Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/7964/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо примусового виконання судових рішень і рішень інших органів.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 14.03.2023. Забезпечено надання загального доступу: 14.03.2023.
Дата набрання законної сили: 02.03.2023
Номер судового провадження: 11-15апп23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		У Х В А Л А
		 
		2 березня 2023 року
		м. Київ
		 
		Справа № 640/7964/19
		Провадження № 11-15апп23
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Прокопенка О. Б., 
		суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Чумаченко Т. А., 
		перевіривши наявність підстав для прийняття до розгляду справи за позовом  ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького Олега Леонідовича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Державне підприємство «СЕТАМ», ОСОБА_2 , на стороні позивача - ОСОБА_3 , про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії
		за касаційними скаргами приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького Олега Леонідовича та ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Гуримський Олег Віталійович, на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року,
		УСТАНОВИЛА:
		У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою, у якій просив:
		- визнати незаконними виконавчі дії приватного виконавця щодо звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка передана в іпотеку відповідно до укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М. за реєстровим № 1471, та договору про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідченого цим же приватним нотаріусом за реєстровим № 1476, яке проводиться в рахунок задоволення вимог стягувача ОСОБА_2 , що не є заставодержателем, і у межах виконавчого провадження № 57401979 без участі іпотекодержателя ОСОБА_1 .
		На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржувані дії приватного виконавця здійснені з порушенням статті 51 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) та перешкоджають позивачу, який не є учасником виконавчого провадження № 57401979, реалізувати його переважне право для задоволення своїх вимог як іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки.
		Суди розглядали справу неодноразово.
		Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 14 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 жовтня 2019 року, у задоволенні адміністративного позову відмовив. 
		Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановою від 6 лютого 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 червня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 жовтня 2019 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направляючи справу на новий судовий розгляд, Верховний Суд дійшов висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм статті 51 Закону № 1404-VIII, відповідно до якої виконавець може звернути стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, за сукупності умов, визначених частиною першою цієї статті: 1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів; 2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; 3) наявна письмова згода заставодержателя. Суд, застосувавши правову позицію, сформовану Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17, наголосив, що відсутність хоча б однієї з указаних умов, установлених частиною першою статті 51 означеного Закону, унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника, а приватний виконавець не може діяти на власний розсуд у цьому випадку.
		У зв`язку із цим Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, неправильно застосувавши норми матеріального права, не установили обставин порушення прав ОСОБА_1 як заставодержателя майна, власником якого є ОСОБА_3 та на яке приватним виконавцем звернуто стягнення в межах виконавчого провадження, в якому позивач не є учасником, а також не надали оцінки діям приватного виконавця, направлених на звернення стягнення на майно боржника, що стало підставою для звернення позивача до суду, як і не встановили та не дослідили на якій стадії виконавчого провадження відбулося, на думку ОСОБА_1 , порушення його прав як заставодержателя.
		Беручи до уваги те, що суди попередніх інстанцій не надали обґрунтованого аналізу застосування положень статті 51 Закону № 1404-VIII з урахуванням фактичних обставин справи, тобто не дослідили та не перевірили відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС) наявності обставин та доказів, що мають значення для вирішення цієї справи, а лише обмежилися наявністю підстав для звернення стягнення на майно боржника, ураховуючи положення пункту 2 частини першої статті 51 Закону № 1404-VIII, Верховний Суд дійшов висновку про передчасність їх висновків судів про відсутність порушення прав іпотекодержателя майна, на яке у межах виконавчого провадження звернуто стягнення для задоволення вимог стягувача, який не є заставодержателем.
		За наслідками нового судового розгляду Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 15 квітня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
		Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 1 червня 2020 року  апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року скасував та прийняв нове рішення, яким адміністративний позов задовольнив: визнав незаконними виконавчі дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького О. Л. щодо звернення стягнення на спірну квартиру.
		Шостий апеляційний адміністративний суду постановою від 1 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року залишив без задоволення, а постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2020 року залишив без змін.
		Відмовляючи в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 , у якій останній просив рішення суду першої інстанції скасувати та закрити провадження у справі з огляду на те, що його не було залучено до участі у справі та прийнято рішення про його права й інтереси, а також те, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції виходив з того, що характер установлених спірних правовідносин у цій справі, суб`єктний склад, зміст і правова природа дій та рішень державного виконавця в сукупності дають підстави визнати, що спірні відносини виникли у сфері публічно-правових відносин, пов`язаних з оскарженням дій суб`єкта владних повноважень.
		На думку суду апеляційної інстанції, звернення ОСОБА_1 як фізичної особи, право якої було порушено рішенням та діями державного виконавця, зі скаргою до цивільного суду як до суду, під час виконання рішення якого були допущені порушення прав фізичної особи, не можна вважати зверненням до належного суду, оскільки ОСОБА_1 не належить до суб`єктів оскарження, бо не є ні стороною, ні іншим учасником виконавчого провадження, які відповідно до вимог частини першої статті 447 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), частини першої статі 74 Закону № 1404-VIII мають право оскаржити рішення виконавця до цивільного суду.
		Разом з тим частиною першою статті 287 КАС передбачено, що рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби також можуть бути оскаржені до адміністративного суду, якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
		Урахувавши правову позицію Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладену в постановах від 3 липня 2019 у справі № 826/14603/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 805/4199/16-а, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин правил адміністративного судочинства та необґрунтованість доводів апелянта про наявність підстав для закриття провадження у справі.
		Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановою від 23 вересня 2021 року касаційні скарги ОСОБА_2 та приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького О. Л. задовольнив частково: постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2020 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстави  порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме про неналежне повідомлення скаржників у цих касаційних провадженнях про розгляд справи в суді апеляційної інстанції, що за частиною третьою статті 353 КАС є обов`язковою підставою для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд.
		Крім того, суд касаційної інстанції не знайшов підставдля задоволення вимоги представника ОСОБА_2 про передачу цієї справи відповідно до статті 346 КАС на розгляд до об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду.
		За наслідками нового розгляду Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 16 листопада 2021 року в задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Гуримського О. В. про закриття провадження в справі відмовив; апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив: рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року скасував та прийняв нове рішення, яким адміністративний позов задовольнив. Визнав незаконними виконавчі дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького О. Л. щодо звернення стягнення на спірну квартиру.
		Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції застосував правовий висновок, зроблений Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 15 січня 2020 року в справі № 910/7221/17, підтриманий Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в постанові від 6 лютого 2020 року під час розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 жовтня 2019 року в цій справі, та дійшов висновку, що виконавець без дотримання всіх умов, передбачених частиною першою статті 51 Закону № 1404-VIII (зокрема, без згоди іпотекодержателя заставленого майна), не мав законних підстав для звернення стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувача, який не є заставодержателем, а тому примусова реалізація вказаного об`єкта порушує законні права та інтереси ОСОБА_1 як іпотекодержателя заставленого майна.
		ОСОБА_2 таприватний виконавець виконавчого округу м. Києва Мілоцький О. Л. подали до Верховного Суду касаційні скарги на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року до Верховного Суду. 
		ОСОБА_2 у своїй касаційній скарзі просить знову закрити провадження у справі № 640/7964/19, скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
		Скаржник уважає, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення, у якому не визначено: яка дія (дії) приватного виконавця є предметом спору, яка дія (дії) приватного виконавця визнана судом неправомірною (неправомірними), яка дія (дії) приватного виконавця скасована судом, що свідчить про відсутність порушеного права позивача, яке могло б бути ефективно захищене в порядку адміністративного судочинства.
		Разом із цим скаржник наполягає на тому, що суд апеляційної інстанції при вирішенні цього спору застосував норму частини першої статті 51 Закону № 1404-VІІІ без урахування висновку щодо її застосування, викладеного в постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 753/4642/19 за скаргою ОСОБА_3 на дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького О. Л. з мотивів порушення останнім норм Закону № 1404-VІІІ, зокрема частини першої статті 51, в частині опису та накладення арешту на належне йому майно (квартиру АДРЕСА_1 ) у межах виконавчого провадження щодо виконання виконавчого листа, виданого Дарницьким районним судом м. Києва від 18 грудня 2013 року про стягнення з нього як боржника на користь ОСОБА_2 заборгованості в загальному розмірі 2 062 263,94 грн, без отримання згоди іпотекодержателя на реалізацію предмета іпотеки (квартири), яка на підставі іпотечного договору від 22 грудня 2009 року перебуває в іпотеці ОСОБА_1 
		ОСОБА_2 наголошує, що, залишаючи без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_3 та без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, якими в задоволенні його вимог про скасування постанови приватного виконавця про опис та арешт майна (коштів) боржника від 26 грудня 2018 року відмовлено, Верховний Суд у вказаній справі надав оцінку застосуванню приватним виконавцем норм частини першої статті 51 Закону № 1404-VІІІ.
		Скаржник доводить, що висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 753/4642/19 є протилежними за змістом щодо тлумачення частини першої статті 51 Закону № 1404-VІІІ, а тому не можуть бути застосовані одночасно у цій справі.
		На переконання ОСОБА_2 , у цій справі слід застосувати правовий висновок щодо частини першої статті 51 Закону № 1404-VІІІ, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 753/4642/19, з урахуванням того, що матеріали справи не містять доказів вчинення жодних реальних дій іпотекодержателя ОСОБА_1 , спрямованих на погашення забезпеченої договором іпотеки заборгованості ОСОБА_3 
		Мілоцький О. Л. у своїй касаційній скарзі просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року та залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року.
		На обґрунтування касаційної скарги Мілоцький О. Л. зазначає про законність його дій як приватного виконавця щодо звернення стягнення на вищевказаний предмет іпотеки, що була предметом судового контролю у справі № 753/4642/19, за результатом розгляду якої Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду ухвалено постанову від 28 липня 2021 року, якою залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні скарг на дії приватного виконавця через відсутність порушеного права іпотекодержателя ОСОБА_1 .
		Тож, на думку Мілоцького О. Л. , у справі № 753/4642/19 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вже зробив правовий висновок щодо застосування положень статті 51 Закону № 1404-VІІІ у спірних правовідносинах. Такого ж висновку дійшов і суд першої інстанції у цій справі.
		Мілоцький О. Л. підкреслює, що наслідком постанов суду апеляційної інстанції у цій справі є рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 2 червня 2021 року, оформлене протоколом № 62, та наказ Міністерства юстиції України від 23 червня 2021 року № 2111/7, якими за результатом розгляду скарги ОСОБА_3 застосовано до приватного виконавця Мілоцького О. Л. дисциплінарне стягнення у вигляді догани за порушення вимог частини першої статті 51 Закону № 1404-VІІІ щодо звернення стягнення на заставлене майно, встановлене рішеннями судів у цій справі.
		Приватний виконавець наполягає, що його касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, оскільки станом на сьогодні в судовій практиці немає однозначної відповіді на питання про те, до якої категорії спорів (публічно-правового або приватноправового спору) відноситься спір про визнання протиправними дій приватного виконавця стосовно порушення ним норм статті 51 Закону № 1404-VІІІ за позовом заставодержателя, який не є стороною виконавчого провадження, а саме: накладення арешту на все майно боржника без отримання згоди заставодержателя на звернення стягнення на заставне майно боржника; реалізація заставного майна без отримання згоди заставодержателя на звернення стягнення на заставне майно боржника.
		Крім того, на думку Мілоцького О. Л. , слід відступити від правового висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17 щодо застосування положень статті 51 Закону № 1404-VІІІ, застосованого судом апеляційної інстанції під час вирішення цієї справи, а саме що виконавець може звернути стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями за сукупності умов, визначених частиною першою статті 51 указаного Закону (1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів; 2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; 3) наявна письмова згода заставодержателя), а відсутність хоча б однієї із зазначених умов унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника.
		Вважає, що умови звернення стягнення на заставне майно, визначені положеннями статті 51 Закону № 1404-VІІІ, є самостійними і виконавцю для звернення стягнення на заставне майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, достатньо дотриматись однієї з умов, визначених частиною першою цієї статті.
		ОСОБА_1 у відзиві на касаційні скарги Мілоцького О. Л. та ОСОБА_2 заперечує проти їхніх доводів у частині наявності підстав для закриття провадження в цій справі з огляду на те, що спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства та наполягає на їх безпідставності, вважає, що цей спір підлягає вирішенню за правилами саме адміністративного судочинства.
		Також ОСОБА_1 наполягає на правильності висновків суду апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові в частині застосування висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17 та постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 6 лютого 2020 року у справі № 640/7964/19, у яких суд визначив, що відсутність хоча б однієї з визначених частиною першою статті 51 Закону № 1404-VІІІ умов унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями.
		ОСОБА_3 у відзиві на касаційні скарги підтримує доводи ОСОБА_1 та заначає, що оскаржуваними діями приватного виконавця порушено право заставодержателя майна, власником якого є ОСОБА_3 та на яке приватним виконавцем звернуто стягнення в межах виконавчого провадження, у якому ОСОБА_1 не є учасником, при цьому належним способом захисту його прав є оскарження таких дій виконавця саме в порядку статті 287 КАС.
		Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 грудня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС; ухвалою від 23 грудня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Мілоцького О. Л. на підставі пунктів 1 та 2 частини четвертої цієї статті, а ухвалою від 31 січня 2023 року на підставі частин третьої та шостої статті 346 КАС передав справу за цим позовом на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 
		Вирішуючи питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, колегія суддів виходила з таких міркувань.
		Обґрунтовуючи клопотання в частині наявності підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду за частиною шостої статті 346 КАС з метою визначення підсудності цього спору, скаржник посилається на відсутність єдиного підходу в касаційних судах різної юрисдикції у складі Верховного Суду в питанні визначення юрисдикції спорів, ініційованих особою-іпотекодержателем, який не є учасником виконавчого провадження, про визнання протиправними дій (рішень) виконавця з підстав недотримання положень статей 51 та 59 Закону № 1404-VІІІ, якими врегульовано порядок звернення стягнення на заставлене майно та зняття арешту з такого майна в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями.
		На підтвердження вказаних доводів приватний виконавець наводить правові висновки Великої Палати Верховного Суду, Касаційного цивільного суду та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду щодо визначення підсудності спорів за позовами осіб-іпотекодержателів майна, які не є стягувачами у виконавчому провадженні, про оскарження дій та рішень державного виконавця щодо звернення стягнення на нерухоме майно, переданого в іпотеку, викладені у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15, від 11 та 24 березня 2020 року у справі № 815/5585/15 та № 826/26460/15, від 11 серпня 2021 року у справі № 520/7497/2020 та від 28 вересня 2021 року у справі № 640/31279/20.
		Так, у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15 Велика Палата Верховного Суду визначила, що цивільно-правовим є спір за позовом юридичної особи - іпотекодержателя до органу державної виконавчої служби про визнання протиправною та скасування постанови відповідача в частині накладення арешту на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувача, який не є заставодержателем, та зобов`язання відповідача звільнити майно з-під арешту, що перешкоджає позивачу як іпотекодержателю в реалізації пріоритетного права на задоволення своїх вимог за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому залежно від суб`єктного складу такий спір слід вирішувати за правилами цивільного або господарського судочинства.
		Формуючи такий правовий висновок, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що оскарження дій та рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не приведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХІV) (стаття 59 Закону № 1404-VІІІ).
		На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі № 813/1341/15, роз`яснивши позивачу право звернення із цим позовом до суду господарської юрисдикції.
		Цей висновок Велика Палата Верховного Суду підтримала і в справі № 815/5585/15, у якій постановою від 11 березня 2020 року залишила без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про закриття провадження в адміністративній справі в подібних правовідносинах на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС (у редакції, чинній на момент винесення судом цієї ухвали), оскільки цей спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
		Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 815/2969/16.
		Поряд із цим у постановах від 3 липня 2019 року у справі № 826/14603/17 та від 20 листопада 2019 року у справі № 805/4199/16-а Велика Палата Верховного Суду у спорах за позовами осіб-іпотекодержателів, які не є учасниками виконавчого провадження, до органів державної виконавчої служби про визнання противними дій, скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, звільнення з-під арешту нерухомого майна, переданого в іпотеку, в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, що перешкоджає позивачу як іпотекодержателю в реалізації пріоритетного права на задоволення своїх вимог за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, зробила правовий висновок, відповідно до якого ця категорія спорів належить до юрисдикції адміністративних судів.
		Формуючи означений правовий висновок, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що після надходження на виконання наказу господарського суду державний виконавець починає діяти як публічна посадова особа органу державної влади, реалізовує надані йому законом специфічні владні повноваження з виконання, зокрема, судового рішення.
		У цих справах Велика Палата Верховного Суду виснувала, що коли суд господарської юрисдикції ухвалив рішення в межах предмета спору, а державний виконавець на стадії виконання цього рішення використав свої повноваження, як-от наклав арешт на майно боржника, оголосив обмеження на його відчуження і таким чином порушив право чи пріоритет на це майно третьої особи (особи, яка не була стороною чи учасником провадження у господарському суді і не є стягувачем чи боржником у виконавчому провадженні), то є підстави презюмувати, що в такому правовому відношенні державний виконавець діє як публічна посадова особа, здійснює насамперед публічно-владні, обов`язкові, нерідко забезпечувані примусом управлінські функції. У цьому разі державний виконавець набуває статусу посадової особи - суб`єкта владних повноважень. При цьому приписи частини другої статті 19 Конституції України, частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 Закону 
		№ 1404-VIII не обмежують його повноважень на здійснення виконавчих дій, але водночас зобов`язують використовувати свої правомочності таким чином, щоб не порушувати права чи законні інтереси інших осіб.
		Тож, за висновком Великої Палати Верховного Суду у наведених справах у разі якщо суб`єкт владних повноважень порушує право чи законні інтереси, зокрема, юридичної особи, що спричиняє спір саме у сфері публічно-правових відносин, то така юридична особа вправі звернутися до суду адміністративної юрисдикції й очікувати судового захисту від цього суду, позаяк саме цей суд є тим судом, юрисдикція якого поширюється на справи в публічно-правових спорах юридичної особи із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішення, дій чи бездіяльності.
		Підсумовуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що висновок про необхідність застосування до описаних спірних правовідносин правил адміністративного судочинства випливає із цільового і системного розуміння положень частин першої, другої статті 74 Закону № 1404-VIII, трактування яких орієнтує на розуміння їх таким чином, що якщо порядок оскарження дій чи рішень державного виконавця до господарського суду не передбачений законом, то до цього суду скарги на дії державного виконавця не можуть подаватися.
		Слід констатувати, що наведені підходи Великої Палати Верховного Суду до розмежування юрисдикції судів у подібній категорії спорів за позовами осіб-іпотекодержателів, які не є учасниками судового провадження і не є стягувачами чи боржниками у виконавчому провадженні, до органу державної виконавчої служби про оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, пов`язаних зі зверненням стягнення на іпотечне майно в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, протилежні тим, які Велика Палата Верховного Суду зробила в постановах від 11 березня 2020 року у справі № 815/5585/15 та від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15.
		Приймаючи постанови у справах № 815/5585/15 та № 813/1341/15, Велика Палата Верховного Суду не відступила від викладеної у справах № 826/14603/17 та № 805/4199/16-а правової позиції щодо належності цієї категорії спорів адміністративному суду.
		Змінюючи підходи до визначення характеру спору в подібних правовідносинах та вирішення питання про юрисдикцію суду у справах № 815/5585/15 та № 813/1341/15, Велика Палата Верховного Суду з огляду на процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики мала б відступити від власної правової позиції, викладеної у справах № 826/14603/17 та №  805/4199/16-а.
		Незастосування Великою Палатою механізму відступлення призводить до неоднакового вирішення питання підсудності спорів за позовами осіб-іпотекодержателів, які не є стороною виконавчого провадження, у подібних правовідносинах у судах різної юрисдикції, на чому власне і наголошують касатори у своїх касаційних скаргах.
		Так, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, зокрема, постановами від 6 грудня 2019 року  у справі № 810/3508/16, від 28 травня 2020 року у справі № 826/24525/15, від 24 березня 2020 року у справі № 826/26460/15 закрив провадження у цих адміністративних справах у подібних правовідносинах на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС, а саме у зв`язку з неналежністю їх розгляду за правилами адміністративного судочинства, роз`яснивши позивачу право звернення із цим позовом до цивільного та господарського суду відповідно.
		Проте Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду постановою від 4 квітня 2020 року у справі № 725/1324/19, застосовуючи правовий висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 826/14603/17, залишив без змін ухвалу суду першої інстанції, залишену без змін постановою суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за скаргою фізичної особи - іпотекодержателя, яка не є учасником виконавчого провадження, на постанову державного виконавця про арешт на нерухоме майно, що перебуває в іпотеці, з підстав недотримання останнім норм статті 51 Закону № 1404-VІІІ, мотивуючи своє рішення тим, що цей спір належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
		Натомість спори у подібних правовідносинах розглядаються загальними судами в порядку цивільного судочинства. Прикладом тому є постанови Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 522/942/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 686/560/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 372/858/17 та ін.
		Водночас такі спори розглядаються і в порядку адміністративного судочинства. Так, Касаційний адміністративний суд  у складі Верховного Суду у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 520/7497/2020 у подібних правовідносинах, застосувавши позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 3 липня 2019 року у справі № 826/14603/17, відмовив юридичній особі (боржнику у виконавчому провадженні), залученій до участі в справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, у задоволенні касаційної скарги про скасування рішень судів попередніх інстанцій та закриття провадження у справі, оскільки вона не підлягала розгляду в порядку адміністративного судочинства.
		Відхиляючи доводи скаржника, викладені в касаційній скарзі, про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 11 березня 2020 року у справі № 815/5585/15, від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15, та правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 24 березня 2020 року у справі № 826/26460/15 та від 28 травня 2020 року у справі № 826/24525/15, де застосовані вищевказані висновки Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів погодилася з тим, що предмет спору у цих справах та справі № 520/7497/2020 є аналогічним, однак наголосила, що на момент виникнення спірних правовідносин у справі, що розглядалася, діяв Закон № 1404-VIII. Але оскільки в зазначених скаржником судових рішеннях Верховний Суд висловив правову позицію щодо положень статті 54 Закону № 606-ХІV, який втратив чинність, то це, за висновком колегії суддів, унеможливлює застосування у справі № 520/7497/2020 правових висновків, викладених у наведених скаржником постановах Верховного Суду.
		У справі № 520/7497/2020 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що характер установлених спірних правовідносин, суб`єктний склад, зміст і правова природа дій та рішень приватного виконавця у своїй сукупності дають підстави визнати, що спірні відносини виникли у сфері публічно-правових відносин, пов`язаних з оскарженням дій суб`єкта владних повноважень, а тому мають вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, що випливає із цільового і системного розуміння положень частин першої та другої статті 74 Закону 
		№ 1404-VIII.
		Аналогічних висновків дійшов Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 640/31279/20 за подібних правовідносин та зазначив, що позивач (іпотекодержатель) не є стороною виконавчого провадження, а отже, не наділений процесуальним правом щодо оскарження в порядку статті 339 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) рішень та дій приватного виконавця, які є предметом оскарження в цій справі.
		Наведене свідчить про неузгодженість правових позицій як Великої Палати Верховного Суду, так і судів касаційної інстанції різних юрисдикцій у питанні визначення підсудності у справах за позовами осіб-іпотекодержателів, які не є стороною виконавчого провадження, про оскарження дій державного (приватного) виконавця, внаслідок чого виникає нагальність приведення судової практики до однакового тлумачення та застосування положень статей 51, 74 Закону № 1404-VІІІ, а також статей 287 КАС, 339 ГПК та 447 ЦПК у частині визначення юрисдикції цієї категорії спорів.
		За таких обставин ураховуючи, що приватний виконавець Мілоцький О. Л. оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, що відповідно до частини шостої статті 346 КАС є підставою передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для передачі справи № 640/7964/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Вирішуючи клопотання приватного виконавця Мілоцького О. Л. у частині передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступлення від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17 за подібних правовідносин, касаційний суд виходить із такого.
		Спірним питанням у цьому касаційному провадженні є застосування норм частини першої статті 51 Закону № 1404-VIII, якою передбачено, що для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі, якщо: 1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів; 2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; 3) наявна письмова згода заставодержателя.
		У постанові від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зробив висновок, відповідно до якого виконавець може звернути стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, за сукупності умов, визначених частиною першою статті 51 вказаного Закону № 1404-VIII. Відсутність хоча б однієї із вказаних цією нормою умов унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника. Приватний виконавець не може діяти на власний розсуд у цьому випадку.
		Застосовуючи цей висновок до обставин справи № 910/7221/17, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходив із обсягу встановлених у цій справі обставин, зокрема що приватний виконавець не зауважив, що вартість предмета застави значно менша за суму вимог заставодержателя, забезпечених такою заставою, відсутня письмова згода заставодержателя щодо звернення стягнення на вказане заставлене майно (навпаки, в матеріалах справи міститься незгода заставодержателя з діями приватного виконавця щодо звернення стягнення на заставлене рухоме майно заставодавця для задоволення вимог інших осіб, які не є заставодержателями). Крім того, оскаржувана постанова приватного виконавця про опис та арешт майна (коштів) боржника на порушення норм частини п`ятої статті 56 Закону № 1404-VIII не містила усієї необхідної інформації, яка обов`язково має зазначатися у постанові у цьому випадку.
		Зрештою за обставинами справи № 910/7221/17 суд констатував відсутність усіх трьох умов, визначених частиною першою статті 51 Закону № 1404-VIII.
		Однак таке категоричне тлумачення щодо обов`язкової наявності сукупності усіх трьох умов, визначених частиною першою статті 51 цього Закону, не сприяє ефективному застосуванню цієї норми у випадках, коли відсутня одна з наведених умов (наприклад, вартість предмету застави (іпотеки) значно перевищує суму вимог заставодержателя, забезпечених такою заставою).
		Натомість у справі № 753/4642/19 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду на основі аналізу статті 51 Закону № 1404-VIII дійшов висновку про необґрунтованість доводів скаржника про порушення приватним виконавцем цієї норми, оскільки вартість предмета застави значно перевищує розмір заборгованості боржника перед заставодержателем. Суд у цій справі констатував відсутність порушеного права заставодержателя, який відмовив приватному виконавцю у наданні відповідної згоди, оскільки звернення стягнення приватним виконавцем на іпотечне майно не позбавляє права заставодержателя на першочергове задоволення своїх вимог за рахунок коштів, які надійшли від реалізації заставленого майна відповідно до гарантій, наданих йому частиною п`ятою статті 51 Закону № 1404-VIII.
		Підсумовуючи наведене, суд у справі № 753/4642/19 дійшов висновку про відповідність дій приватного виконавця щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема його опис та накладення на нього арешту нормам Закону України «Про іпотеку».
		За таких обставин у справі № 640/7964/19 вбачаються дві протилежні правові позиції двох судів касаційної інстанції (Касаційного господарського суду у справі № 910/7221/17 та Касаційного цивільного суду у справі № 753/4642/19) щодо застосування положень частини першої статті 51 Закону № 1404-VIII.
		Суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що у спірних правовідносинах слід дотримуватися підходу, запровадженого Касаційним цивільним судом у складі  Верховного Суду у постанові від 28 липня 2021 року у справі № 753/4642/19, коли наявність (відсутність) порушеного права заставодержателя (іпотекодержателя) діями (рішеннями) державного (приватного) виконавця, спрямованими на звернення стягнення на майно, яке перебуває в заставі (іпотеці), визначається з урахуванням кожної із умов, визначених частиною першою статті 51 Закону № 1404-VIII, та забезпеченням гарантій, наданих заставодержателю частиною п`ятою цієї статті.
		На думку колегії суддів, помилковим є висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17, позаяк норми частини першої статті 51 Закону № 1404-VIII не містять вказівки на обов`язкове одночасне застосування усіх трьох умов в сукупності, а отже, кожна з цих умов є самостійною, такою, що не залежить від інших, та відрізняється від інших за метою, призначенням і механізмом реалізації.
		За таких обставин колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що потрібно відступити від правового висновку, викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17, а саме що виконавець може звернути стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, за сукупності умов, визначених частиною першою статті 51 вказаного Закону 
		№ 1404-VIII. Відсутність хоча б однієї з указаних умов, установлених частиною першою статті 51 цього Закону, унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника. Приватний виконавець не може діяти на власний розсуд у цьому випадку.
		Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, крім випадків, якщо:
		1) учасник справи, який оскаржує судове рішення, брав участь у розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції і не заявляв про порушення правил предметної юрисдикції;
		2) учасник справи, який оскаржує судове рішення, не обґрунтував порушення судом правил предметної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах;
		3) Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної юрисдикції спору у подібних правовідносинах.
		Згідно із частинами першою та четвертою статті 347 КАС питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
		Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу з викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 346 цього Кодексу, або з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 346 цього Кодексу.
		Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на таке.
		Змінюючи підходи до визначення характеру спору в подібних правовідносинах та вирішення питання про юрисдикцію суду у справах № 815/5585/15 та № 813/1341/15, Велика Палата Верховного Суду виходячи із процесуальних механізмів забезпечення єдності судової практики мала б відступити від власної правової позиції, викладеної у справах № 826/14603/17 та № 805/4199/16-а.
		Незастосування Великою Палатою Верховного Суду механізму відступлення від власних висновків призводить до неоднакового вирішення питання підсудності спорів за позовами осіб-іпотекодержателів, які не є сторонами виконавчого провадження, у подібних правовідносинах у судах різної юрисдикції, на чому власне і наголошують касатори у своїх касаційних скаргах.
		Необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду також обумовлена тим, що наразі існує неоднакова правозастосовна практика у схожих, проте не подібних правовідносинах.
		Перевіривши матеріали справи та наведені в касаційних скаргах доводах, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду.
		У розумінні наведених положень норм процесуального права колегія суддів (палата, об`єднана палата) касаційного суду не повинна направляти до Великої Палати Верховного Суду для перегляду справи за наявності підстав, передбачених частиною шостою статті 346 КАС, а Велика Палата зобов`язана повернути (передати) справу до відповідної колегії чи складу суду, який її направив, якщо будуть встановлені обставини, що унеможливлювали скерування справи до Великої Палати Верховного Суду.
		Посилаючись на оскарження Мілоцьким О. Л. судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду не звернув уваги на те, що скаржник не обґрунтував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах, як передбачено пунктом 2 частини шостої статті 346 КАС.
		Проаналізувавши наведені Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду постанови, які, на думку суду, свідчать про порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що правові висновки Верховного Суду є протилежними в аспекті визначення юрисдикції зазначених спорів. Крім того, підстави і предмет позову, зміст позовних вимог, а також суб`єктний склад учасників справ, на які посилається касаційний суд, не є релевантними до спірних правовідносин. 
		Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висновки, викладені у наведених судових рішеннях, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду може самостійно оцінити на предмет необхідності їх врахування в цій справі, а в разі незгоди з такими позиціями - вправі передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої або частини четвертої статті 346 КАС.
		Отже, передбачених частиною шостою статті 346 КАС підстав для передачі справи № 640/7964/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду немає.
		Щодо передачі цієї справи на розгляд Великої Палати з метою відступлення від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17 за подібних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
		Частиною третьою статті 346 КАС визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
		Відповідно у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме має застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду (частина друга статті 356 КАС).
		Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
		За змістом частини четвертої статті 346 КАС суд передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
		Виходячи із загальної теорії права елементами правовідносин є суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, з метою застосування приписів процесуального закону, в яких вживається термін «подібні правовідносини», таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
		З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт. Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
		У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
		Так, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17, від висновку у якій висловив намір відступити Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, зроблено висновок, відповідно до якого виконавець може звернути стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, за сукупності умов, визначених частиною першою статті 51 вказаного Закону 
		№ 1404-VIII. Відсутність хоча б однієї із указаних цією нормою умов унеможливлює, встановлених частиною першою статті 51 Закону, унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника. Приватний виконавець не може діяти на власний розсуд у цьому випадку.
		Однак у справі № 753/4642/19 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про необґрунтованість доводів скаржника про порушення приватним виконавцем цієї норми, оскільки вартість предмета застави значно перевищує розмір заборгованості боржника перед заставодержателем. Суд у цій справі констатував відсутність порушеного права заставодержателя, який відмовив приватному виконавцю у наданні відповідної згоди, виходячи з того, що звернення стягнення приватним виконавцем на іпотечне майно не позбавляє права заставодержателя на першочергове задоволення своїх вимог за рахунок коштів, які надійшли від реалізації заставленого майна відповідно до гарантій, наданих йому частиною п`ятою статті 51 Закону № 1404-VIII.
		Касаційний цивільний суд не аналізував статтю 51 цього Закону № 1404-VIII на обов`язкову наявність сукупності усіх трьох умов, визначених частиною першою цієї статті.
		Отже, з урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що в ухвалі від 31 січня 2023 року у справі № 640/7964/19 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду не навів ґрунтовних підстав необхідності відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17. 
		За таких обставин Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з тим, що існують достатні, переконливі й об`єктивно спроможні чинники для прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду із запропонованих колегією суддів касаційного суду підстав.
		Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. У його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону). 
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року в справі «Брумареску проти Румунії»  (Brumarescu v. Romania), № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені та інші проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania), № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року у справі «С.В. проти Сполученого Королівства» (S.W. v. theUnited Kingdom), № 20166/92, § 36).
		Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», № 20372/11, § 65; від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), № 42750/09, § 93).
		Відповідно до частини шостої статті 347 КАС якщо Велика Палата дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
		Ураховуючи викладене та керуючись статтями 248, 346, 347, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
		УХВАЛИЛА:
		Справу № 640/7964/19 за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького Олега Леонідовича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Державне підприємство «СЕТАМ», ОСОБА_2 , на стороні позивача - ОСОБА_3 , про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії повернути до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду у відповідній колегії.
		Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач  О. Б. ПрокопенкоСудді: В. В. Британчук Л. Й. Катеринчук  Ю. Л. Власов В. С. Князєв  І. В. Григор`єва  Л. М. Лобойко  М. І. Гриців К. М. Пільков  Ж. М. Єленіна І. В. Ткач  І. В. Желєзний В. Ю. Уркевич  О. С. Золотніков Т. А. Чумаченко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...