Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 162/695/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: 28.04.2023. Зареєстровано: 29.04.2023. Забезпечено надання загального доступу: 01.05.2023.
Дата набрання законної сили: 27.04.2023
Номер судового провадження: 22-ц/802/12/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Справа № 162/695/21 Головуючий у 1 інстанції: Цибень О. В. Провадження № 22-ц/802/12/23    Доповідач: Бовчалюк  З. А.
		 
		 
		 
		ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		   
		27 квітня 2023 року                          місто Луцьк
		       
		Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
		головуючого - судді Бовчалюк З.А., 
		суддів - Здрилюк О.І., Карпук А. К.,
		з участю секретаря судового засідання Власюк О.С.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління гуманітарної політики Любешівської селищної ради Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу «Про відсторонення від роботи», поновлення працівника у виконанні трудових обов`язків, допуск до роботи та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, за апеляційною скаргу позивача ОСОБА_1 на рішення Любешівського районного суду Волинської області від 04 січня 2022 року,
		 
		 В С Т А Н О В И В:
		 
		ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом.
		Позовні вимоги мотивує тим, що перебуває у трудових відносинах з відповідачем, а саме працює директором Лобненського закладу дошкільної освіти «Дитячий садок «Барвінок» Любешівської селищної ради Волинської області.
		Вказує, що після 04 жовтня 2021 року неодноразово попереджалась в усній формі керівником про намір відсторонити її від роботи у зв`язку з тим, що вона відмовлялася від вакцинації проти короновірусної інфекції COVID-19, викликаної вірусом SARS-CoV-2. Про свою відмову від вакцинації інформувала керівництво в усній формі.
		Позицію про відмову від вакцинації обґрунтовує тим, що вакцина від COVID-19 не є традиційною вакциною та перебуває на стадії клінічного випробування. Фактично така вакцинація є «примусовим» медичним експериментом, оскільки жодна із винайдених вакцин не пройшла четвертої фази дослідження вивчення побічних ефектів та протипоказань. Крім цього, внесеними 19 березня 2021 року змінами в Закон України «Про лікарські засоби» звільнено від відповідальності виробника та/або власника реєстраційного посвідчення, а також інших осіб, залучених до здійснення заходів, пов`язаних із вакцинацією, за будь-які наслідки, спричинені застосуванням таких вакцин. Наказом Міністерства охорони здоров`я № 2164 від 06 жовтня 2021 року дозволено проведення клінічних випробувань лікарського засобу, призначених для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню, локалізацію та ліквідацію короновірусної хвороби COVID-19. При цьому, ні виробник вакцини, ні держава не гарантують відсутності будь-яких ускладнень або негативних наслідків після щеплення, а також не несуть відповідальності за здоров`я та життя пацієнта.
		Незважаючи на наявність законних підстав не довіряти запровадженій в Україні вакцинації та відмовлятися від будь-яких медичних втручань, наказом заступника начальника управління  начальником відділу освіти № 159-к від 08 листопада 2021 року її було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року до усунення причин, що його зумовили, без збереження заробітної плати.
		Вважає цей наказ незаконним, прийнятим без додержання усіх норм законодавства, внаслідок чого порушено її право на працю та таємницю про стан здоров`я і є прямою дискримінацією. Наказ суперечить Законам України «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", оскільки ці законодавчі акти у своїх переліках інфекційних хвороб, щеплення проти яких є обов`язковим, не доповненні щепленням від COVID-19. Вакцинація від гострої респіраторної хвороби COVID-19 є правом, а не обов`язком особи. Примусове проведення вакцинації проти COVID-19 суперечить Конституції України та чинному законодавству України. Стаття 46 КЗпП України не передбачає такої підстави для відсторонення від роботи, як відмова від проходження профілактичного щеплення проти COVID-19. Крім цього, санітарна служба не вносила подання керівництву про усунення її від роботи у зв`язку із ухиленням від обов`язкового щеплення проти інфекції, що могло слугувати підставою для відсторонення від роботи. Повідомлення роботодавця про відсторонення її від роботи фактично є повідомленням про зміну істотних умов праці, яке має бути доведене до відома працівника не пізніше ніж за два місяці. Відомості про вакцинацію стосуються стану здоров`я, тому є персональними даними і не можуть розголошуватися будь-яким способом.
		З урахуванням змінених позовних вимог, просить визнати незаконним та скасувати наказ №159-к «Про відсторонення від роботи», поновити її у виконанні трудових обов`язків та допустити до роботи на посаді директора Лобненського закладу дошкільної освіти «Дитячий садок «Барвінок» Любешівської селищної ради Волинської області, стягнути з відповідача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу та понесені судові витрати.
		Рішенням Любешівського районного суду Волинської області від 04 січня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
		В апеляційній скарзі позивач покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким її позов задовольнити.
		У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
		Сторони по справі, будучи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явились. Від позивача надійшла заява про розгляд справи без її участі. 
		Колегія суддів вважає можливим проводити розгляд справи за відсутності учасників справи відповідно до вимог ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання апеляційної інстанції не перешкоджає розгляду справи та причини неявки учасників справи суд апеляційної інстанції визнає неповажними. 
		У зв`язку з неявкою в судове засідання учасників справи фіксування судового засідання у відповідності до вимог ст. 247 ЦПК України не здійснюється.
		За змістом частин 4 та 5 ст. 268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляд справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
		Датою прийняття постанови у цій справі є 27 квітня 2023 року - дата складення повного судового рішення.
		Згідно з частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
		Дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.
		Частиною першою статті 4 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		Відповідно до вимог ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості. 
		Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 працює директором Лобненського закладу дошкільної освіти «Дитячий садок «Барвінок» Любешівської селищної ради Волинської області (а.с.44 ).
		З тексту позовної заяви вбачається, що позивач ОСОБА_1 неодноразово в усній формі повідомлялась роботодавцем про намір відсторонення від роботи у зв`язку із відмовою у вакцинації. Позивач вважає положення наказу МОЗ від 4.10.2021р. №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» незаконними, а вакцинацію проти COVID-19 називає «примусовим медичним експериментом», що ще раз підтверджує її небажання проходити вакцинацію, зазначаючи про недовіру запровадженій в Україні вакцинації проти коронавірусної інфекції та вказує про відмову від будь яких медичних втручань. Крім того зазначає, що вимога керівника надати інформацію про вакцинацію, або про протипоказання щодо неї порушує право позивача на таємницю про стан її здоров`я. 
		Відповідно до постанови КМУ№ 1236 від 9 грудня 2020 року «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - постанова КМУ№ 1236) на роботодавця покладено лише контрольну функцію, а не обов`язки по організації масової вакцинації працівників. 
		Відповідачем було вжито заходів аби довести до відома позивача інформацію про те, що вона, як працівник закладу дошкільної освіти, підлягає обов`язковій вакцинації проти COVID-19, а у випадку ухиляння чи відмови від вакцинації позивач буде відсторонений від роботи у встановленому законом порядку.
		Заступником начальника управління  начальником відділу освіти В. Кухом 08 листопада 2021 року видано наказ № 159-к про відсторонення ОСОБА_1 , директора Лобненського закладу дошкільної освіти «Дитячий садок «Барвінок» Любешівської селищної ради, від роботи з 08 листопада 2021 року до усунення причин, що його зумовили без збереження заробітної плати.
		Вказаний наказ виданий відповідно до ст.46 КЗпП України, ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236.
		Позивач ОСОБА_1 08 листопада 2021 року ознайомлена з даним наказом про що свідчить її підпис (а.с. 42).
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції свої висновки мотивував тим, що ОСОБА_1 є працівником закладу освіти, а тому підлягає обов`язковій вакцинації, від проведення якої відмовилась, і медичного висновку про наявність у неї протипоказань до вакцинації проти COVID-19 не надала, а тому наявні підстави для висновку про правомірність дій відповідача, який відсторонив останню від роботи без збереження заробітної плати. Право позивача на працю у дошкільному навчальному закладі було тимчасово обмежено у зв`язку з ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19. Однак втручання у вказані права позивача ґрунтується на законі і є необхідним для захисту здоров`я учасників освітнього процесу. Досягнення цієї цілі є пріоритетним та виправдовує втручання у право позивача на повагу до приватного життя та право на працю. Тому втручання у право позивача на працю ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві.
		Однак з такими висновками суду не можна погодитись.
		У статті 3 Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
		Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		Стаття 27 Конституції України гарантує кожній людині невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави  захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.
		Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Відповідно до частин третьої, четвертої статті 284 Цивільного кодексу України надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
		Одним з основних принципів охорони здоров`я в України згідно зі статтею 4 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства про охорону здоров`я України» (далі  Закон № 2801-XII) є дотримання прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров`я та забезпечення пов`язаних з ними державних гарантій.
		У статті 10 Закону № 2801-XII передбачено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, серед яких, зокрема, передбачено: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.
		За частиною першою статті 43 Закону № 2801-XII для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цього Закону пацієнта.
		12 травня 2000 року набув чинності Закон № 1645-III «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі  Закон № 1645-III), який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.
		У статті 1 цього Закону визначено, що:
		 протиепідемічні заходи  це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій;
		 профілактичні щеплення  введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.
		Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-III передбачено, що профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження  засвідчити це актом у присутності свідків.
		У пункті 5 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу МОЗ України 11 серпня 2014 року № 551), зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 13 жовтня 2014 року за № 1238/26015, передбачено, що щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу МОЗ України від 11 серпня 2014 року № 551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку.
		Щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 відповідно до вимог Закону № 1645-III не є обов`язковим та до календаря профілактичних щеплень в Україні не включене.
		Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 20212022 роках, затвердженою наказом МОЗ України від 24 грудня 2020 року № 3018 (у редакції наказу МОЗ України 09 лютого 2021 року № 213), встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп (абзац про добровільність щеплення від COVID-19 з Дорожньої карти виключено тільки 27 жовтня 2021 року наказом МОЗ України № 2362, проте відповідні зміни в Закон № 1645-ІІІ не вносилися).
		У пунктах 7.3.1, 7.3.2 своєї Резолюції 2361 (2021) від 27 січня 2021 року «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» Парламентська асамблея Ради Європи закликає та рекомендує інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не може зазнавати політичного, соціального чи іншого тиску для проходження вакцинації, а також забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації за те, що не пройшов вакцинацію.
		Відповідно до статті 2 Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину від 04 квітня 1997 року інтереси та благополуччя окремої людини превалюють над виключними інтересами всього суспільства або науки.
		Будь-яке втручання у сферу здоров`я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Такій особі заздалегідь має бути надана відповідна інформація про мету і характер втручання, а також про його наслідки та ризики (стаття 5 зазначеної Конвенції).
		У рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що питання обов`язкової вакцинації зачіпає права, окреслені статтею 8 Конвенції. Фізична цілісність особи охоплюється поняттям «приватне життя», захищеним статтею 8 Конвенції, про що зазначено в рішенні за справою «X та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands) від 26 березня 1985 року. Також суд підкреслив, що тілесна цілісність особи стосується найінтимніших аспектів приватного життя людини й що обов`язкове медичне втручання, навіть якщо воно має незначне значення, є втручанням у це право. Своєю чергою обов`язкова вакцинація  як примусове лікування  означає втручання в право на повагу особистого життя, яке містить фізичну й психологічну цілісність людини, як це гарантується пунктом 1 статті 8 (рішення ЄСПЛ у справах «Сальветті проти Італії» (Salvetti v. Italy) від 09 липня 2002 року, «Маттер проти Словацької Республіки» (Matter v. the Slovak Republic) від 07 липня 1999 року).
		Свобода розсуду у сфері політики охорони здоров`я була підкреслена в контексті скарг стосовно доступу до певних форм медичного лікування у справі «Христозов та інші проти Болгарії» (Hristozov and оthers v. Bulgaria) (заяви № 47039/11 і 358/12, ЄСПЛ, 2012), у якій ідеться про свободу розпоряджатися власним тілом і свободу від медичного втручання без згоди (негативні права).
		Отже, в Україні відсутній закон, яким би встановлювалась обов`язковість щеплення від SARS-CoV-2, що підтверджено, зокрема, у частині першій статті 12 Закону № 1645-ІІІ.
		Запровадження такої вакцини обов`язковою у прийнятій Кабінетом Міністрів України Постанові № 1236 не свідчить про наявність такого законодавства, оскільки жодний закон не наділяє Кабінет Міністрів України повноваженням у вказаній сфері, оскільки центральний орган виконавчої влади може встановлювати лише порядок виконання норми закону, але не визначати самого переліку обов`язкових щеплень.
		Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).
		Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).
		Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).
		Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що: 
		«нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.
		За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».
		Застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. 
		Суд не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.
		Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
		Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (провадження № К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 (провадження № 61-6307св20).
		З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті)».
		У справі, що переглядається при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилався на те, що її відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати у зв`язку з відсутністю щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 є незаконним та таким, що порушує її право на працю.
		Як встановлено судом першої інстанції, позивач перебувала у трудових відносинах з відповідачем на посаді директора Лобненського закладу дошкільної освіти «Дитячий садок «Барвінок» Любешвської селищної ради Волинської області. 08 листопада 2021 року видано наказ № 159-к про відсторонення ОСОБА_1 , директора Лобненського закладу дошкільної освіти «Дитячий садок «Барвінок» Любешівської селищної ради, від роботи з 08 листопада 2021 року до усунення причин, що його зумовили без збереження заробітної плати.
		Відмовляючи у задоволенні позову суд не врахував, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи, не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ОСОБА_1 трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, або можливості організації для позивача дистанційної роботи. Суд не встановив жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи. Позивач працює на посаді директора дошкільного закладу. Відповідно до Статуту закладу дошкільної освіти, а також посадової інструкції директора вбачається, що до повноважень позивача відноситься здійснення керівництва і контроль за діяльністю дошкільного навчального закладу та ця посада не вимагає постійного контакту з працівниками садочка, а також дітками.
		Пунктом 3.1. статуту передбачено, що заклад дошкільної освіти працює за 5-ти денним робочим тижнем протягом 3 годин. Режим роботи закладу дошкільної освіти встановлюється його засновником, який має право змінювати режим роботи закладу відповідно до потреб громадян, інших об`єктивних обставин (п. 3.2) Щоденний графік роботи груп закладу дошкільної освіти визначається директором згідно із затвердженим режимом роботи.
		Наказом №1-од від 04.04.2019 року встановлено у Лобненському ЗДО «Дитячий садок» «Брарвінок» відповідний режим роботи: понеділок-п`ятниця - робочі дні з 14.00 до 17.00 год. ; субота, неділя, святкові - вихідні дні. 
		З врахування положень Статуту дошкільного закладу, встановленого наказом режиму роботи та беручи до уваги управлінські, контрольні та звітні обов`язки директора закладу, що визначені її посадовою інструкцією, робота ОСОБА_1 могла бути організована таким чином, що позивач не перебувала б у прямому контакті ні з працівниками, ні з дітками та їх батьками. 
		Графік роботи, в якому б не співпадали години роботи директора, основного персоналу та діток, що відвідували заклад, могли б мати місце до закінчення карантинних обмежень. 
		Такий підхід роботодавця до індивідуального графіку у дошкільному закладі забезпечив би право позивача на працю та дотримання її поглядів, щодо втручання в її організм та анулював контактність не вакцинованої особи з дітьми та вакцинованим персоналом. 
		Суд першої інстанції не встановив жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, такі факти не були встановлені під час апеляційного перегляду даної справи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.
		Відповідач заперечуючи позовні вимоги у повному обсязі, не надав суду першої інстанції жодних доказів, які б свідчили про контактність ОСОБА_1 при виконанні нею своїх посадових обов`язків з персоналом закладу або ж дітками. 
		Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач не надав графіку робочого часу позивача, який би міг свідчити про соціальні контакти ОСОБА_1 на робочому місці. 
		Враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, суд не збирає доказів, а розглядає справу виключно за доказами , що подані кожною із сторін. 
		Роботодавець не ініціював альтернативної форми роботи для ОСОБА_1 , з врахуванням специфіки її трудових обов`язків, зокрема дистанційної роботи, з метою збереження гарантованого Конституцією права на працю та права на повагу до приватного життя . 
		Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої ОСОБА_1 у зв`язку з чим наказ Управління гуманітарної політики Любешівської селищної ради від 08 листопада 2021 року № 159-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » підлягає визнанню незаконним та скасуванню.
		Не підлягає до задоволенню позовна вимога про допущення позивача до роботи. Оскільки апеляційним судом встановлено, що наказом від 01 березня 2022 року № 48-к ОСОБА_1 допущено до виконання трудових обов`язків на посаді директора дошкільного закладу з 02 березня 2022 року до завершення воєнного стану в Україні, а тому на даний час дана обставина відпала.
		Враховуючи ту обставину, що відсторонення позивача ОСОБА_1 від роботи є незаконним, тому вона має право на компенсацію втраченої частини заробітної плати.
		При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).
		Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.
		Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи, він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19.)
		Розмір середньоденної заробітної плати позивача за останні два місяці роботи становить 230, 37 гривень, що стверджується довідкою Управління гуманітарної політики Любешівської селищної ради № 962 від 25 листопада 2021 року ( а.с. 46).
		Наказом від 01 березня 2022 року Управління гуманітарної політики Любешівської селищної ради ОСОБА_1 допущено до виконання трудових обов`язків на посаді директора дошкільного закладу з 02 березня 2022 року.
		Виходячи з наведеного, період відсторонення позивача від роботи слід обраховувати з 08 листопада 2021 року по 02 березня 2022 року. Кількість робочих днів за цей період становить 79 днів. 
		Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу за час відсторонення позивача від роботи складає: 230 грн 37 коп. (середньоденна заробітна плата за два місяці перед відстороненням) х 79 днів (робочі дні за період з 08 листопада 2021 по 01 березня 2022 року) = 18199 грн 23 коп.
		Отже, з відповідача на користь позивача ОСОБА_1 підлягає стягненню 18199 грн 23 коп. середнього заробітку за час відсторонення від роботи.
		Оскільки висновки суду першої інстанції про відмову в позові зроблені без належного з`ясування дійсних обставин справи, дослідження та оцінки наданих сторонами доказів, з неправильним застосуванням норм матеріального права, то згідно зі статтею 376 ЦПК України це є підставою для скасування рішення суду.
		Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, у зв`язку із задоволенням позовної заяви та апеляційної скарги із відповідача на користь позивача необхідно стягнути сплачений нею судовий збір у розмірі 4540 грн (1816 грн за подання позовної заяви + 2724 судовий збір за подання апеляційної скарги.) 
		Керуючись ст. ст. 268 ч. ч. 4, 5, 367, 369, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, суд 
		 
		 У Х В А Л И В :
		 
		Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1  задовольнити частково.
		Рішення Любешівського районного суду Волинської області від 04 січня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
		Позов задовольнити частково.
		Визнати незаконним і скасувати наказ Управління гуманітарної політики Любешівської селищної ради від 08 листопада 2021 року № 159-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ».
		Стягнути з Управління гуманітарної політики Любешівської селищної ради Волинської області на користь ОСОБА_1 18199, 23 гривень середнього заробітку за час відсторонення від роботи з 08.11.2021 року по 02.03.2022 року.
		Стягнути з Управління гуманітарної політики Любешівської селищної ради Волинської області на користь ОСОБА_1  4540 гривень судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. 
		 
		Головуючий  суддя 
		 
		Судді
		 
		 
		Виготовлено з автоматизованої системи документообігу суду
		Постанова набрала законної сили 27 квітня 2023 року
		Помічник судді С.В. Мулярчук
		Дата засвідчення копії: 27 квітня 2023 року

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...