Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 260/1011/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу регулюванню містобудівної діяльності та землекористування, зокрема у сфері; містобудування; архітектурної діяльності.
Надіслано судом: 15.04.2024. Зареєстровано: 16.04.2024. Забезпечено надання загального доступу: 17.04.2024.
Дата набрання законної сили: 03.04.2024
Номер судового провадження: А/857/23904/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		03 квітня 2024 рокуЛьвівСправа № 260/1011/23 пров. № А/857/23904/23
		Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
		головуючого судді: Глушка І.В.,
		суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,
		за участю секретаря судового засідання: Юник А.А.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Ужгородської міської ради на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2023 року, ухвалене суддею Луцович М.М. у м. Ужгороді Закарпатської області о 16:09, повний текст якого складений 31 жовтня 2023 року, у справі №260/1011/23 за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Еко ХХІ століття" до Ужгородської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		22 лютого 2023 року позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Еко ХХІ століття» звернувся до суду з позовом до відповідача - Ужгородської міської ради, у якому просив визнати протиправними та скасувати рішення від 10 листопада 2022 року ХХVІІ сесії VІІІ скликання №970 «Про тимчасовий Порядок визначення розміру плати за тимчасове користування місцями комунальної власності для розташування рекламних засобів».
		Позовні вимоги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням процедури прийняття, визначеної Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», без належного аналізу регуляторного впливу та без оприлюднення проекту регуляторного акта у відповідних друкованих засобах масової інформації, що є підставою для визнання рішення протиправним та його скасування.
		Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2023 року адміністративний позов задоволено. 
		Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, наведених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити.
		В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує на те, що судом проігноровано, що оскаржуване рішення прийняте у період дії воєнного стану, а тому до процедури його прийняття є застосовною норма ч.10 ст. 9 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», згідно з якою у період дії воєнного стану на акти органів місцевого самоврядування, військово-цивільних адміністрацій та військових адміністрацій, а також їх посадових осіб не поширюються вимоги пункту 3 частини першої (у частині оприлюднення проектів актів), частини четвертої статті 15 Закону України "Про доступ до публічної інформації", Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" та Закону України "Про державну допомогу суб`єктам господарювання". Зазначені зміни набули чинності 20.05.2022.
		Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, представника відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.
		Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає на таке.
		Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
		Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
		Частиною першою статті 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.
		За змістом частини другої статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 року (ратифікована Законом України від 15.07.1997 № 452/97-ВР) органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене зі сфери їхньої компетенції та вирішення якого не доручене жодному іншому органу.
		Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР (далі - Закон №280/97-ВР, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
		Статтею 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
		Статтею 5 Закону України №280/97-ВР передбачено, що система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; старосту; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.
		Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
		Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України №280/97-ВР сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
		Частиною 3 ст.24 Закону України №280/97-ВР передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
		Відповідно до ст.25 Закону України №280/97-ВР сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
		За правилами статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, власні (самоврядні) повноваження щодо: управління об`єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв`язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню; надання дозволу в порядку, встановленому законодавством, на розміщення реклами.
		Відповідно до положень частини першої статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
		Частиною дванадцятою цієї статті визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються у порядку, встановленому Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
		Підготовка аналізу регуляторного впливу врегульована статтею 8 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», згідно із якою стосовно кожного проекту регуляторного акта його розробником готується аналіз регуляторного впливу. Аналіз регуляторного впливу готується до оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень та пропозицій.
		Розробник проекту регуляторного акта при підготовці аналізу регуляторного впливу повинен: визначити та проаналізувати проблему, яку пропонується розв`язати шляхом державного регулювання господарських відносин, а також оцінити важливість цієї проблеми; обґрунтувати, чому визначена проблема не може бути розв`язана за допомогою ринкових механізмів і потребує державного регулювання; обґрунтувати, чому визначена проблема не може бути розв`язана за допомогою діючих регуляторних актів, та розглянути можливість внесення змін до них; визначити очікувані результати прийняття запропонованого регуляторного акта, у тому числі здійснити розрахунок очікуваних витрат та вигод суб`єктів господарювання, громадян та держави внаслідок дії регуляторного акта; визначити цілі державного регулювання; визначити та оцінити усі прийнятні альтернативні способи досягнення встановлених цілей, у тому числі ті з них, які не передбачають безпосереднього державного регулювання господарських відносин; аргументувати переваги обраного способу досягнення встановлених цілей; описати механізми і заходи, які забезпечать розв`язання визначеної проблеми шляхом прийняття запропонованого регуляторного акта; обґрунтувати можливість досягнення встановлених цілей у разі прийняття запропонованого регуляторного акта; обґрунтовано довести, що досягнення запропонованим регуляторним актом встановлених цілей є можливим з найменшими витратами для суб`єктів господарювання, громадян та держави; обґрунтовано довести, що вигоди, які виникатимуть внаслідок дії запропонованого регуляторного акта, виправдовують відповідні витрати у випадку, якщо витрати та/або вигоди не можуть бути кількісно визначені; оцінити можливість впровадження та виконання вимог регуляторного акта залежно від ресурсів, якими розпоряджаються органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, які повинні впроваджувати або виконувати ці вимоги; оцінити ризик впливу зовнішніх чинників на дію запропонованого регуляторного акта; обґрунтувати запропонований строк чинності регуляторного акта; визначити показники результативності регуляторного акта; визначити заходи, за допомогою яких буде здійснюватися відстеження результативності регуляторного акта в разі його прийняття.
		Якщо проект регуляторного акта одночасно містить норми, що регулюють господарські відносини або адміністративні відносини між регуляторними органами чи іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, та норми, що регулюють інші суспільні відносини, а також індивідуально-конкретні приписи, то аналіз регуляторного впливу готується лише щодо норм, які регулюють господарські відносини або адміністративні відносини між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання.
		Частинами першою четвертою статті 9 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» визначено, що кожен проект регуляторного акта оприлюднюється з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об`єднань. Про оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень і пропозицій розробник цього проекту повідомляє у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону. У випадках, встановлених цим Законом, може здійснюватися повторне оприлюднення проекту регуляторного акта. Проект регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону, не пізніше п`яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення цього проекту регуляторного акта.
		Частиною другою статті 13 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» повідомлення про оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень і пропозицій, проект регуляторного акта та відповідний аналіз регуляторного впливу оприлюднюються шляхом опублікування в друкованих медіа розробника цього проекту, а у разі їх відсутності - у друкованих медіа, визначених розробником цього проекту, та/або шляхом розміщення на офіційній сторінці розробника проекту регуляторного акта в мережі Інтернет.
		При цьому, згідно зі статтею 36 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом чи посадовою особою місцевого самоврядування, якщо наявна хоча б одна з таких обставин: відсутній аналіз регуляторного впливу; проект регуляторного акта не був оприлюднений. У разі виявлення будь-якої з цих обставин орган чи посадова особа місцевого самоврядування має право вжити передбачених законодавством заходів для припинення виявлених порушень, у тому числі відповідно до закону скасувати або зупинити дію регуляторного акта, прийнятого з порушеннями.
		Так, з наявних у матеріалах справи доказів слідує, що 10 листопада 2022 року Ужгородською міською радою ХХVІІ сесії VІІІ скликання було прийнято рішення № 970 «Про тимчасовий Порядок визначення розміру плати за тимчасове користування місцями комунальної власності для розташування рекламних засобів», яким затверджено тимчасовий Порядок визначення розміру плати за тимчасове користування місцями комунальної власності для розташування рекламних засобів. В пункті 2 вказаного рішення зазначено вважати такими, що втратили чинність рішення XXIX сесії міської ради IV скликання від 04.06.2004 № 315 (зі змінами згідно з рішенням IV сесії міської ради V скликання від 11 січня 2008 року № 587, рішенням XIV сесії міської ради VI скликання 27 вересня 2012 року № 654, рішенням XV сесії міської ради VI скликання 07 грудня 2012 року № 724, рішенням XV сесії міської ради VI скликання 28 грудня 2012 року № 771, рішення XIX сесії міської ради VI скликання 20 вересня 2013 року № 1028) (а.с. 8).
		Не погоджуючись з нездійсненням забезпечення державної регуляторної політики відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» при прийнятті вказаного рішення, ТОВ «Еко ХХІ століття», покликаючись на порушення таким рішенням його прав звернувся до суду з вимогою про його скасування.
		Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
		Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 1160-IV, в редакції чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.
		Згідно із визначенням наданим у статті 1 Закону № 1160-ІV регуляторний акт це:
		-прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання;
		-прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.
		Згідно із частиною першою статті 3 Закону № 1160-ІV дія цього Закону поширюється на відносини у сфері здійснення державної регуляторної політики та регуляторної діяльності.
		Таким чином, вказаним вище Законом визначено, що регуляторним актом може визнаватись як нормативно-правовий акт, так й інший офіційний письмовий документ, який відповідає сукупності певних ознак, зокрема таких як: 1) прийняття уповноваженим на це регуляторним органом; 2) встановлення, зміна чи скасування норм права; застосування неодноразово та щодо невизначеного кола осіб.
		Статтею 4 Закону № 1106-ІV визначено принципи державної регуляторної політики, зокрема серед яких прозорість та врахування громадської думки - відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об`єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов`язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об`єднаннями, обов`язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об`єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.
		Статтею 5 Закону № 1106-ІV передбачено, що забезпечення здійснення державної регуляторної політики включає: встановлення єдиного підходу до підготовки аналізу регуляторного впливу та до здійснення відстежень результативності регуляторних актів; підготовку аналізу регуляторного впливу; планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів; оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об`єднань, а також відкриті обговорення за участю представників громадськості питань, пов`язаних з регуляторною діяльністю; відстеження результативності регуляторних актів; перегляд регуляторних актів; систематизацію регуляторних актів; недопущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють діючі регуляторні акти; викладення положень регуляторного акта у спосіб, який є доступним та однозначним для розуміння особами, які повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього регуляторного акта; оприлюднення інформації про здійснення регуляторної діяльності.
		Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
		Нормативно-правові акти - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) правові норми. Нормативно-правові акти містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин, розраховані на тривале застосування. Вони встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях і, як правило, розраховані на довгострокове та багаторазове їх застосування.
		Пунктом 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або впорядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
		Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.
		Таким чином, акт застосування норм права (індивідуальний акт) індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія індивідуального акта закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.
		Правові висновки щодо застосування статті 4 КАС України та статті 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» в аспекті визначення ознак нормативно-правового регуляторного акта викладені у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2019 року у справі № 826/14366/15, від 09 квітня 2020 року у справі № 807/150/16, від 09 грудня 2020 року у справі № 813/746/18, від 24 червня 2021 року у справі № 560/3160/20, від 01 лютого 2022 року у справі № 160/1936/21, від 20 травня 2022 року у справі № 160/9717/21 та від 11 вересня 2023 року у справі № 320/258/19.
		Згідно з цим правовим висновком нормативно-правові акти - це акти, які встановлюють, змінюють (скасовують), припиняють загальні правила регулювання однотипних відносин; розраховані на широке коло осіб та на довгострокове неодноразове застосування; зазвичай невизначеність дії у часі; встановлюють загальні правила поведінки; регулювання однотипних відносин; ті, що визначають права і обов`язки громадян, мають бути доведені до відома населення; не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
		Господарський кодекс України (далі - ГК України) у статті 1 визначає господарські відносини як відносини виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між суб`єктами господарювання та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
		При цьому, під господарською діяльністю відповідно до частини першої статті 2 ГК України розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
		Відповідно до статей 42 та 52 ГК України визначено наступні види господарської діяльності: підприємництво - це господарська діяльність, що здійснюється для досягне економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку; некомерційна господарська діяльність - це господарська діяльність, що здійснюється без мети одержання прибутку.
		Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок, що державна регуляторна політика охоплює всі сфери та галузі, у яких можливе здійснення господарської та підприємницької діяльності, не забороненої законами України, та засоби державного регулювання такої діяльності, у яких держава будь-яким чином встановлює правила поведінки для суб`єктів господарювання.
		Основними засобами регулюючого впливу держави є, зокрема: правила та процедури щодо входження на ринок і виходу з нього суб`єктів господарювання, їх створення та ліквідації; ліцензування певних видів господарської діяльності; дозвільна система на провадження певного виду господарської діяльності; правила та процедури, що регламентують певні види господарської діяльності, які не підпадають під дозвільну систему на провадження певного виду господарської діяльності; правила щодо обсягу та процедур подачі обов`язкової звітності; тарифне і нетарифне регулювання; організація державного контролю за господарською діяльністю; отримання погоджень від органів державної влади або третіх осіб.
		Таким чином, регулюючий вплив держави на діяльність суб`єктів господарювання поширюється на всі правовідносини між суб`єктами господарювання, які мають місце в законодавчо регульованій сфері, а також охоплює собою адміністративні відносини між ними та органами влади під час реалізації прав та обов`язків, передбачених актами законодавства, нормативними та нормативно-правовими актами.
		Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 826/15456/17, від 13 грудня 2019 року у справі № 461/1824/15-а, від 31 травня 2021 року у справі № 826/16053/16 та від 5 липня 2023 року у справі № 160/3064/22.
		Крім того, Верховний Суд у постанові від 05 липня 2023 року у справі №160/3064/22 прийшов до висновку, що лише за умови відповідності акта відповідного регуляторного органу системі визначених вимог, він вважається регуляторним та до нього мають бути застосовані положення наведеного Закону.
		Зокрема, регуляторним актом може визнаватись як нормативно-правовий акт, так й інший офіційний письмовий документ суб`єкта владних повноважень, який відповідає сукупності певних ознак, зокрема таких як: 1) прийняття уповноваженим на це регуляторним органом; 2) встановлення, зміна чи скасування норм права (застосування неодноразово та щодо невизначеного кола осіб). Особливу увагу при визначенні акта регуляторним слід звертати на відносини, що є предметом регулювання цього акта, та його вплив на ці відносини.
		Отже, лише за сукупної наявності всіх зазначених характеристик, відповідний акт є регуляторним та при його прийнятті уповноважений регуляторний орган повинен дотримуватись процедури, що встановлена Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
		Так, 04 червня 2004 року, Ужгородською міською радою, як регуляторним органом, було здійснено правове регулювання відносин з питань визначення розміру плати та питань надходження плати за тимчасове користування місцями комунальної власності для розташування рекламних засобів, шляхом прийняття рішення № 315 на XXIX сесії міської ради IV скликання, яким було затверджено «Положення про надходження плати за тимчасове користування місцями комунальної власності для розташування рекламних засобів».
		Оскаржуваним рішенням Ужгородська міська рада вирішила скасувати вищевказаний регуляторний акт та вважати такими, що втратили чинність рішення XXIX сесії міської ради IV скликання від 04.06.2004 № 315 (зі змінами згідно з рішенням IV сесії міської ради V скликання від 11 січня 2008 року № 587, рішенням XIV сесії міської ради VI скликання 27 вересня 2012 року № 654, рішенням XV сесії міської ради VI скликання 07 грудня 2012 року № 724, рішенням XV сесії міської ради VI скликання 28 грудня 2012 року № 771, рішення XIX сесії міської ради VI скликання 20 вересня 2013 року № 1028).
		З огляду на наведене суд апеляційної інстанції поділяє висновки суду першої інстанції, що оскільки оспорюване рішення прийняте на заміну регуляторного акту з метою врегулювання питання визначення розміру плати за тимчасове користування місцями комунальної власності для розташування рекламних засобів, спрямований на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, а також застосовується неодноразово і щодо невизначеного кола осіб, то рішення №970 від 10 листопада 2022 року «Про тимчасовий Порядок визначення розміру плати за тимчасове користування місцями комунальної власності для розташування рекламних засобів» є регуляторним актом.
		Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що чинним законодавством передбачено порядок підготовки, опрацювання, оцінки та оприлюднення регуляторного акту, забезпечення виконання зазначеного порядку є зазвичай обов`язковою передумовою прийняття всіх регуляторних актів. Недотримання процедури прийняття регуляторного акта є підставою для визнання його протиправним та скасування.
		Суд першої інстанції встановив, що листом №63-02/2692 від 26.12.2022 Західне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України на адвокатський запит № 107 від 09.12.2022 повідомило, що звернення Ужгородської міської ради про погодження проекту оскаржуваного рішення разом з аналізом його регуляторного впливу та повідомленням про його оприлюднення до Відділення не надходило. Відповідно проект цього рішення не погоджувався (а.с.19).
		Судом першої інстанції враховано, що 13 грудня 2022 року представник позивача звертався до відповідача з адвокатським запитом № 108 з проханням надати для ознайомлення аналіз регуляторного впливу вищевказаного рішення та експертний висновок відповідальної комісії з питань реалізації державної регуляторної політики про відповідність проекту вищевказаного рішення принципам регуляторної політики та його регуляторного впливу, а також повідомити коли та де було опубліковано повідомлення про оприлюднення проекту вищевказаного рішення з метою одержання зауважень та пропозицій та повідомити чи були подані на погодження до органів Антимонопольного комітету України та до Державної регуляторної служби України проект вищевказаного рішення (а.с.20).
		Проте, на звернення представника позивача від 13.12.2022, відповідач листом від 23.12.2022 №4577/03-17 повідомив, що запитувані документи не розроблялись, оскільки Порядок визначення розміру плати за тимчасове користування місцями комунальної власності для розташування рекламних засобів носить тимчасовий характер (а.с.21).
		З огляду на наведене, суд першої інстанції виснував, що оскаржуваний регуляторний акт відповідача прийнятий без належного аналізу регуляторного впливу та без оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій, протилежного відповідачем не доведено.
		Однак, колегія суддів не погоджується із таким висновком суду першої інстанції та вважає за необхідне заначити таке.
		Так, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженому Законом України від 24.02.2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
		В цьому Указі визначено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
		Строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався і станом на час розгляду справи судом воєнний стан не скасовано.
		Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-VIII (далі - Закон № 389-VIII).
		Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
		Здійснення органами державної влади та органами місцевого самоврядування повноважень в умовах воєнного стану визначено статтею 9 Закону № 389-VIII, за приписами частини 2 якої Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, військове командування, військові адміністрації, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування здійснюють повноваження, надані їм Конституцією України, цим та іншими законами України.
		Колегія суддів суду апеляційної інстанції зауважує, що Законом України № 2259-ІХ від 12.05.2022 «Про внесення змін до деяких законів України щодо функціонування державної служби та місцевого самоврядування у період дії воєнного стану» статтю 9 Закону № 389-VIII доповнено частиною десятою, якою встановлено, що у період дії воєнного стану на акти органів місцевого самоврядування, військово-цивільних адміністрацій та військових адміністрацій, а також їх посадових осіб не поширюються вимоги пункту 3 частини першої (у частині оприлюднення проектів актів), частини четвертої статті 15 Закону України "Про доступ до публічної інформації", Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" та Закону України "Про державну допомогу суб`єктам господарювання".
		Враховуючи предмет та підстави позовної заяви, апеляційний суд не погоджується із посиланнями суду першої інстанції в обґрунтування своїх висновків на постанови від 12.05.2022 у справі № 140/2017/18, у постанові від 13 березня 2023 року у справі №620/4460/21, оскільки предметом спору у згаданих справах є протиправність рішень органів місцевого самоврядування, ухвалених до прийняття Закону до № 2259-ІХ. Проте відносини у розглядуваній справі не є подібними.
		Враховуючи обмеження, наведені у в частині 10 ст. 9 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», на час прийняття рішення, що оскаржується, відсутні правові підстави для здійснення аналізу регуляторного впливу та оприлюднення його проекту у відповідних друкованих засобах масової інформації, оскільки під час дії воєнного стану діють обмеження та особливості організації роботи органів місцевого самоврядування, встановлені статтею 9 Закону № 389-VIII, які регулюють деякі аспекти виконання своїх управлінських функцій інакше, ніж визначено пунктом 3 частини першої (у частині оприлюднення проектів актів), частиною четвертою статті 15 Закону України "Про доступ до публічної інформації", Законами України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" та "Про державну допомогу суб`єктам господарювання", що мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану.
		А тому, застосування спрощеної регуляторної процедури ухвалення оскаржуваного рішення без урахування визначених статтею 39 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" обумовлено реалізацією дискреційних повноважень відповідача з метою забезпечення ефективного та належного виконання у період воєнного стану покладених на Ужгородську міську раду завдань.
		Водночас, чинне законодавство та, зокрема, Закон України «Про правовий режим воєнного стану» у жодному разі не забороняє органам місцевого самоврядування приймати нормативно-правові акти, спрямовані на правове врегулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, в межах самоврядних повноважень.
		Ба більше, проект згаданого рішення був опублікований на сайті Ужгородської міської ради 07.10.2022 (https://rada-uzhgorod.gov.ua/rada_docs/show/pro-tymchasovyi-poriadok-vyznachennia-rozmiru-platy-za-tymchasove-korystuvannia-mistsiamy-komunalnoi-vlasnosti-dlia- roztashuvannia-reklamnykh-zasobiv-e7689c22-a703-417d-a162-96307d618dfc).
		Крім того, як зазначив Верховний Суд у постанові від 14 лютого 2023 року у справі 695/2607/17, лист Державної регуляторної служби України не є джерелом права та має рекомендаційний характер.
		Таким чином, роз`яснення Державної регуляторної служби України від 18.10.2022, яке було враховано при прийнятті рішення судом першої інстанції, не є нормативно-правовим актом, може мати лише роз`яснювальний, інформаційний та рекомендаційний характер і таке роз`яснення не може бути покладене в основу рішення суду.
		З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є безпідставними та необґрунтованими, а тому задоволенню не підлягають.
		Наведені обставини в своїй сукупності під час вирішення спірних правовідносин залишилися поза увагою суду першої інстанції, що має наслідком скасування судового рішення.
		Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
		Суд, у цій справі, також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (п. 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
		Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів суду апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення, є дослідженими колегією суддів.
		Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Суд першої інстанції не виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин не вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню.
		Судові витрати розподілу не підлягають з огляду результат вирішення апеляційної скарги, характер спірних правовідносин та виходячи з вимог ст.139 КАС України.
		Керуючись ст. ст. 139, 195, 242, 308, 309, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Апеляційну скаргу Ужгородської міської ради задовольнити, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2023 року у справі №260/1011/23  скасувати.
		В задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Еко ХХІ століття" до Ужгородської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення відмовити.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
		 
		 
		 
		Головуючий суддя І. В. Глушко судді О. І. Довга   І. І. Запотічний  Постанова складена в повному обсязі 15.04.2024.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...