Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 320/32253/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 24.09.2024. Зареєстровано: 25.09.2024. Забезпечено надання загального доступу: 26.09.2024.
Дата набрання законної сили: 17.09.2024
Номер судового провадження: A/855/8724/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		  ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/32253/23                                                                       Головуючий у 1 інстанції: Лиска І.Г.
		                                                                                  Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		  17 вересня 2024 року                                                                                        м. Київ
		   Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
		Судді-доповідача                                    Вівдиченко Т.Р.
		Суддів                                                      Аліменка В.О.
		                                                                 Кузьмишиної О.М.
		За участю секретаря                               Заміхановської Д.В.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційними скаргами Верховного Суду та Верховного Суду України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду, Верховного Суду України про зобов`язання вчинити певні дії, стягнення коштів, -
		 
		 
		ВСТАНОВИЛА:
		 
		Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Верховного Суду, Верховного Суду України, в якому просив:
		- зобов`язати Верховний Суд України здійснити перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за 2023 рік та вихідної допомоги при звільненні у розмірі, виходячи з суми перерахованого посадового окладу ОСОБА_1 за 2023 рік, в повному обсязі з урахуванням премій, надбавок, доплат за період з 01.01.2023 року по 02.03.2023 року;
		- стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати заробітної плати (суддівської винагороди) за 2021, 2022 роки у сумі 9 281 327 грн. 97 коп.;
		- стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з посади судді у розмірі 2 353 494 грн. 00 коп.;
		- стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 перерахований Верховним Судом України розмір заборгованості заробітної плати (суддівської винагороди) за період з 01.01.2023 - 02.03.2023 року та вихідної допомоги при звільненні у розмірі, виходячи з суми перерахованого посадового окладу ОСОБА_1 за 2023 рік в повному обсязі з урахуванням премій, надбавок, доплат, а саме, 798 198 грн. 24 коп. перерахованого посадового окладу з урахуванням премій, надбавок та доплат за період з 01.01.2023 - 02.03.2023 року; 1 147 410 грн. 00 коп. вихідної допомоги при звільненні; 528 072 грн. 72 коп. компенсації за невикористану відпустку.
		Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2023 року адміністративний позов задоволено.
		Зобов`язано Верховний Суд України здійснити перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за 2023 рік та вихідної допомоги при звільненні у розмірі, виходячи з суми перерахованого посадового окладу ОСОБА_1 за 2023 рік, в повному обсязі з урахування премій, надбавок, доплат за період з 01.01.2023 року по 02.03.2023 року.
		Стягнуто з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати заробітної плати (суддівської винагороди) за 2021, 2022 роки у сумі 9 281 327 грн 97 коп.
		Стягнуто з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з посади судді у розмірі 2 353 494 грн 00 коп.
		Стягнуто з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 перерахований Верховним Судом України розмір заборгованості заробітної плати (суддівської винагороди) за період 01.01.2023 - 02.03.2023 рік та вихідної допомоги при звільненні у розмірі, виходячи з суми перерахованого посадового окладу ОСОБА_1 за 2023 рік в повному обсязі з урахуванням премій, надбавок, доплат, а саме 798 198 грн 24 коп перерахованого посадового окладу з урахуванням премій, надбавок та доплат за період 01.01.2023 - 02.03.2023 рік; 1 147 410 грн 00 коп - вихідної допомоги при звільненні; 528 072 грн 72 коп компенсації за невикористану відпустку.
		Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Верховний Суд звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
		Зокрема, апелянт вказує, що переведення суддів Верховного Суду України до Верховного Суду можливе лише після вчинення державою дій та внесення відповідних змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII щодо забезпечення суддів Верховного Суду України. На переконання апелянта, оскільки, позивач був суддею Верховного Суду України, то він не здійснював правосуддя у Верховному Суді, до штату Верховного Суду не був зарахований, відтак відсутні підстави для перерахунку і виплати йому суддівської винагороди, яка передбачена для судді Верховного Суду. Щодо наданого позивачем розрахунку від 28.02.2023 №46/0/21-23, апелянт зазначає, що виняткове право підписання документів, виданих від імені Верховного Суду України, як в межах трудового, так і цивільного законодавства, має виключно голова комісії з припинення Верховного Суду України або її член за дорученням голови цієї комісії. З огляду на це, апелянт вважає, що надані позивачем розрахункові документи не можуть братись до уваги під час вирішення цього спору.
		Також, не погодившись з рішенням суду, відповідач - Верховний Суд України звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
		Апелянт вказує, що надані позивачем накази, довідки та обрахунки, які долучені до позовної заяви, підписані особами, які з моменту ліквідації втратили повноваження формувати, обраховувати та підписувати будь-які документи від імені Верховного Суду України. При цьому, апелянт зазначає, що за фактом звільнення позивача у відставку комісією з припинення проведено розрахунок, як компенсацій за невикористану відпустку, так і трьох вихідних допомог при звільненні судді у відставку. Щодо підходу до обрахунку суддівської винагороди, апелянт звертає увагу на те, що мінімальний прожитковий мінімум, який береться для обрахунку суддівської винагороди, для осіб-посадовців та працівників державних органів, оплата праці яких і регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів - складає 2102 грн. та є незмінним з 01.01.2020 року.
		03 червня 2024 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу Верховного Суду, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
		Також, 27 червня 2024 року до суду апеляційної інстанції від позивача - ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу Верховного Суду України, в якому просить закрити апеляційне провадження по справі №320/32253/23, що було відкрите на підставі апеляційної скарги голови комісії з припинення Верховного Суду України Романківа І.П .
		Крім того, разом з відзивом на апеляційну скаргу Верховного Суду України позивачем подано до Шостого апеляційного адміністративного суду клопотання про закриття провадження по справі, в якому просить закрити апеляційне провадження по справі №320/32253/23, що було відкрите на підставі апеляційної скарги голови комісії з припинення Верховного Суду України Романківа І.П .
		Протокольною ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття провадження по справі відмовлено.
		05 серпня 2024 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Верховного Суду України надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника Верховного Суду України.
		13 вересня 2024 року до суду апеляційної інстанції від позивача - ОСОБА_1 надійшла заява про поновлення строку та долучення доказів.
		16 вересня 2024 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Верховного Суду надійшли письмові пояснення.
		Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
		Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, з 03.08.2010 року ОСОБА_1 перебував на посаді судді Верховного Суду України.
		30 червня 2022 року ОСОБА_1 було подано до Вищої ради правосуддя заяву про звільнення з посади судді Верховного Суду у відставку, відповідно до пункту 4 частини 6 статті 126 Конституції України.
		23 лютого 2023 року відбулося засідання Вищої ради правосуддя, на якому розглянуто подану заяву та прийнято рішення №136/0/15-23 від 23.02.2023 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду України у зв`язку з поданням заяви про відставку.
		Наказом Верховного Суду України № 36-к від 02.03.2023 ОСОБА_1 , суддю Верховного Суду України, 02 березня 2023 року виключено зі складу Верховного Суду України.
		Згідно п. 2 наказу Верховного Суду України №36-к від 02.03.2023 року, керівнику апарату Верховного Суду України наказано забезпечити здійснення відповідних організаційних заходів, пов`язаних зі звільненням ОСОБА_1 
		28 лютого 2023 року ОСОБА_1 отримав розрахунок вихідної допомоги судді Верховного Суду України станом на 24 лютого 2023 року, з якого вбачається, що суддівська винагорода складає 374 419,70 грн., у тому числі:
		197 063,00 грн. - посадовий оклад;
		157 650, 40 грн. - доплата за вислугу років;
		0,00 грн. - доплата за науковий ступінь;
		19 706,30 грн. - доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.
		Розмір вихідної допомоги (374 419,70 грн. х 3 розміри) - 1 123 259,10 грн.
		04 вересня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою від 01.09.2023 про здійснення перерахунку суддівської винагороди за 2023 рік та вихідної допомоги при звільненні у відставку в якій просив здійснити перерахунок суддівської винагороди за період з 01.01.2023 року по 02.03.2023 рік, перерахунок вихідної допомоги при звільненні у відставку, виходячи з розміру посадового окладу та усіх надбавок, доплат, премій станом на 01.01.2023 рік та вжити усіх необхідних заходів, пов`язаних з виплатою йому перерахованої суддівської винагороди та перерахованої вихідної допомоги при звільненні у відставку.
		Верховний Суд України відповіді на вищевказану заяву не надав.
		Не погоджуючись із невиплатою в належному розмірі суддівської винагороди та вихідної допомоги при звільненні у відставку, позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом.
		Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
		Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
		Статтею 43 Конституції України, серед іншого, визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
		В силу вимог статті 126 Конституції України, незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
		За приписами статті 130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
		Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII).
		Відповідно до пункту 8 частини 5 статті 48 Закону № 1402-VІІІ, незалежність судді забезпечується належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.
		За приписами ч. 1 ст. 135 Закону №1402-VIII, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
		Частиною 2 статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
		Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є виплата у належному розмірі ОСОБА_1 суддівської винагороди та вихідної допомоги при звільненні у відставку.
		З даного приводу апелянт - Верховний Суд зазначає, що оскільки, позивач був суддею Верховного Суду України, то він не здійснював правосуддя у Верховному Суді, до штату Верховного Суду не був зарахований, відтак, відсутні підстави для перерахунку і виплати йому суддівської винагороди, яка передбачена для судді Верховного Суду.
		При цьому, апелянт вказує, що переведення суддів Верховного Суду України до Верховного Суду можливе лише після вчинення державою дій та внесення відповідних змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII щодо забезпечення суддів Верховного Суду України.
		З даного приводу, слід зазначити наступне.
		18 лютого 2020 року Конституційним Судом України ухвалено Рішення № 2-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII.
		Вищевказаним Рішенням Конституційного Суду України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення пунктів 4, 8, 9, 11, 13, 17 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII зі змінами. Визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII зі змінами: - пункту 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України; - пункту 14 «судді Верховного Суду України»; - пункту 25.
		Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходив із наступного.
		У Конституції України визначено, що Україна є демократична, правова держава (стаття 1); органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8).
		Визначальною властивістю судової влади в демократичній правовій державі є її самостійність, що означає її інституційну відокремленість від органів законодавчої та виконавчої влади, неприпустимість впливу останніх на виконання суддями їх професійних функцій, у тому числі й у спосіб не обумовленої суспільними прагненнями законодавчої реорганізації, зміни системи судоустрою. Належно виконувати свою конституційну функцію щодо здійснення правосуддя в Україні (частина перша статті 124 Конституції України) може лише незалежна, позаполітична судова влада, складовою якої є закріплені Конституцією України суди.
		Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) у своїх висновках висловила позиції стосовно того, що під час прийняття нової конституції її перехідні положення не повинні використовуватися як спосіб припинення повноважень осіб, обраних чи призначених за раніше чинною конституцією; звільнення всіх суддів, крім виключних випадків, таких як порушення конституційної тяглості, не відповідає європейським стандартам та принципу верховенства права; замінити всіх суддів неможливо без шкоди для безперервності відправлення правосуддя (пункт 111 Висновку щодо Закону CLXII 2011 року про правовий статус та винагороду суддів та Закону CLXI 2011 року про організацію та адміністрування судів Угорщини від 16-17 березня 2012 року, пункт 37 Висновку щодо проєкту змін до Конституції України в частині правосуддя від 23-24 жовтня 2015 року).
		Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України (третє речення абзацу четвертого пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 року № 7-зп). Таким чином, Верховна Рада України, приймаючи закони України на виконання відповідних норм Конституції України, повинна дотримуватись конституційно визначених меж, зокрема тих, що стосуються статусу, організації, функціонування, діяльності як відповідних органів, так і їх посадових осіб.
		Конституційний Суд України вважає, що органи державної влади, закріплені в Конституції України, мають особливий статус конституційних органів, тому ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу, можливі лише після внесення змін до Основного Закону України у порядку, передбаченому його розділом XIII «Внесення змін до Конституції України».
		Конституційний Суд України виходить з того, що при внесенні змін до Конституції України має бути забезпечений принцип інституційної безперервності, який означає, що органи державної влади, встановлені Основним Законом України, продовжують функціонувати в інтересах Українського народу та реалізовувати свої повноваження, виконувати завдання і функції, визначені у Конституції України, незалежно від цих змін, якщо тільки цими змінами не передбачено істотну (докорінну) зміну їх конституційного статусу, у тому числі їх ліквідацію.
		У Конституції України до внесення змін Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII (далі - Закон № 1401) було передбачено, що Верховний Суд України має статус найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції (частина друга статті 125). Після набрання чинності Законом № 1401, яким внесено зміни до Конституції України, Верховний Суд набув статусу найвищого суду у системі судоустрою України (частина третя статті 125 Основного Закону України).
		Системний аналіз положень Конституції України «найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції» та «найвищий суд у системі судоустрою України» у взаємозв`язку з положеннями законів України з питань судоустрою та судочинства дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що вилучення слова «України» - власної назви держави - із словесної конструкції «Верховний Суд України» не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади.
		За своєю юридичною природою найвища інстанція судової гілки влади має забезпечувати єдність та сталість судової практики всіх судів, які входять до системи судоустрою України, а тому її конституційний статус полягає у безперервності здійснення повноважень від часу прийняття Основного Закону України. Законом № 1401 не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України. Крім того, Законом № 1401 не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20 січня 2016 року № 1-в/2016, від 30 січня 2016 року № 2-в/2016.
		Таким чином, у Рішенні № 2-р/2020 від 18.02.2020 Конституційний Суду України дійшов висновку, що системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом № 1401, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова «України» - власної назви держави - із словесної конструкції «Верховний Суд України».
		Конституційний Суд України вважає, що Закон № 1401 не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом № 1401 продовжує діяти під назвою «Верховний Суд».
		Порівняльний аналіз положень Конституції України до та після внесення до неї змін Законом № 1401, приписів Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI зі змінами та Закону № 1402 дає Конституційному Суду України підстави для висновку, що немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду.
		Також, Конституційний Суд України зауважив, що перейменування закріпленого в Конституції України органу - Верховного Суду України - не може відбуватися без переведення суддів Верховного Суду України на посади суддів Верховного Суду, оскільки немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду, а вилучення слова «України» - власної назви держави - з словесної конструкції «Верховний Суд України» не може бути підставою для звільнення всіх суддів Верховного Суду України або їх переведення до іншого суду, тим більше суду нижчої інстанції.
		Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду. Відтак фактична диференціація суддів Верховного Суду України та суддів Верховного Суду не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії незалежності суддів.
		Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 135 Закону №1402-VIII, базовий розмір посадового окладу судді становить судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03.11.2022 № 2710-IX установлено з 1 січня 2023 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб - 2684 грн.
		Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що, починаючи з 01 січня 2023 року розмір посадового окладу позивача мав складати 2 684,00 х 75 = 201 300,00 грн.
		Разом з тим, апелянт - Верховний Суд України вважає, що мінімальний прожитковий мінімум, який береться для обрахунку суддівської винагороди складає 2102 грн. та є незмінним з 01.01.2020 року.
		Колегія суддів не погоджується з вищевказаними доводами апелянта та вважає їх необґрунтованими, з огляду на наступне.
		Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом України «Про судоустрій і статус суддів», положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.
		У пункті 62 висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
		З 30.09.2016 набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».
		Цим Законом, серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище. Конституція України у редакції Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій».
		З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій.
		Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.
		Статтею 130 Конституції України закріплено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
		Разом із цим розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. 
		Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян урегульовано Законом України «Про прожитковий мінімум», відповідно до статті 1 якого, прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
		Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.
		До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.
		У змісті наведеної норми Закону України «Про прожитковий мінімум» закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум.
		Статтею 4 Закону України «Про прожитковий мінімум» встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.
		Вказаним законом судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.
		Натомість статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», разом із встановленням на 01.01.2023 прожиткових мінімумів, у тому числі, для працездатних осіб в розмірі: 2684 грн, був введений такий вид прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді», розмір якого становить 2102 грн.
		Варто зазначити, що зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірний період, а також в Закон України «Про прожитковий мінімум» щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, тож законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, немає.
		Водночас, Закон України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» фактично змінив складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
		Однак, Закон України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
		На такі аспекти законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007 № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
		Таким чином, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2023 (2 684 грн) на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2 102 грн), на підставі абзацу 5 статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» була неправомірною. 
		Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 21 березня 2024 року у справі № 620/4971/23.
		Відповідно до частини 5 статті 135 Закону №1402-VIII, суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
		Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 має стаж судді більше 35 років, що підтверджується копією трудової книжки, а тому щомісячна доплата за вислугу років має складати: 80% х 201300,00 = 161 040,00 грн.
		Частиною 8 статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Цілком таємно", - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Таємно", - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.
		Як вбачається з матеріалів справи, позивачу виплачувалась щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, що має ступінь секретності «Цілком таємно», а тому, розмір щомісячної доплати має бути збільшений через збільшення посадового окладу, а саме: 201 300,00 х 10% = 20 130,00 грн.
		Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачу з 01 січня 2023 року мали виплачувати більшу щомісячну суддівську винагороду та, відповідно, виплатити більший розмір вихідної допомоги при звільненні. 
		З приводу доводів апелянтів про те, що надані позивачем розрахункові документи не можуть братись до уваги під час вирішення цього спору, оскільки, підписані неуповноваженою особою, колегія суддів зазначає, що розмір суддівської винагороди визначається Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Крім того, апелянтами не вказано, які саме відомості, зазначені в наданих позивачем довідках та розрахункових листах, не відповідають даному Закону.
		Право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому, право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
		Щодо висновку суду першої інстанції про необхідність стягнення з Верховного Суду, як розпорядника бюджетних коштів, недоотриманих сум суддівської винагороди, апелянт - Верховний Суд у додаткових письмових поясненнях вказує, що з моменту призначення комісії з припинення Верховного Суду України, виключно голова комісії з припинення Верховного Суду України повноважний здійснювати нарахування і виплату заробітної плати працівникам апарату і суддівської винагороди суддям Верховного Суду України.
		Надаючи оцінку вищевказаним доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
		Відповідно до статті 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», до законодавчого врегулювання питання функціонування Верховного Суду України утримання суддів Верховного Суду України та працівників його апарату здійснюється в межах бюджетних призначень, передбачених Верховному Суду.
		При обранні належного способу захисту, колегія суддів зважає на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  (далі - Конвенція). У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
		Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
		Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у  законі,   так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
		Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
		Таким чином, встановивши порушення прав позивача, суд має обрати такий спосіб захисту, який з урахуванням конкретних обставин справи буде ефективним з точки зору частини першої  статті 2 КАС України та статті 13 Конвенції та виключатиме можливі подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень у спірних правовідносинах.
		З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що після здійснення Верховним Судом України перерахунку суддівської винагороди за 2023 рік та перерахунку вихідної допомоги при звільненні, обов`язок виплатити перераховану суддівську винагороду за 2023 рік, заборгованість із суддівської винагороди за 2021, 2022 роки, вихідну допомогу при звільненні виникає саме у Верховного Суду, оскільки, останній отримує бюджетні асигнування для забезпечення діяльності Верховного Суду України. При цьому, колегія суддів вважає, що це буде належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача.
		Слід зазначити, що суддівська винагорода є заробітною платою судді, а тому щодо порядку та умов виплати суддівської винагороди під час звільнення судді мають застосовуватися норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
		Відповідно до статті 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
		Частиною 1 статті 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
		Згідно частини 1 статті 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
		Матеріали справи свідчать, що наказом Верховного Суду України № 36-к від 02.03.2023 «Про виключення ОСОБА_1 зі складу Верховного Суду України» за підписом в.о. Голови Богдана Пошви, позивача 02 березня 2023 року виключено зі складу Верховного Суду України.
		Разом з тим, апелянт - Верховний Суд України посилається на наказ Верховного Суду України № 20-к від 23.02.2023 «Про виключення ОСОБА_1 зі складу Верховного Суду України» за підписом Голови комісії з припинення Верховного Суду України Ігоря Романківа, відповідно до якого, позивача виключено зі складу Верховного Суду України 23 лютого 2023 року. 
		Підставою видання наказу Верховного Суду України № 20-к від 23.02.2023 вказано: рішення Вищої ради правосуддя від 23 лютого 2023 року №136/0/15-23 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду України у зв`язку з поданням заяви про відставку».
		В суді апеляційної інстанції Голова комісії з припинення Верховного Суду України Романків Ігор Петрович вказав, що наказ Верховного Суду України № 20-к від 23.02.2023  «Про виключення ОСОБА_1 зі складу суддів Верховного Суду України» ним приймався після перегляду онлайн трансляції засідання Вищої ради правосуддя, яке відбулось 23 лютого 2023 року та на якому було прийнято рішення про звільнення позивача з посади судді Верховного Суду України у зв`язку з поданням заяви про відставку. Підставою таких дій вказав про непередачу йому поштової кореспонденції, що адресована Верховному Суду України.
		Згідно пунктів 89, 90 Інструкції з діловодства у Вищій раді правосуддя, затвердженої наказом Голови Вищої ради правосуддя від 17 липня 2017 року № 61/0/1-17 (зі змінами), ухвалені Вищою радою правосуддя (Дисциплінарними палатами Вищої ради правосуддя) рішення передаються на підпис Голові та членам Вищої ради правосуддя (членам Дисциплінарних палат).
		Підписані Головою Вищої ради правосуддя рішення (з долученими до них додатками за наявності), окремі думки членів Вищої ради правосуддя, передають до відповідного структурного підрозділу, де їх в день отримання реєструють у спеціальному журналі в порядку прийняття.
		Відповідно до пункту 15.5 Регламенту Вищої ради правосуддя, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 24.01.2017 р. № 52/0/15-17 (зі змінами), копія рішення Ради про звільнення судді з посади надсилається до суду, в якому суддя обіймає посаду, Державній судовій адміністрації України.
		Згідно відповіді Секретаріату Вищої ради правосуддя від 11.09.2023 №26360/0/9-24 на запит представника позивача, рішення Вищої ради правосуддя від 23 лютого 2023 року № 136/0/15-23 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Верховного Суду України у зв`язку з поданням заяви про відставку» виготовлене та опубліковане на офіційному вебсайті Вищої ради правосуддя 01 березня 2023 року та копію вказаного рішення направлено до Ліквідаційної комісії Верховного Суду України листом Вищої ради правосуддя від 02 березня 2023 року № 1433/0/9-23.
		Враховуючи вищезазначене, колегія суддів не бере до уваги посилання апелянта на наказ Верховного Суду України № 20-к від 23.02.2023, оскільки, він прийнятий до отримання від Вищої ради правосуддя належним чином завіреної копії рішення від 23 лютого 2023 року №136/0/15-23. 
		Згідно матеріалів справи, оскільки, в день звільнення 02.03.2023 позивачу не здійснено виплату всіх належних йому сум, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність стягнення з Верховного Суду середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. 
		Відповідно до пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
		Слід звернути увагу на те, що апеляційні скарги відповідачів не містять доводів щодо правильності визначення судом першої інстанції розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
		Водночас, в частині розміру заборгованості зі сплати заробітної плати (суддівської винагороди) за 2021, 2022 роки, апелянт Верховий Суду України послався на часткову виплату позивачу сум суддівської винагороди за вказані періоди. Колегія суддів приймає до уваги такі доводи апелянта та зазначає, що ці суми підлягатимуть врахуванню при здійсненні виконання рішення суду у даній справі.
		Решта доводів та заперечень апелянтів висновків суду першої інстанції не спростовують.
		Згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
		Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та наявність правових підстав для їх задоволення.
		Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
		При цьому, доводи апеляційних скарг зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
		Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
		Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
		 
		 
		П О С Т А Н О В И Л А:
		Апеляційні скарги Верховного Суду та Верховного Суду України залишити без задоволення.
		Рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2023 року залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.  
		 
		 
		 
		Суддя-доповідач                                                                      Вівдиченко Т.Р.          
		 
		 
		Судді                                                                                           Аліменко В.О.
		 
		 
		                                                                                                    Кузьмишина О.М.
		 
		 
		 
		Повний текст постанови виготовлено 23.09.2024 р.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...