Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 916/2838/23 : Господарські справи (до 01.01.2019); Майнові спори; Відшкодування шкоди; Інший спір про відшкодування шкоди.
Надіслано судом: 26.07.2024. Зареєстровано: 26.07.2024. Забезпечено надання загального доступу: 29.07.2024.
Дата набрання законної сили: 23.07.2024
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		23 липня 2024 року 
		м. Київ
		 
		cправа №  916/2838/23 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: 
		Бенедисюка І. М. (головуючий), Булгакової І. В., Ємця А. А.,
		за участю  секретаря судового засідання Росущан К. О.,
		представників учасників справи:
		позивача - Бєлік А. Г. (адвокат), Пономаренко І. О. (адвокат), 
		відповідача 1 - Гросман О. М. (самопредставництво),
		відповідача 2 - Харькіна А. Д. (самопредставництво),
		розглянув у відкритому судовому засіданні 
		касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укратлантік",
		на рішення Господарського суду міста Києва від 24.01.2024 та
		постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024
		за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укратлантік"
		до: Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр транспортного сервісу "Ліски"; Державної митної служби України в особі її відокремленого підрозділу Одеської митниці
		про стягнення 2 133 090,56 грн.
		 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ 
		 
		1.          Короткий зміст позовних вимог
		1.1.          У липні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Укратлантік" (далі - Товариство, позивач, скаржник) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі її відокремленого підрозділу філія "Центр транспортного сервісу "Ліски" Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - Залізниця, відповідач 1) та Державної митної служби України в особі її відокремленого підрозділу Одеська митниця (далі - Одеська митниця Держмитслужби, відповідач 2 ) про стягнення з відповідача 2 матеріальної шкоди (збитків) у розмірі 1 245 796,59 грн, заподіяної у зв`язку з неправомірними діями та  стягнення з відповідача 1 безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 1 367 658,65 грн за послуги, які не передбачені чинним законодавством (з урахування заяви про збільшення позовних вимог).
		 
		1.2.          Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок неправомірних дій та з вини Одеської митниці Держмитслужби, Залізниця безпідставно нараховувала в період з 09.09.2022 до 14.06.2023 плату за зберігання вантажу на вагоні та користування на коліях загального користування, в період з 13.10.2022 до 28.02.2023. 
		 
		1.3.          За твердженням позивача, саме внаслідок неправомірних дій відповідача 2 щодо затримання вагонів, Товариству завдано збитків, які полягали в оплаті відповідачу 1 платежів за зберігання на вагонах та за користування на коліях загального користування на суму 1   245 796,59 грн, а тому вказані кошти підлягають стягненню з Одеської митниці Держмитслужби на підставі статей 22, 1166, 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 
		 
		1.4.          Також позивач стверджуючи, що плата за послуги зберігання вагонів не передбачена чинним законодавством, договором чи домовленістю сторін, саме з вини Залізниці, не мав можливості отримати належний йому на праві власності товар. Разом з тим, відповідач 1 не дотримавшись письмової форми правочину щодо забезпечення виконання зобов`язання, скористався правом на заставу без відповідної правової підстави. З огляду на наведене позивач також просив стягнути із Залізниці 1 367 658,65 грн безпідставно набутих коштів.
		 
		1.5.          Ухвалою Господарського суду Одеської області від 10.07.2023 справу                        № 916/2838/23 передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.
		 
		2.          Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
		2.1.          Господарський суд міста Києва рішенням від 24.01.2024 (суддя Чебикіна С. О.)  у справі № 916/2838/23, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 (колегія суддів: Тищенко А. І., Михальська Ю. Б., Іоннікова І. А.) у задоволенні позовних вимог відмовив повністю. 
		 
		2.2.          Суд першої інстанції з яким погодився суд апеляційної інстанції, ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, зокрема, виходив з того, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів, які підтверджують неправомірність дій і причинного зв`язку між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з Одеської митниці Держмитслужби майнової шкоди в розмірі 1   245 796,59 грн на підставі статей 22, 1166, 1173 ЦК України.
		 
		2.3.          Також, за висновками судів, відповідач 1 діяв згідно з положеннями Статуту залізниць України, Правил перевезення вантажів залізничним транспортом України, Збірником тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та договором від 11.03.2021 № 73-Ю1 про надання станцією Одеса-Ліски послуг, пов`язаних з прийомом, відправленням, переадресуванням та переробкою вантажів. З наведених вище підстав суди дійшли висновку, що позивач також не довів обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог про стягнення з Залізниці 1   367 658,65 грн безпідставно набутих коштів.
		 
		3.          АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		3.1.          Доводи особи, яка подала касаційні скарги
		3.1.1.          Касаційна скарга Товариства  подана на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) з посиланням на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України.
		 
		3.1.2.          Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми: 
		- статті 56 Конституції України, статей 22, 1166, 1173 ЦК України та статті 236 ГПК України, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, від 16.11.2022 у справі                                  № 910/6355/20, від 01.03.2023 у справі № 925/556/21 та у постановах Верховного Суду від 07.09.2023 у справі № 910/17965/21, від 26.06.2019 у справі № 910/9916/17 (у контексті того, що питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази);
		-          статті 75 ГПК України, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 та від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц (у контексті того, що протиправність (неправомірність) рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади може доводитись з посиланням, зокрема, на судове рішення, яке набрало законної сили та/або рішення вищих посадових осіб державного органу, а також інші докази);
		-          статей 594, 595 та частини четвертої статті 916 ЦК України, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 05.04.2024 у справі № 916/101/23 (у контексті того, що застосування Залізницею притримання вантажу для забезпечення виконання зобов`язання, не передбачено умовами договору перевезення);
		-          частини четвертої статті 236 ГПК України, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18.09.2020 у справі № 908/1795/19, від 25.01.2024 у справі № 904/2420/22 (у контексті того, що нарахування збору за зберігання вантажу та плати за користування вагонами на підставі накопичувальних карток та актів загальної форми ГУ-23, які не підписані вантажовласником, суперечить вимогам Правил зберігання вантажів).
		 
		3.1.3.          Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає про відсутність висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо:
		-          застосування положень статті 11 Закону України "Про ціни та ціноутворення", частини п`ятої статті 9 Закону України "Про залізничний транспорт", пункту 58 Статуту залізниць України, пунктів 4, 5 розділу I Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов`язаних з ними послуг, затвердженого Наказом міністерства транспорту та зв`язку України від 26.03.2009 № 317 (далі - Збірник тарифів), а також Коефіцієнтів, що застосовуються до Збірника тарифів у правовідносинах щодо нарахування платежів за послуги, пов`язані з перевезенням за вільними тарифами, за відсутності домовленості сторін;
		-          частини четвертої статті 916 ЦК України щодо наявності / відсутності підстав вважати дії Залізниці зловживання правом притримання, за відсутності в умовах договору перевезення такого права, у тому числі і порушення граничного терміну для реалізації заставного права.
		 
		3.1.4.          Із посиланням на положення пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України скаржник вважає, що неналежна оцінка судами зібраних у справі доказів (рішення Державної митної служби України про визнання неправомірними дій Одеської митниці Держмитслужби в частині невидачі товару та зобов`язання відшкодувати витрати за його зберігання, договору про надання станцією Одеса-Ліски послуг, пов`язаних з прийомом, відправленням, переадресуванням та переробкою вантажів від 11.03.2021 № 73-Ю1, розрахунку платежів за користування на коліях загального користування, Порядку розрахунку, встановлення та перегляду розміру вагонної складової плати за перевезення у власних вагонах АТ "Укрзалізниця" в процесі надання послуг із перевезення вантажів, затверджених рішенням правління 30.12.2020 зі змінами) унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору.
		 
		3.1.5.          За твердженням скаржника, суди у прийнятті оскаржуваних судових рішень не дослідили наявність / відсутність складу цивільного правопорушення, яке стало підставою для стягнення шкоди та врахували, що протиправність (неправомірність) рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади може доводитись з посиланням, зокрема, на рішення вищого органу державної влади. У цьому аспекті наголошує, що суди не надали належної правової оцінки рішенню Державної митної служби України про визнання неправомірними дій Одеської митниці Держмитслужби в частині невидачі товару та зобов`язання відшкодувати витрати за його зберігання.
		 
		3.1.6.          Скаржник зазначає, що ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди першої та апеляційної інстанції безпідставно застосовували положення статті 75 ГПК України та в порушення положень частини четвертої статті 236 ГПК України, посилаються на висновки Верховного Суду щодо принципу змагальності і концепції негативного доказу, які наведені у постановах Верховного суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц та у постановах Верховного Суду 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18. Разом з тим, у зазначених постановах суд касаційної інстанції не наводив правових висновків щодо застосування статті 75 ГПК України.
		 
		3.1.7.          Також позивач вважає, що суди безпідставно застосували у спірних правовідносинах положення статті 263 Митного кодексу України, оскільки наведеною нормою врегульовано питання строків митного декларування товару. У спірних правовідносинах відсутній спір в цій частині, оскільки товар позивачем було задекларовано. Натомість суди не взяли до уваги, що юридичні факти з якими позивач пов`язує свої вимоги про стягнення шкоди мали місце у період з 13.10.2022 до 28.02.2023, тобто вже після митного оформлення товару. У цьому аспекті скаржник наголошує, що судам належало встановити обставини щодо наявності / відсутності у Одеської митниці Держмитслужби правових підстав для відмови у видачі позивачу товару після його митного оформлення. Не встановлення судами істотних обставин спору в цій частині призвело до помилкового незастосування у спірних правовідносинах положень статей 238, 239, 321 Митного кодексу України, пункту 5 розділу III Порядку відшкодування витрат за зберігання товарів та транспортних засобів на складах митних органів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 15.06.2012 № 731, а також недослідження судами наявності / відсутності складу цивільного правопорушення у діях Одеської митниці Держмитслужби.
		 
		3.1.8.          У вирішенні спору щодо вимог Товариства про стягнення з Залізниці безпідставно набутих коштів за послуги, які не передбачені чинним законодавством, суди не врахували, що фактично відповідач 1 нараховував позивачу плату за користування на коліях загального користування саме за вільними цінами (тарифами) за відсутності домовленості сторін. Суди не надали належної оцінки доводам позивача в частині того, що договір, укладений між сторонами не містив ставок плати за використання вагонів перевізника та ставок плати за послуги користування на коліях загального користування платформою, а вагони у яких перевозився і знаходися у спірних період товар не є власністю перевізника (Залізниці) та належали продавцю товару (резидентам російської федерації і Республіки Білорусь). Водночас, у Додатку 1 до Порядку розрахунку, встановлення та перегляду розміру вагонної складової плати за перевезення у власних вагонах АТ "Укрзалізниця" в процесі надання послуг із перевезення вантажів, затверджених рішенням правління 30.12.2020 зі змінами (на підставі якого відповідач 1 здійснював свій розрахунок) не передбачено ставки розрахунку плати за використання вагонів, які не належать перевізнику. Крім того, суди взагалі не взяли до уваги, що ставки, визначені у наведеному вище Порядку підлягають застосуванню лише у процесі надання послуг з перевезення вантажів, однак у спірних правовідносинах (у спірний період з 09.09.2022 до 14.06.2023) Залізниця таких послуг не надавала.
		 
		3.1.9.          З огляду на наведене, позивач вважає, що сума коштів за послуги користування на коліях загального користування платформою та напіввагонами, нараховані Залізницею без наявності на те достатніх правових підстав та підлягають поверненню як безпідставно набуте майно. Разом з тим, суди взагалі не досліджували наданий Залізницею розрахунок платежів та наведений вище Порядок.
		 
		3.1.10.          Також позивач вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій не застосовані загальні норми про притримання (статті 594 - 597 ЦК України), які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах. Натомість неправильно застосовані у спірних правовідносинах положення пунктів 48, 49, 51, 62 Статуту залізниць, пунктів 7, 34 Правил видачі вантажів, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 № 644, Конвенції про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) згідно з текстом Протоколу змін від 03.06.199 та статті 34 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення (УМВС).
		 
		3.1.11.          Суди попередніх інстанцій не врахували, що позивач сплатив на користь Залізниці всі необхідні платежі, які випливають з договору перевезення (провізну плату та інші платежі). Однак, такі види послуг, як користування на коліях загального користування та зберігання вантажів, не передбачені договором від 11.03.2021 № 73-ЮІ укладеним між сторонами, а також не врахували, що строк дії цього договору закінчився 31.12.2022. Суди залишили поза увагою доводи позивача, що відповідач 1 не мав законних підстав притримувати експортно-імпортний товар, належний позивачу, оскільки останній виконав свої договірні зобов`язання та сплатив на користь Залізниці всі належні платежі. Суди не надали належної оцінки спірним правовідносинам та помилково застосували норми, які врегульовують питання щодо права застави вантажу. На думку скаржника, застава забезпечує зобов`язання боржника, щодо якого існує лише потенційна можливість невиконання, притримання забезпечує виконання зобов`язання, яке вже було порушене боржником. Крім того, право притримання не може розглядатися, як безстрокове зобов`язання і після спливу певного проміжку часу кредитор зобов`язаний або передати річ боржнику, або задовольнити свої вимоги за рахунок притримуваного майна. При цьому, законодавством встановлений граничний термін зберігання вантажу, який не повинен перевищувати 30 діб.
		 
		3.1.12.          Товариство наголошує, що наведені вище норми суди не врахували та залишили поза увагою, що Залізниця не реалізувала свого права на заставу впродовж граничного терміну, натомість продовжувала без належних підстав притримувати вантаж, усвідомлюючи настання негативних наслідків для позивача у вигляді витрат із зберігання вантажу та користування на коліях загального користування.
		 
		3.1.13.          Крім того, на думку скаржника суди не надали належної оцінки доводам позивача в частині того, що притримання належного Товариству вантажу у період з 28.03.2023 до 14.06.2023 здійснювалось Залізницею без повідомлення про таке притримання (письмово, з оформленням окремого листа, телеграми, тощо який містив би фактичні умови такого притримання, його початок, докази простроченої заборгованості, конкретизацію притриманого майна), що не узгоджується з висновками Верховного Суду, які викладені у постанові від 05.04.2024 у справі № 916/101/23.
		 
		3.1.14.          Позивач вважає, що застосування судами у спірних правовідносинах положень пункту 48 Статуту залізниць України та пунктів 7, 34 Правил видачі вантажів, є помилковим, оскільки вказаними положеннями передбачено право застави вантажу. Поряд з тим, Залізниця не реалізувала свого права на заставу, а фактично притримала товар, належний Товариству на праві власності.
		 
		3.1.15.          Скаржник також зазначає, що суд апеляційної інстанції у вирішенні питання щодо правомірності / неправомірності стягнення плати за користування вагонами та збору за зберігання вантажу не врахував висновків Верховного Суду, зокрема, що у розгляді спору про стягнення залізницею плати за користування вагонами (контейнерами) до предмета доказування належить доведення належними, допустимими і достатніми доказами факту використання вагонів (контейнерів) для перевезення вантажів замовника послуг з перевезення у відповідний період, а у разі якщо мала місце затримка вагонів на станціях призначення і на підходах до них (якими можуть бути проміжні станції) в очікуванні подання їх під вивантаження, перевантаження,  - надання доказів того, що така затримка була спричинена саме з вини вантажоодержувача. Суди залишили поза увагою, що у період з 09.09.2022 до 10.10.2022 затримка видачі вантажу відбувалась з вини відповідача 1, оскільки останній лише на початку жовтня 2022 року виставив позивачу рахунок на суму 486 017,75 грн № 1121, вказаний рахунок оплачений позивачем. Разом з тим у період з 01.03.2023 до 14.06.2023 затримка вагонів також відбувалась саме з вини відповідача 1 (не подавав вагони під вивантаження, а притримував їх, не повідомивши Товариство про притримання).
		 
		3.1.16.          Товариство вважає, що оскаржувані судові рішення в частині правомірності нарахування Залізницею плати за користування вагонами та користування на коліях загального користування ґрунтуються на оцінці недопустимого доказу - акта загальної форми від 01.03.2022 ГУ - 23 № 551, який не містить підпису уповноваженої особи позивача та складений за відсутності його представника. Разом з тим, згідно з висновками Верховного Суду, які викладені у постановах від 27.07.2021 у справі № 910/3067/20, від 04.07.2018 у справі № 904/5743/16, від 05.12.2019 у справі № 910/17085/17, нарахування збору за зберігання вантажу та плати за користування вагонами на підставі накопичувальних карток та актів загальної форми ГУ-23, які не підписані вантажовласником, суперечить вимогам Правил зберігання вантажів. 
		 
		3.1.17.          Також, за твердженням позивача, суди першої та апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваних судових рішень порушили норми процесуального права (не дослідили зібраних у справі доказів), що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.
		 
		3.2.          Доводи інших учасників справи
		3.2.1.          Залізниця у відзиві заперечує проти доводів касаційної скарги, просить Суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
		 
		3.2.2.          Одеська митниця Держмитслужби у відзиві на касаційну скаргу просить Суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 24.01.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 у справі № 916/2838/23 без змін.
		 
		4.          СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
		Місцевий та апеляційний господарські суди у справі, зокрема, встановили таке.
		4.1.          У грудні 2021 року Товариство замовило у ПАТ "Магнітогорський металургічний комбінат" та у ПАТ "Новолипецький металургічний комбінат" (резиденти російської федерації)  товар, а саме - сталь холоднокатану, тонколистову у рулонах (далі - товар).
		 
		4.2.           15.02.2022 зазначений товар у кількості 24 рулонів, загальною вагою брутто 187 140 кг перетнув митний кордон України.
		 
		4.3.          До зони діяльності митного оформлення № 1 митного поста "Одеса-внутрішній" Одеської митниці Держмитслужби на залізничній платформі 90993643 у залізничних вагонах 55380356, 55042782, зазначений товар надійшов - 01.03.2022.
		 
		4.4.           05.04.2022 Головний підрозділ детективів Бюро економічної безпеки України відкрив кримінальне провадження № 72022000410000003 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України та наклав арешт на рухомі склади (вагони) № 90993643, № 55380356, № 55042782.
		 
		4.5.          Товариство листами від 30.06.2022 та від 26.07.2022 зверталося до Бюро Економічної Безпеки України (вих. № 30-06/22 та вих № 26-07-02/22) щодо повернення вантажу, який належить Товариству, розміщеного в затриманих вагонах, та надання дозволу на розвантаження із зазначених вагонів  товару, що належить позивачу.
		 
		4.6.          Головний підрозділ детективів Бюро економічної безпеки України листом від 01.08.2022 № 1/5/0/8021-22 повідомив Товариство про те, що арешт на товарно-матеріальні цінності, які знаходяться в залізничних вагонах № 90993643, № 55380356 та  № 55042782 не накладався.
		 
		4.7.          Товариство листом від 01.09.2022 № 01-09/22 звернулося до Залізниці з проханням надати дозвіл на видачу товарно-матеріальних цінностей із залізничних вагонів № 90993643, № 55380356 та № 55042782.
		 
		4.8.          У жовтні 2022 року Залізниця виставила Товариству рахунок від 13.09.2022 № 1121  на суму 486 017,75 грн. У рахунку зазначені такі види послуг: зберігання на вагоні, користування на коліях загального користування та інші послуги. 
		 
		4.9.          Товариство 06.10.2022 оплатило виставлений Залізницею рахунок.
		 
		4.10.          Листом від 10.10.2022 Залізниця надала Товариству дозвіл № Ліски/О-06/52 на видачу сталі листової, яка слідує у вагонах № 55042782, № 55380356 та прокату плоского з заліза, який знаходиться у вагоні № 90993643.
		 
		4.11.          Згідно з Митною декларацією (форма МД-2) № UA500490/2022/004016 від 13.10.2022 та Митною декларацією (форма МД-2) № UA500490/2022/008892 від 13.10.2022 товар оформлений Одеською митницею Держмитслужби.
		 
		4.12.          Товариство листом від 18.10.2022 № 18/10-22 звернулося до відповідача 2 з проханням якнайшвидше дозволити видачу з її складу означеного вантажу, належного йому на праві приватної власності та розміщеного у митному режимі "ІМ 40", без нарахування оплати зберігання на митному складі Одеської митниці Держмитслужби.
		 
		4.13.          Листами від 20.10.2022 № 7.10-4/28.5-01/13/1679320 та від 09.11.2022 №7.10-4/28.5-01/13/17654 Одеська митниця Держмитслужби повідомила Товариство, що товар "прокат плоский з вуглецевої сталі"  у кількості 24 рулони (вага брутто 187140 кг), що надійшов 01.03.2022 у зону діяльності ВМО № 1 митного поста "Одеса-внутрішній" набув статусу такого, що зберігається на складі митного органу. Здійснення випуску вищезазначених товарів можливо виключно після підтвердження від Одеської митниці Держмитслужби сплати відшкодування витрат за зберігання, відповідно до Порядку № 627 та до Порядку № 731.
		 
		4.14.          Залізниця 09.12.2022 направила Товариству рахунок на оплату № 1546 на суму 265 577,30 грн (призначення платежу - "зберігання на вагоні, користування на коліях загального користування").
		 
		4.15.          Рішенням Державної митної служби України від 27.02.2023 № 08-1/22-03-02/13/1262 задоволено скаргу Товариства, визнано дії Одеської митниці Держмитслужби в частині невидачі товару та зобов`язання відшкодувати витрати за його зберігання неправомірними.
		 
		4.16.          Листом від 28.02.2023 № 28-02/2023 Товариство звернулося до Залізниці  з проханням врахувати рішення Державної митної служби та зробити відповідний розрахунок / перерахунок щодо нарахування наданих станцією Одеса-Ліски послуг стосовно зберігання сталі холоднокатаної, тонколистової у рулонах, у кількості 24-х рулонів, загальною вагою брутто 187140 кг, що знаходиться у вагонах № 55380356, № 990993643, № 55042782.
		 
		4.17.          Залізниця листом від 10.03.2023 № Ліски/0-06/06 надала відповідь на звернення Товариства щодо належного йому майна та зазначила, що згідно з умовами договору від 11.03.2021 № 73-ЮІ лише після здійснення Товариством оплати у повному обсязі, буде видано вантаж, що зберігається у вагонах на території Одеського відділення.
		 
		4.18.          Товариство також отримало рахунок на оплату від 31.03.2023 № 316 на суму 985 516,80 грн, рахунок на оплату від 31.03.2023 № 317 на суму 255 152,76 грн та рахунок на оплату від 26.04.2023 № 364 на суму 306 723,24 грн.
		 
		4.19.          У травні 2023 року Залізниця також направила Товариству  рахунок на оплату від 25.05.2023 № 441 на суму 300 207,60 грн.
		 
		4.20.          Звертаючись до суду з позовом Товариство вказує про те, що з вини Одеської митниці Держмитслужби вимушено було оплатити 1 245 796,59 грн на оплату платежів за зберігання на вагонах та за користування на коліях загального користування. Вказана сума грошових коштів підлягає відшкодуванню відповідачем 2 на підставі статей 22, 1166, 1173 ЦК України. Також з позивач вказує, що у період з 09.09.2022 до 12.10.2022 Залізниця без достатніх правових підстав притримувала вантаж належний Товариству, а також з вини Залізниці позивач у період з 01.03.2023 до 14.06.2023, не мав можливості отримати належний йому на праві власності товар та змушений був сплатити на користь Залізниці без належної правової підстави 1   367 658,65 грн плати за послуги зберігання вагонів, яка не передбачена чинним законодавством, договором чи домовленістю сторін. Вказана сума грошових коштів підлягає стягненню з відповідача 1 на підставі статті 1212 ЦК України.
		 
		5.          Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції
		5.1.          Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		 
		5.2.          Імперативними приписами частини другої статті 300 ГПК України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		 
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		6.          Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
		 
		Щодо доводів касаційної скарги в частині оскарження судових рішень за результатом розгляду позовних вимог до відповідача 2
		6.1.          Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційних скарг, які наведені скаржниками і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
		 
		6.2.          Верховний Суд на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, у межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, здійснює перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і зазначає таке.
		 
		6.3.          Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження судових рішень в цій частині скаржник, зокрема, з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України зазначає про те, що судами першої та апеляційної інстанції не враховані висновки:
		          - щодо застосування положень статті 56 Конституції України, статей 22, 1166, 1173 ЦК України та статті 236 ГПК України у подібних відносинах, викладених у постановах Верховного Суду Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20, від 01.03.2023 у справі № 925/556/21 та у постановах Верховного Суду від 07.09.2023 у справі № 910/17965/21, від 26.06.2019 у справі № 910/9916/17;
		          - щодо застосування положень статті 75 ГПК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 та від 27.11.2019 у справі                           № 242/4741/16-ц.
		 
		6.4.          Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		 
		6.5.          При цьому, колегія суддів зазначає, що саме скаржник у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначає підставу, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1 та частини другої статті 287 ГПК України (що визначає сам скаржник), покладається на скаржника.
		 
		6.6.          Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
		 
		6.7.          Водночас наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали б бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
		 
		6.8.          Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд першої чи апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
		 
		6.9.          Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходили з того, що позивачем не доведено склад цивільного правопорушення як необхідної умови для покладення на відповідача 2 відповідальності у вигляді відшкодування шкоди. Зокрема, недоведеність позивачем факту спричинення йому шкоди саме посадовими особами Одеської митниці Держмитслужби; відсутність причинно-наслідкового зв`язку між незаконними діями/бездіяльністю посадових осіб відповідача 2 та шкодою, про відшкодування якої заявлено позов (втрати понесені Товариством на оплату відповідачу 1 платежів за зберігання на вагонах та за користування на коліях загального користування на суму 1245796,59 грн, за оцінкою позивача).
		 
		6.10.          Скаржник мотивує свою скаргу неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанції положень статей 22, 1166, 1173 ЦК України та статей 75, 236 ГПК України в цій частині, з огляду на неналежне встановлення судами істотних обставин спору та недослідження наявних у матеріалах справи доказів, що призвело до помилкового незастосування у спірних правовідносинах висновків Великої Палати Верховного Суду.
		 
		6.11.          У контексті доводів касаційної скарги, висновків судів першої та апеляційної інстанції Суд зазначає таке.
		 
		6.12.          Спір у справі в цій частині виник щодо наявності / відсутності підстав для стягнення з Одеської митниці Держмитслужби матеріальної шкоди (збитків), заподіяної у зв`язку з неправомірними діями.
		6.13.          Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
		 
		6.14.          Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової) шкоди є способами захисту цивільних прав та інтересів (пункти 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України).
		 
		6.15.          За загальним правилом, для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та шкодою, вини.
		 
		6.16.          Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).
		 
		6.17.          Водночас, спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування або посадовою особою відповідного органу визначені у статтях 1173, 1174 ЦК України, за змістом яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи посадовою особою відповідного органу при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
		 
		6.18.          Норми статей 1173, 1174 ЦК України є спеціальними й передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, цими правовими нормами передбачено, зокрема, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.
		 
		6.19.          Водночас, положення наведених вище статей також передбачають доведення необхідних для настання юридичної відповідальності складових, зокрема: протиправність дій/рішень, наявність факту підтвердженої документально заподіяної шкоди та причинного зв`язку між неправомірними діями (бездіяльністю) і заподіяною шкодою (збитки мають бути наслідком саме протиправної поведінки особи, що завдала шкоду, а не якихось інших обставин, зокрема, дій самого потерпілого або третіх осіб). Тобто відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім і невідворотним наслідком порушення боржником зобов`язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають зазначеного прямого причинно-наслідкового зв`язку, є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню. При цьому довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 (на яку посилається скаржник) та у постановах Верховного Суду від 17.10.2019 у справі                     № 908/2202/18, від 02.03.2020 у справі № 910/434/19, від 09.04.2020 у справі № 908/690/19, від 02.03.2021 у справі № 911/2371/19.
		 
		6.20.          Верховний Суд неодноразово зауважував, що у цивільному праві протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
		          Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою полягає в тому, що шкода стає об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
		          Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права.
		 
		6.21.          Отже, при зверненні з позовом про стягнення збитків, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами протиправність (неправомірність) поведінки заподіювача збитків, наявність збитків та їх розмір, а також причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками, що виражається в тому, що збитки мають виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача збитків, а боржник зі свого боку має доводити відсутність своєї вини у заподіянні збитків, оскільки чинним законодавством закріплена презумпція вини особи, яка порушила зобов`язання. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов`язання (стаття 614 ЦК України).
		6.22.          З урахування підстав заявлених позивачем вимог до відповідача 2 у цьому спорі, дії Одеської митниці Держмитслужби по затриманню вагонів, внаслідок яких було завдано шкоди позивачу, шкода та причинно-наслідковий зв`язок між поведінкою за заподіянням шкоди підлягають доведенню позивачем (є предметом доказування і підлягають встановленню у цьому спорі). Водночас, відсутність елементів делікту може свідчити про відсутність складових такої правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди, як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов`язки.
		 
		6.23.          Таким чином, для настання цивільно-правової відповідальності Одеської митниці Держмитслужби за заподіяння Товариству шкоди у цій справі необхідним є встановлення наявності усієї сукупності вищезазначених трьох елементів складу цивільного правопорушення, у той час як відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає настання відповідальності.
		 
		6.24.          Колегія суддів також наголошує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 (на яку посилається скаржник) у вирішенні питання щодо самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади тощо під час розгляду справ про відшкодування шкоди, зазначила таке: "…Питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами Кримінального процесуального кодексу України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази".
		 
		6.25.          Позивач, на обґрунтування своїх вимог та доведення обставин щодо неправомірності дій відповідача 2 посилається на рішення Державної митної служби України від 27.02.2023 № 08-1/22-03-02/13/1262, яким визнано неправомірними дії Одеської митниці в частині "невидачі товару" та "зобов`язання відшкодувати витрати за його зберігання".
		 
		6.26.          Зміст оскаржуваних судових рішень свідчить, що врахувавши наведені правові позиції Великої Палати Верховного Суду (щодо елементів складу цивільного правопорушення, які є необхідними передумовами для покладення деліктної відповідальності на відповідача 2, як органу державної влади), суди першої та апеляційної інстанцій встановили відсутність відповідних обставин з огляду на наявні в матеріалах справи докази.
		 
		6.27.          Зокрема, суди попередніх інстанцій встановили такі обставини:
		-           15.02.2022 належний позивачу товар перетнув митний кордон України;
		-          до зони діяльності митного оформлення № 1 митного поста "Одеса-внутрішній" Одеської митниці Держмитслужби на залізничній платформі 90993643 у залізничних вагонах 55380356, 55042782, зазначений товар надійшов - 01.03.2022;
		-           05.04.2022 Головний підрозділ детективів Бюро економічної безпеки України відкрив кримінальне провадження № 72022000410000003 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України та наклав арешт на рухомі склади (вагони) № 90993643, № 55380356, № 55042782;
		-          митний пост "Одеса-внутрішній" Одеської митниці Держмитслужби листом від 27.04.2024 № 7.10-28.5-01/425/317 проінформовав управління адміністративно-господарської діяльності Одеської митниці щодо товару "прокат із чорних металів - сталь тонколистова" у кількості 24 рулона (вага 186500 кг), який набув статусу такого, що зберігається на складі митного органу відповідно до статті 263 Митного кодексу України. Управлінням адміністративно-господарської діяльності Одеської митниці визначено склад митниці "Промбаза" (лист від 04.05.2022 за № 7.10-21-03/275);
		-          позивач подав до Одеської митниці Держмитслужби документи для митного оформлення товару лише 13.10.2022 (Митна декларація форми МД-2 від 13.10.2022  № UA500490/2022/004016 та Митна декларація форми МД-2 від 13.10.2022 № UA500490/2022/008892);
		-          доказів того, що позивач звертався до відповідача 2 із заявою про продовження строків для подачі митної декларації матеріали справи не містять.
		 
		6.28.          З огляду на встановлені судами та наведені вище обставини, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції і дійшов висновку про недоведеність позивачем належними і допустимими доказами факту завдання йому майнової шкоди, неправомірністю рішень та бездіяльності відповідача 2, а також причинного зв`язку між такими рішеннями / бездіяльністю та настанням шкоди.
		 
		6.29.          У контексті доводів касаційної скарги та підстав касаційного оскарження, Суд наголошує на висновках Великої Палати Верховного Суду, які викладені у пункті 32 постанови від 03.09.2019 у справі № 916/1423/17. Зокрема у наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що застосовуючи положення статей 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. Лише, за наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
		 
		6.30.          При цьому, за загальними правилами розподілу обов`язку доказування, кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (стаття 74 ГПК України).
		 
		6.31.          Як вже було зазначено, на переконання позивача, рішення Державної митної служби України від 27.02.2023 № 08-1/22-03-02/13/1262, яким визнано неправомірними дії Одеської митниці в частині невидачі товару та зобов`язання відшкодувати витрати за його зберігання, є належним доказом на підтвердження обставин неправомірності дій відповідача 2 та наявності правових підстав для відшкодування останнім Товариству шкоди у розмірі, заявленому до стягнення.
		 
		6.32.          У аспекті порушених у касаційній скарзі питань Верховний Суд наголошує, що дотримання фундаментального принципу змагальності господарського судочинства забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
		 
		6.33.          Подібний висновок є усталеним і викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 16.11.2021 у справі №904/2104/19, постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі  № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 18.01.2021 у справі  № 915/646/18).
		 
		6.34.          Отже, для з`ясування фактичних обставин справи (наявності / відсутності підстав для покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на відповідача) має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
		 
		6.35.          Так, господарські суди з`ясували та встановили обставини звернення позивача до відповідача 2 з документами для митного оформлення товару лише 13.10.2022, і як встановили суди, надані позивачем докази не спростовують того, що в силу положень частини третьої статті 263 Митного кодексу України товар набув статусу такого, що зберігається на складі митного органу та може бути виданий лише після митного оформлення, відшкодування витрат митних органів на їх зберігання та сплати відповідних платежів (стаття 242 цього Кодексу). З огляду на те, що позивач не ніс будь-яких витрат пов`язаниз з митним оформленням (витрат митних органів на зберігання) судами, з урахуванням стандарту доказування "вірогідності доказів", встановлено відсутність доказів щодо причинно-наслідкового зв`язку між правопорушенням відповідача 2 і збитками позивача.
		 
		6.36.          Приймаючи до уваги викладене, Верховний Суд вважає безпідставними твердження позивача про неналежну оцінку судами попередніх інстанцій, як доказу,  рішення Державної митної служби України від 27.02.2023 № 08-1/22-03-02/13/1262. Дослідивши надані учасниками справи докази (у тому числі і рішення Державної митної служби України від 27.02.2023 № 08-1/22-03-02/13/1262) в їх сукупності та взаємозв`язку з точки зору їх відповідності встановленим статтями 76-79 ГПК України вимогам щодо належності, допустимості достовірності та вірогідності, суди попередніх інстанцій визнали недоведеними обставини заподіяння шкоди позивачу відповідними неправомірними діями відповідача 2 (його посадових осіб).
		 
		6.37.          Наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлених судами обставин. У цьому аспекті Суд зазначає, що встановлений у рішенні Державної митної служби України від 27.02.2023 № 08-1/22-03-02/13/1262 факт неправомірності дій Одеської митниці Держмитслужби (в частині застосування положень статті 242, 321  Митного Кодексу України та положень Порядку відшкодування  витрат за зберігання товарів та транспортних засобів на складах митних органів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 15.06.2012 № 731, без урахування положень Закону України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства на період дії воєнного стану" від 24.03.2022                  № 2142-ІХ), не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Зокрема, з огляду на те, що сума неправомірно нарахованих Одеською митницею Держмитслужби витрат за зберігання товару на складі митного органу не входить до спірної суми заявленої позивачем майнової шкоди. Крім того, означене позивачем рішення Державної митної служби України ніяким чином не спростовує встановленого судами факту набуття належного позивачу товару статусу такого, що зберігається на складі митного органу. Вказані обставини підтверджуються також змістом рішення Державної митної служби України. Наведене також не спростовує правильність висновків судів першої та апеляційної інстанції щодо застосування положень статті 263  Митного Кодексу України та статті 75 ГПК України у вирішенні питання щодо доведення позивачем наявності чи відсутності повного складу цивільного правопорушення.
		 
		6.38.          Доводи скаржника в частині не дослідження судами першої та апеляційної інстанції обставин щодо підстав для відмови Одеської митниці Держмитслужби у видачі позивачу товару після його митного оформлення є безпідставними, оскільки спростовуються матеріалами справи та встановленими судами фактичними обставинами спору.
		 
		6.39.          У цьому контексті Суд наголошує, що відповідно до    частин першої, другої статті 325 Митного кодексу України за письмовою заявою власника товарів або уповноваженої ним особи та з дозволу митного органу можуть здійснюватися навантаження, вивантаження, перевантаження, усунення пошкоджень упаковки, розпакування, упакування, перепакування, зважування та визначення інших істотних характеристик товарів, що перебувають під митним контролем, взяття проб та зразків таких товарів, зміна ідентифікаційних знаків чи маркування на цих товарах або їх упаковці, транспортних засобах комерційного призначення, а також заміна транспортного засобу комерційного призначення. Зазначені операції здійснюються за рахунок власника товарів, що переміщуються через митний кордон України, або уповноваженої ним особи. У разі відмови у наданні дозволу на здійснення зазначених операцій митний орган зобов`язаний невідкладно письмово повідомити особу, яка звернулася із заявою про надання такого дозволу, про причини і підстави відмови.
		 
		6.40.          Разом з тим суди не встановили обставин незаконної відмови відповідача 2 у наданні дозволу на здійснення зазначених митних операцій. В матеріалах справи також відсутні докази відмови відповідача 2 вчинити необхідні дії щодо розмитнення товару та/або вчинення будь-яких дій направлених на створення позивачу перешкод у вчиненні всіх передбачених законодавством дій на отримання товару у період з 01.03.2022 до 13.10.2022).
		 
		6.41.          Вказане свідчить про те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з правильним застосуванням положень статей 22, 1166, 1173, 1174 ЦК України та у повній мірі у повній мірі узгоджуються з висновками Верховного Суду щодо застосування наведених статей.
		 
		6.42.          У свою чергу, у зазначених скаржником постановах Верховного Суду в співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статей 3, 509, 526, 530, 627, 652 ЦК України. Застосування судами наведених норм матеріального  права  у справах № 920/715/17, № 910/6355/20, № 925/556/21,              № 910/17965/21 та № 910/9916/17 (у якій предметом спору були вимоги про стягнення збитків / шкоди, заподіяних органом державної влади / його посадовими особами),  залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому означені справи є неподібними за змістовним критерієм.
		 
		6.43.          Отже, доводи скаржника в цій частині (щодо неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, наведених у вказаних вище постановах) є необґрунтованими.
		 
		6.44.          Разом з тим доводи касаційної скарги в частині неправильного застосування судами положень статті 75 ГПК України, зводяться лише до вільного трактування скаржником висновків судів в цій частині.
		 
		6.45.          Посилання скаржника в касаційній скарзі на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 та від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц (щодо застосування положень статті    75 ГПК    України) Верховний Суд не бере до уваги, з огляду на помилкове ототожнення скаржником положень частин четвертої, шостої цієї статті, наявність підстав для застосування яких у цьому спорі відсутня, а також до довільного трактування висновків Великої Палати Верховного Суду у застосуванні цієї норми стосовно можливості звільнення позивача від доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь відповідача 2 та наявності складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду.
		 
		Щодо доводів касаційної скарги в частині оскарження судових рішень за результатом розгляду позовних вимог до відповідача 1
		 
		6.46.          Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження судових рішень в цій частині скаржник, зокрема, з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України зазначає про те, що судами першої та апеляційної інстанції не враховані висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах:
		-          щодо застосування статей 594, 595 та частини четвертої статті 916 ЦК України, викладені у постанові Верховного Суду від 05.04.2024 у справі № 916/101/23;
		-          щодо застосування частини четвертої статті 236 ГПК України, викладені у постановах Верховного Суду від 18.09.2020 у справі № 908/1795/19, від 25.01.2024 у справі № 904/2420/22.
		 
		6.47.          Також з посилання на положення пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає про відсутність висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо:
		-          застосування положень статті 11 Закону України "Про ціни та ціноутворення", частини п`ятої статті 9 Закону України "Про залізничний транспорт", пункту 58 Статуту залізниць України, пунктів 4, 5 розділу I Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов`язаних з ними послуг, затвердженого Наказом міністерства транспорту та зв`язку України від 26.03.2009 № 317 (далі - Збірник тарифів), а також Коефіцієнтів, що застосовуються до Збірника тарифів у правовідносинах щодо нарахування платежів за послуги, пов`язані з перевезенням за вільними тарифами, за відсутності домовленості сторін;
		-          частини четвертої статті 916 ЦК України щодо наявності / відсутності підстав вважати дії Залізниці зловживання правом притримання, за відсутності в умовах договору перевезення такого права, у тому числі і порушення граничного терміну для реалізації заставного права.
		 
		6.48.          У контексті доводів касаційної скарги та порушених скаржником у касаційній скарзі питань Верховний Суд зазначає таке.
		 
		6.49.          Звертаючись до суду з вимогами до Залізниці про стягнення 1 367 658,65 грн безпідставно набутих коштів Товариство вказувало на те, що: нарахована відповідачем 1 плата за користування вагонами, збір за зберігання вантажу та плата за послуги користування на коліях загального користування платформою не передбачена чинним законодавством, договором чи домовленістю сторін; саме з вини Залізниці, Товариство не мало можливості отримати належний йому на праві власності товар; відповідач 1 не дотримавшись письмової форми правочину щодо забезпечення виконання зобов`язання, скористався правом на заставу без відповідної правової підстави. Визначена позивачем сума коштів підлягає стягненню з відповідача 1 на підставі положень статті 1212 ЦК України.
		 
		6.50.          Зміст оскаржуваних судових рішень в цій частині свідчить, що відмовляючи у задоволенні вимог до Залізниці суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходили із того, що відповідач 1 діяв згідно з положеннями Статуту залізниць України, Правил перевезень вантажів залізничним транспортом України, Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та Договором від 11.03.2021 № 73-Ю1 про надання станцією Одеса-Ліски послуг, пов`язаних з прийомом, відправленням, переадресуванням та переробкою вантажів. 
		 
		6.51.          За висновками судів, позивач не довів ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог про стягнення з Залізниці 1   367 658,65 грн безпідставно набутих коштів, а право позивача, за захистом яких він звернувся до суду, не порушено відповідачем 1.
		 
		6.52.          Дослідивши доводи касаційної скарги у сукупності і взаємозв`язку з підставою касаційного оскарження, обраною скаржником, Верховний Суд зазначає таке.
		 
		6.53.          Як встановлено господарськими судами, 01.03.2022 на станцію Одеса-Ліски Одеського терміналу філії "ЦТС Ліски" АТ "Укрзалізниця" зі станції Тополі Південної залізниці для ТОВ "Укратлантік" (отримувач вантажу) під митним контролем прийшли 3 вагони (№ 55042782, № 55380356, № 990993643) із вантажем сталь листова у рулонах згідно з залізничними накладними                              № 32129840 та № 32129847.
		 
		6.54.          Приймання Залізницею вантажу здійснювалося на підставі укладеного між сторонами Договору від 11.03.2021 № 73-ЮІ про надання станцією Одеса-Ліски послуг, пов`язаних з прийомом, відправленням, переадресуванням та переробкою вантажів.
		 
		6.55.          За умовами пункту 2.1 Договору від 11.03.2021 № 73-ЮІ вартість послуг визначається Правилами перевезення вантажів, Тарифним керівництвом № 1 та домовленістю сторін.
		 
		6.56.           01.03.2022 року Залізницею складений Акт загальної форми ГУ-23 №551 про те, що вагони № 55380356, № 55042782, № 90993643, які знаходяться під митним контролем, простоюють на місцях загального користування в очікуванні розмитнення з 01.03.2022 з 12-00.
		 
		6.57.          Згідно з записами у нарядах ГУ-43 від 14.06.2023 №№ 4,5 вантаж отриманий та вивезений позивачем зі станції Одеса-Ліски лише 14.06.2023 (після сплати позивачем послуг зберігання).
		 
		6.58.          Суди також встановили, що вантаж - сталь холоднокатана, тонколистова у рулонах (далі - товар) у кількості 24 рулонів, загальною вагою брутто 187 140 кг було придбано Товариством у резидентів російської федерації. Вказаний товар перетнув митний кордон України 15.02.2022; до зони діяльності митного оформлення № 1 митного поста "Одеса-внутрішній" Одеської митниці Держмитслужби на залізничній платформі 90993643 у залізничних вагонах 55380356, 55042782, зазначений товар надійшов - 01.03.2022.
		 
		6.59.           05.04.2022 Головний підрозділ детективів Бюро економічної безпеки України відкрив кримінальне провадження № 72022000410000003 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України та наклав арешт на рухомі склади (вагони) № 90993643, № 55380356, № 55042782.
		 
		6.60.          Для засвідчення факту простою вагонів працівниками станції Одеса-Ліски був складений акт загальної форми ГУ-23 №551 про те, що вагони №55380356, № 55042782, № 90993643, які знаходяться під митним контролем, простоюють на місцях загального користування в очікуванні розмитнення з 01.03.2022 року з 12-00.
		 
		6.61.          Верховний Суд зазначає, що спірні правовідносини між позивачем та відповідачем 1 у цій справі за своєю правовою природою є правовідносинами з надання послуг, пов`язаних з перевезенням вантажів залізницею, їх зберіганням, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми спеціального національного законодавства, зокрема норми міжнародних договорів, які встановлюють порядок перевезення вантажів залізничним транспортом.
		 
		6.62.          Відповідно до частин першої - третьої, п`ятої статті 306 Господарського кодексу України, перевезенням вантажів визнається господарська діяльність, пов`язана з переміщенням продукції залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами. Суб`єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі. Перевезення вантажів здійснюють зокрема вантажний залізничний транспорт. Загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови перевезення окремих видів вантажів визначаються цим Кодексом і виданими відповідно до нього транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами.
		 
		6.63.          Згідно з частиною другою статті 908 ЦК України, загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
		 
		6.64.          Законодавство про залізничний транспорт загального користування складається із законів України "Про транспорт", "Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", цього Закону, Статуту залізниць України, який затверджується Кабінетом Міністрів України, та інших актів законодавства України (частина перша статті 3 Закону України "Про залізничний транспорт").
		 
		6.65.          Обов`язки, права і відповідальність залізниць, а також підприємств, організацій, установ і громадян, які користуються залізничним транспортом визначені Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 457 від 06.04.1998. Статутом регламентуються порядок укладання договорів, організація та основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, основні положення експлуатації залізничних під`їзних колій, а також взаємовідносини залізниць з іншими видами транспорту.
		 
		6.66.          У контексті доводів касаційної скарги, викладених у пунктах 3.1.8 - 3.1.11. цієї постанови Суд про: безпідставність застосування судами у спірних правовідносинах положень пункту 48 Статуту залізниць України та пунктів 7, 34 Правил видачі вантажів (право застави вантажу) та ненадання оцінки доводам позивача щодо нарахування Залізницею спірних послуг (не передбачених Договором від 11.03.2021 № 73-ЮІ), а також відсутності у відповідача 1 законних підстав притримувати експортно-імпортний товар, належний позивачу, оскільки останній виконав свої договірні зобов`язання та сплатив на користь Залізниці всі належні платежі, Суд зазначає таке.
		 
		6.67.          Відповідно до частини першої статті 10 ЦК України, чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.
		 
		6.68.          Отже, спірні правовідносини, що виникли між сторонами у справі, регулюються як законами та підзаконними актами України, так і міжнародними договорами, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, які є частиною національного цивільного законодавства України.
		 
		6.69.          Україна є учасницею двох міжнародних угод, які регулюють діяльність у сфері перевезення вантажів залізничним транспортом, а саме Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення (УМВС), до якої Україна приєдналась 05.06.1992 та Конвенції про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ), до якої Україна приєдналась 05.06.2003.
		 
		6.70.          Зазначені міжнародні договори поширюють свою дію на різні ділянки української залізниці, у зв`язку з чим слід розмежовувати сферу їх застосування. У вирішенні зазначеного питання слід виходити з такого.
		 
		6.71.          В силу положень статті 1 та 3 Розділу І "Загальні положення" Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення, що до сфери застосування Угоди входять усі перевезення вантажів у прямому міжнародному залізничному сполученні між вказаними у другому параграфі статті 3 Угоди станціями, за накладними СМГС та лише по мережі залізниць - країн-учасниць Угоди.
		 
		6.72.          Як встановили суди попередніх інстанцій, у спірних правовідносинах у цій справі вагони з вантажем, які були оформлені як міжнародне перевезення та слідували з російської федерації в Україну.
		 
		6.73.          Відповідно до параграфу 6 статті 28 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення, дія якої поширюється на спірні правовідносини, якщо перешкода до перевезення вантажу чи його видачі виникло з причин, що не залежали від перевізника, перевізнику повинні бути сплачені додаткові провізні платежі і витрати, понесені ним у зв`язку з перешкодами, а також неустойки, якщо вони передбачені національним законодавством.
		 
		6.74.          Перевізнику повинні бути відшкодовані всі витрати, пов`язані з перевезенням вантажу, не передбачені тарифами і викликані причинами, які не залежать від перевізника. Ці витрати встановлюються на дату їх виникнення окремо для кожного відправлення та підтверджуються відповідними документами. Відшкодування додаткових витрат здійснюється в прядку, передбаченому статтею 31 Угоди (стаття 32 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення).
		 
		6.75.          Згідно з параграфом 1 статті 31 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення, якщо угодою між учасниками перевезення не передбачено інше, оплата провізних платежів є обов`язком: 1) відправника, який бере участь в перевезенні вантажу перевізником, за виключенням перевізника, який видає вантаж, за перевезення, яке ним здійснюється; 2) отримувача - перевізнику, який видає вантаж за перевезення, яке ним здійснюється.
		 
		6.76.          Провізні платежі та неустойки сплачуються перевізнику в порядку, передбаченому національним законодавством держави, в якій здійснюється оплата (параграф 5 статті 31 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення).
		 
		6.77.          Оскільки, як встановили суди затримка вагонів № 90993643, № 55380356, № 55042782 відбулася у зв`язку із проведенням кримінального провадження              № 72022000410000003 та, відповідно, законодавчо встановлених митних формальностей і необхідності виконання позивачем митних процедур, до спірних правовідносин також підлягають застосуванню положення Митного кодексу України, за змістом частини першої статті 4 якого митний контроль - це сукупність заходів, що здійснюються з метою забезпечення додержання норм цього  Кодексу, законів  та інших нормативно-правових актів з питань державної митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку. При цьому, митна процедура - зумовлені метою переміщення товарів через митний кордон України сукупність митних формальностей та порядок їх виконання; митні формальності - це сукупність дій, що підлягають виконанню відповідними особами і органами доходів і зборів з метою дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи; митне оформлення - виконання митних формальностей, необхідних для випуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення.
		 
		6.78.          Частиною першою статті 318 Митного кодексу України встановлено, що митному контролю підлягають усі товари, транспортні засоби комерційного призначення, які переміщуються через митний кордон України.
		 
		6.79.          Відповідно до частини третьої статті 318 Митного кодексу України, митний контроль передбачає виконання органами доходів і зборів мінімуму митних формальностей, необхідних для забезпечення додержання законодавства України з питань державної митної справи.
		 
		6.80.          В силу положень статті 336 Митного кодексу України митний контроль здійснюється безпосередньо посадовими особами органів доходів і зборів шляхом вчинення дій, визначених у пунктах 1 - 9 частини першої цієї статті.
		 
		6.81.          Згідно з частиною другою статті 218 Митного кодексу України, розвантажувальні, навантажувальні, перевантажувальні та інші операції, необхідні для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, проводяться підприємствами залізниці за рахунок власників товарів або уповноважених ними осіб.
		 
		6.82.          Частиною першою статті 220 Митного кодексу України визначено, що митний контроль товарів у міжнародному залізничному сполученні здійснюється в зонах митного контролю. Пасажири поїздів міжнародного сполучення можуть проходити митний контроль також в інших місцях, визначених уздовж маршруту руху поїзда за погодженням між центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері захисту державного кордону, та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту.
		 
		6.83.          Отже, з огляду на встановлені судами обставини, що затримка вагонів          № 90993643, № 55380356, № 55042782 відбулася у зв`язку зі  здійсненням митного контролю, а затримка отримання Товариством належного йому вантажу відбулася у зв`язку з  проведенням митних процедур, Суд зазначає, що на спірні правовідносини також поширюються вимоги статті 218 Митного кодексу України.
		 
		6.84.          Згідно з пунктами 8, 9 Правил зберігання вантажів, затверджених наказом Міністерства транспорту України № 644 від 21.11.2000, збір за зберігання вантажів у вагонах (контейнерах) у разі затримки їх з вини одержувача (відправника) після закінчення терміну безоплатного зберігання сплачується незалежно від місця затримки (на станції призначення та на підходах до неї, на прикордонних, припортових станціях тощо). За зберігання на місцях загального користування та на коліях станції відправлення вантажів, завантажених у вагони (контейнери), які простоюють в очікуванні оформлення перевезення (у тому числі під митним оформленням та з інших причин, не залежних від залізниці), збір сплачується з моменту ввезення вантажу на станцію до моменту закінчення затримки.
		 
		6.85.          Отже, виходячи із системного аналізу змісту положень статей 28, 31, 32 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення, статей  218,  338 Митного кодексу України, статей 46, 48, 62, 119 Статуту Залізниць та Правил видачі вантажів, затверджених наказом Мінтрансу України від 21.11.2000 № 644, вартість проведених Залізницею заходів пов`язаних з перевезенням вантажу за залізничними накладними № 32129840 та № 32129847, необхідних для здійснення митного контролю та митного оформлення належного позивачу товару, має в будь-якому випадку оплачуватися вантажовласниками (вантажовідправниками) або уповноваженими ними особами. Подібні за змістом висновки, викладено і у постановах Верховного Суду від 06.03.2018 у справі № 911/4079/16, від 03.04.2018 у справі № 911/4080/16, від 16.08.2018 у справі № 914/1791/17, від 24.06.2019 у справі № 910/5163/18.
		 
		6.86.          Згідно з пунктом 34 Правил видачі вантажів, затверджених наказом Мінтрансу України від 21.11.2000 року № 644, якщо одержувач не сплатив належні залізниці платежі за вантаж, що прибув, протягом установленого правилами граничного терміну зберігання його на станції, залізниця використовує заставне право на вантаж і реалізовує його для покриття своїх витрат згідно із статтями 49, 51 Статуту.
		 
		6.87.          Враховуючи наведені вище норми та встановлені судами фактичні обставини спору, суди першої та апеляційної інстанції дійшли заснованого на законі висновку, що відповідач 1 діяв згідно Статуту залізниць України, Правил перевезень вантажів залізничним транспортом України, Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та Договором № 73-Ю1 від 11.03.2021 про надання станцією Одеса-Ліски послуг, пов`язаних з прийомом, відправленням, переадресуванням та переробкою вантажів.
		 
		6.88.          Щодо доводів касаційної скарги з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України  щодо неврахування судами висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах  у застосуванні положень статей 547 - 548, 594 ЦК України, які викладені у постанові Верховного Суду від 05.04.2024 у справі № 916/101/23, Суд зазначає таке.
		 
		6.89.          У аспекті вирішення питання визначення подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, Суд в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.
		 
		6.90.          У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
		          З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
		          У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.
		 
		6.91.          Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
		 
		6.92.          Отже, виходячи із доводів касаційної скарги, висновків судів попередніх інстанцій у застосуванні положень пункту 34 Правил видачі вантажів, затверджених наказом Мінтрансу України від 21.11.2000 року № 644, Суд зазначає, що предметом спору у справі, яка розглядається є вимоги про стягнення з відповідачів матеріальної шкоди (збитків), заподіяної у зв`язку з неправомірними діями та  безпідставно набутих грошових коштів, які, на думку позивача (скаржника) не передбачені чинним законодавством.
		 
		6.93.          Разом з тим, у справі № 916/101/23 предметом спору: за первісним позовом вимоги до зберігача повернути контейнери, які  зберігаються у останнього  за договором про надання послуг; за зустрічним позовом: вимоги до поклажодавця про стягнення вартості наданих послуг.
		 
		6.94.          Отже, наведена скаржником справа № 916/101/23 та справа, що розглядається (№ 916/2838/23)  є відмінними за істотними правовими ознаками (предметом спору та підставами позовних вимог).
		 
		6.95.          Також Верховний Суд, оцінюючи і досліджуючи положення пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, як підставу касаційного оскарження судових рішень, наголошує на тому, що при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на встановлені судами обставини справи. У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано"  від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних нормативно-правових актів (подібні висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 11.06.2024 у справі №    910/7310/23). 
		 
		6.96.          Проаналізувавши зміст вказаної вище постанови Верховного Суду, на яку посилається скаржник, за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, Верховний Суд дійшов висновку про неподібність цих справ за наведеними істотними правовими ознаками зі справою, що розглядається, окресленими у цій постанові, і тому застосування норм матеріального права (положень статей 547 - 548, 594 ЦК України) за неподібності правовідносин у цій справі (заставне право Залізниці, передбачене пунктом 34 Правил видачі вантажів, затверджених наказом Мінтрансу України від 21.11.2000 року № 644) не може бути аналогічним застосованим у справі № 916/101/23 положенням статей 547 - 548, 594 ЦК України), а вказане для порівняння судове рішення Верховного Суду - релевантним до обставин цієї справи.
		 
		6.97.          Також з урахування висновків, які наведені Судом у пунктах 6.51. - 6.83.  та  пункті 6.93. цієї постанови, необґрунтованими також посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 236 ГПК України, викладених у постановах Верховного Суду від 18.09.2020 у справі № 908/1795/19, від 25.01.2024 у справі № 904/2420/22.
		 
		6.98.          Суд зазначає, що такі доводи фактично зводяться лише до виокремлення деяких висновків Верховного Суду, пов`язаних з сукупною оцінкою доказів судами першої та апеляційної інстанції у справах № 908/1795/19 та № 904/2420/22, які істотно різняться зі справою, що розглядається за предметом спору та підставами позовних вимог. Зміст касаційної скарги свідчить, що скаржник виокремлює такі висновки на спростування розміру нарахованих Залізницею платежів та ніяким чином не спростовують встановлених судами обставин щодо знаходження вагонів №55380356, № 55042782, № 90993643 під митним контролем та простою цих вагонів (з належним позивачу Товаром) на місцях загального користування в очікуванні розмитнення з 01.03.2022 року з 12-00 до 14.06.2023.
		 
		6.99.          Таким чином, Суд зазначає, що оскільки доводи скаржника щодо неврахування судами попередніх інстанцій у вирішенні спору правових висновків Верховного Суду, у наведених скаржником та вказаних вище постановах, є необґрунтованими, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України не отримала підтвердження під час касаційного провадження.
		 
		6.100.          Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційних скаргах, стосується правовідносин, які не є подібними.
		 
		6.101.          З огляду на викладене, касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства на рішення Господарського суду міста Києва від 24.01.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 у справі № 910/2838/23, з підстави касаційного оскарження передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу. 
		 
		Щодо доводів касаційної скарги стосовно відсутності правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, які наведені у пункті  3.1.3. цієї постанови, колегія суддів зазначає таке.
		 
		6.102.          Положення пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин, та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
		 
		6.103.          У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
		 
		6.104.          Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що обставини щодо неправильного застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права під час касаційного провадження не підтвердилися, оскільки доводи касаційної скарги в частині необхідності застосування у спірних правовідносинах положень статті 11 Закону України "Про ціни та ціноутворення", частини п`ятої статті 9 Закону України "Про залізничний транспорт", пункту 58 Статуту залізниць України, пунктів 4, 5 розділу I Збірника тарифів та положень частини четвертої статті 916 ЦК України, стосуються лише вільного бачення скаржника щодо можливості застосування цин норм у спірних правовідносинах (з огляду на предмет та підстави позовних вимог означених скаржником у цьому спорі). 
		 
		6.105.          Отже, зважаючи на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, з урахуванням підстав і предмета спору, заперечення і доводи сторін, а також досліджені та оцінені у справі докази, у Верховного Суду відсутні підстави для надання правового висновку щодо застосування вказаних скаржником норм права у подібних правовідносинах.
		 
		6.106.          Враховуючи викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування судових рішень попередніх інстанцій з такої підстави.
		 
		6.107.           Щодо іншої заявленої підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає таке.
		 
		6.108.          За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
		 
		6.109.          Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19 та від 20.05.2021 у справі № 905/1751/19.
		 
		6.110.          Проте, як уже зазначалося вище, підстави касаційного оскарження - пункти 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, наведені скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримали підтвердження, а тому і підстави для скасування оскаржуваних рішення і постанови та направлення цієї справи на новий розгляд з підстави, встановленої пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України, у Суду також відсутні.
		 
		6.111.          У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій з`ясували фактичні обставини справи, надали оцінку зібраним доказам, правильно застосували норми матеріального права та ухвалили рішення відповідно до вимог статті 236, 237 ГПК України.
		 
		6.112.          Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (пункту 1 статті 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру".
		 
		6.113.          Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраних скаржником підстав касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
		 
		6.114.           З огляду на викладене вище колегія суддів вважає відсутніми правові підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.
		 
		6.115.          Колегія суддів касаційної інстанції акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "суду факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
		 
		6.116.          Верховний Суд неодноразово вказував та наголошував, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
		 
		6.117.          Отже, наведені Товариством доводи не отримали свого підтвердження під час касаційного провадження, що виключає можливість скасування оскаржуваного додаткового рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, якою вказане рішення залишено без змін з цієї підстави.
		 
		7.          Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		7.1.          Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм права при ухваленні оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку не знайшли свого підтвердження з мотивів, викладених у розділі 6 цієї постанови.
		 
		7.2.          Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
		 
		7.3.          Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
		 
		7.4.          За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		7.5.          Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою у справі з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, а з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 3, 4 цієї статті, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, як такі, що ухвалені із додержанням норм права.
		 
		8.          Судові витрати
		8.1.          Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
		 
		Керуючись статтями 129, 296, 300, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		1.          Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Укратлантік" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.01.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 у справі № 916/2838/23 закрити.
		 
		2.          Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укратлантік" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.01.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 у справі № 916/2838/23 з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України, залишити без задоволення.
		 
		3.          Рішення Господарського суду міста Києва від 24.01.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 у справі                   № 916/2838/23 залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя                                                                                                    І. Бенедисюк
		Суддя                                                                                                    І. Булгакова
		Суддя                                                                                                    А. Ємець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...