Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 509/2952/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: 20.06.2023. Зареєстровано: 20.06.2023. Забезпечено надання загального доступу: 22.06.2023.
Дата набрання законної сили: 20.07.2023
Номер судового провадження: 2/509/1663/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Справа № 509/2952/23
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		19 червня 2023 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі : 
		головуючого судді Гандзій Д.М.,
		при секретарі Задеряка Г.М.
		розглянувши в підготовчому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з батьком та відібрання дитини у матері без позбавлення батьківських прав, для проживання дитини разом із батьком, у зв`язку з самостійним вихованням дитини батьком без участі матері ,-
		ВСТАНОВИВ :
		30 травня 2023 року позивач ОСОБА_1 , звернувся до суду з даним позовом, в якому просив суд, розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , (дошлюбне прізвище « ОСОБА_2 »), ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований Овідіопольським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, актовий запис № 4 від 09.01.2016 року. Визначити місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем його проживання, а саме за адресою: АДРЕСА_1 . Відібрати неповнолітню дитину  ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 від матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини  ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем його проживання, а саме за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з самостійним вихованням дитини батьком без участі матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		Позов мотивований тим, що 09 січня 2016 року між позивачем та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, про що в книзі актів цивільного стану зареєстровано відповідний запис за номером № 4 від 09.01.2016 року. Шлюб зареєстрований Овідіопольським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області.
		Від шлюбу сторони мають малолітню дитину - сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
		На протязі останніх років сімейне життя між ними поступово погіршувалося, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення між нами шлюбних відносин. Кожен з них має протилежні погляди на шлюб, сім`ю. На даний момент ведення між ними спільного господарства припинено. Позивач з відповідачкою знаходжуся в напружених стосунках, примирення неможливе.
		За глибоким переконанням позивача подальшого сенсу підтримувати сімейні відносини немає. Подальше спільне проживання та збереження шлюбу неможливі. Досить тривалий час син ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 проживає разом позивачем. Позивач займається його вихованням та утриманням, повністю забезпечує усі витрати на нормальне життя. За адресою позивача для дитини створені належні умови для проживання. Позивач вважає, що проживання дитини за його місцем проживання, а саме АДРЕСА_1 , належним місцем проживання його дитини. Протягом останнього часу, син проживає із позивачем, де той, повністю самостійно утримує його, забезпечую не тільки харчуванням та одягом, але і повністю за власний кошт оплачу усе, що потребує дитина даного віку, оскільки спільне проживання з відповідачкою не склалося через відсутність взаєморозуміння, розходження поглядів на сімейні відносини та сімейні цінності, внаслідок чого почали виникати непорозуміння та сварки, що призвело до того, що вони почали проживати окремо. Їх шлюб носить формальний характер.
		Ухвалою суду від 31.05.2023 р. відкрито провадження по справі та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження зі стадії підготовчого судового засідання на 19.06.2023 р. о 09:00 год. (а.с. 17). 
		В підготовче судове засідання позивач не з`явився, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки не повідомив, однак у своєму позові, повністю підтримав свій позов, який просив задовольнити та розглянути справу у його відсутність (а.с. 20).
		Відповідачка в підготовче судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, причини неявки не повідомила, надіславши до суду письмову заяву, в якій повністю визнала позов та проханням про слухання справи за її відсутності (а.с. 19, 21).
		З урахуванням вимог ч. 3 ст. 200 ЦПК України, відповідно до якої, за результатами розгляду підготовчого провадження, суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем, суд вважає необхідним ухвалити рішення в підготовчому судовому засіданні.
		Дослідивши письмові матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.
		Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
		Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
		Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
		У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
		Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
		Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
		Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
		Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
		Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
		Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
		Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
		Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.
		Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. 
		Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
		Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
		Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
		Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
		Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду - є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Відповідно до п. 3 ст. 9 «Конвенції про права дитини» від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
		Статтею 150 Сімейного Кодексу України передбачено, що батьки зобов`язані піклуватися про здоров?я дитини, її фізичний, духовний, моральний розвиток, забезпечити здобування дитиною певною загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, батьки зобов`язані поважати дитину. 
		Умовами статті 19 СК України передбачено, що рішення органу опіки та піклування є обов`язковим до виконання, якщо протягом 10 днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 1 ст. 170 цього Кодексу. При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним - обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
		Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини з огляду на те, що відповідно до ст. 212 ЦПК України, суд не пов`язаний висновками певних органів, експертів та оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні заявлених у справі доказів та обставин справи. Жоден доказ, у тому числі і висновок органу опіки та піклування, не має для суду наперед встановленої сили. Отже, суд може не погодитись із даним висновком і не взяти його до уваги. 
		             Статтями 141,142,150 СК України передбачено - мати, батько мають рівні права та обов?язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Діти мають рівні права та обов`язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою. Батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток та забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї.
		Статтями 151,153 СК України встановлено - батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини та право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам, а також мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
		Згідно із ст. 155 СК України - здійснення батьками своїх прав та виконання обов?язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
		У відповідності з ч. 2 та 3 ст. 157 СК України, той з батьків хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
		Частиною 1 статті 160 СК України передбачено - місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
		Згідно із ст. 161 СК України - якщо матір та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом. При вирішенні спору щодо місця проживання дитини, суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Суд не може передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, може своєю аморальною поведінкою зашкодити розвиткові дитини.
		Статтею 162 СК України передбачено, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення - суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
		Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини - зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.
		Частина 1 ст. 170 СК України врегульовує випадки, в яких суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків, не позбавляючи їх батьківських прав, а згідно із ч. 3 цієї статті, якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд може постановити рішення про повернення їм дитини. Для цього батьки повинні довести, що причини, які стали підставою для відібрання дитини, відпали, а судам необхідно перевіряти доводи сторін щодо наявності інших підстав, передбачених ст. 170 СК України, для відібрання дитини, які можуть свідчити про існування перешкод для повернення дитини її батькам. У протилежному випадку створюватимуться умови для безпідставної передачі дитини її батькам та наступного вирішення питання про повторне її відібрання, що порушуватиме справедливу рівновагу між інтересами батьків та дітей.
		В своїй Постанові від 9 вересня 2020 року у справі № 400/936/18 (провадження № 61-9444св19) Верховний Суд дійшов висновку, що дитина не може бути повернута одному з батьків, коли існує загроза їй або умови проживання з цим з батьків є небезпечними для її життя, здоров`я і морального виховання.
		Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій, всупереч вимогам процесуального закону, не надали належної оцінки доводам та не оцінили надані відповідачем докази про те, що позивачка не створила умови для проживання дітей та що в неї відсутні можливості для належного матеріального утримання дітей.
		При цьому, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
		Відповідно до п. 3 ст. 9 «Конвенції про права дитини» від 20.11.1989 р., ратифіковану Постановою ВРУ № 789-ХІІ від 27.02.1991 р. - держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли суперечить найкращим інтересам дитини. 
		У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю. 
		Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім?ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання, виховання.
		Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з`являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання, її виховання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди. 
		Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції, згідно з якою Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
		Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.
		З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
		Стаття 51 Конституції України передбачає що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. 
		Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
		Відповідно до ст. 52 Конституції України - діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
		У свою чергу, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Проживання їх окремо від дитини - не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини (ст. 141 СК України).
		Статтями 15,15 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.
		Відповідно до ст.ст. 8,12 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
		Частиною 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, дата набуття чинності для України 27 вересня 1991 року) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
		Згідно з ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини ст.ст. 7,141,159 СК України випливає, що при вирішенні спору щодо участі у вихованні та порядку зустрічей з дитиною того з батьків, хто проживає окремо від дитини, судом мають враховуватися передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини.
		Практику ЄСПЛ у сфері захисту прав дитини слід розглядати з урахуванням принципів правового статусу дитини. Виділяють принципи правового статусу дитини, які випливають з міжнародно-правових документів, перш за все, з Конвенції про права дитини 1989 р., та якими є: рівноправність дітей (ст. 2); неприпустимість будь-яких форм дискримінації (ст. 2); пріоритет інтересів дитини при вирішенні будь-якого питання, що стосується дітей, так званий принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини (ст. 3); принцип забезпечення захисту і турботи про благополуччя дитини (ст. 5); невід`ємність і пріоритет права на життя (на держави покладається обов`язок забезпечити їх виживання і розвиток, ст. 6); право дитини висловлювати свою думку, викладати інформацію про свої проблеми (діти мають право бути почутими, ст. 12-15); принцип збереження індивідуальності дитини (ст. 8); неприпустимість катувань та інших жорстоких, нелюдських і принижуючих гідність видів поводження і покарання (ст. 37 а); принцип відповідальності батьків за виховання і розвиток дитини (ст. 18). 
		ЄКПЛ проголосила принцип верховенства права і зобов`язання договірних сторін дотримуватися прав людини. Комплекс прав, закріплених ЄКПЛ, можна розділити на дві підсистеми: 1) права, що належать кожній людині від народження (життя, свобода, особиста недоторканність); 2) права, набуті з настанням певного віку (справедливий судовий розгляд у кримінальній справі, вступ до шлюбу). Окремою підсистемою можна розглянути перелік заборон, виконання яких гарантує реалізацію прав, закріплених в ЄКПЛ (заборона дискримінації, катувань, жорстокого поводження, рабської праці). У тексті ЄКПЛ практично відсутні норми, присвячені захисту прав дітей (за винятком, наприклад, положень про особливий статус неповнолітніх у статтях 5-6), однак обсяг більшості наданих нею прав такий, що ними може користуватися будь-яка людина, незалежно від вікових або інших характеристик. У зв`язку з цим ЄСПЛ, розглядаючи справи, де мало місце порушення прав дітей, посилається на норми ЄКПЛ як базовий документ. 
		На сьогодні наявні численні рішення ЄСПЛ щодо питань, які пов`язані із захистом прав дитини, ґрунтуються як на положеннях Європейської конвенції про захист прав людини, Загальної декларації прав людини, так і на положеннях Конвенції про права дитини. В ході огляду практики ЄСПЛ виявлено кілька типових ситуацій, де заявники не отримали адекватного правового захисту всередині своєї держави. 
		Традиційно велика увага приділяється ЄСПЛ справам, пов`язаним з визначенням місця проживання дитини, а також з реалізацією права на спілкування з нею не тільки батьків, але й інших родичів: дідусів, бабусь. Принцип 6 Декларації прав дитини, проголошеної Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 р. передбачає, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому разі в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір`ю.
		11 липня 2017 року Європейським Судом з прав людини було винесено рішення у справі «М.С. проти України», у якому було встановлено порушення Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка гарантує право на повагу до приватного та сімейного життя і яка охоплює як кримінальну сферу (проведення належного розслідування щодо застосування насильства до дитини), так і цивільну сферу щодо визначення місця проживання дитини. Суд вважав, що аналіз, проведений національними судами до прийняття рішення про те, що донька заявника мала жити з матір`ю, недостатньо обґрунтований. Тому, незважаючи на широку свободу розсуду, надану національній владі в галузі опіки над дітьми, причини, які вони приводять для їх вирішення, не можуть вважатися «відповідними та достатніми». 
		Оцінюючи пропорційність втручання, Суд повторив свої загальні принципи щодо того, що при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 76). Цікавим є аналіз про те, що до конфлікту між батьками дитина завжди проживала в квартирі заявника, де у неї була стабільна обстановка. Подальший переїзд дитини порушив стабільність повсякденного життя дитини: їй довелось жити в новому будинку в іншому житловому районі, і їй довелось відвідувати нову установу й спілкуватися з новими людьми, що оточували її. У момент цивільного спору мати знову переїхала, де вона жила в іншій квартирі, що знов було новим середовищем, яке дитина мала прийняти. Важливо, що Європейський Суд звернув увагу, що рішення судів не свідчать, що будь-яке з цих питань було належним чином розглянуто (пункт 83). Заслуговує на увагу та обставина, що бабуся і дідусь становили важливу частину сімейного життя дитини, проте цей факт не розглядався судом першої інстанції. Апеляційний суд лише зазначив, що роль батьків у вихованні дитини важливіша, ніж роль бабусь і дідусів. Хоча Європейський Суд згоден з цим спостереженням. Він вважає, що в конкретних обставинах цієї справи таке твердження було недостатнім, оскільки залишилося незрозумілим, яким чином таке загальне спостереження відповідало індивідуальному становищу дитини заявника і чи було відібрання дитини від бабусі та дідуся таким, що спричиняло шкоду інтересам дитини (пункт 84). В окремій думці суддя Карло Ранзоні від Ліхтенштейну охарактеризував ситуацію, що притаманна українській судовій практиці, та підкреслив, що в цьому випадку національні суди, схоже, розробили методологію, засновану на принципі, який тягне за собою «презумпцію на користь матері» в справах по догляду за дитиною, тобто що дитина повинна жити з матір`ю, що може бути спростовано у випадках, де існували «виняткові обставини». Використовуючи цю презумпцію, національні суди обмежили сферу своїх зусиль щодо встановлення фактів, в основному прагнучі встановити, чи були «виключні обставини». Відповідно, у відсутності «виключних обставин» суди відмовилися від подальшої оцінки всіх інших непередбачуваних обставин, які могли б мати стосунок до вирішення спірного питання, зазначивши також, що презумпція на користь матері в справах щодо дітей не підтверджується на рівні ООН, що випливає з Декларації або прецедентної практики Європейського Суду, а також не відповідає позиції Ради Європи та більшості держав - членів Ради Європи. Суддя зазначив, що Європейський Суд повторював, що існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини можуть, залежно від їх характеру та серйозності, перевищувати інтереси батьків. Суд також підкреслив, що батьки в принципі повинні мати рівні права в спорах про утримання дітей, і не приймає ніяких презумпцій, заснованих на залежності від статі одного з батьків. Як ілюстрацію прикладів, крім практики Європейського Суду, наведено посилання на рішення Палати лордів та Резолюцію Ради Європи 2079 (2015). Як підсумок, суддя Ранзоні підкреслив, що принцип, викладений у Декларації ООН - не може вважатися проблематичним сам собою, за умови, що він не порушує процес прийняття рішень щодо визначення найкращих інтересів дитини. Однак саме це і відбулося в даному випадку. Через презумпції на користь матері національні суди зменшили рамки своєї оцінки, обмежилися встановленням відсутності «виняткових обставин» і відмовилися від вивчення подальших обставини, які були б визначальними для того, щоб забезпечити найкращі інтереси дитини. Отже, важливим є окреме виділення спірної проблеми, характерної для України, а саме існування «презумпції на користь матері» в питаннях виховання дитини описано підхід національних судових інституцій і звернуто увагу з посиланням на відповідні міжнародні стандарти, на його неправильності. 
		За практикою ЄСПЛ, з урахування того, що слугує найкращим інтересам дитини, має вирішальне значення в кожній справі такого типу («Ельшольц проти Німеччини»). Наразі існує широкий консенсус на підтримку ідеї того, що в усіх рішеннях щодо дітей мають переважати їхні найкращі інтереси («Нойлінґер і Шурук проти Швейцарії»). При визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два фактори: по-перше, збереження її зв`язків з сім`єю, окрім випадків, коли доведено, що сім`я непридатна або явно дисфункціональна; і по-друге, забезпечення її розвитку в безпечному, надійному і стабільному середовищі та в середовищі, що не є дисфункціональним («Мамчуп проти України»).
		        В окремій думці у справі «М.С. проти України», суддя Карло Ранзоні наголошує, що, згідно з позицією ЄСПЛ, батьки повинні мати рівні права в спорах про опіку («Зоммерфельд проти Німеччини») і що найкращі інтереси дитини, залежно від їхнього характеру і серйозності, можуть переважати інтереси батьків («Сахін проти Німеччини»).
		Слід зазначити і те, що Велика Палата Верховного Суду України змінила судову практику у спорах про визначення місця проживання дитини, відступивши від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6- 2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст. 161 СК України та принципу Декларації прав дитини про обов`язковість брати до уваги принцип цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю. Судді Великої Палати ВС вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року .(постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/1 б-ц).
		Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кобець проти України» (заява № 16437/04, п.43, 14 лютого 2008 року) суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), п.282). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.
		Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 03.07.2014 року у справі «Мала проти України» (Заява № 4436/07) у п.47-49 наголосив, що статтею 6 Конвенції гарантується право на справедливий розгляд справи, нею не встановлюється жодних правил щодо прийнятності доказів або способу, у який вони повинні бути оцінені, що, таким чином, є у першу чергу предметом регулювання національного законодавства та національних судів (див. рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garsia Ruiz v. Spain) [ВП], заява № 30544/96, п. 28, ECHR 1999-1). Аналогічним чином, у першу чергу саме національні органи влади, зокрема суди, мають тлумачити національне право, а Суд не замінить своє тлумачення їхнім за відсутності свавільності. З урахуванням вищезазначеного Суд все одно має переконатися у тому, чи були справедливими процедури у їхній сукупності, включаючи спосіб, у який приймалися докази та процесуальні рішення (див. рішення від 15 червня 2004 року у справі «Таммінен проти Фінляндії» (Tamminen v. Finland), заява № 40847/98, п. 38).
		Таким чином, ключовим для концепції справедливого розгляду справи як у цивільному, так і кримінальному провадженні є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін (див. рішення у справі «Стіл та Морріс проти Сполученого Королівства» (Steel and Morris v. the United Kingdom), заява № 68416/01, п.59, ECHR 2005-11). Принцип рівності сторін вимагає «справедливого балансу між сторонами», і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом (див. рішення від 26 травня 2009 року у справі «Бацаніна проти Росії» (Batsanina v. Russia), заява № 3932/02, п. 22). Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті б Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року).
		Суд встановив і це підтверджується матеріалами справи, що 09 січня 2016 року між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, про що в книзі актів цивільного стану зареєстровано відповідний запис за номером № 4 від 09.01.2016 року. Шлюб зареєстрований Овідіопольським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, що підтверджується свідоцтвом про шлюб (а.с. 7).
		На протязі останніх років сімейне життя між ними поступово погіршувалося, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення між нами шлюбних відносин. Кожен з них має протилежні погляди на шлюб, сім`ю. На даний момент ведення між ними спільного господарства припинено. Позивач з відповідачкою знаходжуся в напружених стосунках, примирення неможливе.
		З позову вбачається, що у позивача з відповідачкою, у шлюбі народився син:  ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , досить тривалий час син ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 проживає разом позивачем. Позивач займається його вихованням та утриманням, повністю забезпечує усі витрати на нормальне життя. За адресою позивача для дитини створені належні умови для проживання. Позивач вважає, що проживання дитини за його місцем проживання, а саме АДРЕСА_1 , належним місцем проживання його дитини. Протягом останнього часу, син проживає із позивачем, де той, повністю самостійно утримує його, забезпечую не тільки харчуванням та одягом, але і повністю за власний кошт оплачу усе, що потребує дитина даного віку, оскільки спільне проживання з відповідачкою не склалося через відсутність взаєморозуміння, розходження поглядів на сімейні відносини та сімейні цінності, внаслідок чого почали виникати непорозуміння та сварки, що призвело до того, що вони почали проживати окремо.
		Відповідно до правового режиму воєнного стану, введеного в Україні відповідно до Указу Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, Указу Президента України №133/2022 від 14.03.2022, затвердженого Законом України від 15.03.2022 № 2119-ІХ, Указу Президента України №259/2022 від 18.04.2022, затвердженого Законом України від 21.04.2022 № 2212-ІХ, Указу Президента України №341/2022 від 17.05.2022, затвердженого Законом України від 22.05.2022 № 2263-ІХ, Указу Президента України № 573/2022 від 12.08.2022, затвердженого Законом України від 15.08.2022 № 2500 - ІХ, Указу Президента України № 757/2022 р. від 07.11.2022 р.
		Така ситуація негативно впливає на психологічне життя їхнього сина ОСОБА_1 та є реальною загрозою здоров`ю, життю, психічному стану та моральному вихованню дитини, яка на сьогодні бажає проживати разом з батьком (позивач), відчуваючи в його особі постійну безпеку та захищеність з огляду на психологічний стан малолітньої дитини.
		Згідно з практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (див. вищенаведене рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garsia Ruiz v. Spain), п. 26 із подальшими посиланнями).
		Таким чином, проживання малолітньої дитини разом з позивачем, до якого дитина має прихильність, відповідає її інтересам, так як позивач має можливість забезпечити своїй малолітнього сина ОСОБА_1 належні умови проживання, повного мірою займатися вихованням дитини, чого відповідачка забезпечити не в змозі з підстав, описаних вище. Разом з тим, позивач не чинитиме жодних перешкод для спілкування відповідачки із донькою і готовий зі свого боку усіма силами сприяти тому, щоб дитина не була позбавлення піклування матері. У зв`язку з чим, суд погоджується з позицією позивача, яка ґрунтується на вимогах ст.ст. 162,170 СК України щодо відсутності підстав для позбавлення батьківських прав відповідачки, у якої слід відібрати дитину для передачі її позивачу, як батькові дитини.
		Відповідно до пункту 72 порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.200 № 866 «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов`язаної із захистом прав дитини» - береться до уваги ставлення батьків до виконання батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, стан здоров`я дитини та інші обставини, що мають істотне значення. Місце проживання дитини не може бути визначене з тим із батьків, який не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або вживає наркотичні засоби, своєю поведінкою може зашкодити здоров`ю та розвитку дитини.
		Принципом 6 Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона має, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю.
		Враховуючи вищевикладене суд дійшов висновку про обґрунтованість позову, який слід задовольнити повністю і враховуючи згоду з позовом відповідачки, суд, в даному випадку, вважає недоцільним отримання відповідного висновку від органу опіки та піклування в порядку ст. 19 СК України, з розв`язання спору щодо місця проживання дитини, враховуючи згоду матері дитини з позовом у повному обсязі. 
		Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,174,200,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 19,141,142,150-153,155,157-159,160,170,161,162 СК України, Конвенцією про права дитини від 20.11.1989 р. (ратифікованої Україною 27.02.1991 р., дата набуття чинності для України 27.09.1991 р.), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 52 Конституції України, Законом України «Про охорону дитинства», практикою ЄСПЛ, ЄКПЛ, суд, -
		ВИРІШИВ :
		1. Позов  ОСОБА_1 до  ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з батьком та відібрання дитини у матері без позбавлення батьківських прав, для проживання дитини разом із батьком, у зв`язку з самостійним вихованням дитини батьком без участі матері - задовольнити ;
		2. Розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , (дошлюбне прізвище « ОСОБА_2 »), ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований Овідіопольським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, актовий запис № 4 від 09.01.2016 року.
		3.Визначити місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем його проживання, а саме за адресою: АДРЕСА_1 . 
		4. Відібрати неповнолітню дитину  ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 від матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини  ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем його проживання, а саме за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з самостійним вихованням дитини батьком без участі матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		 
		Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		Повний текст рішення складено та підписано 19.06.2023 р.
		Суддя                                                 Гандзій Д.М.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...