Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 483/448/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 16.03.2023. Забезпечено надання загального доступу: 17.03.2023.
Дата набрання законної сили: 28.09.2022
Номер судового провадження: 14-206цс21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРЕМА ДУМКА
		суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Сімоненко В. М.
		на постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21)
		за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави до Очаківської міської ради Миколаївської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним протоколу земельних торгів, визнання недійсним договору оренди та повернення земельної ділянки
		за касаційною скаргою  ОСОБА_1 на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 06 травня 2021 року, ухвалене суддею Рак Л. М., та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 липня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів Локтіонової О. В., Колосовського С. Ю., Ямкової О. О.
		 
		У квітні 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що рішенням Покровської сільської ради Очаківського району Миколаївської області (далі - Покровська сільрада) від 14 червня 2019 року № 16 включено до переліку земельних ділянок, право оренди яких виставляється на торги окремими лотами, земельну ділянку площею 0,10 га з кадастровим номером 4825183200:05:001:0046 на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та затверджено відповідний проект землеустрою.
		Переможцем з продажу права оренди вказаної земельної ділянки було визначено ОСОБА_1 , про що 11 жовтня 2019 року складено протокол № 1.
		Цього ж дня між ОСОБА_1 та Покровською сільрадою укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки, який зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16 жовтня 2019 року, запис № 33724428.
		Прокурор вказував, що ця земельна ділянка не могла бути передана в оренду, оскільки розташована у межах прибережної захисної смуги, а саме на відстані 50 м від урізу води Ягорлицької затоки.
		Крім того, прокурор зазначав, що територія Покровської сільради входить до регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса» загальною площею 17 890,2 га, землі якого віднесено до категорії природоохоронного призначення.
		У зв`язку із наведеним проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки мав погоджуватись з Управлінням екології та природних ресурсів Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Управління екології), чого зроблено не було.
		Вказував, що Покровська сільрада з порушенням закону передала спірну земельну ділянку в оренду для будівництва, внаслідок чого відбулося порушення інтересів територіальної громади, тому прокурор визначив Покровську сільраду відповідачем і звернувся до суду як самостійний позивач.
		Ураховуючи наведене, прокурор просив суд: 
		1) визнати незаконними та скасувати пункти 1 та 2.2 рішення Покровської сільради від 14 червня 2019 року № 16;
		2) визнати недійсним протокол проведення земельних торгів з продажу права оренди земельної ділянки від 11 жовтня 2019 року № 1, на підставі якого переможцем визначено ОСОБА_1 ;
		3) визнати недійсним укладений 11 жовтня 2019 року між Покровською сільрадою та ОСОБА_1 договір оренди земельної ділянки, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16 жовтня 2019 року, запис № 33724428;
		4) зобов`язати ОСОБА_1 повернути територіальній громаді Очаківської міської ради Миколаївського району Миколаївської області (далі - Очаківська міськрада) земельну ділянку площею 0,10 га з кадастровим номером 4825183200:05:001:0046 на АДРЕСА_1 .
		06 травня 2021 року рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області позов задоволено. 
		Визнано незаконними та скасовано пункти 1, 2.2 рішення Покровської сільради від 14 червня 2019 року № 16 у частині включення до переліку земельних ділянок, право оренди яких виставляється на торги окремими лотами, ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 4825183200:05:001:0046 на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та затвердження відповідного проекту землеустрою. 
		Визнано недійсним протокол проведення земельних торгів з продажу права оренди земельної ділянки від 11 жовтня 2019 року № 1, на підставі якого переможцем з продажу права оренди визначено ОСОБА_1 .
		Визнано недійсним укладений 11 жовтня 2019 року між Покровською сільрадою та ОСОБА_1 договір оренди земельної ділянки, який 16 жовтня 2019 року зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що вчинено запис № 33724428.
		Зобов`язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 4825183200:05:001:0046, яка розташована на АДРЕСА_1 , у власність територіальної громади Очаківської міськради.
		Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах природної захисної смуги Ягорлицької затоки, тобто належить до земель водного фонду, тому передача такої землі в оренду для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд є незаконною. Крім того, вказана земля знаходиться у межах території об`єкта природно-заповідного фонду, проте погодження на виділ цієї земельної ділянки в Управлінні екології не отримувалось.
		Суд також вважав, що прокурор правильно подав позов самостійно, оскільки Покровська сільрада є відповідачем у справі, а тому вона не могла бути одночасно й позивачем.
		21 липня 2021 року постановою Миколаївського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 06 травня 2021 року - без змін.
		Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, ухваливши законне та обґрунтоване рішення, оскільки як на момент виділення земельної ділянки в оренду, так і після прийняття Закону України від 17 червня 2020 року № 711-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо планування використання земель» спірна земельна ділянка знаходиться у прибережній захисній смузі Ягорлицької затоки (77,62 м від урізу води) та на території регіонального ландшафтного парку. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки прибережної захисної смуги не проходив погодження у структурному підрозділі обласної державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного середовища. На цій ділянці будівництво житлового будинку заборонено, а отже, орган місцевого самоврядування не мав права передавати спірну земельну ділянку в оренду для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.
		Суд апеляційної інстанції також вказав, що оскільки орган місцевого самоврядування своїм рішенням порушив права та інтереси територіальної громади, то цілком виправданим є звернення прокурора з таким позовом, оскільки іншим шляхом поновити право на земельну ділянку неможливо.
		У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 06 травня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 липня 2021 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд.
		Касаційна скарга мотивована тим, що скасування рішення Покровської сільради не породжує для орендаря земельної ділянки жодних наслідків у зв`язку з тим, що воно є актом ненормативного характеру, який вичерпав свою дію внаслідок виконання (правова позиція Верховного Суду України у постанові від 11 листопада 2014 року у справі № 21-405а14).
		ОСОБА_1 вважає, що суди неправильно встановили обставини справи та надали оцінку наявним у справі доказам щодо перебування земельної ділянки в межах захисної смуги Ягорлицької затоки та віднесення її до земель водного фонду. Вказує, що визначення прибережної захисної смуги у межах населеного пункту можливе тільки з урахуванням містобудівної документації у цій сфері та виходячи з конкретних умов забудови, які склалися на місцевості. Зазначає, що прокурор не довів віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду.
		Посилаючись на норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), вказала, що має право мирно володіти своєю власністю та не може бути протиправно позбавлена права власності через помилки держаних органів.
		Також вказала на відсутність повноважень прокурора у цій справі, оскільки він не звертався до Покровської сільради, яка є розпорядником спірної земельної ділянки та наділена повноваженнями захищати порушення прав щодо цієї землі в суді. При цьому посилається на неврахування судами правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 та постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 27 січня 2021 року у справі № 917/341/19.
		28 вересня 2022 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 06 травня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 липня 2021 року в частині задоволення позову заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 про визнання незаконними та скасовування пунктів 1, 2.2 рішення Покровської сільської ради Очаківського району Миколаївської області від 14 червня 2019 року № 16, визнання недійсним протоколу проведення земельних торгів з продажу права оренди земельної ділянки від 11 жовтня 2019 року № 1, на підставі якого переможцем визначено ОСОБА_1 , скасовано. Ухвалено у цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні вказаних позовних вимог. Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 06 травня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 липня 2021 року у частині визнання недійсним договору оренди землі від 11 жовтня 2019 року, укладеного між Покровською сільською радою Очаківського району Миколаївської області та ОСОБА_1 , а також покладення на ОСОБА_1 обов`язку повернути земельну ділянку площею 0,10 га з кадастровим номером 4825183200:05:001:0046, яка розташована на АДРЕСА_1 , територіальній громаді Очаківської міської ради Миколаївського району Миколаївської області - залишено без змін.
		Постанова мотивована тим, що на час звернення прокурора до суду (у березні 2020 року) Велика Палата Верховного Суду сформувала висновки, згідно з якими у разі оскарження прокурором одночасно і рішення органу влади про надання земельної ділянки в оренду, і договору оренди землі, прокурор виступає у такій справі позивачем, а орган, який ухвалив відповідне рішення та став стороною договору оренди виступає відповідачем (див. постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 40), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (пункти 26-30)).
		Зауважила, що за обставин цієї справи, наявності суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності, зокрема підвищеного суспільного інтересу до збереження прибережної захисної смуги Ягорлицької затоки та регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса» як об`єкта природно-заповідного фонду, прокурор мав звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави.
		Велика Палата Верховного Суду відступила від викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 січня 2021 року у справі № 917/341/19, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, висновку про те, що прокурор має діяти у процесі в інтересах держави тільки в особі сільської ради, якщо він звернувся одночасно з вимогами про визнання незаконним і скасування її рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передання земельної ділянки в оренду, про визнання незаконним і скасування рішення сільради про продовження відповідного договору оренди, про визнання недійсними і припинення на майбутнє договору оренди землі та додаткової угоди про внесення змін до договору оренди землі, а також про зобов`язання орендаря повернути територіальній громаді в особі сільради земельну ділянку шляхом підписання акта приймання-передачі.
		Суди першої та апеляційної інстанції встановили, що спірна земельна ділянка знаходиться у прибережній захисній смузі Ягорлицької затоки та належить до земель водного фонду. Ця ділянка знаходиться за 77,62 м від урізу води. Ураховуючи викладене, а також те, що суд касаційної інстанції не переоцінює досліджені судами докази, Велика Палата Верховного Суду визнала неприйнятними аргументи касаційної скарги про те, що прокурор не довів факту віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду. Крім того, встановлено, що вся територія Кінбурнської коси, включно зі спірною земельною ділянкою входить у межі об`єкта природно-заповідного фонду, на яку розповсюджується спеціальний правовий режим; спірна земельна ділянка розташована у межах регіонального ландшафтного парку.
		Оскільки спірна земельна ділянка не могла бути передана в оренду для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, оскільки для цього існували законодавчі перешкоди, про які сторони оспорюваного договору знали чи повинні були знати, поведінка обох його сторін не була добросовісною. Тому правильними є висновки судів першої й апеляційної інстанції щодо наявності підстав для визнання недійсним оспорюваного договору оренди, а доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 нібито стала орендарем через помилки органу місцевого самоврядування, з огляду на які її не можна позбавити права оренди - необґрунтованим.
		Продаж права оренди на публічних торгах є правочином, тому за певних умов оспорити можна такий правочин, а не протокол як документ, який засвідчує вчинення цього правочину. Вимоги про визнання недійсними протоколу публічних торгів чи самих торгів є неналежними та ефективними способами захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (пункт 104)).
		Крім того, рішення Покровської сільської ради про передачу права оренди спірної земельної ділянки на торги вже було реалізоване та вичерпало дію фактом проведення торгів з продажу права оренди спірної земельної ділянки, за наслідками якого сторони уклали відповідний договір оренди землі. З огляду на зазначене оспорювання вказаних рішення сільської ради та протоколу не призведе до захисту інтересів держави у визнанні цього договору недійсним і поверненні земельної ділянки територіальній громаді. Тому у задоволенні цих вимог суди мали відмовити. 
		Для ефективного захисту інтересів держави у спірних правовідносинах достатньо визнати недійсним договір оренди землі та повернути спірну земельну ділянку її власникові.
		Не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду, тому відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюємо окрему думку.
		Щодо визначення позивача у справі
		Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
		Статтею 56 ЦПК України визначено участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
		Передумовою участі органів та осіб, передбачених статтею 56 ЦПК України, в цивільному процесі є набуття ними цивільного процесуального статусу органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, та наявність процесуальної правосуб`єктності, яка передбачає процесуальну правоздатність і процесуальну дієздатність. 
		На відміну від осіб, які беруть участь у справі (позивач, відповідач, третя особа, представник), відповідні органи та особи повинні бути наділені спеціальною процесуальною правоздатністю, тобто здатністю мати процесуальні права та  обов`язки органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Така процесуальна правоздатність настає з моменту виникнення у цих осіб відповідної компетенції або передбачених законом повноважень. Необхідною умовою такої участі є норми матеріального права, які визначають випадки такої участі, тобто особи, перелічені у статті 56 ЦПК України, можуть звернутися до суду з позовною заявою або беруть участь у процесі лише у випадках, чітко встановлених законом.
		Конституційний Суд України у Рішенні від 08 квітня 1999 року в справі № 1-1/99 за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) вказав, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладенообов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави.
		Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особизобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, щопередбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19Конституції України).
		Відповідно до пункту 2 Рекомендації СМ/Rec (2012)11 Комітету Міністрів РадиЄвропи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданнізаступників міністрів, якщо національна правова система надає публічнимобвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічніінтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувативерховенство права.
		Згідно зі статтею 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (частина перша); організацію та порядок діяльності прокуратури визначаються законом (частина друга).
		Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким визначаються виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII). 
		Згідно зі статтю 1 Закону № 1697-VII прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави. 
		У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону № 1697-VII). 
		Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII).
		Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII).
		ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)).
		Згідно із частинами четвертою, п`ятою статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
		Таким чином, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Оскільки повноваження органів влади, зокрема й щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень у компетентного органу здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. 
		Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц.
		У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду конкретизувала висновок Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, стосовно необхідності підтвердження прокурором відсутності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Вказала, що якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив таку відсутність, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII, застосовується до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
		Позов подано прокурором в інтересах держави без визначення органу, уповноваженого на здійснення відповідних функцій щодо спірних відносин. При цьому позовні вимоги обґрунтовані тим, що Покровська сільрада, правонаступником якої є Очаківська міськрада (один зі співвідповідачів), передала в оренду земельні ділянки другому відповідачу - ОСОБА_1 з порушенням вимог земельного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка знаходиться у прибережній захисній смузі Ягорлицької затоки за 77,62 м від урізу води та на території регіонального ландшафтного парку.
		Позов у справі заявлено прокурором самостійно, з обґрунтуванням, що Покровська сільрада, правонаступником якої є Очаківська міськрада, є одним зі співвідповідачів, що, на думку прокурора, унеможливило звернення прокурора в інтересах вказаного органу за захистом порушених інтересів держави, адже цей орган сам їх і порушив. Повідомлення уповноваженого органу про вчинені ним же правопорушення призвели б до поєднання в одній особі позивача та відповідача, що є неприйнятним. 
		При цьому прокурор наголошував на відсутність органу контролю, до компетенції якого належить звернення до суду з позовами про скасування рішень органів місцевого самоврядування, внаслідок чого прокурор виступив у цьому спорі як самостійний позивач в інтересах держави.
		Суди першої та апеляційної інстанції, а також Велика Палата Верховного Суду з такою позицією прокурора погодилися.
		Вважаємо такі висновки помилковими.
		За твердженням прокурора, спільна земельна ділянка не могла бути передана в оренду, оскільки розташована у межах прибережної захисної смуги та відноситься до земель природоохоронного призначення.
		З метою розробки і додержання особливих правил користування водними ресурсами, раціонального їх використання та екологічно спрямованого захисту, заходів організаційного, правового, економічного і виховного впливу 06 червня 1995 року прийнято Водний кодекс України (далі - ВК України).
		Відповідно до абзацу восьмого статті 87 ВК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент подання позову) контроль за створенням водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх територій здійснюється виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад і центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику зі здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.
		У статті 88 ВК України вказано, що з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.
		Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них та ставків площею більше 3 гектарів - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.
		Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.
		Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту.
		Землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених цим Кодексом.
		У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації.
		Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.
		Проекти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом.
		Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.
		У межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 метрів від урізу води, що включає:
		- території, розташовані між лінією максимального відпливу та лінією максимального напливу хвиль, зареєстрованих під час найсильніших штормів, а також територію берега, яка періодично затоплюється хвилями;
		- прибережні території - складені піском, гравієм, камінням, ракушняком, осадовими породами, що сформувалися в результаті діяльності моря, інших природних чи антропогенних факторів; 
		- скелі, інші гірські утворення.
		Режим використання об`єктів і територій природно-заповідного фонду, розташованих у межах прибережної смуги морів та навколо морських заток і лиманів, регулюється Законом України від 16 червня 1992 року № 2456-XII «Про природно-заповідний фонд України» (далі - Закон № 2456-XII).
		Відповідно до частини першої статті 3 Закону № 2456-XII (тут і далі - у редакції, чинній на момент подання позову) до природно-заповідного фонду України належать, зокрема, природні території та об`єкти - регіональні ландшафтні парки.
		Згідно з вимогами статті 60 Закону № 2456-XII охорона природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, а також регіональних ландшафтних парків, управління якими здійснюється спеціальними адміністраціями, покладається на служби їх охорони, які входять до складу служби державної охорони природно-заповідного фонду України. Положення про службу державної охорони природно-заповідного фонду України затверджується Кабінетом Міністрів України.
		Охорона територій та об`єктів природно-заповідного фонду інших категорій покладається на підприємства, установи та організації, у віданні яких вони перебувають. У разі необхідності їх охорона може покладатися на служби державної охорони розташованих поблизу природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків та регіональних ландшафтних парків.
		Органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевого самоврядування сприяють охороні й збереженню територій та об`єктів природно-заповідного фонду, виконанню покладених на них завдань.
		Склад і повноваження служби державної охорони природно-заповідного фонду України врегульовано у статті 61 Закону № 2456-XII.
		Служба державної охорони природно-заповідного фонду України має статус правоохоронного органу. Порядок діяльності служби державної охорони природно-заповідного фонду України, а також перелік підрозділів і посад працівників, які входять до її складу, визначаються Кабінетом Міністрів України. Служби державної охорони на місцях очолюють керівники адміністрацій територій та об`єктів природно-заповідного фонду.
		Посадові особи служби державної охорони природно-заповідного фонду України мають право:
		- вимагати від громадян і службових осіб пояснення у зв`язку з порушенням режиму територій та об`єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон;
		- перевіряти у громадян і службових осіб посвідчення на право перебування, використання природних ресурсів та здійснення іншої діяльності в межах відповідних територій та об`єктів природно-заповідного фонду;
		- доставляти порушників установленого режиму з метою з`ясування особи;
		- складати протоколи про порушення вимог законодавства, надсилати їх відповідним органам для притягнення винних осіб до відповідальності;
		- вилучати у порушників предмети та знаряддя незаконного використання природних ресурсів, транспортні засоби, відповідні документи;
		- проводити особистий огляд осіб, речей, транспортних засобів та перевірку знарядь і продукції одержаної в результаті природокористування;
		- безперешкодно відвідувати підприємства, установи, організації, судна та інші транспортні засоби в межах відповідних територій, об`єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон для перевірки додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища та природно-заповідний фонд;
		- вносити пропозиції до відповідних державних органів про припинення, зупинення чи обмеження будь-якої діяльності, що порушує вимоги законодавства про природно-заповідний фонд, давати обов`язкові для виконання приписи з метою усунення порушень, виявлених у межах територій та об`єктів природно-заповідного фонду.
		Відповідно до статті 62 Закону № 2456-XII державний контроль за додержанням режиму територій та об`єктів природно-заповідного фонду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику зі здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів, посадовими особами служби державної охорони природно-заповідного фонду України та іншими уповноваженими законом державними органами.
		Порядок здійснення державного контролю за додержанням режиму територій та об`єктів природно-заповідного фонду визначається Кабінетом Міністрів України.
		Відповідно пункту 1 Положення про Державну екологічну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 2017 року № 275 (далі - Положення № 275), Державна екологічна інспекція України (Держекоінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра енергетики та захисту довкілля і який реалізує державну політику зі здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.
		Згідно з пунктом 3 Положення № 275 основними завданнями Держекоінспекції є:
		1) реалізація державної політики зі здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів;
		2) здійснення у межах повноважень, передбачених законом, державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства, зокрема, щодо: охорони земель, надр; екологічної та радіаційної безпеки; охорони і використання територій та об`єктів природно-заповідного фонду;
		За підпунктами 2, 5 пункту 4 Положення № 275 Держекоінспекція відповідно до покладених на неї завдань, зокрема: 
		- здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням центральними органами виконавчої влади та їх територіальними органами, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і господарювання, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, а також юридичними особами - нерезидентами вимог законодавства:
		а) про екологічну та радіаційну безпеку:
		б) про охорону земель, надр, зокрема щодо: додержання режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, а також територій, що підлягають особливій охороні; установлення та використання водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також додержання режиму використання їх територій; 
		к) про охорону і використання територій та об`єктів природно-заповідного фонду, зокрема щодо:
		додержання режиму територій та об`єктів природно-заповідного фонду;
		- звертається до суду із позовом щодо:
		обмеження чи зупинення діяльності суб`єктів господарювання і об`єктів незалежно від їх підпорядкування та форми власності, якщо їх експлуатація здійснюється з порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, вимог дозволів на використання природних ресурсів, з перевищенням нормативів гранично допустимих викидів в атмосферне повітря забруднюючих речовин, впливу фізичних та біологічних факторів, лімітів скидів забруднюючих речовин;
		визнання протиправними дій чи бездіяльності фізичних і юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців, органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб, про визнання недійсними індивідуальних актів або їх окремих частин, правочинів, що порушують вимоги законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
		Згідно з абзацом четвертим статті 15-2 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.
		Відповідно до частини першої статті 5 Закону України від 19 червня 2003 року № 963-IV «Про державний контроль за використанням та охороною земель» (далі - Закон № 963-IV; у редакції на час подання прокурором позову) державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.
		Згідно із частиною першою статті 6 Закону № 963-IV до повноважень центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, належить здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у частині додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.
		Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 (далі - Положення; у редакції, чинній на момент звернення прокурора до суду з позовом) Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України і який реалізує державну політику у сфері топографо- геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.
		Пунктом 3 Положення встановлено, що одним з основних завдань Держгеокадастру є реалізація державної політики у сфері земельних відносин, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Крім того, Держгеокадастр здійснює моніторинг земельних відносин та проводить перевірки всіх суб`єктів на предмет дотримання ними вимог земельного законодавства України.
		Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль): за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах (підпункт 25-1 пункту 4 Положення).
		З наведених норм права вбачається, що до повноважень Держгеокадастру віднесено здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами місцевого самоврядування, вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, в тому числі з питань надання земель у користування, оренду, продажу прав на земельні ділянки на конкурентних засадах.
		Відповідно до пункту 2 частини першої статті 17 Закону України від 17 березня 2011 року № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» (далі - Закон № 3166-VI) основними завданнями центральних органів виконавчої влади є, зокрема, здійснення державного нагляду (контролю).
		Згідно зі статтею 28 Закону № 3166-VI міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійсненні їхніх повноважень у спосіб, що перебачений Конституцією та законами України.
		Отже, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до зазначеної статті наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень.
		Відповідно до статті 10 Закону № 963-IV та пункту 5-1 Положення посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель, в межах своїх повноважень мають право звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.
		З наведених норм права вбачається, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі з позовами щодо повернення самовільно зайнятих земельних ділянок.
		Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 925/9129/19 (провадження № 12-11гс 21).
		Норми частини другої статті 10 Закону № 963-IV та пункту 5-1 Положення уповноважують посадових осіб Держгеокадастру на звернення до суду з певними позовами, проте не суперечать та не обмежують дію статті 28 Закону № 3166-VI щодо права органів виконавчої влади звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень.
		Окремо слід звернути увагу на те, що статтю 28 включено до Закону № 3166-VI у 2015 році відповідно до підпункту 63 пункту 5 розділу XII «Прикінцеві положення» Закону № 1697-VII, який було прийнято з метою вдосконалення правового статусу і функцій прокуратури України, та зокрема, позбавлення прокуратури надмірних повноважень щодо здійснення «загального нагляду» за додержанням законів.
		Так, у пояснювальній записці до проекту Закону № 1697-VII (реєстраційний № 3541 від 05 листопада 2013 року) його автори вказують, що на сьогодні виконано конституційну умову щодо створення системи державних контрольних органів. Так, пунктом 2 частини першої статті 17 Закону № 3166-VI передбачено, що здійснення державного нагляду (контролю) є основним завданням центральних органів виконавчої влади.
		У Резолюції № 1755 (2010) від 4 жовтня 2010 року «Функціонування демократичних інституцій в Україні» Парламентська асамблея Ради Європи звернула увагу на той факт, що функція прокуратури України щодо загального нагляду суперечить європейським стандартам і що, зокрема, через наявність цієї функції вона має повноваження, які значно перевищують ті, що необхідні в демократичній державі. У зв`язку з цим ПАРЄ закликала органи влади та Верховну Раду України якнайшвидше ухвалити в тісних консультаціях із Венеціанською Комісією закон про прокуратуру, який повністю відповідатиме європейським стандартам та цінностям.
		Важливість прийняття проекту Закону «Про прокуратуру» обумовлюється як внутрішніми потребами нашої держави щодо формування нової моделі прокуратури, так і зобов`язаннями України перед європейськими інституціями.
		Його основні положення спрямовані на повне скасування функції прокуратури щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів (так званий «загальний нагляд»). Основна роль у виконанні таких завдань відводиться профільним органам державної влади. Такі зміни дозволять уникнути дублювання повноважень прокуратури та інших органів, на які покладаються повноваження щодо нагляду (контролю) за додержанням законів, що дасть змогу, з одного боку, чітко зрозуміти, який орган несе відповідальність за стан справ у певній сфері суспільних відносин, а з іншого боку, - зменшити кількість перевірок та інших заходів, які можуть впливати на діяльність фізичних та юридичних осіб насамперед у сфері підприємницької діяльності.
		Автори законопроекту № 3541 від 05 листопада 2013 року зазначали, що роль прокурора у сфері представництва інтересів держави носитиме допоміжний характер і основну роль відіграватимуть профільні органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, які самостійно звертатимуться до суду. Для цього у відповідні закони (Закони України «Про центральні органи виконавчої влади», «Про Кабінет Міністрів України», «Про місцеве самоврядування в Україні» та інші) вносяться зміни.
		Позиція Великої Палати Верховного Суду, наведена у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19, про те, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, відповідає як положенням законодавства у сфері державного контролю за використанням та охороною земель, так і загальній концепції правового регулювання діяльності органів прокуратури в Україні.
		З урахуванням наведеного немає підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палата Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19, про наявність повноважень у органів Держгеокадастру на звернення до суду з позовами щодо земель усіх категорій і форм власності. 
		Доводи прокурора про те, що у цьому спорі відсутній орган, який мав би здійснювати захист порушених інтересів держави, адже Держгеокадастр не наділений законом правом на звернення до суду з позовом про скасування рішення органу місцевого самоврядування (враховуючи, що земельна ділянка не є землею сільськогосподарського призначення та не належить до агропромислового комплексу), є помилковими та не відповідають вищевказаним нормам права, оскільки з урахуванням категорії та цільового призначення спірної земельної ділянки є як мінімум два уповноважені органи, на які покладено обов`язок з контролю дотримання її цільового призначення та які наділені правом звертатися до суду з відповідним позовом у разі порушення будь-яким органом, у тому числі і місцевого самоврядування, юридичною чи фізичною особою, законодавства у сфері земельних і природоохоронних правовідносин.
		Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VII, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
		У постанові від 26 травня 2020 року № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону №1697-VII, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
		Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор.  Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави (пункти 43, 45 зазначеної постанови).
		Як установлено вище, існують органи державної влади, до компетенції яких віднесені відповідні повноваження у сфері спірних правовідносин, тому прокурором фактично пред`явлено позов в інтересах держави в особі територіального органу Держгеокадастру чи Державної екологічної інспекції України, яка здійснювала свою діяльність на час звернення прокурором до суду. У такому випадку дотримання вимог щодо підтвердження підстав для представництва, передбачених статтею 23 Закону №1697-VII, є обов`язковим. Натомість невиконання прокурором процедури, передбаченої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону №1697-VII, відповідно до приписів частини четвертої статей 56, 185 ЦПК України унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті.
		Оскільки вказані вимоги Закону № 1697-VII прокурором недотримані, у цій справі немає підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді.
		Встановлення після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без розгляду (подібна позиція викладена у пункті 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року № 912/2385/18).
		Щодо відступу
		Висновок Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду про уможливлення в одній справі участі однієї і тієї ж особи як позивача і відповідача у частині вимог про визнання незаконними та скасування рішень Давидівської сільської ради Пирятинського району Полтавської області не ґрунтується на вимогах Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки останній взагалі не передбачає можливості поєднання сторін судового процесу в одній особі, що зазначено і в постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 07 вересня 2020 року.
		З 15 грудня 2017 року уніфіковано процесуальні кодекси - ЦПК України, ГПК України та Кодекс адміністративного судочинства України в частині завдань кожного з виду судочинства, визначення понять сторін, їх прав та обов`язків.
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		У статті 48 ЦПК України вказано, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. 
		Позивачем є особа, яка подала позов або в інтересах якої подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. 
		Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до участі у справі у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.
		Тобто судочинство здійснюється у разі існування правового спору між різними особами. 
		Аналогічні положення містить і ГПК України. Таким чином, як ЦПК України, так і ГПК України не передбачають наявність спору «із самим собою». У випадку поєднання позивача та відповідача в одній особі фактично відсутній правовий спір, тобто не виникає підстав для порушення судового провадження.
		Тому вважаємо, що у цій частині є підстави для відступу від висновку Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 27 січня 2021 року у справі № 917/341/19. В іншій частині висновки Касаційного господарського суду відповідають усталеній позиції Великої Палати Верховного Суду.
		Щодо розгляду спору по суті
		Щодо відмови у позовних вимогах прокурора з підстав неефективності обраного способу захисту порушеного права.
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог прокурора про визнання незаконними та скасувати пункти 1 та 2.2 рішення Покровської сільради від 14 червня 2019 року № 16 та про визнання недійсним протоколу проведення земельних торгів з продажу права оренди земельної ділянки від 11 жовтня 2019 року № 1, Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, задоволення цих вимог не призведе до захисту інтересів держави, тому їй заявлення прокурором не є ефективним способом захисту порушеного права.
		Відповідно до вимог статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
		У статті 6 Конвенції, закріплено принцип доступу до правосуддя. 
		Стаття 13 Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
		Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. 
		Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom) ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави -  учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
		Ухвалюючи рішення 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08), яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року, ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення ЄСПЛ у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), заява №48778/99).
		Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), заява № 23805/94).
		Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).
		Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Також і у частині першій статті 13 зазначеного Кодексу визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. А частина третя цієї ж статті прямо декларує, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. 
		Частинами першою та другою статті 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
		Зобов`язувати особу, яка звертається до суду у межах принципу диспозитивності, використовувати лише той чи інший спосіб захисту не відповідає нормам чинного законодавства і завданням, у цьому випадку, цивільного судочинства.
		Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
		Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
		Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України та не є вичерпним.
		Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та інших зроблено висновки про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. 
		У частині першій та пункті 4 частини третьої статті 175 ЦПК України визначено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява має містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.
		При цьому у статті 2 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		У статті 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
		Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		При ухваленні рішення суд вирішує такі питання 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 264 ЦПК України).
		Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
		Ні Конституцією, ні жодним законом України не передбачено можливості відмови в позові у випадку, якщо спосіб захисту є неефективним чи не передбачений законом або договором, оскільки це обмежує законодавчо встановлений принцип цивільного права, за яким право на обрання певного способу захисту порушеного права належить позивачу і обмежується лише у випадках, прямо передбачених законом.
		Відмова в задоволенні позову є наслідком установлення судом факту відсутності порушення відповідачем прав позивача, оскільки розгляд справи має відбуватися з дотриманням принципу верховенства права, встановленого частиною першою статті 10 ЦПК України.
		Отже, будь-який спір, переданий на вирішення суду з дотриманням правил юрисдикції та підсудності, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог. При вирішенні спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установлених обставин вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. 
		Тобто якщо позивач дотримався передбаченого процесуальним законодавством порядку звернення до суду за захистом своїх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, то в такому зверненні може бути відмовлено виключно з підстав, установлених законом, а саме невстановлення судом порушення, оспорення чи невизнання відповідачем чи відповідачами прав позивача.
		Висновок про відмову в задоволенні позову через неправильність обраного прокурором способу захисту порушеного права є перешкодою у доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції, оскільки позивач визначає предмет, підстави позову та спосіб захисту прав, який він просить визначити у рішенні, а обов`язком суду, який наділений повноваженнями застосувати належний та ефективний спосіб захисту прав, є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог із визначенням належного та ефективного способу захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права, яким у цьому випадку є визнання правочину недійсним, що відповідає пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України.
		Встановлення обставини порушення відповідачем прав позивача, однак ухвалення при цьому у справі рішення про відмову в позові з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є формальним підходом і фактично самоусуненням від виконання завдань цивільного судочинства - розгляду справи та захисту порушених прав.
		Щодо задоволення позовних вимог прокурора про визнання недійсним договору оренди та про зобов`язання повернути територіальні громаді земельної ділянки
		Задовольняючи зазначені позовні вимоги прокурора Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій, що надання сільською радою в оренду ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на території регіонального ландшафтного парку суперечить як визначеним законом завданням цього парку, так і законодавчим обмеженням на здійснення діяльності з такого будівництва на відповідних землях. Тому за змістом наведених приписів, які характеризуються належною якістю як властивістю, що є умовою забезпечення юридичної визначеності у правовідносинах, і Покровська сільська рада, і ОСОБА_1 знали чи повинні були знати про неможливість передання та отримання в оренду спірної земельної ділянки для вказаної вище мети. Отже, втручання у право орендаря мирно володіти цією ділянкою здійснювалося відповідно до закону.
		З такими висновками погодитися не можна.
		У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Конституції України).
		Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті у межах компетенції.
		У справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
		Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 
		Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом всіх статей Конвенції (див. рішення у справах від 20 травня 2010 року «Україна-Тюмень» проти України» (заява № 22603/02); від 25 червня 1996 «Амюр проти Франції» (Amuur v. France), Reports of Judgments and Decisions 1996-III, pp. 850-51, § 50; «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece), № 25701/94, § 79, ECHR 2000-XII; «Малама проти Греції» (Malama v. Greece), № 43622/98, § 43, ECHR 2001-II).
		Отже, позбавлення права власності має бути: здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника. 
		Витребування земельної ділянки, переданої набувачам - фізичним особам з волі власника - органу місцевого самоврядування, не є законним, оскільки стаття 388 ЦК України передбачає таке витребування лише у випадку вибуття майна з володіння поза волею власника, незалежно від дотримання чи недотримання останнім процедури прийняття такого рішення, з якою може бути не ознайомлений споживач послуг суб`єкта владних повноважень, який презюмує правомірну поведінку останнього відповідно до частини другої статті 19 Конституції України.
		Втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших, рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), від 23 вересня 1982 року, Series A no. 52, p. 26, § 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення у справі «Прессос Компанія Нав`єра С. А. та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium), від 20 листопада 1995 року, Series A no. 332, p. 23, § 38).
		Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав. 
		Отже, суди під час розгляду справ, пов`язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень ЗК України щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, встановлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, щодо захисту права власності.
		Позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у користуванні земельною ділянкою, такі обмеження порушить. При цьому вказані порушення мають бути належним чином зафіксовані, а наслідком таких порушень може бути передбачене законом вилучення земельної ділянки.
		В іншому випадку позбавлення права власності на земельну ділянку без відповідної майнової компенсації, незалежно від того чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.
		Зазначене при розгляді справи не судами попередніх інстанцій, ні Великою Палатою Верховного Суду враховано не було.
		Крім того, посилання на те, що у вказаних правовідносинах ОСОБА_1 не проявила розумної обачності не є належним.
		Необхідно враховувати, що право оренди відчужувалося не приватною особою, а органом місцевого самоврядування, який відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
		Тобто особа у взаємовідносинах з суб`єктами владних повноважень може призюмувати, що їх рішення та дії відбуваються в межах законодавчого поля і на таку особу не покладено обов`язку перевіряти саме законність дій відповідних органів влади чи місцевого самоврядування. Це є виключно правом приватної особи. 
		У даному випадку право оренди земельної ділянки відчужувалося на конкурентних засадах та платній основі як наслідок певної процедури, дотримання якої мало контролюватися декількома органами, які мають не лише відповідні знання, але і відповідний обсяг повноважень для унеможливлення порушень.
		Тому покладати на ОСОБА_1 обв`язок з перевірки дотримання органом місцевого самоврядування законодавства при продажу права оренди земельної ділянки є надмірним тягарем, що покладається на приватну особу у правовідносинах з органом, наділеним владними повноваженнями, та який має відповідні інструменти і зобов`язаний діяти відповідно до вимог закону.
		Оскільки першочергово, при подані прокурором позову у цій справі було порушеновимоги Закону № 1697-VII щодо представництва прокурором інтересів держави у суді, касаційну скаргу  ОСОБА_1 слід було частково задовольнити, рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 06 травня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 липня 2021 року скасувати, а позов залишити без розгляду.
		Судді:                                                                                                     О. М. Ситнік
		                                                                                                                В. В. Британчук 
		                                                                                                                Ю. Л. Власов
		                                                                                                                     Ж. М. Єленіна
		                                                                                                                О. С. Золотніков
		                                                                                                                В. М. Сімоненко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...