Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/14569/21 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 08.08.2024. Зареєстровано: 09.08.2024. Забезпечено надання загального доступу: 09.08.2024.
Дата набрання законної сили: 08.08.2024
Номер судового провадження: К/990/17264/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		08 серпня 2024 року 
		м. Київ
		справа № 640/14569/21
		адміністративне провадження № К/990/17264/22  
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		судді-доповідача - Мацедонської  В.  Е.,
		суддів: Білак  М.  В., Губської  О.  А.,
		розглянув у порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції адміністративну справу
		за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито
		за касаційною скаргою Апарату Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2021  року (суддя Аверкова  В.  В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 31  травня 2022  року (головуючий суддя Горяйнов  А.  М., судді: Файдюк  В.  В., Черпіцька  Л.  Т.)
		І. Суть спору
		У травні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Апарату Верховної Ради України (далі - відповідач, Апарат ВРУ), у якому просив: 
		- визнати протиправною бездіяльність Апарату ВРУ щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року по 29 серпня 2019  року;
		- зобов`язати Апарат ВРУ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року по 29 серпня 2019 року у сумі 121  515,40 грн;
		- зобов`язати Апарат ВРУ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що Апаратом ВРУ у порушення вимог чинного законодавства України не виплачено позивачеві при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року по 29 серпня 2019  року, а тому відповідач зобов`язаний виплатити ОСОБА_1 відповідну грошову компенсацію та середній заробіток за весь час затримки виплати цієї компенсації.
		ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи.
		Розпорядженнями керівника Апарату ВРУ від 30 листопада 2007 року №  8046, від 21 грудня 2012 року №  5911, від 03 грудня 2014 року №  7440, від 09 червня 2015  року №  6433, від 11 травня 2016 року №  1550-к ОСОБА_1 було зараховано: з 26 листопада 2007 року по 12 грудня 2012 року - на посаду помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України шостого скликання ОСОБА_2 ; з 13 грудня 2012 року по 27  листопада 2024  року - на посаду помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_3 ; з 28 листопада 2014 року по 01  червня 2015  року - на посаду помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 ; з 02 червня 2015 року по 03  травня 2016  року - на посаду помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 ; з 04 травня 2016  року по 29  серпня 2019  року - на посаду помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 .   
		Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату ВРУ від 27 серпня 2019  року №  1305-к помічника-консультанта народного депутата ОСОБА_1 звільнено із займаної посади 29  серпня 2019  року у зв`язку із закінченням строку трудового договору за пунктом 2 статті 36 Кодексу законів про працю України. Указаним розпорядженням також передбачено виплату компенсації за невикористані щорічні основні та додаткові відпустки згідно зі статтею 19 Закону України «Про відпустки», у межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» згідно з Додатком. 
		У Додатку до Розпорядження Першого заступника Керівника Апарату ВРУ від 27  серпня 2019 року №  1305-к зазначено, що кількість невикористаних днів щорічної основної відпустки ОСОБА_1 при звільненні складала 142,5 дні.
		20 квітня 2021 року позивач звернувся до відповідача з заявою про надання довідок щодо заробітної плати за період 2012 - 2019 роки та виплату компенсації за невикористану частину щорічної відпустки.
		У відповідь на цю заяву, Апарат ВРУ направив позивачу лист від 17  травня 2021  року №  15/26-2021, у якому зазначив, що всі виплати помічникам-консультантам здійснюються тільки у межах загального фонду, який встановлюється народному депутату України для оплати праці помічників-консультантів. На момент звільнення ОСОБА_1 (станом на 12  грудня 2012  року, 27  листопада 2014  року, 29  серпня 2019  року) економії фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було недостатньо для здійснення виплати компенсації за невикористану основну щорічну відпустку. Апарат ВРУ зазначив, що здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 компенсації за невикористану відпустку не вбачається можливим. До цього листа відповідач долучив довідку, з якої вбачається, що за період роботи з 28 листопада 2014 року по 29 серпня 2019  року не використано 142,5 календарних дні щорічної основної відпустки. Також у вказаній довідці зазначено, що народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці та компенсацію за невикористану відпустку.
		Не погоджуючись з бездіяльністю Апарату ВРУ щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.
		ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення.
		Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2021  року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 31  травня 2022  року, позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Апарату ВРУ щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року по 29 серпня 2019  року. Зобов`язано Апарат ВРУ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 26  листопада 2007 року по 29 серпня 2019 року. Зобов`язано Апарат ВРУ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
		Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, застосовуючи правову позицію Верховного Суду, сформовану у постановах від 27  березня 2019  року у справі №  757/9144/16-ц, від 16  січня 2019  року у справі №  757/45463/16-ц, від 20  лютого 2019  року у справі №  757/57336/16-ц, виходив з того, що оскільки позивач був прийнятий на посаду та звільнений з посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Апарату ВРУ, то це означає, що він перебував у трудових відносинах саме із Апаратом ВРУ, а не із відповідним народним депутатом ВРУ, а тому видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат ВРУ у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень ВРУ.
		Суди попередніх інстанцій виснували, що реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути залежною від бюджетних асигнувань та від наявності фонду оплати праці. Таким чином, обмежене фінансування не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України.
		Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що невикористані позивачем дні щорічної основної відпустки підлягають компенсації. У даному випадку визначення конкретної суми, що підлягає до виплати до задоволення не підлягає, оскільки спір стосується не розміру суми компенсації, а взагалі права позивача на її отримання. 
		Поряд з цим, суди зауважили, що розрахунок суми компенсації за невикористані позивачем дні основної щорічної відпустки належить до повноважень Апарату ВРУ, а тому належним способом захисту прав та інтересів позивача в межах спірних правовідносин є зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату такої компенсації.
		У частині позовних вимог щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, суди першої та апеляційної інстанцій зазначали, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу повного розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Разом з цим, при вирішенні спору по суті в цій частині позовних вимог суди вказують, що всі доводи представника відповідача щодо порядку обчислення періоду затримки розрахунку, визначення його розміру, та порядку виплати не є предметом розгляду даної адміністративної справи і не підлягає оцінці судом, адже позивач у позовній заяві не визначав конкретного періоду та суми до стягнення.
		IV. Провадження в суді касаційної інстанції
		07 липня 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Апарату ВРУ на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2021  року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 31  травня 2022  року.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 липня 2022  року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пунктів 1, 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
		Згідно з Протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 05  серпня 2024  року (у зв`язку з обранням судді Шевцової Н. В. до складу Великої Палати Верховного Суду та звільненням судді ОСОБА_5 у відставку) визначено склад суду: Мацедонська В. Е. (головуючий суддя), Білак  М.  В., Губська  О. А.
		V. Касаційне оскарження
		У касаційній скарзі Апарат ВРУ просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		На обґрунтування позиції скаржник посилається на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 березня 2019 року у справі №  757/9144/16-ц, з приводу того, що помічник-консультант народного депутата України перебуває у трудових відносинах саме із Апаратом ВРУ, а не із народним депутатом України, тому видатки має нести саме Апарат ВРУ.
		Також Апарат ВРУ зазначає, що судами попередніх інстанцій не враховані висновки щодо застосування норм статей 116, 117 КЗпП України, викладені Верховним Судом у постановах від 17 липня 2019 року у справі №  524/5572/16-а, від 28 листопада 2019 року у справі №  360/1159/19, від 25 червня 2020 року у справі №  440/2896/19, від 09 вересня 2020 року у справі №  826/3730/16, а також висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26  червня 2019 року у справі №  761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі №  821/1083/17.
		На думку відповідача, сам факт прийняття та звільнення помічників-консультантів народних депутатів України розпорядженнями керівництва Апарату ВРУ не може свідчити про те, що сторони у справі перебувають у трудових правовідносинах. Правовий статус, умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин помічників-консультантів народного депутата України, визначені спеціальним законодавством - статтею 34 Закону України «Про статус народного депутата України» та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13  жовтня 1995  року за №  379/95-ВР, відповідно до яких, персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень, а не Апарат ВРУ. Наведене, на думку скаржника, дає підстави уважати, що законодавець не розглядав такі правовідносини у класичному розумінні трудових, які визначені КЗпП Україні, а тому окремо врегулював їх на законодавчому рівні та відповідним Положенням, фактично визначив безпосереднім роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта народного депутата України.
		Апарат ВРУ наголошує, що лише здійснював кадрове та фінансове обслуговування трудових правовідносин між позивачем та його роботодавцями - народним депутатом України VI скликання ОСОБА_2 та народним депутатом України VIІ та VIІІ скликання ОСОБА_3 . При цьому, зазначає, що здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно у межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями (підпункт 1 пункту 10 розділу II Положення про Апарат Верховної Ради України). Так, відповідно до частини третьої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» та частини другої статті 3.2. Положення виплата компенсації за невикористані дні щорічної (та додаткової) відпустки, так само як і будь-які інші виплати помічникам-консультантам народних депутатів України здійснюються у межах загального фонду, який встановлюється народному депутату України для оплати праці його помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України. Підкреслює, що у розпорядженні керівника Апарату ВРУ від 27  серпня 2019  року №  1305-к про звільнення ОСОБА_1 з посади помічника-консультанта народного депутата України було вказано, що виплату компенсації за 142,5 календарних днів невикористаної основної відпустки має бути здійснено у межах фонду, встановленого народному депутату України ОСОБА_3 , для оплати праці помічників-консультантів.
		Скаржник уважає, що специфіка правового статусу помічників-консультантів народних депутатів України та відсутність фактичних трудових правовідносин між сторонами у справі, дає право стверджувати про наявність обґрунтованих підстав для відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27  березня 2019  року у справі №  757/9144/16-ц.
		Також, на переконання відповідача під час розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП України, які зводяться до того, що позивач може визначити остаточний обсяг своїх вимог до відповідача лише тоді, коли відбудеться факт виплати йому грошової компенсації за дні невикористаної щорічної відпустки. Однак, звертає увагу, що у спірних правовідносинах на момент подачі цієї касаційної скарги відсутня подія фактичного розрахунку. За таких обставин, позовна вимога у частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, на думку Апарату ВРУ, є передчасною, а суди попередніх інстанції не врахували позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 28  листопада 2019  року у справі №  360/1159/19 та від 25  червня 2020  року у справі №  440/2896/19, і дійшли невірного висновку про зобов`язання Апарат ВРУ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
		Також, за твердженням скаржника, судами першої та апеляційної інстанцій не було враховано висновку, викладеного Верховним Судом у постановах від 09  вересня 2020  року у справі №  826/3730/16 та у постанові від 17  липня 2019  року у справі №  524/5572/16-а, відповідно до якого термін проведення остаточного розрахунку зі звільненим працівником відповідно до статті 116 КЗпП України у випадку спірних правовідносин повинен обраховуватися, починаючи з дати звернення працівника із зазначеною вимогою до роботодавця.
		Відповідач звертає увагу, що позивач під час його звільнення (29  серпня 2019  року) не порушував питання про виплату йому компенсації за всі дні невикористаної відпустки, а звернувся лише у травні 2021 року, тобто Апарат ВРУ на момент звільнення позивача з посади помічника-консультанта народного депутата України не був обізнаний про його претензії щодо невиплати грошової компенсації за невикористану відпустку.
		Апарат ВРУ підкреслює ту обставину, що судами попередніх інстанцій не було визначено конкретного розміру грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки позивача за період її роботи з 27  листопада 2007  року по 29  серпня 2019  року, що, на думку скаржника, фактично зробило неможливим правильне визначення суми відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні позивача, хоча за позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 26  лютого 2020  року у справі №  821/1083/17 і від 26  червня 2019  року у справі №  761/9584/15-ц, компетенція стосовно зменшення розміру середнього заробітку належить суду, який розглядає трудовий спір. Відповідач уважає, що саме суд має надати оцінку обставинам конкретної справи, врахувати, зокрема, розмір заборгованості роботодавця, період затримки виплати, ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, а також інші обставини справи, які можуть бути підставами для зменшення відповідного стягнення, про що і зауважувала Велика Палата Верховного Суду у вказаних постановах.
		Своєю чергою, здійснивши розрахунок середнього заробітку за частиною першою статті 117 КЗпП України, розмір якого склав 1  372  892,67  грн, Апарат ВРУ наголошує, що виплата позивачу такої значної суми коштів у порівнянні із невиплаченою сумою компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки може призвести до нерозумних та несправедливих наслідків для відповідача, як державного органу, фінансування якого здійснюється виключно з Державного бюджету України.
		Водночас, Апарат ВРУ послався на порушення судом першої інстанції вимог процесуального законодавства, оскільки не зобов`язав позивача сплатити судовий збір за позовну вимогу про зобов`язання відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку, яка за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постанові від 08  лютого 2022  року у справі №  755/12623/19, підлягає оплаті судовим збором.
		Адвокатом Цикалевичем  В.  М., який діє в інтересах ОСОБА_1 подано відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у її задоволенні, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Зазначає, що грошова компенсація за невикористану відпустку є частиною заробітної плати позивача і належить до сум, що підлягають виплаті у день його звільнення, а тому відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України звернення позивача до суду з вимогою про її примусове стягнення з відповідача не підлягає обмеженню будь-яким строком. При цьому, порушення відповідачем строків розрахунку при звільненні працівника є порушенням законодавства про оплату праці та має наслідком настання відповідальності за статтею 117 КЗпП України.
		Представник позивача звертає увагу, що нормою статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» встановлено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом. При цьому, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
		Крім того, представник позивача просить суд під час перегляду цієї справи в касаційному порядку врахувати правові позиції, сформовані у подібних правовідносинах Верховним Судом, а саме:  у постановах від 16  січня 2019  року у справі №  757/45463/16-ц, від 20  лютого 2019  року у справі №  757/57336/16-ц, від 27  березня 2019  року у справі №  757/9144/16-ц, а також в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 14  червня 2016  року у справі №  К/800/5905/16. 
		VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування.
		Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України визначені статтею 34 Закону України від 17 листопада 1992 року №  2790-XII «Про статус народного депутата України» (далі - Закон №  2790-XII) і Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою ВРУ від 13 жовтня 1995  року №  379/95-ВР (далі - Положення №379/95-ВР).
		Стаття 34 Закону №  2790-XII визначає, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами і прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується ВРУ.
		Приписами частини третьої статті 34 Закону №  2790-XII установлено, що помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад. Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України. Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк. Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
		У випадку звільнення помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата відповідно до частини третьої статті 5 цього Закону помічнику-консультанту народного депутата, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, виплачується одноразова грошова допомога у розмірі його середньої місячної заробітної плати за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України (частина шоста статті 34 Закону №  2790-XII). 
		Аналогічні за змістом норми містяться також у частині другій статті 4.6 Положення №  379/95-ВР.
		Згідно зі статтею 1.1 Положення №  379/95-ВР відповідно до частини першої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат України може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються Законом України «Про статус народного депутата України», іншими законами та прийнятим відповідно до них цим Положенням. Помічником-консультантом народного депутата України може бути лише громадянин України, який має середню спеціальну чи вищу освіту і вільно володіє державною мовою. Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата України перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата України прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - до секретаріатів міських рад. Помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
		За правилами статті 3.1 Положення №  379/95-ВР персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
		Відповідно до статті 3.2 Положення №  379/95-ВР помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.
		У статті 4.1 Положення №  379/95-ВР визначено, що розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: 1) визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; 2) здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; 3) надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
		Відповідно до статті 4.4 Положення №  379/95-ВР помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше. За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки». Відпустка помічникам-консультантам народного депутата України надається, як правило, у період відпустки народного депутата України. Помічник-консультант народного депутата України на початку кожного календарного року попередньо погоджує з народним депутатом України дату своєї основної та додаткової відпусток, про що повідомляє Керівника Апарату Верховної Ради України або керівника виконавчого комітету відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - секретаріату міської ради, до яких він прикріплений за заявою народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування, чи керівника державного підприємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває. Відпустка помічнику-консультанту народного депутата України надається на підставі його письмової заяви, погодженої з народним депутатом України, за розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України, керівника виконавчого комітету (апарату) відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - секретаріату міської ради, до якого прикріплений помічник-консультант народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування, чи керівника державного підприємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває. 
		Згідно з частиною третьою статті 2 Закону України від 15 листопада 1996 року №  504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон №  504/96-ВР) право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
		Приписами частин першої та четвертої статті 24 Закону №  504/96-ВР передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні. Такі норми кореспондуються з приписами частин першої та четвертої статті 83 КЗпП України.
		Частиною першою статті 21 КЗпП України (у редакції, чинній на момент зарахування позивача на посаду) визначено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		Укладення договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи (частини третя, четверта статті 24 КЗпП України).
		Трудовий договір може бути укладеним, на невизначений строк; на визначений строк, який встановлюється за погодженням сторін; на час виконання певної роботи (частина перша статті 23 КЗпП України).
		Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (частина друга статті 23 КЗпП України).
		За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
		Водночас, пунктом 1 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого Розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25  серпня 2011  року №  769, викладеного в новій редакції Розпорядженням Голови Верховної Ради України від 20 листопада 2011 року №  734 (далі - Положення №  734) визначено, що Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
		До повноважень Апарату Верховної Ради України у сфері фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності Верховної Ради України, згідно з підпунктами 1, 5 пункту 10 вказаного Положення, належить, зокрема, забезпечення фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України, а також забезпечення в установленому порядку належних умов праці, соціально-побутових та житлових умов народним депутатам України, працівникам Апарату.
		VІІ. Висновки Верховного Суду
		Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України).
		Відповідно до ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21  липня 2022  року касаційне провадження відкрито на підставі пунктів 1, 2 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: посилання скаржника на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 березня 2019 року у справі №  757/9144/16-ц; судами попередніх інстанцій не враховані висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 17 липня 2019 року у справі №  524/5572/16-а, від 28 листопада 2019  року у справі №  360/1159/19, від 25 червня 2020 року у справі №  440/2896/19, від 09 вересня 2020 року у справі №  826/3730/16, а також висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26  червня 2019 року у справі №  761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі №  821/1083/17.
		Спірні правовідносини виникли щодо невиплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України та відповідальності роботодавця у зв`язку з цим за статтею 117 КЗпП України.
		Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов таких висновків.
		Що стосується позовних вимог у частині визнання протиправною бездіяльність Апарату ВРУ щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26  листопада 2007 року по 29 серпня 2019  року та зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплатити таку компенсацію, колегія суддів зазначає таке. 
		Як убачається з матеріалів справи, позивач працював на наступних посадах: з 26  листопада 2007 року по 12 грудня 2012 року - на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України шостого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу»; з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року - на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_3 з поширенням дії Закону України «Про державну службу»; з 28 листопада 2014 року по 01 червня 2015 року - на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 без поширення дії Закону України «Про державну службу»; з 02 червня 2015 року по 03 травня 2016 року - на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 з поширенням дії Закону України «Про державну службу»; з 04 травня 2016 року по 29 серпня 2019 року - на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 (патронатна служба).
		Специфіка правового статусу помічника-консультанта народного депутата України, на якій наголошує Апарат ВРУ в касаційній скарзі (урегулювання особливостей умов діяльності спеціальним законодавством, здійснення персонального підбору кандидатури помічника-консультанта і організація їх роботи і розподіл місячного фонду оплати праці особисто народним депутатом України, який несе відповідальність за правомірність своїх рішень) обумовлена характером патронатної служби, властивої будь-якій посаді такого роду.
		Особливість патронатної служби полягає у тому, що діяльність працівників цієї служби спрямована на забезпечення ефективності функціонування визначених законодавством категорій публічних службовців, а не державного органу, чим власне і обумовлена означена специфіка їхнього правового статусу.
		Крім того, Верховний Суд у постановах від 21 березня 2023 року у справі №  640/11699/21, від 29 березня 2023 року у справі №  640/24361/19 та від 11  квітня 2023 року у справі №  640/19047/21 також акцентував увагу на тому, що специфіка правового статусу помічника-консультанта народного депутата України фактично обумовлена характером патронатної служби, властивої будь-якій посаді такого виду діяльності.
		Водночас, колегія суддів звертає увагу, що працівник патронатної служби приймається на роботу до відповідного державного органу за строковим трудовим договором за основним місцем роботи або за сумісництвом чи на громадських засадах. При цьому, строковий трудовий договір - це угода, яка визначає взаємні права та обов`язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
		Поряд з цим, у підпунктах 23, 24 пункту 7 Положення №  734 обумовлено, що до інших функцій діяльності Апарату ВРУ належить, з-поміж іншого, організація та здійснення роботи по кадровому обслуговуванню народних депутатів України, їх помічників-консультантів, працівників апарату; організація функціонування державної служби в Апараті.
		Із наведеного слідує, що саме на Апарат ВРУ були покладені повноваження як кадрового, так і фінансового забезпечення помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, й саме Апарат ВРУ здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам. Окрім того, приписи статті 34 Закону №  2790-XII не покладають на народного депутата України обов`язку саме з виплати заробітної плати та інших виплат помічникам-консультантам.
		Відповідний висновок узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 16 січня 2019 року у справі №  757/45463/16-ц, від 20 лютого 2019  року у справі №  757/57336/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі №  757/9144/16-ц (на які, зокрема, посилалися й суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду цієї справи), а також у постановах від 21 березня 2023  року у справі №  640/11699/21, від 29  березня 2023 року у справі №  640/24361/19 та від 11  квітня 2023 року у справі №  640/19047/21.
		Отже, з огляду на наведені норми та обставини цієї справи, Верховний Суд уважає, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що позивач, який працював на посаді помічника-консультанта народних депутатів України за умовами строкового трудового договору на постійній основі з поширенням дії Закону України «Про державну службу», а в подальшому без такого поширення (патронатна служба) і був прикріплений для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВРУ, перебував у трудових відносинах саме з Апаратом ВРУ, а не з народними депутатами України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
		Надаючи оцінку доводам Апарату ВРУ в частині обґрунтування наявності підстав для відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27  березня 2019 року у справі №  757/9144/16-ц, Верховний Суд ураховує висновки щодо застосування норм права, зроблені ним у постановах від 21 березня 2023  року у справі №  640/11699/21, від 29 березня 2023 року у справі №  640/24361/19, від 11 квітня 2023 року у справі №  640/19047/21 та у постанові від 15 серпня 2023 року у справі №  640/25691/21 після подання Апаратом ВРУ касаційної скарги у цій справі, та звертає увагу на те, що Конституцією України гарантовано визнання і застосування в Україні принципу верховенства права, базовим елементом якого є принцип правової визначеності, який, окрім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступлення судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.
		Так, єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.
		Як закріплено у частині п`ятій статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Причинами для відповідного відступлення можуть бути вади попереднього судового рішення чи групи судових рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), а також зміни суспільного контексту.
		З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступлення від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави, зокрема, його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їхнього правового регулювання.
		Так, відступленням від висновку необхідно розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм.
		Водночас ґрунтовних мотивів щодо неясності чи неузгодженості судової практики Верховного Суду у вирішенні відповідних правовідносин, неефективності чи очевидної застарілості внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їхнього правового регулювання Апарат ВРУ в касаційній скарзі не наводить, а сама по собі незгода відповідача із позицією Верховного Суду, викладеною в його постановах, не може бути підставою для відступлення від усталеної, послідовної судової практики.
		Доводи, викладені у касаційній скарзі щодо помилковості підходу Верховного Суду у постанові від 27 березня 2019 року у справі №  757/9144/16-ц, від висновку в якій Апарат ВРУ просить відступити, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду. Наведені доводи свідчать про власне тлумачення скаржником норм законодавства, що регулюють відповідні правовідносини, і вказують на наявність у нього власного бачення щодо результату вирішення цієї справи.
		За таких обставин, Суд не вбачає правових підстав для відступлення від означеного висновку Верховного Суду, позиція якого зі спірного питання є сталою та послідовною, а тому підстави для скасування оскаржуваних судових рішень судів попередніх інстанцій з підстав, визначених пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України, відсутні.
		Отже, установивши, що відповідач усупереч вимогам законодавства не виплатив ОСОБА_1 при звільненні грошову компенсацію за всі невикористані дні відпусток за період роботи з 26 листопада 2007 року по 29 серпня 2019  року, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для зобов`язання Апарату ВРУ нарахувати і виплатити позивачу відповідну грошову компенсацію.
		Отже, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29  листопада 2021 року і постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 31  травня 2022 року в частині задоволення зазначених позовних вимог є законними та обґрунтованими і доводи касаційної скарги Апарату ВРУ в цій частині висновків судів не спростовують. Тому, з огляду на приписи статті 350 КАС України, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в означеній частині підлягають залишенню без змін.
		Що стосується позовних вимог у частині зобов`язання Апарат ВРУ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, колегія суддів уважає за доцільне зазначити наступне.
		На обґрунтування касаційної скарги у цій частині, Апарат ВРУ посилається на неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції Верховного Суду щодо застосування норм статей 116, 117 КЗпП України, викладеної у постановах від 17  липня 2019 року у справі №  524/5572/16-а, від 28 листопада 2019 року у справі №  360/1159/19, від 25 червня 2020 року у справі №  440/2896/19, від 09  вересня 2020 року у справі №  826/3730/16, а також висновків, зроблених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року у справі №  761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі №  821/1083/17.
		Колегія суддів зауважує, що установивши невиплату відповідачем ОСОБА_1 при звільненні грошової компенсації за всі невикористані дні відпусток, - за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, непроведення повного розрахунку під час звільнення позивача, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у частині зобов`язання Апарату ВРУ нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		Так, за приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
		Отже, указаною нормою на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, а невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою установлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за  час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
		За правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №  821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
		У постановах від 26 червня 2019 року у справі №  761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі №  821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду виходила, з-поміж іншого, з того, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
		Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи.
		З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
		Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їхнього розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
		З огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи із принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівникові при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
		У постанові від 26 лютого 2020 року у справі №  821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на висновки, викладені нею у постанові від 26  червня 2019 року у справі №  761/9584/15-ц, також констатувала, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
		Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець  за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
		Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
		Так, якщо між роботодавцем і колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
		Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування  за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника і додержанням принципів справедливості та співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок і міру добросовісної поведінки роботодавця.
		Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівникові майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
		Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №  810/451/17, а також Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 травня 2020 року та від 17 листопада 2021 року у справі №  816/1640/17, від 12 серпня 2020 року у справі №  400/3365/19, від 13  жовтня 2021  року у справі №  580/1790/20, від 02 лютого 2023 року у справі №  826/1575/17 та інших.
		Водночас реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань (постанова Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №  206/4411/16-а).
		У постановах від 21 квітня 2021 року у справі №  360/3574/19, від 21 липня 2021  року у справі №  340/996/20, від 21 жовтня 2021 року у справі №  640/14764/20, від 18 листопада 2021 року у справі №  600/1071/20-а, від 05  квітня 2023 року у справі №  420/12157/21, від 06 липня 2023 року у справі №  580/3240/19 та інших Верховний Суд акцентував увагу на тому, що установивши при розгляді справи про стягнення середньої заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
		Згідно з позицією, викладеною Верховним Судом у постановах від 11 серпня 2021  року у справі №  640/9375/20, від 18 листопада 2021 року у справі №  600/1071/20-а, від 02 грудня 2021 року у справі №  120/1873/19-а, від 02  лютого 2023 року у справі №  826/1575/17 та інших, при задоволенні позовної вимоги про стягнення/нарахування основної суми, яку не було сплачено працівникові під час звільнення, одночасно наявні підстави і для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення основної суми.
		Отже, з огляду на норми статей 116, 117 КЗпП України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що позивачеві в день його звільнення підлягала виплаті компенсація  за невикористані дні відпусток, яка не виплачена з вини Апарату ВРУ, що є порушенням законодавства про оплату праці та створює підставу для застосування до відповідача відповідальності за статтею 117 КЗпП України, що полягає у зобов`язанні його виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористані дні відпусток, й не є слушними доводи касаційної скарги Апарату ВРУ про передчасність заявленої позивачем такої позовної вимоги, оскільки вона є похідною від основної позовної вимоги про стягнення належних позивачеві сум при звільненні.
		Разом із тим, надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП України, Верховний Суд неодноразово наголошував у своїх постановах, зокрема, від 30  квітня 2020 року у справі №  140/2006/19, від 26 листопада 2020 року у справі №  520/1365/2020, від 29 листопада 2021 року у справі №  120/313/20-а та інших, на обов`язку визначення розміру відшкодування/середнього заробітку органом, який виносить рішення по суті спору.
		Тобто установивши порушення законодавства про оплату праці (як-то невиплата працівникові при звільненні компенсації за невикористані дні відпусток), що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, суд повинен визначити розмір як суми, яка не була виплачена працівникові при звільненні, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
		На необхідності відповідного обчислення Верховний Суд також наголосив у постановах від 21 березня 2023 року у справі №  640/11699/21, від 11 квітня 2023  року у справі №  640/19047/21, від 29 червня 2023 року у справі №  640/13028/21 та інших.
		Проте суд першої інстанції, як і суд апеляційної інстанції, установивши право ОСОБА_1 на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, не визначили розмір/суму такого відшкодування, не здійснили належних розрахунків, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень в частині вирішення позовних вимог щодо зобов`язання Апарату ВРУ нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористані дні відпусток.
		Як зазначив Верховний Суд у постанові від 16 лютого 2023 року у справі №  420/20192/21, правило щодо визначення судом розміру відшкодування за статтею 117 КЗпП України є однаковим в обох випадках, оскільки стягнення з роботодавця на користь працівника конкретної суми середнього заробітку є належним й ефективним способом захисту його порушених трудових прав, який застосовується при вирішенні й інших трудових спорів (про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за час невиконання рішення суду тощо) та покликаний забезпечити належне виконання рішення суду, в тому числі його примусове виконання державною виконавчою службою, й запобігти виникненню нового спору щодо суми відшкодування.
		Зважаючи на те, що судами попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, не визначено розмір/суму відшкодування/середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оцінка необхідності застосування принципу співмірності при визначенні розміру/суми такого середнього заробітку, як на тому наполягає Апарат ВРУ, судами не надавалася і Верховний Суд, відповідно, немає можливості перевірити доводи скаржника щодо наявності/відсутності підстав застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні розміру/суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, підходи щодо визначення якого/якої викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня  2019 року у справі №  761/9584/15-ц та від 26  лютого 2020 року у справі №  821/1083/17, на які посилається скаржник.
		Водночас необхідно звернути увагу на те, що у цій справі та у наведених скаржником справах №  524/5572/16-а, №  360/1159/19, №  440/2896/19, №  826/3730/16 відмінними є предмет позову і зміст позовних вимог, фактичні обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права. Висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом установлених обставин у кожній конкретній справі окремо, тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.
		Більш того, колегія суддів звертає увагу, що таким доводам Апарату ВРУ вже надавалась Верховним Судом оцінка та висловлені висновки, а саме у постановах від 29 березня 2023 року у справі №  640/24361/19, від  21 березня 2023 року у справі №  640/11699/21 та від 15 серпня 2023 року у справі №  640/25691/21, і колегія судів не вбачає підстав для відступу від цих висновків.
		З приводу доводів Апарату ВРУ щодо нестягнення судом першої інстанції з ОСОБА_1 судового збору за позовну вимогу про зобов`язання відповідача виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (виплати компенсації за невикористані дні відпусток) - як за вимогу майнового характеру, необхідно зазначити, що згідно з підпунктом 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України від 08 липня 2011 року №  3674-VI «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент звернення до суду з цим позовом) за подання фізичною особою до адміністративного суду позову майнового характеру судовий збір справляється у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ураховуючи те, що позивачем при зверненні до суду з цим позовом сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не визначалася, то ставка за вимогу майнового характеру обчислюється із її мінімального розміру - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто 908,00  грн, яка і була сплачена позивачем. Водночас ОСОБА_1 відповідно до норм указаного Закону звільнений від сплати судового збору в частині заявлених ним позовних вимог про стягнення компенсації за невикористані дні відпусток.
		Щодо незгоди скаржника із розглядом справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження необхідно зауважити, що відповідно до частини другої статті 12 КАС України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. За загальним правилом, будь-яка справа може бути розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження (їх визначено частиною четвертою статті 12 та частиною четвертою статті 257 КАС України), тому, зважаючи на усі обставини справи №  640/14569/21, прямої заборони її розглядати в порядку спрощеного позовного провадження не було. Відтак, не має достатніх підстав уважати, що розгляд цієї справи мав відбуватися виключно за правилами загального позовного провадження.
		Виходячи із наведеного слідує, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог, пов`язаних із відшкодуванням позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (виплати компенсації за невикористані дні відпусток), ухвалені з порушенням норм права та без належного врахування висновків Верховного Суду і Великої Палати Верховного Суду щодо їхнього застосування.
		Оскільки судами попередніх інстанцій не визначено розмір/суму середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористані дні відпусток, що підлягає стягненню на користь позивача, не установлено усіх обставин справи, що впливають на визначення розміру/суми вказаного відшкодування, Верховний Суд, виходячи із меж, передбачених статтею 341 КАС України, з огляду на приписи статті 353 КАС України, дійшов висновку, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 31  травня 2022  року в частині зобов`язання Апарату ВРУ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягають скасуванню, а справа в цій частині - направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. При цьому, під час нового розгляду суду необхідно визначити розмір/суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який/яка підлягає стягненню на користь позивача та обчислюється за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №  100, із урахуванням висновків Верховного Суду і Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм статті 117 КЗпП України та із наданням оцінки доводам відповідача щодо наявності підстав застосування принципу співмірності при обрахунку розміру/суми такого середнього заробітку.
		Водночас, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до Закону України від 13  грудня 2022 року №  2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду», який набрав чинності з 15 грудня 2022 року, ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва та утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві. Водночас у пункті 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що з дня набрання чинності цим Законом до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом, а тому ця справа у зазначеній частині направляється на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.
		З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.
		Керуючись ст. 341, 345, 349, 355-356, 359 КАС України, Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Апарату Верховної Ради України задовольнити частково.
		Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2021  року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 31  травня 2022  року у частині зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку - скасувати.
		Справу в цій частині направити на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.
		У іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29  листопада 2021  року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 31  травня 2022  року залишити без змін. 
		Судові витрати не розподіляються.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач                                                                                В.  Е.  Мацедонська
		Судді                                                                                                    М.  В.  Білак
		                                                                                                    О.  А.  Губська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...