Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/7613/22-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 13.09.2023. Забезпечено надання загального доступу: 14.09.2023.
Дата набрання законної сили: 05.09.2023
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		05 вересня 2023 року місто Київ
		Справа 757/7613/22
		Апеляційне провадження № 22-ц/824/952/2023
		Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
		Головуючого судді:                     Желепи О.В.,
		суддів:                                        Мазурик О.Ф., Немировської О.В.
		за участю секретаря судового засідання Ковальової В.О. 
		розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє - адвокат Цикалевич Володимир Миколайович на рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня 2022 року (ухвалено у складі Вовк С.В.) 
		у справі за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України, про зобов`язання виплатити грошову компенсацію за не використані дні щорічної основної відпустки та середній заробіток за час затримки розрахунку
		 
		ВСТАНОВИВ:
		У лютому 2022 року позивач  ОСОБА_1  звернувся до Печерського районного суду міста Києва із позовом про зобов`язання відповідача виплатити грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 01 березня 2013 року по 27 листопада 2014 року та середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, стягнути з відповідача судові витрати.
		 
		Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що ОСОБА_1 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України 7 скликання ОСОБА_2 з 01 березня 2013 року по 27 листопада 2014 року без поширення дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи позивач не використав 52 календарних днів щорічної основної відпустки. Апарат Верховної Ради України відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку.
		Позивач стверджує, що чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України, а тому був вимушений звернутись із вказаним позовом для захисту своїх прав. 
		 
		Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
		 
		Не погодившись з таким рішенням ОСОБА_1 , в інтересах якого діє - адвокат Цикалевич В.М. подав апеляційну скаргу, в якій не погоджується з рішенням суду першої інстанції, просить його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
		Вказує, що рішення суду першої інстанції є протиправним, прийнято з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та неправильним застосуванням норм матеріального права.
		Зазначає, що позивачу невідома конкретна сума компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку, яка повинна бути йому присуджена, а тому позивач в межах чинного законодавства просить суд зобов`язати відповідача здійснити такий розрахунок, оскільки це є дискреційними повноваженнями відповідача.
		Вказує, що розрахунок середнього заробітку відноситься до дискреційних повноважень відповідача і спір щодо його розміру відсутній, а тому позивачем обрано такий спосіб захисту своїх прав, а також з урахуванням вищезазначених повноважень відповідача в цій частині, позивач не зобов`язаний здійснювати розрахунок загальної суми середнього заробітку, оскільки не звертається до суду з такою вимогою як стягнення конкретної суми.
		Звертає увагу суду, що вказаний спосіб захисту порушеного права позивача узгоджується з Постановою Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №826/8319/16, а саме, те що визначення конкретної суми грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічних відпусток, яка підлягає нарахуванню та виплаті позивачу, є дискреційними повноваженнями відповідача.
		Вказує, що суд першої інстанції у своєму рішенні погодився із доводами позивача про те, що чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України, таким чином оскаржуваним рішенням встановлено наявність порушеного права, а отже позивач обрав належний спосіб захисту порушеного права.
		 
		Від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому просить відмовити у задоволені апеляційної скарги позивача, рішення Печерського районного суду м.Києва від 14 вересня 2022 року залишити без змін.
		 
		Вказує, що позивач не надав суду доказів про те, що він взагалі працював у Апараті Верховної Ради України, зокрема він не долучив до позову своєї заяви, подання народного депутата України, розпорядження про прийняття на роботу та звільнення з роботи, копії своєї трудової книжки на підтвердження перебування на посаді помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 та звільнення з посади. Не надає доказів, що з ним при звільненні не був проведений розрахунок, доказів на підтвердження порушення його прав відповідачем, а також у матеріалах справи відсутні докази від позивача, що він, звільняючись 27 листопада 2014 року з посади, не знав про те, що не використав 52 календарні дні відпустки за період роботи з 01 березня 2013 року по 27 листопад 2014 року і така обставина стала йому відома через 7 років після звільнення, у зв`язку з чим звернувся з позовом до суду. Позивачем не вказано, які непереборні, поважні обставини заважали йому звернутись до народного депутата України ОСОБА_2 з вимогою виплатити компенсацію за невикористану відпустку.
		 
		Звертає увагу суд, що позивач порушив вимоги п.10 ч.3 ст.175 ЦПК України, оскільки Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 жовтня 2021 року відкрито провадження у справі №640/25393/21 за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправної бездіяльності, а відтак відповідач вважає, що ОСОБА_1 звернувся з двома позовами до Апарату Верховної Ради України, оскільки є два спори одного і того ж позивача до одного і того ж відповідача з позовними вимогами, що ґрунтуються на одних і тих же підставах, а саме: - щодо не проведення, на думку позивача повного розрахунку з ОСОБА_1 при його звільненні 27 листопад 2014 року; за одним і тим же предметом позову - зобов?язання відповідача здійснити виплату коштів позивачу, стягнення середнього заробітку з 27 листопад 2014 року за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку; - на доведення своїх позовних вимог ОСОБА_1 надає одні і ті ж обґрунтування, що підтверджує однаковими доказами.
		Вважає, що розрахунок з ОСОБА_1 при його звільненні був проведений у повному обсязі в межах фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 відповідно до ст.34 закону України «про статус народного депутата України», Положення «Про помічника-консультанта народного депутата України» та Розпорядження Керівника Апарату ВРУ №7212 від 26 листопада 2014 року, оскільки за поданням народного депутата України ОСОБА_2 позивачу у вересні 2013 року була виплачена премія за рахунок фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 у сумі 4000 грн, тобто народному депутати були наданні кошти фонду оплати праці його помічників-консультантів на відповідні роки, а він розпорядився виплатити позивачу, премію, а не компенсацію за відпустку.
		Зазначає, що Апарат Верховної Ради України ніколи не був роботодавцем для ОСОБА_1 , та є неналежним відповідачем у справі. Поняття «оплата праці» чи «заробітна плата» включає у себе і виплату компенсації за невикористану щорічну відпустку, яка здійснюється з місячного фонду оплати праці помічників-консультантів, розподіл якого здійснює виключно народний депутат, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень. ОСОБА_1 заяву від 01 березня 2013 року про зарахування на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 писав саме на ім`я народного депутата України, а народний депутат України у свою чергу, звернувся до Керівника Апарату Верховної Ради України із відповідним поданням про зарахування позивача на посаду свого помічника консультанта, у якому також визначив фіксований розмір заробітної плати позивача, тобто, розпорядився фондом заробітної плати. А також визначив строк на який він зараховується на роботу - на строк повноважень народного депутата України ОСОБА_2, умови роботи.
		Вказує, на недобросовісну поведінку позивача, який не звертався до народного депутата України під час звільнення з проханням надати відпустку чи виплатити компенсацію за відпустку на протязі 7 років, щоб звернутись до суду з двома позовами, які стосуються проведення розрахунку при його звільненні, з подвійною вимогою виплатити середній заробіток за однаковий період по день фактичного розрахунку.
		Зазначає, що сума компенсації за 52 календарні дні невикористаної основної щорічної відпустки становить 3 214 грн  64 к., а сума середнього заробітку  з 28 листопада 2014 року за декілька років, які просить виплатити позивач, з врахуванням того, що позивач просить виплатити у подвійному розмірі за двома позовами буде становити у десятки разів більше, що є неспівмірним з основною позовною вимогою щодо виплати компенсації за відпустку.
		Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року визначено склад колегії суддів: головуючий суддя: ОСОБА_4, судді: Білич І.М., Слюсар Т.А..
		30 вересня 2022 року справа № 757/7613/22 витребувана з Печерського районного суду м. Києва.
		16 листопада 2022 року з Печерського районного суду м.Києва до суду апеляційної інстанції надійшла справа № 757/7613/22.
		Ухвалою від 29 листопада 2022 року Київським апеляційним судом відкрито апеляційне провадження в даній справі та надано строк  до 19 грудня 2022 року з моменту отримання даної ухвали для подачі ним відзиву.
		Рішенням Вищої ради правосуддя від 6 червня 2023 року звільнено ОСОБА_4 з посади судді Київського апеляційного суду у зв`язку з поданням заяви про відставку.
		У зв`язку з настанням обставин, які унеможливлюють  продовження суддею - доповідачем ОСОБА_4. здійснювати розгляд справи № 757/7613/22 (апеляційне провадження №22-ц/824/952/2023), розпорядженням Керівника апарату Київського апеляційного суду від 8 червня 2023 року №1185/06.1-01/23 призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.
		Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Київського апеляційного суду від 8 червня 2023 року визначено склад колегії суддів: головуючий суддя: Желепа О.В., Немировська О.В., Мазурик О.Ф.
		 
		У судовому засіданні 05 вересня 2023 року представник позивача Цикалевич В.О. заперечував проти задоволення апеляційної скарги.
		 
		Представник відповідача до суду не з`явився про розгляд справи був повідомлений, що підтверджується розпискою на а.с. 219.
		 
		Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		 
		Заслухавши доповідь судді Желепи О.В., пояснення представника позивача, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.
		Згідно зі статтею 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		 
		Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Таким вимогам рішення районного суду не відповідає.
		 
		Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, погодився із доводами позивача про те, що чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України. Але суд першої інстанції вважав, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права шляхом зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації, замість стягнення таких сум.
		А також, суд першої інстанції, зазначав, що позов не містить розрахунку розміру середнього заробітку, що позбавляє суд можливості перевірити його правильність та встановити межі заявлених позивачем вимог, враховуючи викладене, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд першої інстанції дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позову.
		 
		З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів  погодитись не може, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи, наданим суду доказам та вимогам процесуального права, з огляду на наступне.
		 
		Матеріали справи містять, розпорядження Керівника Апарату Верховної Ради України № 3348 від 06 березня 2013 року, яким позивача на підставі подання народного депутата ОСОБА_2 зараховано з 1 березня 2013 року на посаду помічника - консультанта народного депутата України на час його депутатських повноважень без поширення дії Закону України «Про державну службу» (а.с.62, 64).
		 
		Вказане розпорядження вчинено з урахуванням заяви ОСОБА_1 від 1 березня 2013 року, в якому позивач просив зарахувати його на вказану посаду без поширення дії Закону України «Про державну службу» (а.с.63).
		 
		Відповідно до розпорядження Керівника Апарату Верховної Ради України №7212 від 14 листопада 2014 року помічників-консультантів народних депутатів України сьомого скликання Верховної Ради України, повноваження яких достроково припинено, звільнено з  займаних посад 27 листопада 2014 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору (п.2 ст.36 КЗпП України) та провести виплату компенсацій за невикористані щорічні  основні та додаткові відпустки у межах наявної економії фонду оплати праці помічників - консультантів народного депутата України (а.с.65).
		 
		Отже, висновки суду про те, що  позивачем не надано доказів працевлаштування у Апараті Верховної Ради України не відповідають встановленим обставинам справи є необґрунтованими, та спростовуються наявними в справі доказами.
		 
		Судом першої інстанції встановлено та апеляційною інстанцією перевірено, що відповідно до довідки Апарату Верховної Ради України від  21 травня 2021 року № 20-17/470 ОСОБА_1 з 01 березня 2013 року по 27 листопада 2014 року працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України сьомого скликання ОСОБА_2 без поширенням дії Закону України «Про державну службу» (а.с.68).
		 
		У матеріалах справах міститься довідки Апарату Верховної Ради України від  07 травня 2021 року № 20-17/414 в який зазначено, що ОСОБА_1 за період роботи з 01 березня 2013 року по 27 листопада 2014 року не використано 52 календарних дні щорічної основної відпустки (а.с.67). 
		 
		З позовної заяви вбачається, що при звільненні позивач подав заяву від 27 квітня 2021 року про виплату належної йому суми компенсації за невикористану частину щорічної відпустки. 
		 
		Листом від 24 травня 2021 року № 15/26-2021/167086 Апарат Верховної Ради України відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку (а.с.122).
		 
		Таким чином, судом першої інстанції встановлено та апеляційною інстанцією перевірено, що за час роботи в Апараті Верховної Ради України без поширення дії Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 не виплачено компенсацію за 52 календарних дні щорічної основної відпустки.
		Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 №2790-XII (далі Закон №2790-XII) та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР (далі Положення №379/95-ВР).
		 
		Відповідно до частини першої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
		 
		Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
		 
		Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
		 
		Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
		 
		Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
		 
		Виходячи зі змісту частини 7 статті 1.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України від                      13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР (далі - Положення) помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
		 
		Відповідно до частини 2 Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.
		 
		Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
		 
		Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
		 
		Відповідно до статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
		 
		У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
		 
		При цьому, згідно з підпунктом 1 пункту 1 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
		 
		Підпунктами 1 та 2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
		 
		Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що саме на Апарат Верховної Ради України покладені повноваження як кадрового так і фінансового забезпечення прикріплених помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі. Тобто, саме Апарат Верховної Ради України здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам, а народні депутати України здійснюють виключно визначення кількості помічників-консультантів, з огляду на розмір загального фонду, які встановлюються для оплати праці, та розподіл (не виплату) їх місячного фонду заробітної плати, яка не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату.
		 
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16.
		 
		Таким чином, враховуючи вищевикладене, безпідставними є твердження сторони відповідача, що Апарат Верховної Ради України не є належним відповідачем у даній справі, оскільки роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта народного депутата України є народний депутат України, а отже у відповідача відсутній обов`язок проводити виплатити позивачу при його звільненні.
		 
		За правилами частини 1 та 3 статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
		 
		За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки».
		 
		Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем`єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 року № 3723-XII) (далі - Закон № 3723-XII) не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
		 
		Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
		 
		За наведених обставин, до правовідносини у сфері проходження патронатної служби і тих, які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України, підлягають застосуванню відповідні норми КЗпП України та Закону №504/96-ВР.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 2 Закону №504/96-ВР, право на відпустки забезпечується: 1) гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; 2) забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
		 
		Відповідно до частин першої, четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
		 
		За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
		 
		Наведені положення частини першої та четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП України.
		 
		Статтею 3 Закону №504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
		 
		Отже, як слідує з системного аналізу наведених норм, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи із займаної посади.
		 
		При цьому, виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та Кодексу законів про працю України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
		 
		Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
		 
		Згідно з частиною першою статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
		 
		Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивачем не використано за спірний період 52 календарних дні щорічної основної відпустки за періоди роботи на посадах помічника-консультанта народного депутата України без поширення дії Закону України «Про державну службу».
		 
		За таких обставин, невикористані позивачем дні основної щорічної відпустки підлягають компенсації відповідачем, на фінансовому забезпеченні якого і перебував позивач.
		 
		Доводи відповідача, що у зв`язку з повним використанням, розподіленням фонду народними депутатами України, у Апарата Верховної Ради України не було правових підстав здійснити нарахування та виплату компенсації ОСОБА_1 за всі календарні дні невикористаної основної щорічної відпустки за період роботи з березня 2013 року по листопад 2014 року, а тому розрахунок з ОСОБА_1 при його звільненні 27 листопада 2014 року був проведений у повному обсязі в межах фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 та те, що у вересні 2013 року була виплачена премія за рахунок фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 у сумі 4000 грн, тобто народному депутати були наданні кошти фонду оплати праці його помічників-консультантів на відповідні роки, а він розпорядився виплатити позивачу, премію, а не компенсацію за відпустку не заслуговують на увагу суду з огляду на наступне.
		 
		Виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону №504/96-ВР та КЗпП України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
		 
		Обмежене фінансування державних органів жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у особи права на отримання гарантованої законом виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні, у тому числі з посади помічника-консультанта народного депутата України.
		 
		Чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України, чи отримання премій.
		 
		Щодо того, що суд першої інстанції вважав, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права шляхом зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, колегія суддів не погоджується з огляду на наступне. 
		 
		Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, визначений ст.16 ЦК України.
		 
		Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким, на свій розсуд, а цілком конкретним способом захисту свого порушеного права, який, як правило, визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини чи договором (п.5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
		 
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від «05».06.2018 року у справі № 338/180/17, від «11».09.2018 року у справі № 905/1926/16, від «30».01.2019 року у справі № 569/17272/15-ц та від «04».06.2019 року у справі № 916/3156/17, від «29».09.2020 року у справі № 378/596/16-ц, від «26».01.2021 року у справі № 522/1528/15-ц.
		 
		Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду, тобто має бути дотриманий принцип процесуальної економії (п.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від «28».01.2020 року у справі № 50/311-6, п.63 постанови Великої Палати Верховного Суду від «22».09.2020 року у справі № 910/3009/18).
		 
		Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (п.52 постанови Великої Палати Верховного Суду від «02».02.2021 року у справі № 925/642/19, від «19».01.2021 року у справі № 916/1415/19).
		 
		Суд першої інстанції дійшов не вірного висновку, щодо того, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, шляхом зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію за невикористану відпустку.
		 
		Зобов`язання відповідача виплатити грошову компенсацію за 52 дні невикористаної щорічної відпустки є ефективним способом захисту, оскільки рішення суду в цій частині є зрозумілим для виконання відповідачем, який зобов`язаний нарахувати  та виплатити відповідну компенсацію за 52 дні за період з 01 березня 2013 року по 27 листопада 2014 року.
		 
		Таким чином, колегія суддів встановила, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані ним 52 календарні дні щорічної основної відпустки,   в цій частині обраний позивачем спосіб захисту є ефективним,  а тому рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку є незаконним, таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, за не відповідності висновків суду встановленим обставинам, а тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення таких позовних вимог.
		 
		Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки по день фактичного розрахунку, апеляційний суд виходить з наступного.
		 
		За частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
		 
		Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
		 
		У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
		 
		Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
		 
		Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		 
		При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
		 
		Як установлено судом першої інстанції та підтверджено в суді апеляційної інстанції, у день звільнення позивача Апаратом Верховної Ради України не було виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, а саме грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки, у зв`язку з чим, у відповідача виник обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
		 
		Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від                          24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі не проведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
		 
		Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
		 
		Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
		 
		Аналогічні правові висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2020 року у справі №806/305/17.
		 
		Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями                ст.ст. 117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно зі ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		 
		Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		 
		Для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
		 
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
		 
		Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має зокрема встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості.
		 
		Таким чином, зважаючи на те, що станом як на час звернення позивача до суду, так і на час ухвалення рішення суду першої інстанції, остаточного розрахунку з позивачем проведено не було, тобто відповідачем не було виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані ним 52 календарні дні щорічної основної відпустки, у суду відсутня можливість встановити період затримки (прострочення) належної позивачу виплати, що є однією з умов проведення розрахунку суми компенсації втрати частини доходів.
		 Заявлена позивачем позовна вимога  про зобов`язання відповідача виплатити середній заробіток без зазначення періоду та конкретної суми такого заробітку є неефективним способом захисту порушеного права, оскільки відповідач не зможе виконати таке рішення, або виконає його на власний розсуд, що знову стане приводом для звернення до суду. 
		 
		Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що позовні вимоги в частині зобов`язання Апарату Верховної Ради України виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні заявлені передчасно,  та можуть бути заявлені позивачем на протязі трьох місяців після проведення з ним остаточного розрахунку, виплати йому компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, що надасть суду можливість врахувати всі необхідні критерії передбачені Законом та зазначені Верховним Судом при розгляді подібних справ для визначення судом суми середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача та встановити період затримки розрахунку.
		 
		При цьому, доводи відповідача щодо недотримання позивачем вимог п.10 ч.3 ст.175 ЦПК України, у зв`язку з тим, що Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 жовтня 2021 року відкрито провадження у справі №640/25393/21 з аналогічним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправної бездіяльності, є необґрунтованими з огляду на те, що позови у справі №640/25393/21 та у даній справі не є тотожними. Предметом спору у справі №640/25393/21 є бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у розмірі тримісячної заробітної плати при звільненні помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата 27 листопада 2014 року визнати протиправною; зобов?язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі тримісячної заробітної плати при звільненні помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата 27 листопада 2014 року; зобов`язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку; стягнути з відповідача судові витрати.
		Таким чином, підстава та предмет позову в справі №757/7613/22-ц відмінні від справи №640/25393/21, а також розгляд вказаних справ здійснюється в різних процесуальних провадженнях (цивільному і адміністративному відповідно).
		Отже, позивачем не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав, які є предметом розгляду в даній справі.
		 
		Положеннями п. 2 ч. 2 ст. 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
		Відповідно до ч.1  ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
		З огляду на те , що суд не повно встановив обставини справи, не вірно застосував норми матеріального права, порушив процесуальні норми, висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи та вимогам закону  рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
		 
		Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно до задоволених позовних вимог. 
		За результатами апеляційного перегляду судом задоволено лише вимогу про зобов`язання виплатити грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки.
		Таким чином, з Апарату Верховної Ради України на користь держави підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 496,20 грн., від сплати якого було звільнено позивача.
		 
		Судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 744,30 грн (сплачено 1488.60 : 2) слід компенсувати Апарату Верховної Ради України за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		 
		Керуючись ст.ст. 367, 369, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Цикалевич Володимир Миколайович - задовольнити частково.
		 
		Рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 вересня 2022 року скасувати та ухвалити нове.
		 
		Позов ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України з задовольнити частково.
		 
		Зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 52 календарні дні щорічної основної відпустки за період роботи на посадах помічника-консультанта народного депутата України без поширення Закону України «Про державну службу ».
		 
		У задоволенні позову ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про зобов`язання нарахувати і виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку - відмовити.
		 
		Стягнути з Апарату Верховної Ради України на користь держави судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 496,20 грн.
		 
		Судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 744,30 грн компенсувати Апарату Верховної Ради України за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		 
		Повний текст постанови  складено 08.09. 2023 року.
		 
		Головуючий                                                                                    О.В. Желепа
		 
		Судді                                                                                                 О.Ф. Мазурик
		 
		                                                                                                           О.В. Немировська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...