Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 500/3987/16-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 30.03.2023. Забезпечено надання загального доступу: 30.03.2023.
Дата набрання законної сили: 28.03.2023
Номер судового провадження: 61-21282ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		28 березня 2023 року
		місто Київ
		 
		справа № 500/3987/16-ц
		провадження № 61-21282св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач -  ОСОБА_2 ,
		розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу  ОСОБА_2 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 грудня 2019 року, постановлене суддею Банніковою Н. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складіЦюри Т. В., Гірняк Л. А., Сегеди С. М.,
		ВСТАНОВИВ:
		І. ФАБУЛА СПРАВИ
		Стислий виклад позиції позивача
		ОСОБА_1 у січні 2016 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому з урахуванням уточнень просив здійснити поділ та виділити в натурі належну йому частку житлового будинку з господарськими та надвірними спорудами, визнати за ним право власності на це майно, припинити право спільної часткової власності, поділити земельну ділянку для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами відповідно до варіанту № 2, запропонованого судовим експертом у висновку судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017.
		Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він є власником 2/3 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Власником 1/3 частки цього житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами є ОСОБА_2 . Також йому на праві власності належить частка земельної ділянки для обслуговування будинковолодіння.
		ОСОБА_1 зазначав, що на теперішній час він та відповідач самостійно користуються та володіють належними їм частками у спільній частковій власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами. Спільних приміщень із відповідачем не мають, однак належність йому та ОСОБА_2 майна на праві спільної часткової власності не дає можливості вільно розпоряджатися ним, оскільки потрібно враховувати думку іншого співвласника.
		Стислий виклад заперечень інших учасників справи
		ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. 
		Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням від 20 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року, Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області задовольнив позов ОСОБА_1 .
		В порядку поділу майна суд виділивОСОБА_1  в натурі в окремий об`єкт нерухомості 2/3 частки житлового будинку з надвірними спорудами та господарськими будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з: частини житлового будинку літ. «А», загальною площею 54, 1 кв. м, житловою площею 36, 8 кв. м, у складі таких приміщень: 2-1 - коридор, площею 3, 4 кв. м, 2-2 - житлова кімната, площею 11, 5 кв. м, 2-3 - коридор, площею 3, 3 кв. м, 2-4 - житлова кімната, площею 14, 1 кв. м, 2-5 - кухня, площею 5, 4 кв. м, 2-6 - санвузол, 
		площею 3, 0 кв. м, 2-7 - житлова кімната, площею 11, 2 кв. м, 2-8 - комора, площею 2, 2 кв. м; сараю літ. «Б», площею забудови 11, 9 кв. м; сараю літ. «В», площею забудови 13, 0 кв. м.
		Визнав за ОСОБА_1 право власностіна житловий будинок з надвірними спорудами та господарськими будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з: частини житлового будинку літ. «А», загальною площею 54, 1 кв. м, житловою площею 36, 8 кв. м, у складі таких приміщень: 2-1 - коридор, площею 3, 4 кв. м, 2-2 - житлова кімната, площею 11, 5 кв. м, 2-3 - коридор, площею 3, 3 кв. м, 
		2-4 - житлова кімната, площею 14, 1 кв. м, 2-5 - кухня, площею 5, 4 кв. м, 
		2-6 - санвузол, площею 3, 0 кв. м, 2-7 - житлова кімната, площею 11, 2 кв. м, 
		2-8 - комора, площею 2, 2 кв. м; сараю літ. «Б», площею забудови 11, 9 кв. м; сараю літ. «В», площею забудови 13, 0 кв. м.
		Припинив між  ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право спільної часткової власності на житловий будинок з надвірними спорудами та господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 .
		Суд здійснив поділ земельної ділянки для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та надвірними спорудами, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та виділив в натурі  ОСОБА_1 в окремий об`єкт нерухомості земельну ділянку, загальною площею 0, 0299 га, з виходом на АДРЕСА_1 , зовнішні межі якої визначаються наведеними у таблиці 4 координатами їх поворотних точок відносно пунктів державної геодезичної мережі в системі координат 1963 року - графічно зображено у додатку № 2 висновку експерта судової будівельно-технічної експертизи № 37/26-2017.
		Встановив на користь ОСОБА_2 на виділену ОСОБА_1 частку земельної ділянки, передбачений пунктами «а», «б», «г», «ґ» частини першої статті 99 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) сервітут, площею 0, 0017 га, межі дії якого визначаються наведеними у таблиці 6 координатами їх поворотних точок відносно пунктів державної геодезичної мережі в системі координат 1963 року - графічно зображено у додатку № 2 висновку експерта судової будівельно-технічної, земельно-технічної експертизи від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017.
		Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вважав за можливе здійснити поділ спірного майна за обраним позивачем варіантом.Суд врахував, що згідно з варіантом № 2 висновку експерта від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017 на частині земельної ділянки, площею 0, 0150 га, яка виділяється ОСОБА_2 залишається зливна яма, якою вона користується, та є можливість обслуговування існуючої мережі дворового водопроводу.Також суд першої інстанції взяв до уваги, що ОСОБА_1 надав згоду на встановлення сервітуту на частину своєї земельної ділянки, площею 0, 0017 га, згідно з варіантом № 2 висновку експерта. Щодо встановлення сервітуту, площею 0, 0044 га, згідно з варіантом № 1 висновку експерта, позивач заперечував посилаючись на неможливість узгодити цей варіант між сторонами у силу неприязних відносин між ними, а також на те, що вікна належної йому частини будинку виходять на земельну ділянку, на яку накладається сервітут, що приноситиме певний дискомфорт в проживанні в будинку та особистому житті.
		ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		ОСОБА_2 23 грудня 2021 року із використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		ОСОБА_2 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначила, що:
		- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 310/7011/17 
		(провадження № 61-7153св20) про те, що виділ частки у спірному майні, що належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, лише одному з них не допускається; постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20) та постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року 
		у справі № 6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, щодо принципу цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою; у постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року 
		у справі № 6-1500цс15 та від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16, відповідно до яких первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість;
		- суд першої інстанції не залучив належного відповідача, а саме співвласника земельної ділянки ОСОБА_3 ; 
		- суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки доказам та не взяли до уваги обставини, що мають значення для правильного вирішення справи по суті, зокрема те, що позивач звернувся до суду за відсутності спору;
		- резолютивна частина рішення суду першої інстанції є відсилочною, нечіткою та незрозумілою, а відтак це судове рішення не зможе бути виконаним;
		- суди першої та апеляційної інстанції оскаржуваними рішеннями зобов`язали відповідача користуватися земельним сервітутом без її згоди та за відсутності відповідних позовних вимог;
		- оскаржуваними судовими рішеннями порушені права третіх осіб - доньки та онуків відповідача, які зареєстровані та проживають в спірному житловому будинку, оскільки сервітут встановлений лише щодо ОСОБА_2 ;
		- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 99, 100 ЗК України, а саме, в яких випадках встановлюється сервітут для осіб, власників земельної ділянки в подібних правовідносинах; на чию вимогу сервітут може бути встановлений та чи розповсюджується він на інших осіб, які також є користувачами земельної ділянки; чи повинно про це бути зазначено у судовому рішенні; чи повинні треті особи бути залучені до участі у розгляді справи.
		Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
		Відзив на касаційну скаргу від позивача до Верховного Суду не надійшов.
		ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
		Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 січня 2022 року справу № 500/3987/16-ц (провадження № 61-21282ск21) призначено судді-доповідачеві Мартєву С. Ю.
		Ухвалою від 11 квітня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та відмовив у задоволенні клопотання про зупинення виконання оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
		Ухвалою від 21 вересня 2022 року Верховний Суд відмовив ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.
		Розпорядженням від 23 березня 2023 року № 385/0/226-23 Верховний Суд призначив повторний автоматизований розподіл судової 
		справи № 61-21282св21 у зв`язку з обранням судді Мартєва С. Ю. до Великої Палати Верховного Суду.
		Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 березня 2023 року справу № 500/3987/16-ц 
		(провадження № 61-21282св21) призначено судді-доповідачеві Погрібному С. О. та 24 березня 2023 року справу передано судді-доповідачеві.
		За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. 
		З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
		Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
		Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що  ОСОБА_1 на праві власності належать 2/3 частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
		ОСОБА_2 є власником 1/3 частки зазначеного будинковолодіння.
		Відповідно до державного акта на право приватної власності на землю від 31 серпня 2001 року, серія ІІ-ОД, № 026647, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 належить земельна ділянка, площею 0, 0449 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування  жилого будинку і господарських споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
		Ухвалами від 24 листопада 2016 року та 29 червня 2017 року Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області за заявами позивача та відповідача призначив дві судові будівельно-технічні та земельно-технічні експертизи.
		Судовий експерт Скибінська Тетяна Михайлівна, за результатами проведення експертизи, призначеної судом за клопотанням позивача, надала висновок від 27 лютого 2017 року № 208/2016, згідно з яким запропоновано один варіант виділу частки у праві на будинок з господарськими будівлями і спорудами та два варіанти розподілу земельної ділянки із встановленням сервітуту для відповідача на частині земельної ділянки, що належить позивачу.
		Судовий експерт ОСОБА_4 за результатами проведення експертизи, призначеної судом за клопотанням відповідача, надав висновок від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017, згідно з яким запропоновано один варіант виділу частки з права на будинок з господарськими будівлями і спорудами та два варіанти розподілу земельної ділянки із встановленням сервітуту для ОСОБА_2 на частині земельної ділянки, що належить ОСОБА_1 . За варіантом № 1, площа земельного сервітуту становить 0, 0044 га, а за варіантом № 2 площа земельного сервітуту - 0, 0017 га.
		Згідно з висновком від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017, з урахуванням листа про виправлення описок від 27 березня 2018 року № 26, експерт пропонував виділити належні ОСОБА_1 2/3 частки у праві на спірне будинковолодіння, що складається з: частини житлового будинку літ. «А», загальною площею 54, 1 кв. м, житловою площею 36, 8 кв. м, у складі таких приміщень: 
		2-1 - коридор, площею 3, 4 кв. м, 2-2 - житлова кімната, площею 11, 5 кв. м, 
		2-3 - коридор, площею 3, 3 кв. м, 2-4 - житлова кімната, площею 14, 1 кв. м, 
		2-5 - кухня, площею 5, 4 кв. м, 2-6 - санвузол, площею 3, 0 кв. м, 2-7 - житлова кімната, площею 11, 2 кв. м, 2-8 - комора, площею 2, 2 кв. м; сараю літ. «Б», площею забудови 11, 9 кв. м; сараю літ. «В», площею забудови 13, 0 кв. м.
		Право, застосоване судом
		Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Стаття 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Ця засада означає, що право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
		Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.
		Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
		Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
		Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
		Згідно з частинами першою та другою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
		Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.
		За змістом наведених норм виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно, за загальним правилом, розміру його частки у праві спільної власності та припинення права спільної часткової власності на відповідне майно. Шляхом виділу частки у майні припиняється спільна часткова власність, і особа стає власником виокремленого майна.
		Юридичне значення виділу частки полягає у тому, що учасник отримує в натурі майно, яке відповідає його частці, як самостійний об`єкт. Отже, виділ частки передбачає виокремлення частини об`єкта у самостійний об`єкт.
		Частка, яка виділяється, повинна бути саме окремим об`єктом нерухомого майна, як і частка, яка залишається в іншого власника (власників), у розумінні статті 181 ЦК України. Внаслідок виділу частки з нерухомого майна утворюється два самостійних об`єкта майна.
		Отже, у спорах про поділ (виділ частки) в натурі учасникам спільної часткової власності може бути виділено відокремлену частину нерухомого майна, яка відповідає розміру їх частки у праві власності. Якщо виділ (поділ) можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною розмірів ідеальних часток і стягненням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.
		Також відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
		Частиною четвертою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.
		Згідно з частиною першою статті 88 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди - у судовому порядку.
		Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності визначається насамперед угодою співвласників залежно від розміру їхніх часток у спільній власності, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів потрібно брати до уваги цю угоду. 
		Відтак, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є усталений порядок користування майном, розмір часток співвласників, технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.
		Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
		Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
		У справі, що переглядається,  ОСОБА_1 просив здійснити поділ спірного нерухомого майна, виділивши йому в натурі частку у праві на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, а також частину земельної ділянки відповідно до варіанту № 2, запропонованого судовим експертом у висновку судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017.
		ОСОБА_2 на жоден із запропонованих експертами варіантів виділу часток будинку та земельної ділянки не погодилася. Клопотання про призначення додаткової чи повторної експертизи не заявляла. Зустрічний позов не подавала.
		У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року 
		у справі № 2114/2-3819/11 (провадження № 61-1070св19) наголошено на необхідності забезпечення дійсного вирішення у дієвий спосіб спору, що виник та існує між сторонами та існування якого позбавляє їх можливості спільно використовувати єдиний об`єкт нерухомості без його поділу (виділу частки) в натурі.
		Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, з метою виконання завдань цивільного судочинства та вирішення існуючого між сторонами спору вважав за можливе задовольнити позов та здійснити поділ майна, що перебуває у спільній частковій власності, виділивши позивачу належну йому частку у праві на нерухоме майно в натурі згідно з варіантом № 2 висновку експертавід 19 серпня 2017 року № 37/26-2017.
		За висновками судів першої та апеляційної інстанцій, за обраним варіантом виділу на частині земельної ділянки, площею 0, 0150 га, яка залишається у ОСОБА_2 , знаходиться зливна яма, якою вона користується, та є можливість обслуговування існуючої мережі дворового водогону.
		Також суди врахували, що ОСОБА_1 надав згоду на встановлення сервітуту на частину своєї земельної ділянки, площею 0, 0017 га, який передбачений у варіанті № 2 висновку експерта від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017. Проте, щодо встановлення сервітуту, площею 0, 0044 га, згідно з варіантом № 1 висновку експерта, позивач заперечував з тих підстав, що вікна тієї частини будинку, що перебуває у його відокремленому користуванні, виходять на земельну ділянку, на яку накладається сервітут, що створюватиме певний дискомфорт в проживанні в будинку та в особистому житті.
		ОСОБА_2 у касаційній скарзі не посилається на те, що варіант поділу спірного нерухомого майна та виділу в натурі частки позивача у праві на нерухоме майно, обраний судом першої інстанції, не враховує фактичний порядок користування майном, розмір часток співвласників.
		У висновку експертавід 19 серпня 2017 року № 37/26-2017 не зазначено, що виділ в натурі частки у праві на спірне будинковолодіння є технічно неможливим. Навпаки, такий варіант виділу запропонований експертом та не передбачає виконання будь-яких робіт з перепланування чи переобладнання. Крім того, цей єдиний варіант виділу частки у праві на спірне будинковолодіння відповідає усталеному порядку користування ним співвласниками, про що наголошено у висновку експерта та не заперечується сторонами.
		З наведених підстав, Верховний Суд погоджується зі здійсненим судом першої інстанції поділом спірного нерухомого майна, який не порушує прав ОСОБА_2 , забезпечує розумний баланс інтересів сторін як співвласників та максимально враховує фактичний порядок користування спірними будинковолодінням і земельною ділянкою, що склався між сторонами та існує тривалий період часу.
		У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що варіанти розподілу земельної ділянки, зазначені у висновку експерта від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017, не передбачають можливості виходу на вулицю із земельної ділянки, яка пропонується виділити їй, а також можливості вільного проходу, проїзду з вулиці до житлового будинку.
		Втім, такі доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки у всіх запропонованих у висновку експерта від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017 варіантах поділу земельної ділянки передбачений сервітут, що забезпечує прохід з вулиці до належної відповідачу частини житлового будинку та земельної ділянки, якою вона користується.
		Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні встановив на користь ОСОБА_2 на виділену ОСОБА_1 частку земельної ділянки, передбачений пунктами «а», «б», «г», «ґ» частини першої статті 99 ЗК України сервітут, площею 0, 0017 га, межі дії якого визначаються наведеними у таблиці 6 координатами їх поворотних точок щодо пунктів державної геодезичної мережі в системі координат 1963 року, що графічно зображено у додатку № 2 висновку експерта від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017.
		Відтак, суд першої інстанції на користь відповідача встановив земельний сервітут у спосіб, що є найменш обтяжливим для позивача як власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений, а саме: право проходу та проїзду на велосипеді, право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку, право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку.
		Позивач проти встановлення такого сервітуту не заперечував. Цей сервітут передбачає можливість виходу на вулицю із земельної ділянки, залишеної в користуванні ОСОБА_2 , а також можливість вільного проходу, проїзду з вулиці до належної відповідачу частини будинковолодіння.
		Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій оскаржуваними рішеннями зобов`язали відповідача користуватися земельним сервітутом без її згоди та за відсутності відповідних позовних вимог, а також порушили права третіх осіб - доньки та онуків відповідача, які зареєстровані та проживають в спірному житловому будинку, оскільки сервітут встановлений лише щодо неї.
		Згідно з частиною першою статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
		Види права земельного сервітуту, які можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи, закріплені у статті 99 ЗК України.
		Відповідно до частини першої статті 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
		У справі, що переглядається, ОСОБА_1 в уточненій позовній заяві просив встановити земельний сервітут на користь ОСОБА_2 на частину своєї земельної ділянки, площею 0, 0017 га, який передбачений у варіанті № 2 висновку експерта від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017.
		Суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано врахували, що сервітут встановлює обмеження лише для позивача, водночас відповідачу надає можливість, зокрема, вільного проходу та проїзду до належної їй частини будинковолодіння та земельної ділянки, тому права ОСОБА_2 не порушуються.
		Суд першої інстанції, розглянув спір в межах визначених позивачем вимог та встановив на користь відповідача сервітут, що відповідає частині першій статті 100 ЗК України. Та обставина, що відповідач не пред`являла вимоги про встановлення сервітуту, не впливає на правильність рішення суду першої інстанції, оскільки про необхідність встановлення сервітуту зазначено у варіанті № 2 висновку експерта від 19 серпня 2017 року № 37/26-2017 та таку вимогу заявив позивач.
		Оскаржувані судові рішення не порушують прав третіх осіб, оскільки ОСОБА_2 не надала доказів на підтвердження існування в інших осіб права користування належним їй нерухомим майном, зазначену обставину в суді першої інстанції не доводила, клопотань про залучення до участі у справі третіх осіб не заявляла.
		Інші особи, які не брали участі у справі, у випадку, якщо рішенням суду першої інстанції вирішено питання про їхні права, обов`язки та інтереси, можуть оскаржити це судове рішення в апеляційному порядку. У справі, що переглядається, рішення суду першої інстанції оскаржила лише ОСОБА_2 , інші особи зазначене судове рішення не оскаржували.
		На підставі статей 98-100 ЗК України заінтересовані особи та власник земельної ділянки можуть в договірному порядку вирішити питання про встановлення земельного сервітуту, а у разі виникнення спору, такі особи не позбавлені можливості звернути до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, який передбачає право користування чужою земельною ділянкою.
		Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не залучив ОСОБА_3 як співвласника земельної ділянки.
		Відповідно до державного акта на право приватної власності на землю від 31 серпня 2001 року, серія ІІ-ОД, № 026647, що міститься в матеріалах справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 належить земельна ділянка, площею 0, 0449 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
		Водночас, згідно з договором купівлі-продажу частки житлового будинку від 02 липня 2005 року ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_2 придбала 1/3 частку житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого на АДРЕСА_1 , на земельній ділянці, площею 449 кв. м. Зазначена частка у праві на житловий будинок належала продавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2002 року. Також продавець стверджував, що земельна ділянка знаходиться у нього в користуванні і заяву про приватизацію цієї земельної ділянки не подавав, а покупець про необхідність приватизувати земельну ділянку, на якій розташована 1/3 частка житлового будинку з надвірними спорудами, що відчужується, чи з 01 січня 2008 року укласти договір оренди цієї ділянки, ознайомлена.
		Статтями 377 ЦК України та 120 ЗК України передбачено загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.
		Тож оскільки відбувся перехід права власності на частку у праві на будинковолодіння від однієї особи до іншої, тому право на земельну ділянку, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та право на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування,перейшло до набувача на умовах, на яких ця ділянка належала попередньому власнику.
		З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов переконання, що ОСОБА_2 як співвласник будинковолодіння є належним відповідачем у спорі щодо поділу в натурі земельної ділянки, цільове призначення - для обслуговування цього житлового будинку, господарських будівель та споруд.
		Крім того, ОСОБА_3 рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувала.
		Незалучення особи, зазначеної в державному акті, не свідчить про порушення прав ОСОБА_2 .
		У касаційній скарзі заявник посилається також на те, що площа земельної ділянки для індивідуальної житлової забудови не може становити менше 500, 0 кв. м, тоді як загальний розмір спірної земельної ділянки становить 449, 0 кв. м, а після її поділу розмір земельної ділянки позивача становитиме 299, 0 кв. м, а відповідача - 150, 0 кв. м, що є порушенням правил чинних нормативно-правових актів.
		У пункті 6.1.32 ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування і забудова територій», затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлового-комунального господарства України від 26 квітня 2019 року № 104, передбачено, що граничний розмір площі земельних ділянок, які надаються громадянам для нового житлового будівництва, має становити не менше 150, 0 кв. м для блокованої забудови і не менше 500, 0 кв. м для індивідуальної житлової забудови.
		Зазначені Державні будівельні норми України набрали чинності 01 жовтня 2019 року.
		Втім, мінімальний розмір площі земельної ділянки враховується при її наданні громадянам для нового індивідуального житлового будівництва та не стосується питань поділу існуючого будинковолодіння й раніше сформованої (у 2001 році) спірної земельної ділянки, тому наведені доводи заявника є безпідставними.
		Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що позивач звернувся до суду за відсутності спору, оскільки такі твердження заявника спростовуються матеріалами справи та процесуальними діями ОСОБА_2 , яка під час розгляду справи судом першої інстанції просила відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 , оскаржила рішення суду першої інстанції в апеляційному та в касаційному порядку. Самий факт звернення одного зі співвласників з цим позовом та заперечення проти його задоволення іншим співвласником нерухомого майна переконливо доводить існування спору про право, який має бути вирішений судом з дотриманням принципів цивільного судочинства.
		Твердження заявника про те, що резолютивна частина рішення суду першої інстанції є відсилочною, нечіткою та незрозумілою, а відтак, на переконання ОСОБА_2 , це судове рішення не зможе бути виконаним, не є підставою для скасування законного рішення суду.
		У випадку, якщо судове рішення є незрозумілим, учасники справи, державний чи приватний виконавець можуть звернутися до суду, що ухвалив таке судове рішення, із заявою про його роз`яснення, як це визначено в статті 271 ЦПК України.
		Отже, процесуальним законодавством передбачена можливість роз`яснення змісту рішення суду як засіб усунення недоліків судового акта, який полягає в усуненні неясності судового акта і викладенні рішення суду у більш зрозумілій формі.
		У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20) про те, що виділ частки у спірному майні, що належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, лише одному з них не допускається; постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20) та постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, щодо принципу цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою; у постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 та від 15 травня 2017 року 
		у справі № 6-841цс16, відповідно до яких первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість.
		У постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20) зазначено, що поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється. Якщо спірне майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, виділ частки в цьому майні лише для позивача є неможливим, а можливий поділ цього майна в натурі між сторонами, у разі якого право спільної часткової власності на нього припиняється. Верховний Суд врахував, що у цій справі позивач пред`явив вимоги про виділ належної йому частки в праві спільної часткової власності на будинковолодіння та визначення порядку користування земельною ділянкою між співвласниками відповідно до часток у житловому будинку. Позовних вимог про поділ будинковолодіння в натурі між сторонами позивач не заявляв. Установивши, що будинковолодіння належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, апеляційний суд не врахував, що виділ частки в цьому майні лише для позивача є неможливим, у зв`язку з чим зробив помилковий висновок про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
		Натомість у справі, що переглядається, ОСОБА_1 просив поділити нерухоме майно та виділити належну йому частку в натурі. Суд першої інстанції з урахуванням приписів частини першої статті 13 ЦПК України розглянув справу в межах заявлених вимог та здійснив поділ будинковолодіння і земельної ділянки, виділивши в натурі позивачу належні йому частки у праві на нерухоме майно, також суд припинив право спільної часткової власності на спірний житловий будинок з надвірними спорудами та господарськими будівлями.
		Відтак, висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20), не суперечать висновкам судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, з огляду на відмінні фактичні обставини, а саме пред`явлення ОСОБА_1 вимоги про поділ майна, що перебуває у спільній частковій власності.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20)зроблено висновок про те, що частина перша статті 120 ЗК України (у відповідній редакції) передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. Водночас при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості потрібно враховувати те, що зазначена правова норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою права визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на зазначену нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства. При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня 2002 року, потрібно виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
		Подібні висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16. Крім того, у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15 Верховний Суд України виснував також, що володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається, насамперед, їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок. При застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, потрібно брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі. Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості незалежно користування своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам. Якщо до вирішення судом спору між співвласниками житлового будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташований будинок, господарські будівлі та споруди, не визначався або вона перебувала у користуванні співвласників і ними не було досягнуто угоди про порядок користування нею, суду при визначенні частини спільної ділянки, право користування якою має позивач (позивачі), потрібно виходити з розміру його (їх) частки у вартості будинку, господарських будівель та споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої.
		У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року 
		у справі № 6-1500цс15 зроблено висновки про те, що за змістом статті 358 ЦК України первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Вочевидь, рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. Отже, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. Втім, допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.
		У постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року 
		у справі № 6-841цс16 зроблено висновок про те, що в разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. При вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.
		У справі, що переглядається, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать наведеним заявником у касаційній скарзі висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України щодо необхідності врахування принципу цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою, а також того, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. У цій справі, обраний судом першої інстанції варіант поділу нерухомого майна враховує фактичний порядок користування співвласниками спірним майном та частки кожного зі співвласників у спільному майні. 
		Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з ухваленими судовими рішеннями, а також до необхідності здійснення переоцінки досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами попередніх інстанцій норм права.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).
		Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням браку повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду.
		Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Підстав для розподілу судових витрат немає.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
		Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді                                                                                                           С. О. Погрібний
		 
		 
		І. Ю. Гулейков
		 
		 
		О. В. Ступак

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...