Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 490/6057/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи окремого провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з них:.
Надіслано судом: 23.10.2023. Зареєстровано: 23.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 24.10.2023.
Дата набрання законної сили: 20.11.2023
Номер судового провадження: 2-о/490/2/2023

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		н\п 2-о/490/2/2023                                 Справа № 490/6057/19
		 
		Центральний районний суд м. Миколаєва
		__________________________________________________________
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		18 жовтня 2023 року Центральний районний суд м. Миколаєва у складі:
		головуючого судді - Черенкової Н.П.,
		при секретарі  Романовій К.Т., 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Миколаєві цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , яка діє від власного власного імені та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення,-
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		09.07.2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій просила встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
		В обгрунтування заяви зазначила, що 05 вересня 2014 року її чоловік та батько її сина ОСОБА_3 був призваний до лав Збройних сил України у зв`язку з мобілізацією. Військову службу проходив у військовій частині п/п НОМЕР_1 та мав військове звання «молодший сержант».
		У період із 25 січня до 09 лютого 2015 року брав безпосередню участь у бойових діях та забезпеченні їх проведення, захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей у складі військової частини  польова пошта НОМЕР_2 .
		09 лютого 2015 року під час артилерійського обстрілу вогневого опорного пункту українських військових сил у селищі Чернухіне Попаснянського району Луганської області її чоловік отримав поранення й після надання першої медичної допомоги він з волонтерами та іншими військовослужбовцями на автомобілі швидкої медичної допомоги був направлений до Артемівської лікарні.
		Під час переїзду автомобіль підірвався на міні, її чоловік із того часу вважається таким, що зник без вісти.
		15 червня 2015 року слідчим управлінням Управління Міністерства внутрішніх справ України в Миколаївській області встановлено, що її чоловіка ОСОБА_3 , який 09 лютого 2015 року безвісно зник у зоні бойових дій на території Донецької  Луганської областей, встановлено як загиблого.
		Вважає, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, розпочатих російською федерацією, її чоловік загинув у лютому 2015 року під час захисту Батьківщини на території Донецької та Луганської областей України у районі Дебальцеве, де згідно з численними повідомленнями 09-10 лютого 2015 року була найгарячіша точка збройного конфлікту. А тому саме внаслідок військової агресії російської федерації на території цих областей України порушено невід`ємне право на життя ОСОБА_3 , передбачене статтею 27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
		Посилаючись на викладене та на те, що звернення до суду обумовлено тим, що вона має на меті визначити статус її чоловіка як жертви міжнародного збройного конфлікту, тобто як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, просила встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
		Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.07.2019 року визначено головуючого по справі суддю Чулуп О.С.
		Розпорядженням керівника апарату Центрального районного суду м. Миколаєва №742 від 23.02.2021 р. призначено повторний автоматизований розподіл справи на підставі Рішення Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя України від 25.11.2020 р. №3242/3дп/15-20.
		Ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва від 22.06.2021 року закрито провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення.
		Постановою Миколаївського апеляційного суду від 04.10.2021 року ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22.06.2021 року залишено без змін.
		Постановою Верховного Суду від 05 грудня 2022 року ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова касаційної інстанції мотивована тим, щовстановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі ОСОБА_3 під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії російської федерації проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації.
		Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.01.2023 року головуючим суддею по даній справі визначено суддю Чулупа О.С.
		Ухвалою судді від 12.01.2023 року відведено суддю Чулупа О.С. від розгляду даної цивільної справи на підставі п.5 ч.1 ст. 36 ЦПК України.
		Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.01.2023 року головуючим по даній справі визначено суддю Черенкову Н.П.
		Справа передана судді Черенковій Н.П. 26.01.2023 року.
		Ухвалою судді Центрального районного суду м. Миколаєва Черенковою Н.П. від 26.01.2023 року прийнято справу до свого провадження, справу призначено до розгляду в порядку окремого провадження.
		ОСОБА_1 до судового засідання не з`явилася, надала заяву про розгляд справи за її відсутності, за наявними в матеріалах справи документами, вимоги підтримує в повному обсязі.
		Представник заінтересованої особи у судове засідання не з`явився, про час та місце судового розгляду повідомлявся належним чином, причини неявки суду не повідомив.
		Судом ухвалено про розгляд справи у відсутності сторін, що відповідає приписам ст. 223 ЦПК України.
		Оскільки сторони в судове засідання не з`явились, то відповідно до вимог ч.2 ст.247ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
		Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступного висновку.
		Згідно з ч.1 ст. 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид не позовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
		За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
		При цьому,в порядкуцивільного судочинства,виходячи ізйого загальнихзасад пронеприпустимість свавільноговтручання усферу особистогожиття людини;судовий захистцивільного правата інтересу;справедливість,добросовісність тарозумність,перш завсе регулюютьсяособисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
		Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
		Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
		За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
		З матеріалів справи вбачається, що з 2004 року ОСОБА_1 перебувала в шлюбі з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		Згідно Довідки №2872 т.в.о. командира військової частини - польова пошта НОМЕР_3 від 22.04.2015 року ОСОБА_3 в період з 25 січня 2015 року до 09 лютого 2017 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захитс незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей.
		У цей період молодший сержант ОСОБА_3 , брав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення АТО в Донецькій та Луганській областях у складі ВЧ НОМЕР_3 .
		Згідно відповіді №8929 від 08.09.2015 року В/ч ПП НОМЕР_3 на звернення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 під час артилерійського обстрілу вогневого опорного пункту українських військових сил у селищі Чернухіне Попаснянського району Луганської області її чоловік отримав поранення, після надання першої медичної допомоги ОСОБА_3 з волонтерами та іншими військовослужбовцями на автомобілі швидкої медичної допомоги був направлений до Артемівської лікарні. Під час переїзду автомобіль підірвався на міні, її чоловіка вибуховою хвилею викинуло наззовні і з тих пір він вважався таким, що зник без вісті.
		Згідно Постанови про встановлення особи трупу Управління МВС України в Миколаївській області від 15.06.2015 року слідчим управлінням УМВС України в Миколаївській області встановлено, що в ході молекулярно-генетичної експертизи від 27.05.2015 р. визнано труп №261/л - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		Згідно лікарського свідоцтва про смерть №261/л від 12 червня 2015 року, ОСОБА_3 загинув ІНФОРМАЦІЯ_4 , в зоні АТО.
		Відповідно до витягу з протоколу засідання Центральної ВЛК по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травми, каліцтва у колишнього військовослужбовця від 12 травня 2016 року - травма молодшого сержанта по мобілізації ОСОБА_3 " ОСОБА_4 та обвуглення декількох ділянок тіла", яка стала причиною його смерті у лютому 2015 року - травма та причина смерті так, пов`язане із захистом Батьківщини.
		Згідно з копією свідоцтва про смерть, виданим 12.02.2016 року Самарським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, ОСОБА_3 помер в лютому 2015 року в Донецькій, Луганській області, Україна.
		З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
		Факти збройної (військової) агресії російської федерації відносно України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписів ч.3 ст.82 ЦПК України.
		Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ збройна агресія визначається як застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
		За наслідками військової агресії російської федерації прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року №254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		Відповідно до абзацу 2 постанови Верховної Ради України від 04 лютого 2015 року №145-VІІІ «Про Заяву Верховної Ради України про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами російської федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» із 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія російської федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.
		Верховна Рада України 15 квітня 2014 року прийняла Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», що стосувався АРК та м. Севастополя, відповідно до ст.2 якого, ним визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії російської федерації.
		Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-УІП було затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором, у якому, зокрема, зазначено, що Верховна Рада України визнає російську федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати російську федерацію державою-агресором.
		Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року №555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 02 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, якою визнано та зафіксовано факт збройної агресії російської федерації проти України.
		Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року (втратив чинність 07 травня 2022 року) було визначено, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони російської федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам російської федерації, їхніх радників, інструкторів та регулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих російською федерацією.
		Частиною 4 статті 2 цього Закону, визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, покладається на російську федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.
		Силові дії російської федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «;d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.
		Військові дії російської федерації на території України визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.
		Крім визнання окупації російською федерацією частини території України, міжнародною спільнотою та національним законодавством, на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме: Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 року і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 року.
		З урахуванням наведеного та встановлених обставин, суд погоджується з доводами заявниці, що смерть її чоловіка  ОСОБА_3 при виконанні обов`язків військової служби у лютому 2015 року у районі Донецької, Луганської областей, зона АТО, сталася внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.
		При вирішенні справи, врахована правова позиція, висловлена у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року (справа №490/6057/19-ц) відповідно до якої встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі військовослужбовця під час захисту Батьківщини внаслідок збройної агресії російської федерації проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації. Від встановлення факту загибелі військовослужбовця при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії російської федерації проти України залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявника як члена сім`ї загиблого військовослужбовця. Тобто, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, а саме: отримання загиблим статусу жертви міжнародного збройного конфлікту з подальшим отриманням членами сім`ї загиблого допомоги від гуманітарних організацій та можливості звернення членів сім`ї загиблого до міжнародних судів із відповідними вимогами.
		Відповідно до ст.3 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право на життя, а також на звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
		Відповідно до ч.2 ст.315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Зі змісту зазначеної норми права, а також роз`яснень, викладених у п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» вбачається, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
		Отже, у судовому порядку можуть встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника та лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.
		При зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту важливе значення має мета його встановлення, оскільки саме вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки.
		У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом ст.1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року №48787/99, §333; рішення ЄСПЛ у справі «Catanand Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№43370/04, 8252/05 and 18454/06, §109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року №40167/06, §130).
		Встановлення юридичного факту смерті ОСОБА_3 при виконанні обов`язку військової служби у лютому 2015 року у районі Донецької, Луганської областей, зона АТО, яка сталася внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, породжуватиме для заявниці юридичні наслідки, а саме: визначення статусу ОСОБА_3 як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами міжнародного гуманітарного права (що складається з Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року, Додаткових протоколів до них, інших міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України) та отримання заявницею допомоги від гуманітарних організацій.
		Отже, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав саме заявниці. При цьому, відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки породжує правові наслідки лише для заявниці.
		Суд звертає увагу, що одну із заінтересованих осіб у цій справі визначено іноземну державу, однак правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене ч.1 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на наступне.
		Зазначена норма визначає імунітет від пред`явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Однак, у даному випадку російська федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.
		Підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація російською федерацією частини території України. Як зазначено в абз.15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (який діяв на час звернення заявника до суду), дії російської федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. У ч.4 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» наведено випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з ч.1 та ч.2 цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування цих приписів закону наголошується у п.19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року №13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя». На вказане також звертав увагу Верховний Суд у справах №363/2981/16-ц, №428/12368/16-ц, №363/2981/16-ц.
		Отже, оцінюючи зібрані у справі докази в їх сукупності, враховуючи, що встановлення юридичного факту смерті ОСОБА_3 при виконанні обов`язку військової служби внаслідок збройної агресії російської федерації проти України можливе лише у судовому порядку, а викладені у заяві обставини підтверджуються матеріалами справи, суд приходить до висновку, що заява ОСОБА_1 є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, так як встановлення даного факту породжує для заявниці певні правові наслідки.
		На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10, 11,15,263,296,315,ЦПК України, Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», суд, -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		Заяву ОСОБА_1 ,яка дієвід власноговласного іменіта вінтересах неповнолітньоїдитини ОСОБА_2 ,заінтересовані особи-Міністерство соціальноїполітики України,Російська Федерація провстановлення факту,що маєюридичне значення - задовольнити.
		Встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької, Луганської областей України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. 
		Рішення може бути оскаржено до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Повний текст рішення виготовлено 18 жовтня 2023 року.
		 
		 
		 
		 
		Суддя                Черенкова Н.П.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...