Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 487/2593/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:.
Надіслано для оприлюднення: 27.09.2024. Зареєстровано: 27.09.2024. Забезпечено надання загального доступу: 30.09.2024.
Дата набрання законної сили: 27.09.2024
Номер судового провадження: 22-ц/812/1442/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		27.09.24
		22-ц/812/1442/24
		Провадження № 22-ц/812/1442/24 Суддя першої інстанції Кузьменко В.В.
		Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
		 
		П О С Т А Н О В А
		Іменем України
		 
		24 вересня 2024 року м. Миколаїв Справа № 487/2593/20
		Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
		головуючого  Царюк Л.М.,
		суддів  Базовкіної Т.М., Шаманської Н.О.,
		при секретарі судового засідання  Горенко Ю.В.,
		за участю прокурора  Волкожа С.В.,
		представника відповідачки  ОСОБА_1 ,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року, повний текст якого складено 29 січня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Кузьменка В.В., в залі судового засідання в м. Миколаїв, у цивільній справі за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 Савицької М.В в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_2 в частині позовних вимог про знесення нерухомого майна,
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		У травні 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави, в особі Миколаївської міської ради, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про скасування запису про державну реєстрацію, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та зобов`язання повернути земельну ділянку.
		Позов обґрунтовував тим, що згідно з пунктами 47, 47.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 878 кв.м за рахунок земель товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147. Згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, зареєстрованим 05 червня 2012 року за № 6517, вона продала земельну ділянку ОСОБА_2 .
		Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року у справі № 487/10110/14-ц визнано незаконним рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки та визнано недійсним державний акт серії ЯИ № 140147. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року та постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року вказане рішення залишено без змін.
		З огляду на наведене, прокурор посилався на те, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 05 червня 2012 року № 6517, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також запис про право власності на нерухоме майно від 07 грудня 2015 року № 124324572015 про реєстрацію права власності на земельну ділянку відповідно до статей 21, 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 152Земельного кодексуУкраїни підлягають визнанню недійсними та скасуванню. Крім того, оскільки житловий будинок та гараж збудовані відповідачкою на незаконно відведеній земельній ділянці, всупереч земельному, водному та містобудівному законодавству, державним будівельним та санітарним нормам, то свідоцтво про право власності на це нерухоме майно від 30 березня 2015 року підлягає визнанню недійсним та скасуванню.
		Враховуючи наведене, заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 просив суд:
		- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухомо майно запис від 07 грудня 2015 року № 12432457 про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0878 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ; 
		- визнати недійсними та скасувати свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , видане 30 березня 2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_2 на житловий будинок під літ. А-2 загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м, гараж під літ. Б, по АДРЕСА_1 ;
		- зобов`язати ОСОБА_2 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв. м, вартістю 621 228,90 грн, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, по АДРЕСА_1 у придатному для використання стані шляхом знесення житлового будинку під літ. А-2 загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м та гаражу під літ. Б.
		Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року у задоволенні позовних вимог заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави, в особі Миколаївської міської ради, відмовлено повністю з підстав недоведеності прокурором позовних вимог.
		Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 квітня 2023 року апеляційну скаргу заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задоволено частково. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.
		Зобов`язано ОСОБА_2 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, по АДРЕСА_1 .
		У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
		Постановою Верховного Суду від 24 січня 2024 року касаційні скарги першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури та ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 квітня 2023 року в частині позовних вимог заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави, в особі Миколаївської міської ради, про зобов`язання повернути земельну ділянку зі знесенням нерухомого майна скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Постановою Миколаївського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року апеляційну скаргу заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задоволено частково.
		Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року в частині позовних вимог про зобов`язання повернути земельну ділянку зі знесенням нерухомого майна скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення про часткове задоволення цих вимог.
		Зобов`язано ОСОБА_2 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013 по  АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
		Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
		Постановою Верховного Суду від 31 липня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Колесніков Віталій Валерійович, залишено без задоволення.
		Касаційну скаргу першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задовольнити частково.
		Постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року скасовано у частині відмови у розгляді по суті (задоволенні) позовних вимог про знесення нерухомого майна, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		В іншій частині постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року залишити без змін.
		Отже апеляційним судом цивільна справа переглядається тільки в частині відмови у задоволенні вимог про знесення житлового будинку літ. А-2, загальною площею 371 кв. м та гаражу літ. Б за адресою: АДРЕСА_1 з метою її повернення у придатному для використання стані.
		Прокурор свою апеляційну скаргу, в частині що переглядається, мотивував тим, що обґрунтовуючи обраний спосіб захисту прокурор посилався на те, що будівництво та експлуатація житлового будинку на землях водного фонду суперечить вимогам земельного, водного та містобудівного законодавства, порушує права належного власника-територіальної громади м. Миколаєва на розпорядження земельною ділянкою відповідно до її цільового призначення, а отже з урахуванням вимог статті 16 ЦК України, статті 152 ЗК України, належним способом захисту прав є повернення земельної ділянки у стані, який існував до порушення прав шляхом знесення об`єкту нерухомості.
		Представник відповідачки адвокат Колесніков В.В. у відзиві на апеляційну скаргу в частині, що переглядається, зазначав, що за своїм змістом така вимога не є єдиним (одним) способом захисту, а складена прокурором із двох окремих, самостійних вимог. Такі дві вимоги заявлені з очевидною метою: позбавлення ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, а також на знесення будинку.
		Можливість «повернення землі власникам» передбачена частиною 1 статті 212 ЗК, а приведення земельних ділянок у придатний стан, включаючи знесення будинків  частина 2 статті 212 ЗК.
		Оскільки закон, на який посилається прокурор не передбачає визначений ним спосіб захисту, відповідна вимога є неналежним способом захисту.
		Прокурор фактично просить застосувати два окремі способи захисту, які визначені для випадків самовільного зайняття земельних ділянок. Однак ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку на підставі чинного договору купівлі-продажу.
		За таких умов норми, на які посилається прокурор (стаття 391 ЦК України та стаття 152 ЗК України) не є чіткими, доступними та передбачуваними у своєму застосуванні для цілей позбавлення майна, знесення житлового будинку, який є житлом відповідача. Втручання у право власності на підставі такого закону («умов, передбачених законом») є очевидно свавільним у розумінні П1-1 Конвенції.
		Перевіряючи доводи апеляційної скарги у зазначеній части, аргументи сторони відповідача, колегія суддів зауважує наступне. 
		Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61,61 ЗК України, статті 89,90 ВК України). У прибережних захисних смугах уздовж річок забороняється будівництво будь-яких споруд крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних, у тому числі баз відпочинку (пункт 4 частини 2 статті 89 ВК України).
		Сталою практикою Верховного Суду неодноразово підтверджено, що землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та режим обмеженої господарської діяльності.
		З урахуванням викладеного, оскільки земельна ділянка, на якій споруджений житловий будинок, розташована уздовж Бузького лиману і належить до земель водного фонду, на якій заборонене будівництво будь-яких споруд крім гідротехнічних, а житловий будинок до цих споруд не належить, то останній фактично є об`єктом незаконного будівництва.
		На час розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходило.
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга в оскаржуваній частині підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
		За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/51 затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв. м за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 .
		Пунктом 54 вказаного рішення зазначену земельну ділянку вирішено передати в оренду ТОВ «Миколаївбудпроект» строком на 10 років для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 та зобов`язано землекористувача укласти договір оренди земельної ділянки.
		Рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 (пункти 38-56) затверджені проекти землеустрою щодо відведення19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1 000 кв. м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням їх до земель житлової забудови для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_1 , у тому числі ОСОБА_3 , площею 878 кв. м. (пункти 47, 47.1).
		29 жовтня 2009 року на підставі цього рішення органу місцевого самоврядування ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147 (зареєстрований Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві 03 грудня 2009 року).
		05 червня 2012 року ОСОБА_3 продала земельну ділянку ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу № 6517.
		25 лютого 2013 року ОСОБА_2 повідомила Інспекцію ДАБК у Миколаївській області про початок виконання будівельних робіт.
		29 липня 2013 року Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради надало їй містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки по АДРЕСА_1 .
		28 січня 2015 року ОСОБА_2 подала декларацію про готовність до експлуатації житлового будинку II категорії складності. 02 лютого 2015 року Управління ДАБІ в Миколаївській області зареєструвало декларацію під № МК142150330455.
		30 березня 2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м у зв`язку із чим державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції Мостецьким Д. О. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (житловий будинок - літ. А-2, гараж - літ. Б), про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчинено запис за № 9218609.
		Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухомо майно 07 грудня 2015 року державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції Вирич Т. В. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0878 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 , запис № 12432457. Підставою для державної реєстрації зазначено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу від 05 червня 2012 року № 6517 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147, виданий 03 грудня 2009 року Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві.
		У будинку АДРЕСА_1 з квітня 2015 року зареєстровані ОСОБА_2 зі своїм чоловіком  ОСОБА_5 , та неповнолітня дитина ОСОБА_6 , 2006 року народження.
		16 жовтня 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави звернувся з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 878 кв. м по АДРЕСА_1 , визнання недійсними державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147, виданого 29 жовтня 2009 року, та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 червня 2012 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також про повернення земельної ділянки в комунальну власність.
		Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 19 листопада 2015 року у справі № 487/10110/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року, позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 878 кв. м по АДРЕСА_1 ; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_3 , з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 05 червня 2012 року. У задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки та про повернення земельної ділянки в комунальну власність відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що норма частини першої статті 216 ЦК України, на яку посилався прокурор, не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року в частині позовних вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині судові рішення не оскаржувались, а тому в касаційному порядку в цій частині не переглядались.
		Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року у справі № 487/10110/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року, позовні вимоги прокурора задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 878 кв. м по АДРЕСА_1 ; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_3 .
		Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив з того, що спірна земельна ділянка відноситься до території зелених насаджень загального користування і входить до земельної ділянки площею 14 424 кв. м, яка входить доземель прибережноїзахисної смугита знаходитьсяна відстані9м відурізу водиБузького лиману. За таких обставин, спірна земельна ділянка не могла бути виділена ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, оскільки згідно з нормами законодавства України у прибережних захисних смугах уздовж річок забороняється будівництво таких споруд. При виділенні ОСОБА_3 спірної земельної ділянки Миколаївською міською радою не було дотримано вимог Водного кодексу України та ЗК України, у зв`язку з чим її рішення є незаконним і підлягає скасуванню з відповідними похідними від цього правовими наслідками щодо визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку від 29 жовтня 2009 року серії ЯИ № 140147.
		Переглядаючи справу у касаційному порядку, Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року вважав, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні судові рішення, неправильно застосували норми матеріального права, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково і викласти мотивувальні частини рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року в редакції цієї постанови. Верховний Суд виходив з того, що відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Тому суди першої й апеляційної інстанцій мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього кодексу та частини другої статті 52 ЗК України.
		Рішення суду першої інстанції в частині, що переглядається, мотивовано тим, що ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, не займала самовільно спірну земельну ділянку, а тому відсутня підстава задоволення вимоги про відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав шляхом знесення будинку.
		Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).
		Конституцією України проголошено, що земля, водні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 13, 14, 19 Конституції України).
		Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Земля  є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 1, 3 статті 1 ЗК України).
		Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом , а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами ( частина 1 статті 3 ЗК України). 
		Відповідно до пункту б) частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
		Статтею 2 Закону України «Про охорону земель» визначено об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.
		До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим (частина 1 статті 18 ЗК України).
		Згідно із статтею 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
		Завданням водного законодавства є регулювання правових відносин з метою забезпечення збереження, науково обґрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об`єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування.
		Водні відносини в Україні регулюються цим Кодексом, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" та іншими актами законодавства (статті 2 ВК України).
		Частиною 1 статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України передбачено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
		Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації об`єктів водного фонду, виконують певні захисні функції у зв`язку з чим законодавством України встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
		Приписами статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди.
		Згідно з пунктом «ґ» частини 4 статті 83 ЗК України землі водного фонду, що належать до земель комунальної власності, взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
		Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина 2 статті 59 ЗК України).
		Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина 4 статті 59 ЗК України).
		Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
		Відповідно до частини 1 статті 60 ЗК України та частини 1 статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.
		Положеннями статті 61 ЗК України, статті 89 ВК України визначено, що прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.
		У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: 
		1) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;
		2) зберігання та застосування пестицидів і добрив; 
		3) влаштування літніх таборів для худоби; 
		4) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів; 5) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки;
		6) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо.
		Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
		Відповідно до положень статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.
		У постановахВеликої ПалатиВерховного Судувід 22травня 2018року усправі №469/1203/15,від 28листопада 2018року усправі №504/2864/13,від 12червня 2019року усправі №487/10128/14,від 11вересня 2019року усправі №487/10132/14,від 07квітня 2020року усправі №372/1684/14зроблено висновкипро те,що  заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені 
		Спірні правовідносини стосуються захисту прав територіальної громади м. Миколаєва на земельну ділянку водного фонду, зокрема, яка перебуває у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та була передана у приватну власність на підставі рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 та виданого на його підставі державного акта серії ЯИ № 140147 на право власності на земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 . 
		Наведеними судовимирішеннями,зокрема усправі №487/10110/14-ц,встановлено належністьспірної земельноїділянки доземель,на якіпоширювалася  заборона напередання їху приватнувласність зметою будівництвай обслуговуванняіндивідуального житловогобудинку ігосподарських споруд.Зауважено,що зайняттяземельної ділянкиводного фондуз порушеннямЗК Українита ВКУкраїни требарозглядати якне пов`язанез позбавленнямволодіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу існування порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Крім того, судами надано правову оцінку пропорційності втручання держави у права ОСОБА_2 , зазначено, що загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні земельної ділянки у власності. Крім того, встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не могли не знати про те, де саме розміщена спірна земельна ділянка і якими є її межі на місцевості, як на час затвердження ОСОБА_3 проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у приватну власність, так і на час придбання ОСОБА_7 цієї ділянки, встановлення на ній металевої огорожі та масового знищення зелених насаджень. Тому не було жодних підстав вважати, що відповідачки не могли співставити чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості. З огляду на ці обставини відповідно до зазначених судових рішень спірна земельна ділянка була повернута у власність територіальної громади м. Миколаєва.
		Враховуючи встановлені обставини попередніми судовими рішеннями колегія суддів виходить з приписів частини 4 статті 82 ЦПК України про те, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Отже преюдиційними обставинами у справі № 487/10110/14-ц встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться на відстані дев`яти метрів від урізу води Бузького лиману, у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману, яка належить до земель водного фонду і заволодіння якою громадянами відбулося всупереч вимог закону, та наявність у територіальної громади м. Миколаєва порушеного права і правових підстав вимагати його відновлення у передбаченому статтею 391 ЦК України, частиною 2 статті 152, пунктом б) частини третьої статті 152 ЗК України порядку.
		Звертаючись до суду з позовом у справі, що переглядається, прокурор посилався на необхідність захисту права власності територіальної громади м. Миколаєва просив повернути спірну земельну ділянку саме у належному для використання стані шляхом знесення житлового будинку і гаражу, розташованих на ній.
		З огляду на наведені норми права на спірну земельну ділянку поширюються обмеження, передбачені для земель водного фонду, зокрема, у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману. У такій зоні можуть бути розміщені гідротехнічні, гідрометричні та лінійні споруди, санаторії та інші лікувально-оздоровчі заклади, дитячі оздоровчі табори. За їхньої відсутності до вказаної ділянки має бути забезпечений безперешкодний і безоплатний доступ громадян для загального водокористування. Використання спірної земельної ділянки для будівництва об`єктів житлової забудови буде перешкодою для доступу громадян до загального водокористування, а відтак така забудова є неможливою.
		Вказані вимоги водного та земельного законодавства є доступними та зрозумілими, а результати за наслідками такої забудови є очевидними, зокрема, для особи, яка, має знати про відповідні обмеження встановлені законом, діючи на свій розсуд отримує та забудовує таку ділянку для вказаної мети.
		Таким чином ОСОБА_2 , придбавши спірну земельну ділянку, використала її у цілях (для забудови), що заборонені діючим законодавством України. Вимога прокурора про знесення об`єкта житлового будівництва, зведеного на ній з метою повернення земельної ділянки у придатному для використання є саме тим способом захисту цивільних прав та інтересів територіальної громади, за якого буде відновлено становище, яке існувало до порушення її прав на цю земельну ділянку.
		Таке правочи інтересмають бутизахищені судому спосіб,який єефективним,тобто таким,що відповідаєзмісту відповідногоправа чиінтересу,характеру йогопорушення,невизнання абооспорення таспричинених цимидіяннями наслідкам   (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
		При цьому апеляційний суд вважає, що повернення спірної земельної ділянки у стані, який існував до її забудови переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідної земельної ділянки згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, що належить до земель водного фонду, а саме до прибережної захисної смуги та розташована на відстані дев`яти метрів від урізу води. 
		Забудова спірної земельної ділянки об`єктами житлової забудови, зокрема, будівництво будинку та гаражу, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей, а тому таке використання прибережних захисних смуг не буде створювати сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколо водних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина 1статті 87 ВК України).
		Дотримання всіма особами встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоби попередити завдання шкоди загалом навколишньому природному середовищу і зокрема частині світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною, і конкретному водному об`єкту.
		У постановах Великої Палати Верховного Суду неодноразово зазначалось, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, не погіршені екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, частина 1 статті 50 Конституції України, частина 3 статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті18,19, пункти «а» і «б» частини 1 статті 91, пункти «а» і «б» частини 1 статті 96 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (постанови від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 127), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (пункт 90), від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16 (пункт 148), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 53), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117)).
		З огляду на зазначене апеляційний суд погоджується з доводами апеляційної скарги, що втручання держави у право мирного володіння ОСОБА_2 , як власником житлового будинку зведеного на спірній земельній ділянці водного фонду у межах прибережної захисної смуги є легітимна мета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами народу України.
		Крім того, у цій справі з огляду на характер спірних правовідносин, установлені апеляційним судом обставини та застосовані юридичні норми, відсутня невідповідність заходу втручання держави у право власності ОСОБА_2 на житлові забудови спірної земельної ділянки критеріям правомірного втручання у це право.
		У даному випадку загальний інтерес знаходить свій вираз у контролі за використанням спірної земельної ділянки водного фонду за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та не погіршення екологічної ситуації, безумовно, переважає приватний інтерес однієї особи ОСОБА_2 у збереженні права власності на збудоване нерухоме майно цієї ділянки, отриманої з метою, що прямо суперечить закону. Остання беззаперечно в силу явних зовні та видимих природних ознак спірної земельної ділянки розуміла, що земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі на незначній відстані від урізу води, а тому водночас могла розуміти, що забудова такої земельної ділянки порушує вимоги законодавства.
		До такого переконання колегія суддів дійшла з огляду на те, що ОСОБА_2 , придбавши у червні 2012 року спірну земельну ділянку для забудови, у лютому 2013 року розпочала виконання будівельних робіт.
		Між тим у жовтні 2014 року Миколаївській міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави звертається з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_8 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради та визнання недійсним державного акту на право власності на спірну земельну ділянку з тих підстав, що ця земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, яка за чинним законодавством не може передавалися у власність під забудову. У справі приймав участь представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Коленіков В.В.
		Отже відповідачка ОСОБА_2 чітко знаючи та розуміючи, що придбана нею земельна ділянка віднесена до земель водного фонду, на яких заборонено будь-яке будівництво та з приводу її прав на цю ділянку триває судовий розгляд, продовжила забудову спірної земельної ділянки та вже у березні 2015 року отримує свідоцтво про право власності на житловий будинок, де зареєструвала у квітні 2014 року свою сім`ю. 
		З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла до переконання, що суд першої інстанції безпідставно відмовив в задоволенні вимог в частині знесення житлового будинку літ. А-2, загальною площею 371 кв. м та гаражу літ. Б за адресою: АДРЕСА_1 .
		З огляду на викладене доводи апеляційної скарги в частині, що переглядається, підлягають задоволенню.
		При розгляді справи в частині, що переглядається, суд першої інстанції не врахував повною мірою змісту заявлених прокурором позовних вимог та обставин справи, які слугували підставою для звернення до суду з позовом після встановлення в судовому порядку факту незаконності набуття права приватної власності на спірну земельну ділянку водного фонду. 
		Відповідно до частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
		Апеляційний суд вважає, що висновки суду першої інстанції в частині, що переглядається, з огляду на приписи пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до ухвалення помилкового судового рішення в зазначеній частині, тому рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року в частині відмови у задоволенні вимог про знесення житлового будинку літ. А-2, загальною площею 371 кв. м та гаражу літ. Б за адресою: АДРЕСА_1 підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судове рішення про задоволення цих вимог.
		Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Прокурор звернувся до суду першої інстанції з декількома вимогами, зокрема, з позовною вимогою про зобов`язання повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку земельну ділянку площею 878 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 у придатному для використання стані, шляхом знесення житлового будинку та гаражу. За вказаною позовною вимогою прокурором було сплачено судовий збір в розмірі 9 318.43 грн (621228.90 грн х 1.5% = 9318.43)
		Судом першої інстанції в задоволенні позову було відмовлено.
		Звертаючись з апеляційною скаргою прокурором за оскарження рішення суду в частині вищезазначеної позовної вимоги було сплачено судовий збір в розмірі  13977.64 грн (9 318.43 грн х 150% = 13977.64 грн).
		Постановою Миколаївського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог прокурора про зобов`язання повернути земельну ділянку із знесенням нерухомого майна скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення.
		Зобов`язано ОСОБА_2 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв.м. з кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 .
		У задоволенні решти вимог відмовлено. 
		Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Миколаївської обласної прокуратури 11 647.50 грн судовий витрат, з яких 6988.50 грн судового збору за апеляційну скаргу.
		Постановою Верховного Суду від 23 липня 2024 року касаційну скаргу першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задоволено частково.
		Постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року скасовано у частині відмови у розгляді по суті (задоволенні) позовних вимог про знесення нерухомого майна, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		В іншій частині постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року залишено без змін.
		За результатами перегляду Миколаївським апеляційним судом рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року в частині позовних вимог про знесення нерухомого майна, цю позовну вимогу було задоволено.
		За такого з ОСОБА_2 на користь Миколаївської обласної прокуратури підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 6989.14 грн (13977.64 грн  6988.50 грн) = 6989.14 грн. 
		Також з ОСОБА_2 на користь Миколаївської обласної прокуратури підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі м 14909.49 грн (9 318.43 грн х 200% х 0.8 = 14909.49 грн) 
		Загалом з ОСОБА_2 на користь Миколаївської обласної прокуратури підлягають стягненню судові витрати в загальному розмірі 21898.63 грн (6989.14 грн + 14909.49 грн = 21898.63 грн).
		Керуючись статтями 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		Апеляційну скаргу керівника Миколаївської обласної прокуратури в частині, що переглядається, задовольнити.
		Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року в частині відмови у задоволенні вимог про знесення житлового будинку літ. А-2, загальною площею 371 кв. м та гаражу літ. Б за адресою: АДРЕСА_1 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення цих вимог.
		Зобов`язати ОСОБА_2 з метою повернення земельної ділянки площею 878 кв.м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , у придатному для використання стані на користь територіальної громади в особі Миколаївської міської ради знести житловий будинок літ. А-2, загальною площею 371 кв.м та гараж літ. Б. 
		Стягнути з ОСОБА_2 на користь Миколаївської обласної прокуратури 21 898 грн 63 коп. судового збору.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
		 
		 
		 
		Головуючий Л.М. Царюк
		 
		Судді: Т.М. Базовкіна
		 
		Н.О. Шаманська
		 
		Повний текст постанови складено 27 вересня 2024 року.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...