Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 916/3030/22 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин; про визнання незаконним акта, що порушує право користування земельною ділянкою.
Надіслано судом: 10.03.2023. Зареєстровано: 10.03.2023. Забезпечено надання загального доступу: 13.03.2023.
Дата набрання законної сили: 11.05.2023
Результат оскарження 11.05.2023 Південно-західний апеляційний господарський суд: залишено рішення місцевого суду без змін, а скаргу без задоволення
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
		________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		"27" лютого 2023 р.м. Одеса Справа № 916/3030/22
		Господарський суд Одеської області
		У складі судді Желєзної С.П.
		Секретаря судових засідань Босової Ю.С. 
		За участю представників сторін:
		Від позивача: Черненко М.О., Дущак Д.С. за довіреністю; 
		Від відповідача: не вдалося з`єднатися в системі „ВКЗ; 
		Від третьої особи: не з`явилась; 
		 
		Розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом підприємства споживчої кооперації „Саратський ринок райспоживспілки до Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: фізичної особи-підприємця Владової Надії Олександрівни, про визнання протиправними та скасування рішень,  
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Підприємство споживчої кооперації „Саратський ринок райспоживспілки (далі по тексту  Підприємство) звернулось до господарського суду із позовною заявою до Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області (далі по тексту  Рада) про визнання протиправними та скасування рішень відповідача № 897-VII від 25.01.2019р. „Про розгляд заяви фізичної особи - підприємця Владової Н. О. щодо надання в оренду земельної ділянки для розміщення, обслуговування та експлуатації тарного складу на території Саратської селищної ради (в межах населеного пункту) Саратського району Одеської області за адресою: смт. Сарата, вул. Чкалова, 31/11; № 898-VII від 25.01.2019р. „Про розгляд заяви фізичної особи - підприємця Владової Н. О. щодо надання в оренду земельної ділянки для розміщення, обслуговування та експлуатації складу - магазину на території Саратської селищної ради (в межах населеного пункту) Саратського району Одеської області за адресою: смт. Сарата, вул. Чкалова, 31/9; №1277-VII від 08.10.2020р. „Про внесення змін до рішень Саратської селищної ради № 897-V від 25.01.2019р. та № 898-V від 25.01.2019р.. 
		В обґрунтування заявлених позовних вимог Підприємством наголошено, що йому на праві постійної власності належить земельна ділянка на території Саратської селищної ради. Проте, в порушенням вимог чинного законодавства та за відсутності передбачених законом підстав Радою було прийнято рішення про припинення права власності позивача на частину земельної ділянки із передачею земельної ділянки у користування фізичній особі-підприємцю. При цьому, придбання фізичною особою у Підприємства тарних складів на підставі договорів купівлі-продажу, за переконанням позивача, не надає відповідачу право приймати спірні рішення, оскільки питання про припинення права постійного користування може бути вирішено за наявності згоди позивача на добровільне відчуження земельної ділянки, яка відповідачу надана не була.
		Ухвалою суду від 14.11.2022р. дана справа була призначена до розгляду за правилами загального позовного провадження із залученням до участі у дану справу в якості третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: фізичної особи-підприємця Владової Надії Олександрівни (далі по тексту  ФОП Владова Н.О.).
		Рада заперечувала проти задоволення заявлених Підприємством позовних вимог, посилаючись на прийняття спірних рішень із дотриманням вимог ч.1 п. „е ст. 141 Земельного кодексу України, якою передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. З огляду на набуття Владовою Н.О. права власності на нерухоме майно, Радою і були прийняті спірні рішення. При цьому, фактичне виконання спірних рішень третьою особою, за твердженням відповідача, дозволяє дійти висновку, що визнання протиправними та скасування рішень не матиме наслідком поновлення будь-яких прав позивача. 
		ФОП Владова Н.О. повністю заперечувала проти задоволення заявлених позивачем вимог, посилаючись на набуття у власність нерухомого майна, яке розташоване на земельній ділянці, яка була передана позивачу у постійне користування. Посилаючись на приписи ст. 141 Земельного кодексу України, третьою особою було наголошено про припинення права постійного користування Підприємства тією частиною земельної ділянки, на якій розташоване належне ФОП Владовій Н.О. майно. Наведене, за переконанням третьої особи, свідчить про відсутність правових підстав для задоволення заявлених Підприємством позовних вимог.
		Дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи та пояснення учасників судового процесу, господарський суд встановив наступне.
		20.09.1996р. Саратською селищною радою народних депутатів за результатом розгляду клопотання Саратського ринку відповідно до ст. 6, 23 Земельного кодексу України було прийнято рішення, яким закріплено на праві постійного користування раніше відведену земельну ділянку площею 1,38 га за Саратським ринком, розташованим по вул. Чкалова, та зобов`язано керівництво Саратського ринку виготовити в Одеському філіалі інституту землеустрою УААН документи з відведення земельної ділянки з отриманням державного акта на право постійного користування.
		22.05.1997р. виконавчим комітетом Саратської селищної ради народних депутатів прийнято рішення №121 про видачу Саратському ринку райпотребсоюзу державний акт на право постійного користування в смт. Сарата Одеської області площею 1,23 га, в т.ч. з господарським двором під спорудами для виробничих цілей.
		05.06.1997р. Саратською селищною радою Саратського району Одеської області затверджено акт встановлення (відновлення) в натурі меж земельної ділянки, що знаходиться в користуванні Саратського ринку районної споживчої спілки. 
		23.05.1997р. Саратському ринку районної споживчої спілки на підставі рішення виконавчого комітету Саратської селищної ради народних депутатів від 22.05.1997р. №121 було видано державний акт на право постійного користування землею І-ОД №000023, згідно якого позивачу було передано у постійне користування для розміщення торгівельних об`єктів земельну ділянку площею 1,23 га у межах згідно з планом землекористування.
		04.09.1997р. Саратською селищною радою народних депутатів було прийнято рішення про затвердження рішення виконавчого комітету № 121, 133, 134, 135, 186 Про видачу державних актів на право постійного користування землею, зокрема, Саратському ринку - 1,23 га.
		22.02.2007р. Виконавчим комітетом Ради було прийнято рішення №36 про оформлення за Владовою Н.О. права власності на склад по АДРЕСА_1 (територія Саратського ринку) та зобов`язано Саратське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості видати свідоцтво про право власності. Вказане рішення було прийнято з огляду на придбання  ОСОБА_1 складу на підставі договору купівлі-продажу №5691 від 25.12.2004р.
		04.10.2007р. Саратським селищним головою було видано Владовій Н.О. свідоцтво про право власності на склад, загальною площею 41,2 кв. м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
		04.11.2009р. між Саратським сільським споживчим товариством (Продавець) та ОСОБА_1 (Покупець) було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, відповідно до п. 1.1 якого за цим договором Продавець передає майно (предмет договору) у власність Покупця, а Покупець приймає майно і сплачує за нього обговорену грошову суму. Предметом договору є нежитлова будівля, тарний склад, розташованої на АДРЕСА_1 , яка розташована на земельній ділянці площею 217 кв. м., загальною площею 187,8 кв. м.
		07.12.2009р. Саратським бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості було проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1  на нежитлову будівлю, тарний склад, за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом №24692414. 
		Слід зазначити, що факт перебування у власності  ОСОБА_1  об`єкту нерухомого майна площею 41,2 кв. м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 ; площею 187,8 кв. м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , підтверджується витягами з державного реєстру речових прав №82292460 від 14.03.2017р., №82295662 від 14.03.2017р. 
		На підставі рішень виконавчого комітету Ради №202 від 23.12.2016р., №201 від 23.12.2016р. нежитловим будівлям, які належать ОСОБА_1 на праві власності, було присвоєння адресну нумерацію.
		25.01.2019р. Радою було прийнято рішення № 897-VII „Про розгляд заяви фізичної особи - підприємця Владової Н. О. щодо надання в оренду земельної ділянки для розміщення, обслуговування та експлуатації тарного складу на території Саратської селищної ради (в межах населеного пункту) Саратського району Одеської області за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі якого відповідачем було вирішено, зокрема: 
		1) припинити право постійного користування Підприємства на частину земельної ділянки площею 0,0217 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з набуттям права власності на майно (тарний склад) гр. Владовою Н.О., яке розміщене на вказаній площі та перевести дану земельну ділянку в землі запасу; 
		2) надати ФОП Владовій Н.О. дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення в довгострокову оренду строком на 49 років земельної ділянки орієнтовною площею 0,0217 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі із земель запасу житлової та громадської забудови, що розташована за адресою: вул. Чкалова, 31/11, смт. Сарата.
		25.01.2019р. Радою було прийнято рішення № 898-VII „Про розгляд заяви фізичної особи - підприємця Владової Н. О. щодо надання в оренду земельної ділянки для розміщення, обслуговування та експлуатації складу - магазину на території Саратської селищної ради (в межах населеного пункту) Саратського району Одеської області за адресою: смт. Сарата, вул. Чкалова, 31/9, на підставі якого відповідачем було вирішено, зокрема:
		1) припинити право постійного користування Підприємства на частину земельної ділянки площею 0,0060 га, яка знаходиться за адресою: смт. Сарата, вул. Чкалова, 31, у зв`язку з набуттям права власності на майно (гарний склад) гр. Владовою Н.О., яке розміщене на вказаній площі за перевести дану земельну ділянку в землі запасу; 
		2) надати ФОП Владовій Н.О. дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення в довгострокову оренду строком на 49 років земельної ділянки орієнтовною площею 0,0060 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі із земель запасу житлової та громадської забудови, що розташована за адресою: вул. Чкалова, 31/9, смт. Сарата.
		08.10.2020р. Радою було прийнято рішення №1277-VII від 08.10.2020р. „Про внесення змін до рішень Саратської селищної ради № 897-V від 25.01.2019р. та № 898-V від 25.01.2019р., згідно якого відповідачем було вирішено замінити у першому рішенні площу земельної ділянки з 0,0217 га на 0,0230 га; у другому рішенні замінено площу земельної ділянки з 0,0060 га на 0,0074 га.
		Рішенням господарського суду Одеської області від 02.04.2015р. у справі №916/319/15-г, яке набрало законної сили 10.06.2015р., у задоволенні позову Саратського сільського споживчого товариства до дочірнього підприємства "Ринок Саратської Райспоживспілки" про визнання державного акту на право постійного користування землею І-ОД №000023 від 23.05.1997р. таким, що втратив чинність, було відмовлено.
		Відповідно до п. 1.8 Статуту Підприємства, затвердженого постановою правління Саратської районної спілки споживчих товариств №11 від 23.04.2021р., Підприємство є правонаступником усіх прав та обов`язків Саратського ринку та дочірнього підприємства "Ринок Саратської Райспоживспілки". Засновником Підприємства є, зокрема, Саратська районна спілка споживчих товариств. 
		Рішенням господарського суду від 26.05.2021р. по справі №916/171/21, яке було залишено без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.11.2021р., позов Підприємства до Ради було задоволено, визнано протиправним та скасовано рішення Ради №82-VIIІ від 30.12.2020р. «Про скасування рішення виконавчого комітету Саратської селищної ради народних депутатів від 22.05.1997р. №121 «Про видачу державного акту на право користування землею Саратському ринку».
		Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Під час вирішення спору по справі №916/171/21 судом було встановлено, що статут Саратського ринку, затверджений 30.01.1995р., зареєстрований Саратською районною радою народних депутатів 02.05.1995р. за №01561448; свідоцтво №01561448 про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності від 08.02.1995р., свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 №287616, видане 05.04.2005р., статут ДП «Ринок Саратської райспоживспілки», затверджений постановою Правління Саратської районної спілки споживчих товариств №8 від 04.05.2018р., стосуються однієї і тієї самої юридичної особи за ідентифікаційним номером - 01561448. 
		Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №276356654 від 23.09.2021р. Підприємство є власником єдиного майнового комплексу, який розташований за адресою: Одеська область, смт. Сарата, вул. Чкалова, 31.
		15.11.2021р. між ФОП Владовою Н.О. та ДП „Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою було укладено договір №758 про надання послуг з розробки проекту землеустрою. 
		15.11.2021р. між ФОП Владовою Н.О. та ДП „Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою було укладено договір №757 про надання послуг з розробки проекту землеустрою. 
		На виконання договорів №757 від 15.11.2021р., №758 від 15.11.2021р. ДП „Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою було розроблено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок. 
		Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-4600518952022 від 28.06.2022р. земельна ділянка, площею 0,0230 га, яка знаходиться за адресою: Одеська область, смт. Сарата, вул. Чкалова, 31/11, належить до земель комунальної власності.
		Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0500730362022 від 14.07.2022р. земельна ділянка, площею 0,0074 га, яка знаходиться за адресою: Одеська область, смт. Сарата, вул. Чкалова, 31/9, належить до земель комунальної власності.
		Вирішуючи питання про правомірність та обґрунтованість заявлених в межах даної справи позовних вимог, суд виходить із наступного.
		Згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
		Варто зауважити, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, у зв`язку з чим, суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підстав позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. 
		При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
		Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) від 04.11.1950р. передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. 
		Предметом заявлених Підприємством позовних вимог є вимоги про визнання протиправними та скасування рішень Ради, на підставі яких було припинено право постійного користування позивача на частину земельної ділянки.
		Згідно із ст. 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
		Норми ст. 3 Земельного кодексу України (в редакції Закону, чинного на момент видачі державного акту І-ОД №000023) передбачали, що власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх.
		За приписами ст. 7 Земельного кодексу України користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку.
		Згідно з ст. 23 Земельного кодексу України право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.
		Земельний кодекс України, прийнятий 25.10.2001р., визначає право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (частина 1 статті 92).
		Конституційний Суд України у рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі № 1-17/2005 за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х Перехідні положення ЗК (справа про постійне користування земельними ділянками) вказав, що стаття 92 ЗК не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб (Постанова Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 № 449(чинна до 23.07.2013). При цьому обов`язок переоформлення права користування земельною ділянкою, передбачений пунктом 6 Перехідних положень ЗК, визнано неконституційним.
		Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, зберігається за особою та не потребує переоформлення правовстановлюючих документів. 
		Господарським судом під час вирішення даного спору було встановлено, що 23.05.1997р. Саратському ринку районної споживчої спілки було видано державний акт на право постійного користування землею І-ОД №000023, згідно якого Підприємству було передано у постійне користування для розміщення торгівельних об`єктів земельну ділянку площею 1,23 га. При цьому, суд зазначає, що обставина наявності у позивача права постійного користування земельною ділянкою згідно вказаного державного акту була встановлена під час вирішення спору по справі №916/171/21, а, отже, в силу приписів ч. 4 ст. 75 ГПК України, не потребує повторного доведення.
		При цьому, на належній Підприємству на праві постійного користування земельній ділянці розташоване нерухоме майно, яке на праві власності належить ОСОБА_1 , а саме склад площею 41,2 кв. м., який розташований за адресою: Одеська область, смт. Сарата, вул. Чкалова, буд. 31/9; склад площею 187,8 кв. м., який розташований за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується витягами з державного реєстру речових прав №82292460 від 14.03.2017р., №82295662 від 14.03.2017р. Адресна нумерація вказаним об`єктам була присвоєна рішеннями виконавчого комітету Ради №202 від 23.12.2016р., №201 від 23.12.2016р. 
		25.01.2019р. Радою були прийняті рішення №897-VII „Про розгляд заяви фізичної особи - підприємця Владової Н. О. щодо надання в оренду земельної ділянки для розміщення, обслуговування та експлуатації тарного складу на території Саратської селищної ради (в межах населеного пункту) Саратського району Одеської області за адресою: смт. Сарата, вул. Чкалова, 31/11; №898-VII „Про розгляд заяви фізичної особи - підприємця Владової Н.О. щодо надання в оренду земельної ділянки для розміщення, обслуговування та експлуатації складу - магазину на території Саратської селищної ради (в межах населеного пункту) Саратського району Одеської області за адресою: смт. Сарата, вул. Чкалова, 31/9.
		В подальшому Радою на підставі рішення №1277-VII від 08.10.2020р. було збільшено площу земельних ділянок, право постійного користування на які було припинено.
		Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Подібний спосіб захисту передбачений пунктом "г" частини 3 статті 152 Земельного кодексу України.
		Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
		Аналіз наведених законодавчих положень дає підстави для висновку, що в разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.06.2022 у справі № 903/1173/15, від 09.11.2021 у справі № 906/1388/20. 
		Отже, підставами для визнання недійсним (незаконним) акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і водночас порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. 
		В обґрунтування поданого позову Підприємство посилається на відсутність у Ради повноважень на припинення права постійного користування на частину земельної ділянки у зв`язку з набуттям Владовою Н. О. права власності на нерухоме майно за відсутності згоди позивача.
		Відповідно до ч.1 п. „е ст. 141 Земельного кодексу України підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.
		Згідно з ч. ч. 3, 4 ст. 143 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.
		В силу вимог ч. 1 ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України. Істотною умовою договору, який передбачає перехід права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, який розміщений на земельній ділянці і перебуває у власності відчужувача, є умова щодо одночасного переходу права власності на таку земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї) від відчужувача (попереднього власника) відповідного об`єкта до набувача такого об`єкта.
		Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав в результаті набуття майнових прав на об`єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами Земельного кодексу України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними.
		Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 Земельного кодексу України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 Земельного кодексу України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України.
		Стаття 120 Земельного кодексу України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Редакція статті 120 Земельного кодексу України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
		 Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
		Однак, передбачений законодавцем принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знайшов належного втілення у нормах, які регулювали перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об`єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування. 
		Слід зазначити, що ст. 92 Земельного кодексу України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок.
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, якою на законних підставах було набуто у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанови від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.17), від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)). 
		28.10.2021р. набув чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо єдиної правової долі земельної ділянки та розміщеного на ній об`єкта нерухомості» № 1174-IX від 02.02.2021р., яким було викладено ст. 120 Земельного кодексу у новій редакції.
		10.12.2021р. набув чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо переходу прав на земельну ділянку у зв`язку з переходом прав на об`єкт нерухомого майна, який на ній розміщено» № 1720-IX від 08.09.2021р., яким було викладено ст. 120 Земельного кодексу у новій редакції.
		Відповідно до ч. 13 ст. 120 Земельного кодексу України (у чинній редакції) у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду, єдиний майновий комплекс), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні, особами, які не можуть набувати земельну ділянку на такому праві, вони набувають таку земельну ділянку із земель державної або комунальної власності у власність або оренду. Набувач права власності на такий об`єкт зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або оренду земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118, 123 або 128 цього Кодексу. Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування зобов`язаний не пізніше 30 днів з дня отримання поданого у встановленому порядку клопотання припинити право постійного користування земельною ділянкою, на якій розміщений відповідний об`єкт, та передати її у власність або оренду набувачу права власності на такий об`єкт. Пропущення строку подання клопотання, зазначеного в абзаці першому цієї частини, не може бути підставою для відмови набувачу права власності на відповідний об`єкт у передачі йому у власність або оренду земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт.
		Підсумовуючи вищенаведене, господарський суд доходить висновку, що порядок переходу прав на земельну ділянку у зв`язку з набуттям права власності на споруду, яка розташована на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування, було законодавчо врегульовано лише з набранням чинності Законом України № 1174-IX від 02.02.2021р. 
		Проте, як на момент набуття  ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно, так і на момент прийняття Радою спірних рішень принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не був закріплений у нормах права належним чином.
		У п. 5.5 рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005р. № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг: право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством; права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені); постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати; земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією. 
		З огляду на викладене, враховуючи рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005р. № 5-рп/2005, а також принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, господарський суд доходить висновку, що незважаючи на закріплення прав на земельну ділянку за Підприємством, фактичне користування частиною земельної ділянки може здійснювати лише ФОП Владова Н. О. При цьому, Підприємство не має права на передачу земельної ділянки в оренду іншим особам, що пов`язано із особливостями реалізації права постійного користування.
		У п. 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004р. № 18-рп/2004 по справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
		Отже, істотною передумовою, наявність якої дозволяє реалізувати право особи на судовий захист, є наявність у неї відповідного порушеного суб`єктивного права або охоронюваного законом інтересу, оскільки відсутність права або інтересу унеможливлює його судовий захист. 
		Як зазначалось по тексту рішення вище, відповідно до ч.1 п. „е ст. 141 Земельного кодексу України підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. Саме цією законодавчою нормою і керувалась Рада при прийнятті спірних рішень. Незважаючи на відсутність на момент прийняття спірних рішень чітко визначеного порядку реалізації наведеної законодавчої норми, набуття третьою особою права власності на нерухоме майно було визначено законодавцем як правова підстава для припинення права користування земельною ділянкою.
		Враховуючи вищенаведене, господарський суд доходить висновку, що незважаючи на відсутність встановленого законом порядку припинення права постійного користування на частину земельної ділянки на момент прийняття Радою спірних рішень, Підприємством не було доведено суду факту порушення його прав та інтересів у зв`язку з прийняттям відповідачем спірних актів. При цьому, як зазначалось по тексту рішення вище, підставами для визнання недійсним (незаконним) акта (рішення) є одночасно невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, та порушення прав позивача у справі. 
		Господарським судом відхиляються доводи позивача про відсутність дозволу Підприємства на припинення Радою права постійного користування на частину земельної ділянки, оскільки, по-перше, відповідач керувався положеннями ст. 141 Земельного кодексу України при прийнятті спірного рішення, по-друге, наявність або відсутність згоди на припинення права постійного користування не змінює висновків суду про недоведеність позивачем факту порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
		Верховним Судом у постанові від 03.11.2022р. по справі № 908/671/18 (908/2269/21) (спір про припинення права користування земельною ділянкою) дійшов висновку, що у даній категорії спорів необхідно встановлювати розмір земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості та яка необхідна для його обслуговування (п. 77 постанови).
		Судом було встановлено, що на належній Підприємству на праві постійного користування земельній ділянці розташоване нерухоме майно, яке на праві власності належить ОСОБА_1 , а саме: два склади площею 41,2 кв. м. та площею 187,8 кв. м.
		При цьому, спірними рішеннями Рада припинила право постійного користування Підприємства та передала в оренду третій особі земельну ділянку площею 0,0230 га  для розміщення та обслуговування складу площею 187,8 кв. м., тобто 230 кв. м. були виділені для розміщення та обслуговування майна площею 187,8 кв. м.; земельну ділянку площею 0,0074 га.  для розміщення та обслуговування складу площею 41,2 кв. м., тобто 74 кв. м. були виділені для розміщення та обслуговування майна площею 41,2 кв. м. 
		Господарський суд зазначає про ненадання Підприємством будь-яких доказів, які можуть свідчить про припинення права постійного користування на земельні ділянки понад необхідного ФОП Владовії Н.О. розміру для розміщення та обслуговування нерухомого майна. 
		Підсумовуючи викладене вище, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, набуття Владовою Н.О. права власності на нерухоме майно, недоведеність Підприємством факту порушення його прав та інтересів у зв`язку з прийняттям відповідачем спірних актів, а також ненадання позивачем доказів припинення права постійного користування на земельні ділянки понад необхідного третій особі розміру для розміщення та обслуговування нерухомого майна, господарський суд доходить висновку про необхідність відмови у задоволенні заявлених Підприємством позовних вимог у повному обсязі.
		У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України"" (Заява N 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
		Окрім того, господарський суд, при вирішення даної справи враховує висновки, наведені Європейським судом з прав людини у справі "Проніна проти України", яким було вказано, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. 
		З урахуванням висновків, до яких дійшов суд при вирішенні даного спору, суду не вбачається за необхідне надавати правову оцінку кожному із доводів, наведених учасниками судового процесу в обґрунтування власних правових позицій.
		Згідно вимог ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
		Разом з тим, ст. 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Підсумовуючи вищезазначене, господарський суд доходить висновку щодо правомірності та законності відмови у задоволенні заявлених підприємством споживчої кооперації „Саратський ринок райспоживспілки до Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень відповідача № 897-VII від 25.01.2019р., № 898-VII від 25.01.2019р., №1277-VII від 08.10.2020р. 
		Судові витрати зі сплати судового збору покладаються судом на позивача відповідно до приписів ст. 129 ГПК України.
		 
		Керуючись ст. ст. 86, 129, 236  238, 240 ГПК України, суд, -
		ВИРІШИВ: 
		1.В позові відмовити.
		Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.
		Відповідно до ст. ст. 254, 256 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції до Південно-Західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складання повного тексту рішення суду.
		Повний текст рішення складено 09 березня 2023 р.
		 
		 
		 
		Суддя С.П. Желєзна

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...