Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 565/20/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 17.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 17.10.2023.
Дата набрання законної сили: 09.10.2023
Номер судового провадження: 61-9728ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		09 жовтня 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 565/20/22
		провадження № 61-9728св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - Державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом»,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Брящеєм Русланом Ігоровичем, на рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 01 березня 2022 року у складі судді Малкова В. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 червня 2023 року у складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ДП «НАЕК «Енергоатом») про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, зобов`язання допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		 
		Позов обґрунтовано тим, що він працює у відокремленому підрозділі «Рівненська атомна електростанція» ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом») на посаді начальника зміни цеху. 08 грудня 2021 року позивачу вручено попередження про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, 09 грудня 2021 року ознайомлено з оскаржуваним наказом та 10 грудня 2021 року позивач не був допущений до роботи згідно з цим наказом у зв`язку з відсутністю щеплення від CОVID-19.
		 
		Зазначений наказ вважає незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки відсторонення від роботи може бути здійснене на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» лише у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом. Такий порядок передбачений частиною шостою вказаної статті. Зокрема, законом визначено, що якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків. Вказує, що іншого порядку відмови від обов`язкових профілактичних щеплень не передбачено.
		 
		На порушення статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби, який єдиним компетентним органом для встановлення факту ухилення, не було надано відповідного подання про усунення особи від роботи.
		 
		У відповідача відсутні докази ухилення позивача від щеплення, оскільки така інформація є медичною таємницею, а відповідач не є її розпорядником. Відповідачем порушені вимоги статті 286 ЦК України, статті 19 Конституції України в частині права позивача на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані про його медичному обстеженні.
		 
		Посилаючись на ці обставини, ОСОБА_1 просив визнати протиправним та скасувати наказ від 09 грудня 2021 року № 5044-к «Про відсторонення від роботи» в частині відсторонення його від роботи; зобов`язати допустити його до роботи на посаді начальника зміни ТЦ-2 ВП «Рівненська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом»; стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 10 грудня 2021 року до часу фактичного допуску до роботи.
		 
		Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 01 березня 
		2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Рішення мотивовано тим, що оскільки у відповідача станом на день видачі наказу були відсутні відомості про проведення позивачем обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 та не надано медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, у відповідача були достатні підстави стверджувати про його ухилення від вказаного щеплення та відсторонення у зв`язку з цим від роботи.
		 
		Постановою Рівненського апеляційного суду від 01 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 01 березня 2022 року залишено без змін.
		 
		Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що працівник був належним чином попереджений про можливе відсторонення, та враховуючи відсутність підтверджуючих документів про щеплення або наявність медичних протипоказань, роботодавець законно відсторонив позивача від роботи на час відсутності щеплення.
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
		 
		У червні 2023 року ОСОБА_1 через представника - адвоката Брящея Р. І. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 01 березня 2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 червня 2023 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі 
		№ 755/6458/15, від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18, від 11 червня 2020 року у справі № 200/20428/17, від 03 червня 2020 року у справі 
		№ 205/4333/17, від 17 червня 2020 року у справі № 185/676/18, від 12 серпня 
		2021 року у справі № 755/3373/19. Крім того, у касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 4 частини другої 
		статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначено, що суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 
		ЦПК України).
		 
		У серпні 2023 року ДП «НАЕК «Енергоатом» подало до суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, посилаючись на те, що роботодавець був змушений відсторонити ОСОБА_1 від роботи, оскільки позивач не надав роботодавцю документи на підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19 та підтвердив, що не вважав своїм обов`язком надавати таку інформацію роботодавцю.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального 
		і процесуального права.
		 
		Встановлені судами обставини
		 
		ОСОБА_1 працює на посаді начальника зміни ТЦ-2 ВП «Рівненська АЕС» 
		ДП «НАЕК «Енергоатом».
		 
		19 листопада 2021 року генеральним директором ВП «Рівненська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» виданий наказ № 4722-к, яким наказано повідомити працівників підприємства про те, що з 09 грудня 2021 року буде здійснюватися відсторонення від роботи працівників, які відмовлятимуться або ухилятимуться від вакцинації проти CОVID-19. Строк відсторонення - до усунення причин, що зумовили. У період відсторонення працівника заробітна плата не нараховується, період відсторонення не зараховується до страхового стажу, не враховується при визначенні строку нарахування відпустки, оплата тимчасової непрацездатності у цей період не здійснюється.
		 
		Із вказаним наказом позивач ознайомився 26 листопада 2021 року.
		 
		09 грудня 2021 року ОСОБА_1 ознайомлений із попередженням про необхідність надати документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти CОVID-19 або довідку «Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» форма № 028-1/о. У цьому 
		ж попередженні своїм підписом ОСОБА_1 від щеплення проти CОVID-19 відмовився та зазначив, що інформація про його стан здоров`я є медичною таємницею.
		 
		Із 10 грудня 2021 року ОСОБА_1 у зв`язку з відмовою та ухиленням від проведення профілактичних щеплень проти CОVID-19 відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі наказу генерального директора 
		ВП «Рівненська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» від 09 грудня 2022 року № 5044-к до моменту усунення причин, що зумовили відсторонення, але не більше ніж до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.
		 
		Правове обґрунтування
		 
		Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону «Про захист населення від інфекційних хвороб»
		 
		Частиною шостою статті 12 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
		 
		Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.
		 
		Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.
		 
		Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (див.: пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду 
		від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
		 
		Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону
		 
		Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:
		- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;
		- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу 
		і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;
		- в інших випадках, передбачених законодавством.
		 
		Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані 
		у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.
		 
		Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб 
		у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.
		 
		За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.
		 
		Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів 
		і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.
		 
		Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу 
		є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.
		 
		Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
		 
		Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє 
		частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
		 
		У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 
		Закону № 1645-ІІІ).
		 
		Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони 
		і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
		 
		Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше 
		частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
		 
		Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України 
		від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.
		 
		Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, 
		є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).
		 
		Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
		 
		Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 
		«Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83).
		 
		Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:
		1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
		2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;
		3) взяття до відома, що:
		- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;
		- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;
		- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
		 
		Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано у Законі України «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ від 14 квітня 
		1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).
		 
		Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців 
		у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених 
		у поданні осіб.
		 
		Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень 
		в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за 
		№ 1159/19897.
		 
		Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.
		 
		Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.
		 
		Відповідно до пункту 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.
		 
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі 
		№ 130/3548/21 наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України 
		від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників 
		у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 
		КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».
		 
		Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України 
		з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (див.: пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду 
		від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21). Тому висновок апеляційного суду про те, що роботодавець відсторонив позивача без належних правових підстав, не відповідає дійсності.
		 
		Щодо законності ненарахування працівнику заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи
		 
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.
		 
		Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.
		 
		Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.
		 
		У зв`язку із викладеним, у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити насамперед із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного 
		з останньою трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (див.: пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
		 
		Чи переслідувало втручання у право позивача на повагу до його приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
		 
		Наказом МОЗ від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.
		 
		11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.
		 
		Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України 
		у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня 
		до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).
		 
		Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 
		«Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 
		2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. 
		Надалі, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, 
		від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 
		2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, 
		від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 
		2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 
		2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 
		30 червня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію 
		в державі та її окремих регіонах.
		 
		24 грудня 2020 року МОЗ видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).
		 
		Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.
		 
		Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ від 27 жовтня 2021 року 
		№ 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.
		 
		Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме: для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (див.: пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду 
		від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).
		 
		Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені 
		у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за необхідне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.
		 
		Щодо пропорційності втручання у приватне життя
		 
		За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до 
		пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року 
		у справі № 130/3548/21, розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.
		 
		Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала 
		у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:
		- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);
		- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;
		- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;
		- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
		 
		Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивача, Верховний Суд враховує, що у справі, яка переглядається, встановлено, що позивач працює начальником зміни у ТЦ-2 ВП «Рівненська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» та належить до працівників, які підлягають обов`язковому профілактичному щепленню від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
		 
		ВП «Рівненська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» 09 грудня 2022 року видано наказ 
		№ 5044-к «Про відсторонення від роботи», згідно з яким позивача відсторонено від роботи із 10 грудня 2021 року до моменту усунення причин, що зумовили відсторонення, але не більше ніж до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.
		 
		Наказ про відсторонення позивача від роботи видано на підставі статті 12 Закону № 1645-ІІІ, статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», наказу МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2392 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», Переліку № 83, 
		пункту 41-6 Постанови № 1236, статті 46 КЗпП України.
		 
		Держава зобов`язана здійснити ефективні заходи - зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику - з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.
		 
		Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я 
		є найбільш тісно пов`язаними. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.
		 
		Аналізуючи зазначені вимоги законодавства та враховуючи, що ОСОБА_1 як начальник зміни цеху атомної електростанції, який має значну кількість соціальних контактів з іншими працівниками підприємства, а характер роботи вимагає його безпосередньої присутності, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, ВП «Рівненська АЕС» 
		ДП «НАЕК «Енергоатом» правомірно було ухвалено рішення про відсторонення позивача від роботи.
		 
		З огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили його відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивача на працю, передбачене 
		у статті 43 Конституції України.
		 
		У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
		 
		Застосовуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, суд першої інстанції зробив обґрунтований та цілком очевидний висновок, що принцип пропорційності втручання у право позивача на повагу до його приватного життя не було порушено 
		в результаті відсторонення його від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 до моменту, коли буде усунуто причини такого відсторонення. За обставинами справи, що переглядається, загроза створення небезпеки оточуючим діями позивача (його бездіяльністю) переважає над метою обмеження втручання у право на повагу до його приватного життя.
		 
		У цій справі позивач не довів, а суд не встановив обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у його приватне життя.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір про скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вважав, щовідсторонення позивача від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19 є законним, оскільки позивач не вакцинувався проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що 
		є обов`язковим, та не надав медичну довідку належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації.
		 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		 
		Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі 
		№ 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), Верховний Суд погоджується, що відсторонення позивача відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає значну кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивача проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.
		 
		Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд виснував, що таке індивідуальне обмеження, 
		а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.
		 
		Дані про проведення щеплень не є даними про стан здоров`я особи, які не підлягають розголошенню, даними про особисте чи сімейне життя особи, не 
		є примусом, в умовах визначеного порядку обов`язкових щеплень на певній території України для певних категорій осіб, тому не порушує права, свободи 
		і інтереси позивача і не є надмірним втручанням держави у особисте чи сімейне життя позивача.
		 
		У спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) інших працівників, які провели щеплення, з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.
		 
		На момент перегляду справи у касаційному порядку Верховний Суд вже сформував правові висновки щодо застосування статті 46 КЗпП України, пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині застосування відсторонення працівника від роботи 
		у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження 
		№ 14-82цс22)), і цим правовим висновкам оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.
		 
		Посилання у касаційній скарзі на неврахуванням судами відповідних правових висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах 
		є безпідставними, так як суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору вірно застосували правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження 
		№ 14-82цс22).
		 
		Доводи, наведені заявником у касаційній скарзі про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновків щодо застосування норм права 
		у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15, від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18, від 11 червня 2020 року у справі № 200/20428/17, від 03 червня 2020 року у справі № 205/4333/17, від 17 червня 2020 року у справі № 185/676/18, від 12 серпня 
		2021 року у справі № 755/3373/19 також відхиляються Верховним Судом, оскільки для правильного застосування положень частини четвертої статті 263 
		ЦПК України, якою передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, потрібно враховувати саме останню позицію Верховного Суду.
		 
		З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень правових висновків, викладених у зазначених постановах Верховного Суду 
		(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), є необґрунтованими.
		 
		Також у касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначено, що суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
		 
		Верховний Суд відхиляє доводи представника ОСОБА_1 - Брящея Р. І. про те, що суди встановили обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.
		 
		Висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані, з якими погоджується й суд касаційної інстанції.
		 
		Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційним судом не встановлено та заявником таких не зазначено.
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення 
		в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.
		 
		Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли своє підтвердження.
		 
		Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені 
		в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів та не дають підстав вважати, що судами порушені норми матеріального чи процесуального права, тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення залишенню без змін.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Брящеєм Русланом Ігоровичем, залишити без задоволення.
		 
		Рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 01 березня 
		2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 червня 2023 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:                                                                                               О. В. Ступак
		 
		 
		 
		І. Ю. Гулейков
		 
		 
		 
		С. О. Погрібний

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...