції України, затвердженого Законом України від 15 березня 2018 року №2337-VІІІ, підпунктів 3 пункту 2-2 постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09 грудня 2020 року «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширення території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», статті 19 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 1 розділу ІІ Правил етичної поведінки поліцейського, затверджених наказом МВС України від 09 листопада 2016року №1179, та визнано за необхідне застосувати дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення із служби.
		Наказом ГУНП в Полтавській області від 14.03.2022 № 347 " Про неналежне виконання службових обов`язків та притягнення до дисциплінарної відповідальності " за скоєння дисциплінарного проступку старшого оперуповноваженого відділу розшуку злочинців та зниклих громадян УКР ГУНП в Полтавській області підполковника поліції ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції. 
		В наказі зазначено, що Указом Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан з 05:30 24 лютого 2022 року, строком на 30 діб. 
		02 березня 2022 року старший оперуповноважений відділу розшуку злочинців та зниклих громадян УКР ГУНП полковник поліції ОСОБА_1 , будучи носієм особливо небезпечної інфекційної хвороби, перебуваючи на амбулаторному лікуванні у зв`язку із захворюванням на гостру респіраторну хворобу, залишив місце самоізоляції та прибув до ГУНП, чим наразив на підвищену небезпеку оточуючих його працівників ГУНП у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної роботи поліцейськими в умовах воєнного стану. 
		Наказом ГУНП в Полтавській області від 14.03.2022 № 128 о/с підполковника поліції ОСОБА_1 , старшого оперуповноваженого відділу розшуку злочинців та зниклих громадян управління карного розшуку звільнено із служби в поліції з 14.03.2022 за п. 6 ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України).
		Позивач, вважаючи накази про неналежне виконання службових обов`язків та притягнення до дисциплінарної відповідальності, а також про звільнення зі служби протиправними та необґрунтованими, звернувся з цим позовом до суду.
		Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем доведено наявність в діях позивача фактів та обставин, які б можна було розцінити як порушення позивачем службової дисципліни. Разом з тим, відповідачем необґрунтовано застосовано найтяжчий вид дисциплінарного стягнення - звільнення зі служби без врахування обставин, передбачених статтею 14 Дисциплінарного статуту.
		З урахуванням наведеного, суд першої інстанції скасував спірні накази , поновив позивача на раніш займаній посаді та стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 55 332,64 грн.
		Разом з тим, суд першої інстанції відмовив у відшкодуванні позивачу моральної шкоди з огляду на відсутність доказів заподіяння моральних страждань протиправною поведінкою відповідача по справі.
		Крім того, задовольняючи частково заяву позивача про стягнення витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з часткового задоволення позовних вимог.
		Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
		Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено Законом України "Про Національну поліцію" від 2 липня 2015 року №580-VIII (далі - Закон №580-VIII). 
		Частиною 1 ст.8 Закону №580-VIII визначено, що поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
		Приписи ст.18 Закону №580-VIII зобов`язують поліцейського: 1) неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; 2) професійно виконувати свої службові обов`язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов`язків, наказів керівництва; 3) поважати і не порушувати прав і свобод людини;4) надавати невідкладну, зокрема домедичну і медичну, допомогу особам, які постраждали внаслідок правопорушень, нещасних випадків, а також особам, які опинилися в безпорадному стані або стані, небезпечному для їхнього життя чи здоров`я; 5) зберігати інформацію з обмеженим доступом, яка стала йому відома у зв`язку з виконанням службових обов`язків; 6) інформувати безпосереднього керівника про обставини, що унеможливлюють його подальшу службу в поліції або перебування на займаній посаді.
		Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону №580-VIII у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову, матеріальну та дисциплінарну відповідальність відповідно до закону.
		Частина 1 ст. 64 Закону № 580-VIII передбачає, що особа, яка вступає на службу в поліції, складає Присягу на вірність Українському народові такого змісту: "Я, (прізвище, ім`я та по батькові), усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю вірно служити Українському народові, дотримуватися Конституції та законів України, втілювати їх у життя, поважати та охороняти права і свободи людини, честь держави, з гідністю нести високе звання поліцейського та сумлінно виконувати свої службові обов`язки".
		Згідно п. 6 ч. 1 ст. 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється: у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України.
		Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 1179 від 09 листопада 2016 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 06 грудня 2016 року за № 1576/29706, затверджені Правила етичної поведінки поліцейських (далі  Правила № 1179), які є узагальненим зібранням професійно-етичних вимог щодо правил поведінки поліцейських та спрямовані на забезпечення служіння поліції суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку на засадах етики та загальнолюдських цінностей. Ці Правила поширюються на всіх поліцейських, які проходять службу в Національній поліції України (далі - поліція). Дотримання вимог цих Правил є обов`язком для кожного поліцейського незалежно від займаної посади, спеціального звання та місцеперебування
		Згідно з п. 1 розділу ІІ Правил № 1179 під час виконання службових обов`язків поліцейський повинен, зокрема: неухильно дотримуватися положень Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; поважати і не порушувати права та свободи людини, до яких, зокрема, відносяться права: на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недоторканність; інші права, які передбачені Конституцією та законами України, міжнародними договорами України; виявляти повагу до гідності кожної людини, справедливо та неупереджено ставитися до кожного, незважаючи на расову чи національну приналежність, мову, стать, вік, віросповідання, політичні чи інші переконання, майновий стан, соціальне походження чи статус, освіту, місце проживання, сексуальну орієнтацію або іншу ознаку.
		Підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності, а також застосування до поліцейських заохочень визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України, що затверджується законом.
		Частина 1 ст. 1 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, затвердженого Законом України від 15 березня 2018 року № 2337-VIII (далі  Дисциплінарний статут), визначає, що службова дисципліна - дотримання поліцейським Конституції і законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів Національної поліції України, нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, Присяги поліцейського, наказів керівників.
		Відповідно до пунктів 1, 3, 5, 6 ч. 3 ст. 1 Дисциплінарного статуту службова дисципліна, крім основних обов`язків поліцейського, визначених статтею 18 Закону України "Про Національну поліцію", зобов`язує поліцейського: 1) бути вірним Присязі поліцейського, мужньо і вправно служити народу України; 3) поважати права, честь і гідність людини, надавати допомогу та запобігати вчиненню правопорушень; 5) вживати заходів до негайного усунення причин та умов, що ускладнюють виконання обов`язків поліцейського, та негайно інформувати про це безпосереднього керівника; 6) утримуватися від дій, що перешкоджають іншим поліцейським виконувати їхні обов`язки, а також які підривають авторитет Національної поліції України.
		Виходячи з наведеного, поліцейський зобов`язаний поважати та не порушувати права та свободи людини, а також неухильно дотримуватися положень Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції.
		Відповідно до ст. 11 Дисциплінарного статуту за порушення службової дисципліни поліцейські незалежно від займаної посади та спеціального звання несуть дисциплінарну відповідальність згідно з цим Статутом.
		За приписами ст. 12 Дисциплінарного статуту дисциплінарним проступком визнається протиправна винна дія чи бездіяльність поліцейського, що полягає в порушенні ним службової дисципліни, невиконанні чи неналежному виконанні обов`язків поліцейського або виходить за їх межі, порушенні обмежень та заборон, визначених законодавством для поліцейських, а також у вчиненні дій, що підривають авторитет поліції.
		Згідно зі ст. 13 Дисциплінарного статуту дисциплінарне стягнення є засобом підтримання службової дисципліни, що застосовується за вчинення дисциплінарного проступку з метою виховання поліцейського, який його вчинив, для безумовного дотримання службової дисципліни, а також з метою запобігання вчиненню нових дисциплінарних проступків.
		Дисциплінарне стягнення має індивідуальний характер та не застосовується до поліцейського, вина якого у вчиненні дисциплінарного проступку не встановлена у визначеному порядку або який діяв у стані крайньої необхідності чи необхідної оборони.
		До поліцейських можуть застосовуватися такі види дисциплінарних стягнень: 1) зауваження; 2) догана; 3) сувора догана; 4) попередження про неповну службову відповідність; 5) пониження у спеціальному званні на один ступінь; 6) звільнення з посади; 7) звільнення із служби в поліції.
		Статтею 14 Дисциплінарного статуту встановлено, що службове розслідування - це діяльність із збирання, перевірки та оцінки матеріалів і відомостей про дисциплінарний проступок поліцейського.
		Службове розслідування проводиться з метою своєчасного, повного та об`єктивного з`ясування всіх обставин вчинення поліцейським дисциплінарного проступку, встановлення причин і умов його вчинення, вини, ступеня тяжкості дисциплінарного проступку, розміру заподіяної шкоди та для підготовки пропозицій щодо усунення причин вчинення дисциплінарних проступків.
		Службове розслідування призначається за письмовим наказом керівника, якому надані повноваження із застосування до поліцейського дисциплінарного стягнення.
		Підставою для призначення службового розслідування є заяви, скарги та повідомлення громадян, посадових осіб, інших поліцейських, засобів масової інформації (далі - повідомлення), рапорти про вчинення порушення, що має ознаки дисциплінарного проступку, або безпосереднє виявлення ознак такого проступку посадовою особою поліції, за наявності достатніх даних, що вказують на ознаки дисциплінарного проступку.
		У разі надходження до органу поліції матеріалів про вчинення поліцейським адміністративного правопорушення, що складені в порядку, визначеному Кодексом України про адміністративні правопорушення, службове розслідування не призначається, а рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності приймається на підставі зазначених матеріалів.
		Службове розслідування проводиться на засадах неупередженості та рівності всіх поліцейських перед законом незалежно від займаної посади, спеціального звання, наявних у них державних нагород та заслуг перед державою.
		Так, частинами 3-8 ст. 19 Дисциплінарного статуту встановлено, що під час визначення виду стягнення дисциплінарна комісія враховує характер проступку, обставини, за яких він був вчинений, особу порушника, ступінь його вини, обставини, що пом`якшують або обтяжують відповідальність, попередню поведінку поліцейського, його ставлення до служби.
		Обставинами, що пом`якшують відповідальність поліцейського, є: 1) усвідомлення та визнання своєї провини у вчиненні дисциплінарного проступку; 2) попередня бездоганна поведінка; 3) високі показники виконання повноважень, наявність заохочень та державних нагород; 4) вжиття заходів щодо запобігання, відвернення або усунення негативних наслідків, які настали або можуть настати внаслідок вчинення дисциплінарного проступку, добровільне відшкодування завданої шкоди; 5) вчинення проступку під впливом погрози, примусу або через службову чи іншу залежність; 6) вчинення проступку внаслідок неправомірних дій керівника. Для цілей застосування конкретного виду дисциплінарного стягнення можуть враховуватися й інші, не зазначені у частині четвертій цієї статті, обставини, що пом`якшують відповідальність поліцейського.
		Обставинами, що обтяжують відповідальність поліцейського, є: 1) вчинення дисциплінарного проступку у стані алкогольного, наркотичного та/або іншого сп`яніння; 2) вчинення дисциплінарного проступку повторно до зняття в установленому порядку попереднього стягнення; 3) вчинення дисциплінарного проступку умисно на ґрунті особистої неприязні до іншого поліцейського, службовця, у тому числі керівника, чи помсти за дії чи рішення стосовно нього; 4) настання тяжких наслідків, у тому числі збитків, завданих вчиненням дисциплінарного проступку; 5) вчинення дисциплінарного проступку на ґрунті ідеологічної, релігійної, расової, етнічної, гендерної чи іншої нетерпимості.
		У разі встановлення вини поліцейського за результатами проведеного службового розслідування видається письмовий наказ про застосування до поліцейського одного з видів дисциплінарного стягнення, передбаченого статтею 13 цього Статуту, зміст якого оголошується особовому складу органу поліції.
		Під час визначення виду стягнення керівник враховує характер проступку, обставини, за яких він був вчинений, особу порушника, ступінь його вини, обставини, що пом`якшують або обтяжують відповідальність, попередню поведінку поліцейського, його ставлення до служби.
		Судом встановлено, що позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення за порушення службової дисципліни внаслідок недотримання вимог підпунктів 1, 3 пункту 1 статті 18 Закону України «Про Національну поліцію», підпунктів 1, 3, 5, 6 пункту 3 статті 1 розділу І Дисциплінарного статуту Національної поліції України, затвердженого Законом України від 15 березня 2018 року №2337-VІІІ, підпунктів 3 пункту 2-2 постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09 грудня 2020 року «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширення території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», статті 19 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 1 розділу ІІ Правил етичної поведінки поліцейського, затверджених наказом МВС України від 09 листопада 2016 року №1179, у зв`язку з тим, що 02 березня 2022 року він, будучи носієм особливо небезпечної інфекційної хвороби COVID-19 та перебуваючи на амбулаторному лікуванні, залишив місце самоізоляції та прибув до ГУНП, чим наразив на підвищену небезпеку оточуючих його працівників ГУНП в умовах воєнного стану.
		За висновками службового розслідування , 11 березня 2022 року до ГУНП в Полтавській області надійшов рапорт начальника УГI ГУНП майора поліції ОСОБА_5 щодо порушення службової дисципліни старшим оперуповноваженим відділу розшуку злочинців та зниклих громадян УКР ГУНП підполковником поліції ОСОБА_1 , що виразилось у прибутті ним до адміністративної будівлі ГУНП під час лікування від захворювання на гостру респіраторну хворобу COVID-19 та свідомого наражання на небезпеку особового складу ГУНП в умовах воєнного стану.
		Зокрема у рапорті указано, що 10 березня 2022 року до начальника УГІ ГУНП звернулася інспектор ВСР УГI ГУНП старший лейтенант поліції Овдієнко Л.М. та повідомила, що 02 березня 2022 року в адміністративній будівлі ГУНП спілкувалася із підполковником поліції ОСОБА_1 та у подальшому дізналася, що вказаний поліцейський хворий на COVID-19.
		З метою перевірки вищевикладеного, на запит відповідача від ДУ «ТМО МВС по Полтавській області» надійшла відповідь за підписом начальника установи Олександра Глушка від 11 березня 2022 року, в якій зазначено, що підполковник поліції ОСОБА_1 звернувся до закладу 26 лютого 2022 року із ознаками ГРВI та підозрою на COVID-19. Швидкий тест від 26 лютого 2022 року був позитивним. У подальшому ОСОБА_1 знаходився на амбулаторному лікуванні з 26 лютого 2022 року по 04 березня 2022 року включно.
		Під час службового розслідування відібрані письмові пояснення позивача, який зазначав, що 02.03.2022 з`явився до ГУНП в Полтавській області на телефонний виклик працівника внутрішньої безпеки ОСОБА_2 . Під час телефонної розмови та після неї перебуваючи на вул. Лiдова у м. Полтава, він повідомляв працівників внутрішньої безпеки про те, що знаходився на лікуванні у відомчій лікарні системи МВС із захворюванням на COVID-19. Однак, працівники внутрішньої безпеки повідомили йому про необхідність надати пояснення з приводу причини відсутності на службі. Як вказує у· поясненнях ОСОБА_1 , на його зауваження що він хворіє на COVID-19 працівники внутрішньої безпеки повідомили, що усі уже перехворіли та цієї хвороби не бояться. У подальшому його обшукали та завели у приміщення ГУНП на 4-й поверх. Зі слів ОСОБА_1 на той час у нього іншого виходу не було та він увесь час знаходився у захисній масці.
		Також ОСОБА_1 зазначав, що 02 березня 2022 року ні з ким не спілкувався, так як працівникам внутрішньої безпеки усе пояснював на вулиці Лiдова, а письмові пояснення надавав власноручно, перебуваючи у захисній масці, дотримуючись відповідної дистанції наскільки це було можливо. На додаткові питання надавав короткі відповіді «так» або «ні», дихав носом. 02 березня 2022 року почував себе задовільно, під час надання пояснення горло i ніс не боліли, лише відчував слабкість після хвороби.
		На запитання чи усвідомлював ОСОБА_1 що 02 березня 2022 року міг наразити особовий склад на небезпеку захворіти в умовах військового стану, опитаний повідомив, що 02 березня 2022 року неодноразово повідомляв працівників внутрішньої безпеки про факт хвороби на COVID-19 та можливість заразити присутніх вказаною інфекцією (тобто усвідомлював факт наражання на небезпеку захворіти оточуючих), але працівники внутрішньої безпеки його ігнорували та вимагали надати пояснення.
		Окрім цього, факт прибуття 02 березня 2022 року підполковника поліції ОСОБА_1 до ГУНП (м. Полтава, вул. Пушкіна, буд. 83) підтверджуються відеозаписами із камер спостереження, встановлених у холі, на другому, третьому та четвертому поверхах адмінбудівлі ГУНП, про що складено відповідний акт.
		На підставі службового розслідування, дисциплінарна комісія дійшла висновку, що підполковник поліції ОСОБА_1 під час відвідування ГУНП (незалежно від причин прибуття та на чию вимогу прибув) станом на 02 березня 2022 року був носієм особливо небезпечної інфекційної хвороби  гострої респіраторної хвороби COVID-19, а особа, яка хворіє на інфекційну хворобу чи є бактеріоносієм, зобов`язана вживати рекомендованих медичними працівниками заходів для запобігання поширенню інфекційних хвороб, виконувати вимоги та рекомендації медичних працівників щодо порядку та умов лікування, зокрема і самоізоляції, однак останній залишив місце самоізоляції, чим наразив на підвищену небезпеку оточуючих його працівників ГУНП у зв`язку з особливостями виробництва виконуваної роботи поліцейськими в умовах воєнного стану у країні.
		За визначеннями, наведеними у ст. 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року № 1645-III (далі  Закон № 1645-III), інфекційні хвороби - розлади здоров`я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення; небезпечні інфекційні хвороби - інфекційні хвороби, що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров`я в окремих хворих і становлять небезпеку для їх життя та здоров`я; самоізоляція - перебування особи, стосовно якої є обґрунтовані підстави щодо ризику інфікування або поширення нею інфекційної хвороби, у визначеному нею місці (приміщенні) з метою дотримання протиепідемічних заходів на основі зобов`язання особи; носій збудника інфекційної хвороби (далі - бактеріоносій) - людина, в організмі якої виявлено збудників інфекційної хвороби при відсутності симптомів цієї хвороби.
		Статтею 20 Закону № 1645-III встановлено, що особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, зобов`язані: вживати рекомендованих медичними працівниками заходів для запобігання поширенню інфекційних хвороб; виконувати вимоги та рекомендації медичних працівників щодо порядку та умов лікування, додержуватися режиму роботи закладів охорони здоров`я та наукових установ, у яких вони лікуються; проходити у встановлені строки необхідні медичні огляди та обстеження.
		Згідно з підпунктом 3 пункту 2-2 постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09 грудня 2020 року № 1236 (далі  Постанова № 1236) з 17 червня 2021 р. на території України встановлюється "зелений" рівень епідемічної небезпеки, відповідно до якого забороняється самовільно залишати місця самоізоляції.
		Відповідно до п. 5 та пп. 2 п. 7 Постанови № 1236 самоізоляція здійснюється з метою запобігання поширенню COVID-19 та зменшення кількості хворих з тяжким перебігом COVID-19. Самоізоляції підлягають особи з підозрою на інфікування або з підтвердженим діагнозом захворювання на COVID-19 у легкій формі за умови, що особа не потребує госпіталізації.
		Пунктом 9 Постанови № 1236 передбачено, що лікуючий лікар визначає на підставі галузевих стандартів у сфері охорони здоров`я строк самоізоляції хворого на COVID-19 або особи з підозрою на інфікування COVID-19, а пунктом 10 цієї ж Постанови - що зобов`язання щодо самоізоляції припиняється автоматично після закінчення строку самоізоляції або з інших підстав, установлених цією постановою.
		Пунктом 4 розділу І, пунктами 10 та 12 розділу 2, п. 14 розділу ІІІ Стандартів медичної допомоги «Коронавірусна хвороба (COVID-19)», затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України 28 березня 2020 року за № 722 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 лютого 2022 р. № 230), встановлено, що позитивний результат швидкого тесту на визначення антигену SARS-CoV-2 у пацієнтів з симптомами COVID-19 або тих, які контактували з особами, хворими на COVID-19, має вважатися достатнім, для встановлення діагнозу.
		Критеріями завершення амбулаторно-поліклінічного лікування є: 1) відсутність клінічних проявів гострого респіраторного захворювання через 5 днів від дати появи симптомів без лабораторного обстеження; 2) відсутність клінічних проявів гострого респіраторного захворювання через 5 днів від дати взяття матеріалу (при позитивному результаті на COVID-19 методом ПЛР) без лабораторного обстеження; 3) відсутність клінічних проявів гострого респіраторного захворювання, за умови отримання одного негативного результату тестування методом ПЛР. При наявності одного з перелічених критеріїв рекомендовано припинити самоізоляцію та припинити лікування пацієнта. Перелічені критерії є рівноцінними. Для прийняття рішення про завершення амбулаторно-поліклінічного лікування може бути використаний будь-який з них.
		Лікар, який надає медичну допомогу в амбулаторних умовах, повинен інформувати центр контролю профілактики хвороб МОЗ за адміністративно-територіальною належністю про результат лікування та/або припинення самоізоляції осіб, які підлягали визначенню підтвердженого випадку COVID-19, не пізніше ніж через 1 день від дати, коли він стане відомим.
		Пацієнти, які відповідали визначенню підтвердженого випадку COVID-19, вважаються не контагіозними: 1) після 5 днів лікування, якщо методом ПЛР у них не визначаються фрагменти РНК збудника (негативний результат); 2) за відсутності клінічних проявів гострого респіраторного захворювання через 5 днів від дати появи симптомів без лабораторного обстеження. Перелічені критерії є рівноцінними. Для прийняття рішення про завершення стаціонарного лікування може бути використаний будь-який з них.
		З наведеного правового регулювання слідує, що самоізоляції підлягають особи з підозрою на інфікування або з підтвердженим діагнозом захворювання на COVID-19 у легкій формі за умови, що особа не потребує госпіталізації, на строк, установлений лікуючим лікарем на підставі галузевих стандартів у сфері охорони здоров`я, та таким особам забороняється самовільно залишати місця самоізоляції. Місце самоізоляції особа, яка підлягає самоізоляції, обирає самостійно та зобов`язана в ньому перебувати та утримуватися від контакту з іншими особами. Відсутність клінічних проявів гострого респіраторного захворювання через 5 днів від дати появи симптомів без лабораторного обстеження є підставою для припинення лікування та особа вважається не контагіозною.
		Судом першої інстанції встановлено, що  ОСОБА_1 знаходився на амбулаторному лікуванні з 26 лютого 2022 року до 04 березня 2022 року (7 днів), за результатами проведеного 26.02.2022 обстеження отримав позитивний результат на визначення антигену SARS-Cov-2, що вважається достатнім для встановлення діагнозу Коронавірусна хвороба COVID-19. 
		Відповідно до медичної довідки, наявної в справі з 04 березня 2022 року ОСОБА_1 вважається здоровим та не підлягає самоізоляції.
		Тобто, в період з 26.02.2022 по 04.03.2022 ОСОБА_1 мав перебувати у місці самоізоляції через захворювання на COVID-19.
		Разом з тим, позивачем визнається і підтверджується відеозаписом камер спостереження, що 02.03.2022, тобто в період перебування на амбулаторному лікуванні , ОСОБА_1 перебував в приміщенні ГУНП в Полтавській області та в супроводі двох працівників управління піднявся на четвертий поверх та через деякий час самостійно покинув приміщення будівлі. 
		Суд першої інстанції вірно зауважив, що приміщення ГУ НП в Полтавській області не є місцем самоізоляції позивача, а тому перебування в ньому 02 березня 2022 року позивача, свідчить про його відсутності в цей час у визначеному ним місці самоізоляції та порушення ним вимог статті 20 Закону № 1645-III та пункту 2-2 Постанови № 1236.
		Доводи апеляційної скарги позивача, про те, що до приміщенні поліції він прибув на виконання наказу керівництва ДВБ НП України про надання пояснень не спростовують факту самовільного залишення ним місця самоізоляції та перебування в цей період у громадському місці.
		З урахуванням наведеного, суд першої інстанції вірно встановив обставини та визнав доведеним факт порушення позивачем службової дисципліни, яке виразилось у порушенні ним ст. 20 Закону № 1645-III та пункту 2-2 Постанови № 1236 в частині самовільного залишення місця самоізоляції 02.03.2022, яке він обрав на період перебування на самоізоляції з 26 лютого 2022 року по 03 березня 2022 року.
		Щодо доводів апеляційної скарги відповідача про помилковість висновків суду першої інстанції щодо застосованого виду дисциплінарного стягнення.
		В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що обирати вид дисциплінарного стягнення є дискреційними повноваженнями відповідача, а тому висновки суду про необґрунтоване застосування найсуворішого заходу є безпідставними.
		Так, оцінюючи, чи відповідало застосоване до позивача дисциплінарне стягнення критеріям обґрунтованості та пропорційності, суд першої інстанції правильно зазначив про те, що такий вид дисциплінарного стягнення як звільнення зі служби в поліції є крайнім заходом дисциплінарного впливу і повинен застосовуватись у виняткових випадках та за вчинення особливих дисциплінарних проступків, чого у цій справі судом не встановлено.
		Крім того, під час визначення виду стягнення відповідач повинен був врахувати характер проступку позивача, обставини, за яких він був вчинений, особу позивача, ступінь його вини, обставини, що пом`якшують або обтяжують відповідальність, попередню поведінку позивача, його ставлення до служби та обрати такий вид дисциплінарного стягнення, який буде пропорційним (співмірним) із учиненим діянням.
		Відповідач під час судового розгляду не заперечував факту наявності у працівників Управління внутрішньої безпеки в Полтавській області Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України повноважень на виклик ОСОБА_1 для надання письмових пояснень в приміщенні ГУНП в Полтавській області та факту усної вимоги з`явитися, проте зазначав, що ОСОБА_1 зобов`язаний був відмовитися від візиту до приміщення ГУНП в Полтавській області у зв`язку з перебуванням на лікарняному.
		За твердженнями позивача , він мав своїм обов`язком з`явитись до Управління внутрішньої безпеки в Полтавській області Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на його вимогу, враховуючи введення Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" воєнного стану на території України.
		Суд першої інстанції, враховуючи пояснення позивача, вірно зазначив, що вказане свідчить про свідомо відповідальне ставлення ОСОБА_1 до надзвичайних обставин у державі та введення воєнного стану , підтвердження його перебування в межах кордонів України та нез`явлення на службі в поліції лише внаслідок перебування на лікарняному, а не будь-яких інших протиправних причин, тобто на сумлінне несення служби позивачем в умовах війни.
		Крім того, матеріалами службового розслідування не встановлено фактичного завдання діями позивача реальної шкоди життю чи здоров`ю когось із працівників ГУНП в Полтавській області, в тому числі ОСОБА_7 .
		Також з послужного списку вбачається, що позивач з 2001 р. проходив службу в органах міліції, з 2015 в органах поліції, за час проходження служби лише один раз притягався до дисциплінарної відповідальності, в період з 2015-2021 позитивно характеризувався.(а.с.89-95).
		Проте, відповідач під час обрання дисциплінарного стягнення врахував лише службову характеристику від 12.03.2022, наданою особою, в підпорядкуванні якої позивач був з 31 січня 2022 року по 26 лютого 2022 року (дату початку періоду непрацездатності позивача), тобто - 27 діб.
		Як вірно зазначив суд першої інстанції службова характеристика від 12 березня 2022 року, за відсутності врахування характеристик за інші періоди служби (за 2015-2022 роки) не може бути визнана як об`єктивна та повна оцінка службової діяльності позивача.
		Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що обраний відповідачем захід дисциплінарного стягнення є крайнім, застосований без дотримання принципу пропорційності між вчиненим дисциплінарним проступком та мірою дисциплінарної відповідальності та без врахування всіх обставин, а саме: обізнаності керівництва про перебування позивача на лікарняному, виклик до будівлі ГУНП в цей час, поведінки позивача за весь період служби, не встановлення факту заподіяння шкоди життю та здоров`ю інших осіб; та виконання позивачем вимог працівників Управління внутрішньої безпеки в Полтавській області Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України з`явитися до місця служби в умовах воєнного стану, введеного в Україні.
		Таким чином, спірні накази про звільнення позивача правомірно скасовані судом, як протиправні. 
		Стосовно посилання відповідача на дискреційній повноваження керівника щодо вибору виду дисциплінарного стягнення, колегія суддів ввзазначає, що дійсно, обрання виду стягнення за дисциплінарний проступок перебуває у площині дискреційних повноважень суб`єкта його накладення, яким мають враховуватись тяжкість проступку, обставини, за яких його скоєно, заподіяна шкода, попередня поведінка особи та визнання нею своєї вини, її ставлення до виконання службових обов`язків, рівень кваліфікації, та, з урахуванням установлених обставин, він має дослідити необхідність накладення дисциплінарного стягнення, а в разі його накладення  обґрунтувати необхідність застосування конкретного його виду.
		У свою чергу, адміністративний суд у силу вимог ч. 2 ст. 2 КАС України в порядку судового контролю за рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єктів владних повноважень повинен перевірити, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, розсудливо, пропорційно тощо.
		До того ж, в адміністративному судочинстві діє презумпція винуватості суб`єкта владних повноважень, згідно з якою на останнього покладається обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності.
		Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду від 02.12.2020 у справі № 420/5368/18.
		Натомість, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень не доведено наявності підстав, які є достатніми для застосування до позивача такого заходу дисциплінарного впливу як звільнення зі служби, а тому висновки суду доводами апеляційної скарги не спростовані.
		Разом з тим, колегія суддів погоджується з доводами відповідача про недоведеність належними доказами висновків суду першої інстанції щодо надання керівником ГУ НП в Полтавській області вказівки про відкликання всіх співробітників поліції з лікарняних, проте зазначає, що останні не призвели до неправильного вирішення справи. 
		Доводи апеляційних скарг зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції в цій частині при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
		Щодо поновлення позивача на посаді.
		Відповідно до ч.1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 Кодексу законів про працю України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
		Так, наказом Головного управління Національної поліції в Полтавській області №128 о/с від 14 березня 2022 року "По особовому складу" позивача звільнено з посади старшого оперуповноваженого відділу розшуку злочинців та зниклих громадян управління карного розшуку Головного управління Національної поліції в Полтавській області з 14.03.2022.
		Оскільки судом встановлений факт незаконного звільнення ОСОБА_1 , належним способом захисту порушених прав позивача є поновлення його на посаді старшого оперуповноваженого відділу розшуку злочинців та зниклих громадян управління карного розшуку Головного управління Національної поліції в Полтавській області з 15.03.2022 (наступний день після звільнення).
		Щодо середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Відповідно до ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Пунктом 2 Постанови № 988 визначено, що виплата грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством внутрішніх справ.
		Наказом МВС України від 06.04.2016 № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України від 29 квітня 2016 року за № 669/28799, затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання (далі  Порядок № 260).
		Пунктом 1 розділу 1 Порядку № 260 визначено критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських.
		Відповідно до пункту 6 Порядку №260, поліцейським, звільненим зі служби в поліції, а потім поновленим на службі у зв`язку з визнанням звільнення незаконним, за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачуються всі види грошового забезпечення (в тому числі премія), які були їм визначені на день звільнення. Підставою для нарахування та виплати грошового забезпечення є наказ керівника органу поліції про поновлення особи на службі або скасування наказу про його звільнення.
		Пунктом 9 розділу І Порядку № 260 встановлено, що при виплаті поліцейським грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.
		Отже, зі змісту Порядку № 260, який є спеціальним для вирішення даних спірних правовідносин, слідує, що грошове забезпечення поліцейських обраховується та виплачується з розрахунку календарних днів відповідного місяця їх служби.
		Аналогічну позицію підтримує Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2018 року у справі №826/5655/16.
		Разом з тим, Порядком № 260 не врегульовано порядок обчислення середнього заробітку для визначення оплати вимушеного прогулу, який в свою чергу визначений у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
		Згідно з абзацами 1, 3, 4 пункту 2 Порядку № 100 (в редакції, яка діяла на дату вирішення справи в суді першої інстанції) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
		У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
		Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.
		За п. 5 Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом 1 пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
		Відповідно до абзаців 1, 2 п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
		У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
		Таким чином, середнє грошове забезпечення, з урахуванням Порядку № 260 та Порядку №100, слід обчислювати виходячи із множення кількості календарних днів вимушеного прогулу на середньоденний заробіток, який в свою чергу, обчислений відповідно до Порядку № 100.
		Згідно з довідками Головного управління Національної поліції в Полтавській області №648/115/29/10/01-2022 від 18 травня 2022 року /а.с. 71/ та №774/115/29/10/01-2022 від 14 червня 2022 року /а.с. 118/ розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за січень 2022 року становив 19 974,97 грн, за лютий 2022 року  18 488,38 грн, а розмір середньоденного грошового забезпечення за календарний день, з урахуванням Порядку № 260 на момент звільнення становить 371,36 грн.
		Здійснюючи розрахунок середнього заробітку за період вимушеного прогулу суд першої інстанції вірно застосував положення Постанови № 100 та Порядку № 260, проте помилково взяв до уваги середньоденний заробіток позивача в сумі 371,36 грн. зазначений в довідках.
		Зазначене призвело до невірно обрахунку середньоденного грошового забезпечення позивача у розмірі 55 332,64 грн, а тому в цій частині судове рішення підлягає зміні, шляхом викладення в новій редакції.
		Твердження відповідача в судовому засіданні про те, що середній заробіток позивача має розраховуватись виключно на підставі Порядку № 260, колегія суддів вважає помилковими, оскільки як вже зазначалось ним не врегульовано порядок обчислення саме середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а лише зазначено про те, що з дня звільнення поліцейським виплачуються всі види грошового забезпечення (в тому числі премія), які були їм визначені на день звільнення. Тобто, вказаним порядком взагалі не визначено поняття середнього заробітку. 
		Отже, розмір середньоденного грошового забезпечення за календарний день на момент звільнення становить 651,92 грн, а не як зазначив суд першої інстанції  371,36 грн.
		Оскільки позивача звільнено з 14.03.2022, рішення суду про поновлення на посаді прийнято 10.08.2022, кількість днів вимушеного прогулу складає 149 календарних днів, тому розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 15.03.2022 (наступний день після звільнення) по 10.08.2022 (дата прийняття судового рішення) становить 97 136,08 грн (651,92 грн. х 149 днів).
		Щодо доводів апеляційної скарги позивача про стягнення моральної шкоди.
		Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		Стаття 16 ЦК України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
		Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
		Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
		Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
		Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності, прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.
		Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб`єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56). Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
		У розвиток цих положень, у постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (п. 53). З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем (п. 54).
		Ураховуючи положення статей 72 74, 77 78 КАС України, колегія суддів зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
		Натомість позивачем не доведено факту спричинення моральної шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та моральної шкоди, оскільки суду не надано жодних доказів завдання йому фізичного болю, душевних страждань або приниження репутації фізичної особи (виписки з історії хвороби, дані медичного обстеження, докази втрати репутації тощо).
		При цьому, суд зауважує, що позивач не зазначив у чому саме полягали моральні страждання та завдання моральної шкоди (страждань та приниження), з яких міркувань він виходив зазначаючи саме такий розмір шкоди 50 000 грн. Доказів на підтвердження існування саме моральних страждань у визначеному позивачем розміру моральної шкоди (відповідного розрахунку моральної шкоди) суду не надано.
		Враховуючи відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження заподіяння позивачеві моральних страждань або втрат немайнового характеру та причинного зв`язку між діями відповідача і отриманням моральної шкоди, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди.
		Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 09.06.2021 у справі № 280/5216/19, від 30.06.2021 у справі № 818/1392/17, від 08.02.2022 у справі № 520/1607/2020, від 21.09.2022 у справі № 132/3447/15-а.
		Щодо доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 про відшкодування судом витрат на правову допомогу в меншому розмірі, ніж заявлено позивачем.
		Відповідно до п. 1 ч. 3 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
		Відповідно до ч. 2-7 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
		Для цілей розподілу судових витрат:
		1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
		2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
		Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
		1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
		2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
		3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
		4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
		У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
		Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
		Відповідно до ч.3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
		Частиною 7 ст. 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
		Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
		Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
		Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт, часу, витраченого адвокатом, їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною .
		Слід зазначити, що як вказано у рішенні Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23рп/2009, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.
		При цьому, необхідно враховувати, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
		Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 27.01.2022 по справі № 813/2241/18.
		Крім того, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).
		У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
		Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
		Враховуючи практику Європейського суду з прав людини щодо присудження судових витрат, суд при розподілі судових витрат має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
		На підтвердження витрат на правову допомогу під час розгляду справи в розмірі 15 000,00 грн. позивачем до суду першої інстанції надано: договір про надання правової допомоги №3 від 20 березня 2022 року, акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) №1 від 06 червня 2022 року, квитанцію №5 від 14 квітня 2022 року.
		Відповідно до пункту 1.1 вказаного договору адвокат зобов`язується надати правову допомогу ОСОБА_1 шляхом аналізу судової практики з питань проходження служби в Національній поліції (звільнення, поновлення, стягнення грошового забезпечення за вимушений прогул та інших витрат при звільненні), надання консультацій, зібрання доказів, підготовка та подання позовної заяви та інших заяв по суті, а також представництво в суді першої інстанції.
		Згідно з пунктами 4.1 та 4.4 зазначеного Договору за надання правової допомоги клієнт зобов`язується виплатити адвокату гонорар у розмірі 15 000,00 грн в повному розмірі до першого засідання судового розгляду. Фактичні витрати засвідчуються актом прийому-передачі виконаних робіт, який підписується сторонами.
		Адвокатом в межах договору надано позивачу наступні послуги на загальну суму 15 000,00 грн:
		- опрацювання законодавчої бази, що регулюють спірні відносини, аналіз судової практики  3 год  3 600,00 грн;
		- зібрання доказів (підготовка та направлення адвокатських запитів, вивчення відповідей)  2 год  2 600,00 грн;
		- підготовка позовної заяви - 5 год  6 000,00 грн; 
		- аналіз відзиву та підготовка відповіді на відзив - 1 год 30 хв  1 800,00 грн; 
		- участь в судових засіданнях (орієнтовно) - 1 год  1 200,00 грн), , що підтверджується актом здачі-прийняття робіт (надання послуг) №1 від 06 червня 2022 року.
		Позивачем сплачено адвокату Ярошенко С.В. гонорар в сумі 15 000,00 грн, що підтверджується квитанцією №5 від 14 квітня 2022 року.
		Отже, враховуючи складність та обсяг виконаних адвокатом робіт, суму заявлених позовних вимог, значення справи для сторони, колегія суддів вважає, що сума витрат на правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн підтверджена належними і допустимими доказами.
		При цьому, суд враховує, що ст. 134 КАС України покладає обов`язок доведення неспівмірності понесених витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
		Тобто, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
		Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц.
		Водночас, відповідачем не подано до суду заяви про зменшення суми судових витрат, заперечень з приводу заявленого до відшкодування розміру судових витрат.
		Разом з тим, як вірно зазначив суд першої інстанції відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
		Відтак, оскільки позовні вимоги задоволені частково, то, здійснюючи розподіл судових витрат пропорційно до задоволених позовних вимог, Полтавський окружний адміністративний суд правильно застосував до спірних правовідносин норми процесуального права та прийшов до вірного висновку про наявність правових підстав для присудження на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на правову допомогу в сумі 7 500,00 грн.
		З урахуванням наведеного, доводи апеляційної скарги позивача частково спростовують висновки суду першої інстанції, викладені в оскаржуваному рішенні.
		За змістом ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для зміни судового рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		Згідно з ч. 4 вказаної статті зміна судового рішення може полягати у доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
		Таким чином, суд першої інстанції, зробивши висновок про стягнення середнього заробітку в сумі 55 332,64 грн, неправильно застосував норми матеріального права, тому колегія суддів приходить до висновку про необхідність змінити судове рішення, виклавши абзац п`ятий резолютивної частини рішення в іншій редакції.
		В іншій частині рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, доводи апеляційних скарг зазначених вище висновків суду не спростовують.
		Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Полтавській області залишити без задоволення.
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 10.08.2022 по справі № 440/4014/22 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити, виклавши абзац п`ятий резолютивної частини рішення в наступній редакції:
		Стягнути з Головного управління Національної поліції в Полтавській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 15 березня 2022 року по 10 серпня 2022 року в сумі 97136,08 грн (дев`яносто сім тисяч сто тридцять шість гривень вісім копійок) з відповідним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.
		В іншій частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 10.08.2022 по справі № 440/4014/22 залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
		 
		Головуючий суддя В.Б. РусановаСудді   Т.С. Перцова   С.П. Жигилій   Повний текст постанови складено 16.02.2023 року

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...