Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/13/21 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Розірвання договорів (правочинів); банківської діяльності.
Надіслано судом: 07.10.2024. Зареєстровано: 07.10.2024. Забезпечено надання загального доступу: 08.10.2024.
Дата набрання законної сили: 03.10.2024
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		03 жовтня 2024 року 
		м. Київ
		 
		cправа №  910/13/21 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Баранець О. М. - головуючий, Кондратова І. Д., Студенець В. І.,
		за участю секретаря судового засідання Москалика О. В.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк"
		на постанову Північного апеляційного господарського суду 
		у складі колегії суддів: Євсікова О.О., Корсака В.А., Алданової С.О., 
		від 06.03.2024 
		на додаткову   постанову Північного апеляційного господарського суду 
		у складі колегії суддів: Євсікова О.О., Корсака В.А.,  Алданової С.О., 
		від 17.04.2024
		у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна"
		до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк"
		про розірвання договору та стягнення коштів,
		за участю представників:
		від позивача: Гончарук М.П., Грибенко А.Л.,
		від відповідача: Тузова В.О.
		ВСТАНОВИВ:
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		У грудні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" (далі - ТОВ "Підприємство "Тавріда Електрик Україна", Товариство) звернулося до суду з позовом до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ  «КБ «Приватбанк», Банк) про розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування, що був укладений між сторонами та стягнення грошових коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 2  626  426,20 грн - інфляційних втрат та 1  315  766,32  грн - 3% річних.
		Позивачем подано до суду заяву про збільшення позовних вимог, якою доповнено позовні вимоги вимогами про стягнення з відповідача 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не повернув позивачеві грошові кошти, які розміщено на рахунках згідно з умовами договору, чим порушив свої зобов`язання щодо здійснення розрахунково-касового обслуговування, що тривалий час не дозволяє позивачу користуватися своїми власними коштами та використовувати їх у своїй поточній діяльності.
		Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
		Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" та Акціонерним товариством "Комерційний банк "Приватбанк" в особі Севастопольської філії ПАТ "КБ "Приватбанк" 03.03.2003 укладено договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426735 (далі - Договір).
		Відповідно до пункту 1.1 Договору банк відкриває клієнту поточні рахунки у національній та іноземній валюті (у тому числі картковий) та/або здійснює їх розрахунково-касове обслуговування відповідно до діючих нормативних актів НБУ.
		Банк взяв на себе, у тому числі, зобов`язання виконувати доручення позивача, що міститься у розрахунковому документі в обумовлені строки (пункт 2.1.3 Договору); забезпечити схоронність коштів позивача (пункт 2.1.12 Договору).
		У пункті 2.1.1 Договору сторони дійшли згоди, що у подальшому поточні рахунки позивачу відкриваються на підставі його письмової заяви та інших документів, передбачених нормативними актами НБУ і обслуговуються відповідно до умов Договору.
		Відповідно до пункту 2.1.3 Договору банк зобов`язався виконувати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі у строки: - у день його надходження, якщо документ надійшов протягом операційного часу; - не пізніше наступного робочого дня, якщо документ надійшов після операційного часу.
		Клієнт має право самостійно розпоряджатися коштами на своєму рахунку, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством; вимагати своєчасного і повного здійснення розрахунків та інших обумовлених Договором послуг. Для здійснення розрахунків Клієнтом обираються наступні платіжні інструменти: платіжне доручення, платіжна вимога-доручення, платіжна вимога, розрахунковий чек, акредитив, вексель, банківська платіжна картка (пункт 3.1.1 Договору).
		Пунктом 7.2 передбачено, що Договір може бути розірваний за згодою сторін у випадку закриття відкритих за ним рахунків, або у випадках, передбачених законодавством або Договором. При закритті карткового рахунку (за ініціативою клієнта або банку) клієнт не пізніше 21-го дня від дня письмового повідомлення про намір закрити картковий рахунок повинен погасити всі види заборгованості перед банком, а також повернути в банк всі КПК. Банк закриває картковий рахунок не пізніше 45-ти днів від дня повернення в банк КПК.
		Невиконання умов Договору зі сторони банку, а саме невиконання розпоряджень позивача (клієнта) на перерахування грошових коштів на рахунки Товариства з обмеженою відповідальністю "Підпримство "Тавріда Електрик Україна", залишення без розгляду звернення останнього до банку, були предметом судового розгляду у господарській справі №904/1569/15.
		Так, постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.09.2017 у справі № 904/1569/15, залишеною без змін постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №904/1569/15, частково задоволено позов ТОВ "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" до ПАТ "КБ "Приватбанк" та зобов`язано ПАТ  "КБ  "Приватбанк", зокрема виконати платіжні доручення ТОВ  "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" згідно з переліком від 17.02.2017 №№1-12, присуджено до стягнення з ПАТ "КБ "Приватбанк" на користь ТОВ  "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" проценти за депозитними вкладами в розмірі 42 317,13 доларів США та 3 130,51 грн витрат зі сплати судового збору.
		У вказаній постанові судом встановлено, зокрема, таке:
		1. На підставі Договору позивачу 03.03.2003 відкриті в Севастопольській філії ПАТ КБ "Приватбанк" такі банківські рахунки:
		- поточний № 26003426753001 у гривні,
		- валютний № 26002426753002 у доларах США,
		- валютний № 26003426753023 в євро,
		- картковий № 26053426753051 у гривні.
		2. Позивач 22.07.2015 надіслав на адресу відповідача лист від 17.07.2015 №0042 та платіжні доручення до виконання, однак матеріалами справи підтверджується факт невиконання банком (відповідачем) розпоряджень позивача (клієнта) щодо перерахування грошових коштів на рахунки ТОВ  "Підприємство "Тавріда Електрик Україна", залишення без розгляду звернення останнього до банку від 17.02.2017 № 9. Невиконання банком доручень позивача зумовило звернення товариства з позовом про зобов`язання відповідача перерахувати грошові кошти на рахунки ТОВ  "Підприємство "Таврида Електрик Україна", та стягнення з ПАТ  "КБ "ПриватБанк" пені, 3% річних, інфляційних втрат та процентів за доларовими депозитами.
		3. Наявність спірної суми на рахунках позивача підтверджується копіями платіжних доручень від 28.05.2014 №№Е0528LOKN9, Е0528L0K55, Е0528L0KG0, Е0528L0KЕ3, Е0528L0KЕ0, Е0528L0KDZ, Е0528L0KFY, Е0528LOKFХ, Е0528L055A, Е0528L0EH6, Е0528L054Y, Е0528L0551 та випискою, яку отримано позивачем із використанням системи інтернет-банкінгу за період з 28.05.2014 по 28.05.2014 по рахунках позивача, з огляду на те, що умовами договору від 03.03.2003 №426753 сторони передбачили можливість отримання клієнтом банківської виписки щодо стану свого рахунка (рахунків) через систему "Приват-24" за допомогою засобів Internet з використанням Web-браузера банку.
		4. Згідно з випискою, яку отримано позивачем із використанням системи інтернет-банкінгу за період з 28.05.2014 по 28.05.2014 на рахунках позивача обліковуються наступні кошти: 13  860  233,74 грн; 17 098,00 USD; 5 256,50 EUR; на картковому рахунку: 65 778,40 грн;
		5. У квітні-травні 2014 року відповідачем в односторонньому порядку було переведено з рахунків позивача, відкритих в Севастопольській філії ПАТ  "ПриватБанк", грошові кошти. Переведення банком грошових коштів позивача, які станом на 28.05.2014 фактично обліковувались на його поточних та депозитних рахунках, на "недіючі рахунки 2903" обмежило доступ позивача до його грошових коштів та порушило право позивача розпоряджатися ними.
		Виходячи із наведених обставин, апеляційний господарський суд у справі №904/1569/15 дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про зобов`язання ПАТ "КБ "Приватбанк" виконати платіжні доручення щодо перерахування коштів позивача, зокрема, але не виключно, як зазначено у резолютивній частині постанови від 13.09.2017 у справі №904/1569/15, платіжне доручення №3 від 17.02.2017 на суму 5 256,50 євро щодо перерахування з рахунку № НОМЕР_1 на рахунок № НОМЕР_2 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ "КБ "ПриватБанк" у м.  Києві; платіжне доручення №4 від 17.02.2017 на суму 65  778,40 грн щодо перерахування з рахунку № НОМЕР_3 на рахунок № НОМЕР_4 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ "КБ "ПриватБанк" у м. Києві; платіжне доручення №1 від 17.02.2017 на суму 13 860 113,74 грн щодо перерахування з рахунку № НОМЕР_5 на рахунок №    НОМЕР_4 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ "КБ "ПриватБанк" у м. Києві; платіжне доручення №2 від 17.02.2017 на суму 17 098 доларів США щодо перерахування з рахунку № НОМЕР_6 на рахунок № НОМЕР_7 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ  "КБ "ПриватБанк" у м. Києві.
		Господарським судом Дніпропетровської області 22.09.2017 на виконання вищевказаної постанови у справі № 904/1569/15 видано наказ.
		Державним виконавцем Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного управління юстиції у м. Києві 15.04.2019 прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_8.
		Виконавцем 10.09.2019 прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження.
		Господарські суди вказали у судових рішеннях, що у постанові про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_8 від 10.09.2019 вказано, що станом на 21.05.2019 рішення суду залишається невиконаним повторно, після винесення постанови про накладення штрафу від 03.05.2019.
		Відповідачем не було повернуто позивачу грошові кошти, які розміщені на банківських рахунках згідно з умовами договору.
		Звертаючись до суду із позовом у справі № 910/13/21 позивач зазначає, що відповідач не повернув позивачу грошові кошти, які було розміщено на банківських рахунках згідно з умовами Договору, зокрема, грошові кошти у сумах 13 925 892,10 грн, 17 098,00 доларів США, 5 256,50 євро, що на тривалий час позбавило позивача можливості користуватися своїми власними коштами та є істотним порушенням умов Договору. З огляду на це, позивач вважає, що договір між позивачем та банком підлягає розірванню, а неповернуті позивачу грошові кошти стягненню з відповідача на користь позивача із урахуванням нарахованих на них 3% річних та інфляційних втрат.
		ПАТ "КБ "Приватбанк" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" 17.11.2014 уклали договір про переведення боргу.
		Відповідач у відзиві посилається на положення пункту 1.1.7.58 та пункту 1.1.7.59 "Умов та Правил надання банківських послуг" у редакції від 01.06.2014. Згідно з вказаними пунктами, у зв`язку з анексією АР Крим та припиненням діяльності Банку на цій території, Клієнт зобов`язується з`явитися в структурний підрозділ Банку, розташований на материковій частині України для здійснення Банком дій щодо уточнення інформації щодо ідентифікації та вивчення Клієнта та надати в Банк від Агентства по страхуванню вкладів, розташованому за адресою: 109240, рф, москва, верхній таганський глухий кут, д. 4, довідку про відсутність виплат грошових коштів Клієнту - фізичній особі. При цьому, Клієнт зобов`язаний вчинити дії, передбачені в цьому пункті, у термін до 31.12.2014. У разі невиконання Клієнтом обов`язків, передбачених пунктом 1.1.7.58 цих Умов, подальша взаємодія за договором Клієнта з Банком може бути змінена шляхом повідомлення, у тому числі на сайті Банка у відповідному розділі Умов та Правил. При необхідності отримання Банком згоди від Клієнта на здійснення таких дій, сторони керуються статтею 205 ЦК України (мовчазна згода).
		Крім того, відповідачем на офіційному сайті банку 30.01.2015 було розміщено оголошення: «У зв`язку з анексією АР Крим і зупиненням діяльності Банка на цій території в розділ "1.1.7. Додаткові положення" Умов та правил надання банківських послуг внесені зміни про порядок взаємодії за договорами Клієнта з Банком. У разі невиконання Клієнтом обов`язків, передбачених пунктом 1.1.7.59 цих Умов та Правил, подальша взаємодія по договору Клієнта з Банком буде здійснюватися з ТОВ "ФІНІЛОН", що розташоване за адресою: м.  Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, 32. У разі незгоди Клієнта з переводом боргу, свої письмові заперечення Клієнт направляє Банку в строк до 15.02.2015. Ненадання Клієнтом заперечень у вказаний в цьому пункті строк, підтверджує здійснення Банком переводу боргу по договорам Клієнта на ТОВ  "ФІНІЛОН" зі згоди Клієнта».
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
		Справа розглядалася судами неодноразово. 
		За результатами нового розгляду Господарський суд міста Києва рішенням від 18.07.2023 у справі № 910/13/21 у задоволенні позовних вимог відмовив.
		Рішення мотивовано тим, що згідно з частиною 1 статті 602 ЦК України зобов`язання припиняється неможливістю його виконання у зв`язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає. Оскільки договір, укладений 03.03.2003 між Товариством та Банком на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426735, фактично припинив свою дію, а розірваним може бути лише чинний договір, вимога позивача про розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Також судовим рішенням у справі №  904/1569/15 вже зобов`язано відповідача перерахувати на рахунки позивача кошти, які позивачем заявлені до стягнення у даній справі, тобто, виходячи з правовідносин що існували між сторонами, порушене право позивача вже захищено, отже, підстави для стягнення з відповідача грошових коштів у сумі 13  925  892,10 грн, 17  098,00 доларів США та 5  256,50 Євро відсутні.
		Північний апеляційний господарський суд постановою від 06.03.2024 рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі №  910/13/21 скасував.
		Прийняв нове рішення, яким позов задовольнив.
		Розірвав договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» та Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк».
		Стягнув з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» суму коштів у розмірі 13  925  892,10 грн, 3 % річних у розмірі 1  255  619,48 грн, інфляційні втрати у розмірі 2  626  426,20 грн, суму коштів у розмірі 17  098,00 доларів США, 3% річних у розмірі 43  726,50 грн, 5  256,50 Євро, 3% річних у розмірі 16  420,34 грн та судовий збір у розмірі 278  072,47  грн.
		Стягнув з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» 417  108,71 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що Товариство уклало договір з Банком в особі філії, про що свідчить в т.ч. текст договору. Обставини, за яких Банк був позбавлений можливості виконувати зобов`язання за договором від 03.03.2003 №426735, не встановлені. 
		Оскільки Банк не виконав взяті на себе за договором банківського рахунка зобов`язання з гарантування клієнту права безперешкодного розпорядження належними йому коштами, не виконав платіжні доручення Товариства та не повернув Товариству грошові кошти, розміщені ним на банківських рахунках, згідно з умовами спірного договору, це є істотним порушенням договору в розумінні статті 651 ЦК України.
		Обставини протиправної поведінки відповідача вбачаються як з обставин, встановлених у справі №  904/1596/15 в частині невиконання поданих Товариством платіжних доручень, так і з невиконання Банком рішення суду у справі №  904/1596/15, яким його було зобов`язано виконати платіжні доручення Товариства.
		За таких обставин вимога Товариства про розірвання договору №426753 від 03.03.2003 на здійснення розрахунково-касового обслуговування є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
		З судових рішень у справі №910/15253/19 не вбачається, що Банк повідомив Товариство про розірвання саме спірного договору; відсутні докази того, що наведені Банком Умови та правила надання банківських послуг регулюють відносини за спірним договором банківського рахунка, та є його частиною, а у спірному договорі такі Умови відсутні. Під час розгляду спору у справі №910/15253/19 Банк заявив про ці обставини лише в суді касаційної інстанції під час повторного касаційного перегляду цієї справи після двох років її розгляду та двох розглядів цієї вимоги судами першої та апеляційної інстанцій. Враховуючи зазначену обставину, суд апеляційної інстанції вважає, що Банк, будучи обізнаним про власні дії, відповідаючи на вимоги Товариства щодо розірвання спірного договору, мав повідомити про припинення відносин з Товариством за спірним договором ще до звернення Товариства з позовом у цій справі, якщо такі події дійсно мали би місце.
		Разом з тим, процедура розірвання договору, на яку посилається Банк, не відповідає ані Законам України, ані положенням Інструкції № 492.
		Щодо вимог Товариства про стягнення 13 925 892,10 грн грошових коштів, 2  626  426,20  грн інфляційних втрат та 1 315 766,32 грн 3% річних, 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро, то наявність зобов`язання Банку щодо спірних сум грошових коштів встановлена судовим рішенням у справі №904/1569/15. Вказане рішення Банк не виконав.
		Наявність спірних сум на рахунках Товариства, відкритих у Банку, підтверджується випискою із використанням системи інтернет-банкінгу за період з 28.05.2014 по 28.05.2014.
		Отже, Банк зобов`язаний повернути позивачу кошти, які знаходились на відкритих у Банку рахунках Товариства або будь-яких інших рахунках, де зберігаються кошти Товариства, а відмова від такого повернення є неправомірною.
		Станом на дату прийняття постанови Товариство у Державному реєстрі санкцій (https://drs.nsdc.gov.ua/) відсутнє, про що Товариство також надало Витяг з Державного реєстру санкцій (унікальний код витягу: DRS-73b07b86-1746-4c57-9a01-99a0192d2829) від 05.03.2024 (16:18) згідно з яким за параметрами пошуку: назва - «Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна", ЄДРПОУ - « 31576194», результати пошуку: За вказаними параметрами санкційних дій в Державному реєстрі санкцій не знайдено.
		Наявність інших заборон чи обмежень Банк не довів.
		Суд першої інстанції безпідставно ототожнив позовні вимоги у справі №904/1569/15 (зобов`язання виконати платіжні доручення з рахунків у Банку на інші рахунки у Банку) та у справі № 910/13/21 (стягнення грошових коштів).
		Більше того, з урахуванням факту тривалого невиконання судового рішення у справі №904/1569/15 та закриття виконавчого провадження з виконання цього рішення, твердження про захищеність права Товариства є необґрунтованим.
		Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що строк позовної давності щодо стягнення грошових коштів починає свій перебіг з 11.09.2019 - наступного дня після прийняття виконавцем постанови від 10.09.2019 про закриття виконавчого провадження з виконання судового рішення у справі №904/1569/15.
		Оскільки виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судового рішення в цьому конкретному випадку не було ефективним (рішення у справі №904/1569/15 не виконано), то з моменту його закриття Товариству стало остаточно зрозуміло, що платіжні доручення виконані не будуть і грошові кошти на його чинні і «робочі» рахунки, навіть в тому самому банку, не надійдуть.
		Враховуючи звернення Товариства з позовною заявою у цій справі 30.12.2020, строк позовної давності за вимогами про стягнення коштів не пропущений.
		Крім того, апеляційний суд зазначив, що Банк, заявляючи про застосування позовної давності до вимог про стягнення грошових коштів, жодним чином не казав про її застосування до вимог про стягнення 3% річних та інфляційних нарахувань. У той час як ті доводи, що наведені Банком про застосування позовної давності до вимог про стягнення грошових коштів, не можуть бути застосовні до вимог про стягнення 3% річних та інфляційних з урахуванням періоду їх нарахування за останні три роки до дати звернення з позовом про їх стягнення, враховуючи висновки Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.10.2018 у справі №922/4099/17.
		Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 з відповідача на користь товариства стягнуто судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 150  000,00 грн.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
		Акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк" звернулося до Верховного Суду з касаційними скаргами: на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 у справі № 910/13/21, у якій просило скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю та залишити в силі рішення суду першої інстанції; на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024, у якій просило її скасувати в частині задоволення вимог про стягнення витрат на правничу допомогу, в задоволення вимог відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовити повністю.
		Касаційні скарги подані на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
		В обґрунтування підстав касаційного оскарження, скаржник вказав на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права, а саме статей 205, 253, 261, 520, 521, 1066, 1068, 1071 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, не застосував норму статті 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та порушив норми процесуального права, зокрема, статей 175, 231 Господарського процесуального кодексу України, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
		А саме, не врахував висновки Верховного Суду викладені: 
		- у постановах від 18.11.2019 у справі № 910/16750/18, від 16.09.2022 у справі №  913/703/20, від 07.08.2018 у справі № 910/7981/17, від 21.06.2022 у справі №  911/3276/20, від 19.09.2023 у справі № 910/97/22 щодо того, що розірвано може бути лише чинний договір, тобто такий що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення. Станом на час звернення позивача з цим позовом, спірний договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування від 03.03.2003 № 426753 розірвано в односторонньому порядку про що позивача було повідомлено листом від 19.09.2019 № 20.1.0.0.0/7-20190919/2635. А також висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 30.08.2018 у справі № 910/22248/17 щодо наявності у банку права відмовитися від договору в односторонньому порядку на підставі спеціальних законодавчих норм про запобігання та протидію легалізації доходів;
		- щодо виконання рішення суду, що набрало законної сили, викладеного у пункті 13 постанови Верховного Суду від 30.08.2018 у справі №  916/4106/14; від 20.01.2021 у справі № 619/562/18, від 07.04.2021 у справі № 759/2328/16-ц;
		- не застосував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 19.05.2021 у справі № 757/31948/18 з аналогічним предметом спору, щодо неможливості повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, ухваленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав;
		- щодо строку позовної давності - не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 та вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 30.03.2023, якою ця справа направлялася на новий розгляд, та від 14.03.2018 у справі №  464/5089/15, а тому невірно визначив початок перебігу позовної давності;
		- не врахував постанову Верховного Суду від 06.10.2021 у справі №  263/11275/18 щодо вираження волі сторони через «мовчання», а також від 10.03.2021 у справі № 607/11746/17 щодо тлумачення договору, від 23.01.2019 у справі №  355/385/17 щодо обов`язковості договору;
		- застосував норми статті 520 та частини 3 статті 205 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06.10.2021 у справі №  263/11275/18, від 23.01.2019 у справі № 355/385/17, від 10.03.2021 у справі №  607/11746/17, від 07.10.2020 у справі № 705/3876/18;
		- не врахував, що у справі № 904/1721/20 підтверджено правомірність та чинність договору про переведення боргу від 17.11.2014, а також не врахував доводів відповідача, що позивач має пов`язаність з країною-агресором та підсанкційною особою, незважаючи на факт зміни складу учасників, оскільки реальним власником групи компаній «Таврида Електрик» є Олексій Чалий;
		- не врахував висновки щодо застосування норм статті 126, 129 ГПК України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15, у постановах Верховного Суду від 01.08.2019 у справі №915/237/18, від 23.06.2022 у справі № 607/4341/20.
		Позивач у відзиві на касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції від 06.03.2024 просив у її задоволенні відмовити, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції
		Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції
		Предметом спору в цій справі є матеріально-правова вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про розірвання договору №426753 від 03.03.2003 на здійснення розрахунково-касового обслуговування, укладеного між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Приватбанк», та стягнення з останнього 13  925  892,10 грн грошових коштів, 2 626 426,20 грн інфляційних втрат та 1  315  766,32  грн 3% річних, 17  098 доларів США та 5 256,50 Євро.
		При цьому Верховний Суд у постанові від 30.03.2023 у цій справі (пункт 8.38.) встановив, що вимога ТОВ «Тавріда Електрик Україна» про стягнення грошових коштів з огляду на частину першу статті 173 ГПК України не є похідною позовною вимогою, оскільки фактично причиною звернення з позовом у цій справі у частині стягнення коштів до суду є невиконання судового рішення у справі №  904/1569/15.
		Як встановили суди попередніх інстанцій, спірні правовідносини виникли між сторонами у цій справі на підставі укладеного між ними договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003, який за своєю правовою природою є договором банківського рахунка.
		З аналізу положень ст. ст. 1066, 1071, 1074 ЦК України слідує, що, укладаючи договір банківського рахунка, банк приймає на себе зобов`язання з гарантування клієнту права безперешкодно розпоряджатися грошовими коштами на такому рахунку. 
		Позивач, який є клієнтом відповідача, є власником наявних у нього на рахунку грошових коштів, і його право щодо користування належними йому грошовими коштами є непорушним в силу приписів ст. 41 Конституції України.
		Обмеження для клієнта у праві розпорядження грошовими коштами можуть бути встановлені тільки законом або укладеним між сторонами договором.
		Як встановлено судами попередніх інстанцій, за умовами спірного договору банк взяв на себе серед іншого зобов`язання виконувати доручення позивача, що міститься у розрахунковому документі, в обумовлені строки (п. 2.1.3 договору); забезпечити схоронність коштів позивача (п. 2.1.12 договору).
		Також договором передбачено, що клієнт має право самостійно розпоряджатися коштами на своєму рахунку, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством; вимагати своєчасного і повного здійснення розрахунків та інших обумовлених договором послуг. Для здійснення розрахунків клієнтом обираються наступні платіжні інструменти: платіжне доручення, платіжна вимога-доручення, платіжна вимога, розрахунковий чек, акредитив, вексель, банківська платіжна картка (п. 3.1.1 договору).
		За умовами п. 7.2 договір може бути розірваний за згодою сторін у випадку закриття, відкритих за ним рахунків, або у випадках, передбачених законодавством або договором. 
		Статтями 525, 526 ЦК України встановлено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом; зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		Невиконання умов договору зі сторони банку, а саме невиконання розпоряджень позивача (клієнта) на перерахування грошових коштів на рахунки ТОВ «Підприємство «Тавріда Електрик Україна», залишення без розгляду звернення останнього до банку, були предметом судового розгляду у господарській справі №  904/1569/15.
		У справі №  904/1569/15 встановлено обставини невиконання банком (відповідачем) умов договору, а саме розпоряджень товариства (клієнта) щодо перерахування грошових коштів на рахунки ТОВ "Підприємство "Тавріда Електрик Україна", у т.ч. платіжних доручень №  3 від 17.02.2017 на суму 5  256,50 євро, №  4 від 17.02.2017 на суму 65 778,40 грн, №1 від 17.02.2017 на суму 13  860  113,74 грн, №  2 від 17.02.2017 на суму 17 098 доларів США. Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України ці обставини не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи.
		Судом апеляційної інстанції встановлено, що банк судове рішення у справі №904/1569/15 ні в добровільному, ні в примусовому порядку не виконав, спірні грошові кошти товариству не перерахував (при цьому ішлося про перерахування коштів на інші рахунки, відкриті у тому самому банку, але в іншій філії у м. Києві, що нівелює посилання банку про припинення договору), у жодний інший спосіб не повернув. Банк ці обставини не заперечує та зазначає, що 17.11.2014 уклав з ТОВ «Фінілон» договір про переведення боргу, за умовами якого Банк передав ТОВ «Фінілон» зобов`язання за депозитними договорами та договорами банківського обслуговування, в т.ч. і за договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003, укладеного з позивачем.
		Відповідно до частин першої та третьої статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.
		Згідно з частиною другою статті 45 Господарського процесуального кодексу України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
		Поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у господарському (судовому) процесі": сторонами в господарському (судовому) процесі є такі її учасники: позивач і відповідач, особи, які вказані у статті 4 Господарського процесуального кодексу України; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.
		Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі №   367/2022/15-ц (пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 27). 
		Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
		Отже, належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
		Аналогічні висновки Верховного Суду викладені, зокрема, у постанові від 29 вересня 2022 року у справі № 910/12047/21 з подібними до цієї справи правовідносинами, які, як вбачається з оскаржуваної постанови у цій справі №  910/13/21, були правильно враховані судом апеляційної інстанції при вирішенні спору.
		Відповідно до частини першої статті 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.
		Цивільне законодавство передбачає можливість заміни сторін у зобов`язанні (як кредитора (статті 512 - 519 Цивільного кодексу України, так і боржника (статті 520 - 523 Цивільного кодексу України)), однак встановлює певні обмеження свободи розсуду учасників відповідних правовідносин з метою запобігання порушенню балансу інтересів цих осіб.
		Зокрема, заміна кредитора за загальним правилом здійснюється без попередньої згоди боржника, оскільки не впливає на правове становище боржника, для якого неважливо, яка саме особа має здійснити виконання, зокрема, сплатити кошти (статті 512, 516, Цивільного кодексу України).
		Натомість заміна боржника у зобов`язанні відповідно до вимог закону пов`язується з волею кредитора.
		Згідно зі статтею 520 Цивільного кодексу України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.
		Отже, заміна боржника у зобов`язанні не може бути здійснена поза волею кредитора, така заміна здійснюється лише за згодою кредитора.
		Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу (постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 667/933/14-ц (провадження № 61-472св18) та від 27 квітня 2022 року у справі №  321/1260/19 (провадження № 61-1297св22)).
		Для заміни боржника у зобов`язанні істотне значення має не форма виразу волі кредитора, а наявність відповідної волі, що і вимагається згідно з вимогами статті 520 Цивільного кодексу України (постанова Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 922/1029/16 (провадження  №   3-300гс17)).
		Однак, як встановив суд апеляційної інстанції, в матеріалах справи відсутні докази надання позивачем як кредитором своєї згоди на заміну боржника (Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк») у зобов`язанні на іншу особу - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон», а тому саме банк є боржником за договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003.
		Відповідно до частини третьої статті 205 Цивільного кодексу України у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
		Однак, як правильно встановив суд апеляційної інстанції, у спірних правовідносинах ні укладеним між сторонами у цій справі договором, ні законом не встановлено, що воля кредитора на заміну боржника може виражатися її мовчанням.
		Верховний Суд неодноразово вже розглядав це питання і дійшов однозначного висновку, що передбачені статтею 205 Цивільного кодексу України положення про мовчазну згоду не можуть бути застосовні до спірних правовідносин щодо заміни боржника (АТ  "КБ  «Приватбанк») іншою особою (ТОВ ФК «Фінілон»). Така практика є сталою та послідовно підтримується у постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі №  757/64382/17 (провадження № 61-3221св21), від 02 листопада 2021 року №  757/45304/19-ц (провадження №  61-3221св21) та інші, а також постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2022 року у справі № 910/6807/21, від 29 вересня 2022 року у справі №  910/12047/21 тощо.
		З оскаржуваної постанови у цій справі вбачається, що суд апеляційної інстанції врахував зазначені висновки Верховного Суду та правильно і обґрунтовано відхилив твердження відповідача про переведення боргу на Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" з мовчазної згоди Клієнта, який не надав своїх заперечень на виконання вимог пункту 1.1.7. "Додаткові положення" Умов та Правил надання банківських послуг. Суд апеляційної інстанції правильно визнав ці доводи відповідача безпідставними, зазначивши про те, що укладений між сторонами у справі договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 не містить положень про мовчання, як спосіб вираження згоди позивача на відступлення відповідачем своїх прав чи обов`язків третім особам, не містить умов про те, що його сторони керуються Умовами та правилами надання банківських послуг, розміщених на сайті Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк». При цьому, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач не надав суду жодного доказу приєднання позивача до Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на сайті Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк», а також доказів того, що ці Умови регулюють, зокрема відносини сторін за договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003, та є його частиною, не навів посилання на жоден пункт договору, з якого б слідувало, що Умови є його частиною.
		Відповідно до положень частини першої статті 654 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору вчиняється у такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
		Отже, для заміни сторони чи для переведення боргу на третю особу необхідне дотримання такої ж письмової форми, як і сам договір, і угода про це (так само як і згода кредитора) повинна оформлюватися письмово. Однак, докази надання позивачем як кредитором письмової згоди на заміну боржника за договором розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 в матеріалах справи відсутні.
		З огляду на те, що відповідач не довів обставин надання позивачем згоди на заміну боржника у зобов`язанні за договором №426753 від 03.03.2003 на Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон», Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного господарського суду про те, що укладений між відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року за відсутності згоди позивача, як кредитора, на заміну боржника у зобов`язанні не породив для позивача як кредитора правових наслідків.
		Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що у спірних правовідносинах саме Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" є боржником за укладеним між сторонами справі договором №426753 від 03.03.2003 та є належним відповідачем у цій справі, який у порушення статті 1066 Цивільного кодексу України обмежив право позивача на розпорядження грошовими коштами, порушив його майнові права та інтереси.
		Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції, дійшовши зазначених висновків, правильно застосував положення статей 205, 213, 520, 521, 637 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин.
		Суд касаційної інстанції вважає безпідставними та не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 та від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, оскільки зазначені висновки Верховного Суду зроблені у неподібних до цієї справи №  910/13/21 правовідносинах та є нерелевантними для цієї справи.
		У справі № 263/11275/18 спірні правовідносини виникли між фізичними особами та стосувалися усунення перешкод у користуванні орендним майном. Натомість спірні правовідносини у цій справі № 910/13/21, що переглядається, виникли між юридичними особами: банком та його вкладником. Стягнення грошових коштів, що знаходились на поточному, картковому та валютних рахунках не було предметом спору у справі №  263/11275/18, договір банківського вкладу не був підставою виникнення спірних правовідносин у справі № 263/11275/18, обставин заміни боржника у зобов`язанні у зазначеній справі були відсутні, що свідчить про неподібність правовідносин у справі №  263/11275/18 правовідносинам у цій справі № 910/13/21, що переглядається, за усіма трьома критеріями: змістовним, суб`єктним та об`єктним. 
		У справі № 607/11746/17 спірні правовідносини виникли між фізичними особами (комітентом та комісіонером), підставою їх виникнення був договір комісії на вчинення правочинів по придбанню автомобілів на території Швейцарської Конфедерації. У спірних правовідносинах у справі №  670/11746/17 комісіонер порушив зобов`язання і допустив втрату майна (грошових коштів) комітента та не довів, що втрата майна відбулася не з його вини, з огляду на що заявлені у справі № 607/11746/17 комітентом до стягнення з комісіонера грошові кошти були стягнуті як реальні збитки.
		У справі № 355/385/17 спірні правовідносини виникли між сторонами договору добровільного страхування фінансових ризиків (захист від безробіття), предметом спору було зобов`язання вчинити певні дії, стягнення страхового відшкодування та компенсації моральної шкоди.
		Отже, спірні правовідносини у справах № 607/11746/17, № 355/385/17, №  263/11275/18 не стосувалися стягнення грошових коштів, що знаходились на поточному, картковому та валютних рахунках клієнта у банку. Договір банківського рахунка не був підставою виникнення спірних правовідносин у зазначених справах, обставини заміни боржника у зобов`язанні у зазначених справах були відсутні, що свідчить про неподібність правовідносин у наведених скаржником справах правовідносинам у цій справі №   910/13/21.
		Верховний Суд не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на обставини правомірності, чинності та обов`язковості укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, що були встановлені у межах розгляду господарськими судами справи № 904/1721/20, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна», що є позивачем у цій справі № 910/13/21, не є стороною зазначеного договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, спір у справі № 904/1721/20 виник виключно між Акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» як сторонами договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року та стосувався внесення змін до цього договору у зв`язку з істотною зміною обставин. При цьому, Товариство з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» не було учасником спору у справі № 904/1721/20. Наявність рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12.11.2020 у справі №904/1721/20 про задоволення позову та внесення змін до договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, що було залишене в силі постановою Верховного Суду від 01 червня 2022, не впливає на спірні правовідносини у цій справі №910/13/21, оскільки, як правильно встановив суд апеляційної інстанції та зазначалося вище по тексту цієї постанови, зазначений договір про переведення боргу не створив для кредитора (позивача у цій справі № 910/13/21) жодних правових наслідків.
		Також, Верховний Суд не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, оскільки висновки суду апеляційної інстанції у цій справі про те, що Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» є належним відповідачем у цій справі № 910/13/21 не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі №705/3876/18, щодо визначення того, хто є належним та / або неналежним відповідачем, оскільки судом апеляційної інстанції з достовірністю встановлено, що саме Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» є боржником за укладеним з позивачем договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426735 від 03.03.2003. Тобто суд апеляційної інстанції встановив обставини належності відповідача у цій справі та розглянув позов, заявлений до належного відповідача у справі.
		Верховний Суд також не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на те, що укладений між ним та позивачем договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426735 від 03.03.2003 вже є розірваний, що було встановлено у справі № 910/15253/19. 
		У справі № 910/15253/19 предметом спору була вимога ТОВ "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсним одностороннього правочину, вчиненого відповідачем щодо розірвання договору банківського обслуговування, відповідно до якого позивачу було відкрито рахунки: UAH 26007054806616, USD 26009054811847, EUR 26001054814723. У цій справі судами встановлено, що 03.07.2014 Товариство звернулось до Банку із заявою про приєднання до умов і правил надання банківських послуг, згідно з якою висловило свою згоду з Умовами та Правилами надання банківських послуг, які знаходяться на сайті банку www.pb.ua, Тарифами Банку, які разом із Заявою складають договір банківського обслуговування, та взяло на себе зобов`язання виконувати умови Договору. 02.07.2014 Товариству було відкрито зазначені вище рахунки. 26.09.2019 Товариство отримало повідомлення Банку про розірвання договорів і закриття рахунків №20.1.0.0.0/7-20190919/2635 від 19.09.2019, відповідно до якого Банк повідомив позивача про прийняте рішення, згідно з яким будуть розірвані укладені з клієнтом договори та закриті поточні рахунки.
		У справі № 910/13/21 встановлено, що за спірним договором розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 позивачу були відкриті в Севастопольській філії ПАТ КБ "Приватбанк" такі банківські рахунки: поточний №  26003426753001 у гривні, валютний №  26002426753002 у доларах США, валютний № 26003426753023 в євро, картковий № 26053426753051 у гривні.
		Суд апеляційної інстанції правильно встановив, що з судових рішень у справі №910/15253/19 не вбачається, що Банк повідомив Товариство про розірвання саме спірного договору; відсутні докази того, що Умови та Правилами надання банківських послуг, які знаходяться на сайті банку www.pb.ua, регулюють відносини за спірним договором банківського рахунка, та є його частиною, зважаючи на те, що у спірному договорі такі умови відсутні.
		Крім того, як зазначено у справі № 910/15253/19 приписи статей 10, 11 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" та статті 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" прямо наділяють банк правом відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів.
		Отже право банку відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком реалізується шляхом розірвання договорів, однак доказів ініціювання відповідачем процедури розірвання спірного договору розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003, з наведених відповідачем підстав, ні у справі №  910/15253/19, ні у справі № 910/13/21 не встановлено.
		Відповідно правильними є висновки суду апеляційної інстанції, що Банк, будучи обізнаним про власні дії, відповідаючи на вимоги Товариства щодо розірвання спірного договору, мав повідомити про припинення відносин з Товариством за спірним договором ще до звернення Товариства з позовом у цій справі, якщо такі події дійсно мали би місце.
		Натомість як вбачається з матеріалів справи, за попередньою позицією відповідача підставою для звільнення його від виконання договірних зобов`язань перед позивачем було зазначено входження Криму і Севастополя до складу російської федерації і фактичного здійснення конфіскації частини майнового комплексу ПАТ КБ «Приватбанк», а не неприйнятно високий ризик позивача як клієнта банку.
		З огляду на викладене, безпідставним є посилання скаржника на висновок Верховного Суду, відповідно до якого розірвано може бути лише чинний договір, тобто такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення, викладений у постановах від 18.11.2019 у справі № 910/16750/18, від 16.09.2022 у справі № 913/703/20, від 21.06.2022 у справі №  911/3276/20 від 19.09.2023 у справі № 910/97/22, оскільки правовідносини у наведених відповідачем справах та у справі №  910/13/21 не є подібними. У справі №  910/13/21 відповідач не довів, що на час звернення позивача з цим позовом до суду договір розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 є розірваним. 
		У справі №  910/13/21 не встановлено обставин того, що відповідач повідомив позивача про те, що ним прийнято рішення про розірвання договору банківського рахунку від 03.03.2003 в односторонньому порядку, припинення договірних відносин між позивачем та відповідачем за цим договором та закриття у зв`язку з цим банківських рахунків, відкритих на підставі цього договору.
		Також безпідставним є посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 30.08.2018 у справі № 910/22248/17 оскільки наведені скаржником у цій справі висновки стосуються права Банку на односторонню відмову від укладення договору з клієнтом в разі наявності визначених законами обставин, а не розірвання договору, що є предметом спору у справі №  910/13/21.
		Суд апеляційної інстанції, встановив, що Банк не виконав взяті на себе за договором банківського рахунка зобов`язання з гарантування клієнту права безперешкодного розпорядження належними йому коштами, не виконав платіжні доручення Товариства та не повернув Товариству грошові кошти, розміщені ним на банківських рахунках згідно з умовами спірного договору. Також встановив, що у справі № 904/1569/15 був розглянутий позов про зобов`язання банку виконати умови п. 2.1.3 зазначеного Договору, а саме перерахувати кошти за поданими позивачем платіжними дорученнями. Обставина, що рішення суду у справі № 904/1569/15 не було виконано позивачем ні добровільно, ні в примусовому порядку, є підставою позову у справі № 910/13/21 про розірвання договору. Встановивши ці обставини, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що такі дії є істотним порушенням договору в розумінні статті 651 ЦК України та підставою для задоволення вимоги Товариства про розірвання договору №426753 від 03.03.2003 на здійснення розрахунково-касового обслуговування.
		У касаційній скарзі відповідач також посилається на те, що суд апеляційної інстанції порушив пункт 3 частини першої статті 231 та пункт 2 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України, залишив поза увагою наявність підстав для закриття провадження у цій справі, оскільки існує рішення Господарського суду Дніпропетровської області у справі №  904/1569/15, що набрало законної сили, яким уже вирішений спір між тими самими сторонами, про той самий предмет спору і з тих самих підстав, що у цій справі, не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цієї норми процесуального права, які викладені у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 757/31948/18-ц.
		Верховний Суд вважає зазначені доводи безпідставними та не бере їх до уваги, оскільки для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 231 та пункту 2 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України необхідна наявність одночасно трьох однакових складових: рішення у справі, що набрало законної сили, повинно бути ухвалене щодо тих самих сторін, про той самий предмет і з тих самих підстав. 
		Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предметом позову як вимоги про захист порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу.
		Однак, предмети позову у справі № 904/1569/15 (зобов`язання виконати платіжні доручення) та у справі № 910/13/21 (стягнення грошових коштів) є різними, з огляду на що відсутні підстави для закриття провадження у цій справі № 910/13/21.
		Крім того, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №  757/31948/18-ц, у справі № 757/31948/18-ц позивач звернувся з позовом про розірвання договорів банківського вкладу (депозиту) та стягнення неповернутих банком вкладів після закінчення строку дії договорів банківського вкладу, а у справі № 201/5023/16-ц був розглянутий позов про зобов`язання банку повернути позивачу ці ж неповернуті вклади за депозитними договорами строк дії яких закінчився. Касаційний цивільний суд зазначив, що викладення позивачем у новому позові вимог у дещо зміненій редакції не є свідченням пред`явлення позову у вказаній частині з інших підстав, а редакційна відмінність у формулюванні повторної аналогічної вимоги «про стягнення коштів» замість попереднього «про зобов`язання повернути грошові кошти» не є зміною предмета позову, оскільки по своїй суті ці предмети є аналогічними.
		Водночас, у справі № 910/13/21 позивач звернувся з позовом про розірвання договору розрахунково-касового обслуговування з підстав істотного порушення банком вказаного договору в частині невиконання платіжних доручень позивача про перерахування коштів та про стягнення коштів у зв`язку з невиконанням банком платіжних доручень позивача про перерахування коштів та невиконанням судового рішення у справі №904/1569/15, яким банк було зобов`язано виконати платіжні доручення клієнта. При цьому, у справі №  904/1569/15 був розглянутий позов про зобов`язання банку виконати умови п. 2.1.3 зазначеного договору, а саме перерахувати кошти за поданими позивачем платіжними дорученнями. Та обставина, що рішення суду у справі №  904/1569/15 не було виконано позивачем ні добровільно, ні в примусовому порядку, є підставою позову у справі №  910/13/21 про розірвання договору та про стягнення коштів, тоді як у справі № 757/31948/18-ц така підстава відсутня.
		Щодо наведених скаржником постанов Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 619/562/18 та від 07.07.2021 у справі № 759/2328/16-ц, то предметом спору у справі № 910/13/21 не є надання оцінки діям державного виконавця під час виконання рішення у справі № 904/1569/15.
		З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції, правильно встановив обставини щодо того, що банк не виконав взяті на себе за договором банківського рахунка зобов`язання з гарантування клієнту права безперешкодного розпорядження належними йому коштами, не виконав платіжні доручення товариства та не повернув товариству грошові кошти, розміщені ним на банківських рахунках, на його вимогу, згідно з умовами спірного договору. Обставини протиправної поведінки відповідача, яка виражалася у порушенні закону, що призвела до умисних дій щодо неповернення грошових коштів, які залежали, у свою чергу, від суб`єктивної волі самого відповідача, встановлені у справі №904/1596/15 в частині невиконання поданих товариством платіжних доручень, так і з невиконання банком рішення у справі №904/1596/15, яким банк було зобов`язано виконати платіжні доручення товариства. Суд апеляційної інстанції правильно визнав це істотним порушенням договору в розумінні статті 651 ЦК України та задовольнив вимогу товариства про розірвання договору №426753 від 03.03.2003 на здійснення розрахунково-касового обслуговування.
		Банк не заявляв про застосування позовної давності до вимог про розірвання договору.
		Як передбачено статтею 1075 Цивільного кодексу України договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час (частина перша). Згідно з частиною третьою цієї статті, залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою чи в порядку, встановленому законом, перераховується на інший рахунок в строки і в порядку, встановлені банківськими правилам.
		Позивачем вимоги про стягнення залишку грошових коштів, що знаходяться на рахунках, відкритих на виконання спірного договору №426753 від 03.03.2003 на здійснення розрахунково-касового обслуговування, у зв`язку з його розірванням у справі № 910/13/21 не заявлено.
		Щодо вимог про стягнення з відповідача 13 925 892,10 грн грошових коштів, 2  626  426,20  грн інфляційних втрат та 1 315 766,32 грн 3% річних, 17 098 доларів США та 5  256,50 Євро, то у цій справі, яка розглядалася судами неодноразово, встановлено, що ТОВ «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» у позовній заяві заявило дві самостійні вимоги: про розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування та про стягнення грошових коштів, а також нарахованих на них інфляційних втрат та 3% річних, які пов`язані між собою підставою виникнення та поданими доказами.
		Вимога ТОВ «Тавріда Електрик Україна» про стягнення грошових коштів не є похідною позовної вимоги про розірвання договору. Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30.03.2023 у цій справі.
		Вирішуючи позовну вимогу товариства про стягнення з банку належних позивачеві сум у розмірі 13 925 892,10 грн, 17 098,00 доларів США, 5 256,50 Євро, суд апеляційної інстанції встановив, що наявність у банку обов`язку з повернення позивачеві спірних сум грошових коштів підтверджена судовим рішенням у справі №904/1569/15. Доказів на підтвердження виконання судового рішення у справі №904/1569/15 у частині виконання платіжних доручень або повернення товариству спірних коштів банк не надав.
		З огляду на встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у банка існує обов`язок повернути позивачу кошти, які знаходилися на відкритих у банку рахунках товариства або будь-яких інших рахунках, де зберігаються кошти товариства, а відмова від такого повернення є неправомірною.
		Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції безпідставно ототожнив позовні вимоги у справі №904/1569/15 (зобов`язання виконати платіжні доручення про перерахування з рахунків у банку на інші рахунки у банку) та у справі № 910/13/21 (стягнення грошових коштів) у зв`язку з чим дійшов помилкових висновків про те, що порушене право позивача вже захищено, а тому підстави для стягнення з відповідача грошових коштів відсутні.
		Однак, Верховний Суд вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції про те, що початок перебігу строку позовної давності за вимогою про стягнення грошових коштів у цій справі починається з 11.09.2019 - наступного дня після прийняття виконавцем постанови від 10.09.2019 про закриття виконавчого провадження з виконання судового рішення у справі №904/1569/15. 
		Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
		Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
		За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).
		Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
		Початок перебігу позовної давності пов`язується з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи.
		За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
		У постанові Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19 вказано, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
		Апеляційний господарський суд у оскаржуваній постанові у справі №  910/13/21 встановив, що у справі №904/1569/15 встановлено обставини невиконання банком (відповідачем) умов договору, а саме розпоряджень товариства (клієнта) щодо перерахування грошових коштів на рахунки ТОВ  «Тавріда Електрик Україна», що стало підставою для задоволення позову про зобов`язання Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" виконати платіжні доручення Товариства, зокрема №3 від 17.02.2017 на суму 5 256,50 євро, №4 від 17.02.2017 на суму 65 778,40 грн, №1 від 17.02.2017 на суму 13  860 113,74 грн, №2 від 17.02.2017 на суму 17 098 доларів США. Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України ці обставини не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи.
		Для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання.
		За умовами спірного договору на розрахунково-касове обслуговування від 03.03.2003 №426753 (пункт 2.1.3) банк взяв на себе зобов`язання виконувати доручення клієнта що міститься в розрахунковому документі, зокрема, в день його надходження, якщо документ надійшов протягом операційного часу або не пізніше наступного робочого дня, якщо документ надійшов після закінчення операційного часу. 
		Тобто у позивача право вимагати стягнення з відповідача належних йому грошових коштів виникло з наступного дня після дня в якому мали бути виконані отримані банком платіжні доручення Товариства, а саме №3 від 17.02.2017 на суму 5 256,50 євро, №4 від 17.02.2017 на суму 65  778,40  грн, №1 від 17.02.2017 на суму 13  860 113,74 грн, №2 від 17.02.2017 на суму 17  098 доларів США, а не з моменту закриття виконавчого провадження у справі №904/1569/15, як помилково зазначив апеляційний суд, з огляду на те, що примусове виконання цього судового рішення в цьому конкретному випадку не було ефективним.
		Позивач самостійно обирає спосіб захисту, який втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
		Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
		Обрання  позивачем у справі № 904/1569/15 способу захисту, шляхом звернення з позовом про зобов`язання відповідача виконати платіжні доручення товариства, який не призвів до отримання позивачем бажаного результату, не змінює початок перебігу строку позовної давності для подання ним іншого позову, спрямованого на відновлення цього ж порушеного права, тому позовна давність за вимогами про стягнення грошових коштів, з підстав невиконання банком платіжних доручень клієнта, у цій справі є пропущеною.
		Оскільки відповідач АТ КБ «ПриватБанк» заявив клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності до спірних правовідносин, у задоволенні позову в частині стягнення грошових коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 17  098 доларів США та 5 256,50 Євро необхідно відмовити з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.
		У той же час слід погодитися з висновками суду апеляційної інстанції про те, що до вимог про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на суми неповернутих позивачеві коштів за договором на розрахунково-касове обслуговування від 03.03.2003 №426753, не можуть бути застосовані наслідки спливу позовної давності, про які зазначив відповідач, враховуючи період їх нарахування (з 29.12.2017 по 29.12.2020), тобто за останні три роки до дати звернення з позовом про їх стягнення (30.12.2020).
		Така позиція суду апеляційної інстанції узгоджується з  висновками Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеними  у постанові від 26.10.2018 у справі №  922/4099/17, за змістом якої вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених ст. 625 ЦК України, не є додатковими вимогами в розумінні ст.266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних втрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.
		Аргументів на спростування висновків суду апеляційної інстанції в цій частині відповідачем у касаційній скарзі не наведено.
		Оскільки касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником, і які стали підставою для відкриття касаційного провадження, враховуючи, що касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків суду апеляційної інстанції про задоволення вимог позивача про стягнення 3% річних та інфляційних втрат з урахуванням періоду їх нарахування за останні три роки до дати звернення з позовом про їх стягнення (за період з 29.12.2017 по 29.12.2020), який перевірено судом апеляційної інстанції та визнано його арифметично вірним, у Верховного Суду в силу вимог статті 300 ГПК України відсутні підстави для перегляду рішення суду апеляційної інстанції в цій частині.
		Щодо інших доводів касаційної скарги, то вони не доводять порушення або неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм права, а фактично зводяться до незгоди із оскаржуваним судовим рішенням та спрямовані на переоцінку доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
		Щодо оскарження додаткової постанови апеляційного суду, Верховний Суд зазначає таке.
		У цій справі №910/13/21 суд апеляційної інстанції заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» адвоката Гончарука М.П. про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу задовольнив частково. Зазначив, що справа перебувала у провадження судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій з січня 2021 року, тобто станом на дату прийняття Північним апеляційним господарський судом постанови від 06.03.2024 - більш як 3 роки.
		У матеріалах справи наявні заяви по суті, які подавало Товариство під час її розгляду в усіх інстанціях; інтереси Товариства представляв адвокат Гончарук  М.П. на підставі договору про надання правової допомоги від 01.12.2020.
		Пунктом 4.1 цього договору сторони погодили сплату клієнтом (Товариством) адвокату винагороди (гонорару) у фіксованому розмірі: за надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань щодо розірвання договору та стягнення грошових коштів з АТ «КБ «Приватбанк» у судовому порядку за договором; представництво інтересів Клієнта у суді першої інстанції під час здійснення господарського судочинства - 100  000,00 грн; представництво інтересів клієнта у суді апеляційної інстанції - 50  000,00 грн.
		Ураховуючи результати розгляду справи в суді апеляційної інстанції (постанова Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024) та приписи п. 1 ч. 4 ст. 129 ГПК України, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що витрати на правничу допомогу в суді першої (100    000,00 грн) та апеляційної (50 000,00 грн) інстанції у цій справі мають бути покладені на відповідача.
		Також зазначив, що витрати позивача на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції не можуть бути покладені на відповідача під час ухвалення цього додаткового рішення, оскільки постанова апеляційного суду від 06.03.2024 у цій справі гарантовано буде оскаржена відповідачем до касаційного суду, а тому саме суд цієї інстанції має остаточно вирішити спір як по суті, так і в частині розподілу судових витрат за перегляд справи в порядку касації, а також судового збору, про який зазначає товариство у заяві, що розглядається.
		Відповідач у касаційній скарзі на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 у справі № 910/13/21 зазначив, що вона ухвалена без врахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №  755/9215/15, у постановах  Верховного Суду від 01.08.2019 у справі №  915/237/18 та від 23.06.2022 у справі № 607/4341/20, відповідно до яких суд при визначенні суми відшкодування має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
		Натомість суд апеляційної інстанції не врахував, що заявлена до відшкодування сума судових витрат є значною та завеликою сумою в порівнянні зі складністю справи та характером спірних правовідносин, не була заявлена позивачем у позовній заяві, як сума яку він очікує сплатити за адвокатські послуги, за супровід справи у суді першої та апеляційної інстанції, не підтверджено фактичну сплату жодними платіжними документами.
		Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).
		Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
		Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
		1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);
		2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;
		3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).
		Разом з тим чинне процесуальне законодавство також визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
		Відповідно до частини третьої статті 123 ГПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2)  пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
		За частиною першою статті 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.
		Частинами першою, другою статті 126 ГПК України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
		Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		Відповідно до частини третьої статті 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
		Витрати, які підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у встановленому Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" порядку.
		За змістом статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
		Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
		Таким чином, визначаючи розмір суми, яка підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, необхідно враховувати, зокрема, встановлений в самому договорі розмір та / або порядок обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами стаття 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".
		Заразом за змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
		У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 ГПК України).
		Водночас, за нормами частини шостої статті 126 ГПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
		У розумінні положень частин п`ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
		Отже, процесуальне законодавство надає можливість іншій стороні подати клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги у разі незгоди із розрахунком витрат, наведеним у відповідній заяві.
		Суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про відшкодування позивачеві витрат на правничу допомогу визнав, що заявлена сума цих витрат є такою, що підтверджена наданими доказами, загальна сума витрат на адвокатські послуги не виходить за розумні межі визначення гонорару, є співмірною зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг, який погоджено умовами договору про надання правової допомоги відповідає (не перевищує) фіксованого розміру гонорару, погодженого між адвокатом та клієнтом.
		При цьому суд апеляційної інстанції, враховуючи свої дискреційні повноваження, відхилив доводи, викладені відповідачем у запереченнях проти клопотання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у справі.
		Верховний Суд вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду про задоволення вимог позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, понесених ним у суді першої та апеляційної інстанції.
		Посилання скаржника на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15, у постановах  Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18 та від 23.06.2022 у справі № 607/4341/20, щодо відшкодування вартості адвокатських послуг заявлених стороною є безпідставними. Оскільки, судові рішення у вказаних справах, прийняті за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у ній доказів), які були подані сторонами та оцінені судом під час розгляду заяви про відшкодування витрат на оплату послуг адвоката, тобто ці справи і справа, що переглядається, є відмінними за істотними правовими ознаками, а наявні відмінності полягають переважно у сфері оцінки конкретних обставин та наявних у справах доказів.
		Верховний Суд зазначає, що вирішення питання щодо розподілу витрат на оплату послуг адвоката є дискрецією суду, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності та реалізується ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи, наведених учасниками справи обґрунтувань, дослідження та оцінки доказів за правилами статей 86, 210 ГПК України.
		Відтак, з огляду на конкретні, встановлені судами обставини справи, яка розглядається, відсутні підстави для висновку про застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваних судових рішеннях норм права, без урахування висновків щодо застосування цих норм права, викладених у наведених скаржником постановах Верховного Суду.
		Положеннями частини 6 статті 126 ГПК України саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтувати наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності. Для виконання цього обов`язку недостатньо загально сформульованого твердження іншої сторони про неспівмірність витрат без надання доказів та належного обґрунтування.
		Щодо доводів відповідача, що задоволена судом апеляційної інстанції сума витрат на професійну правничу допомогу, яку заявив позивач (150  000,00 грн), не була заявлена позивачем у позовній заяві, як сума яку він очікує сплатити за адвокатські послуги, за супровід справи у суді першої та апеляційної інстанції, то вони є безпідставними. За надання позивачу правничої допомоги у суді першої інстанції ним заявлено до відшкодування 100  000,00 грн і ця сума була зазначена в позовній заяві, як сума судових витрат, яку позивач має намір понести у зв`язку з розглядом справи № 910/13/21 у суді першої інстанції.
		У той час як першою заявою по суті спору у суді апеляційної інстанції є апеляційна скарга, відзив на апеляційну скаргу, у яких учасники справи мають навести орієнтовний розрахунок судових витрат.
		Про намір понести витрати, пов`язані з наданням професійної правничої допомоги у  суді апеляційної інстанції у розмірі 50  000,00 грн  позивач зазначив у апеляційній скарзі, що узгоджується з вимогами статті 124 ГПК України. 
		Щодо інших доводів відповідача, згідно з якими позивачем не підтверджено фактичну сплату послуг адвоката жодними платіжними документами, то вони є помилковими. Так, витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено, чи тільки має бути сплачено. Такі висновки містяться в постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та від 22.11.2019 у справі № 910/996/18.
		За таких обставин доводи скаржника не знайшли підтвердження.
		У той же час, відповідно до частини 14 статті 129 ГПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює  рішення або ухвалює нове, цей суд  відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Враховуючи, що Верховний Суд у цій постанові дійшов висновку про наявність підстав для часткового скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в позові, у справі, відповідно до частини 14 статті 129 ГПК України, має бути змінений розподіл судових витрат.
		Оскільки додаткове рішення є невід`ємною частиною основного рішення, скасування постанови Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 в частині, зумовлює скасування і додаткової постанови суду апеляційної інстанції від 17.04.2024, в цій частині безвідносно до доводів касаційної скарги.
		Відповідно до статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
		Враховуючи, що у справі заявлена немайнова та майнова вимоги, позов задоволено частково, розмір задоволених майнових вимог становить 21,28% від заявленого розміру майнових вимог, Верховний Суд вважає, що заявлені позивачем до відшкодування витрати на професійну правову допомогу лише частково можуть бути покладені на відповідача, а саме у розмірі 60 000,00 грн за надання позивачу правничої допомоги у суді першої інстанції та 30  000,00  грн за надання професійної правничої допомоги у  суді апеляційної інстанції.
		Висновки Верховного Суду
		Згідно з частиною першою статті 311 Господарського процесуального кодексу України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 
		Верховний Суд, переглянувши оскаржувані постанову та додаткову постанову суду апеляційної інстанції в межах наведених у касаційних скаргах доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню в частині задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів у розмірі 13  925  892,10 грн, 17 098 доларів США та 5 256,50 Євро з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в позові, що зумовлює скасування додаткової постанови апеляційного господарського суду від 17.04.2024 в частині, безвідносно до доводів касаційної скарги.
		Судові витрати
		З огляду на те, що суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд відповідно до частини 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України змінює розподіл судових витрат.
		Враховуючи, що позов задоволено частково, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору за подання позову, апеляційних скарг та касаційної скарги у цій справі протягом судового розгляду цієї справи №  910/13/21 підлягають відшкодуванню пропорційно до задоволених позовних вимог.
		Відповідно до частини 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково.
		Оскільки спір у справі виник внаслідок неправильних дій відповідача, судовий збір, понесений скаржником у зв`язку з поданням касаційної скарги, покласти на Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк», незалежно від результатів вирішення спору. 
		Позивачем заявлено клопотання про вирішення питання про відшкодування витрат на правничу допомогу, понесених ним у суді касаційної інстанції в розмірі 50  000,00 грн, попередній (орієнтовний) розрахунок був наведений ним у відзиві на касаційну скаргу відповідача.
		До клопотання про розподіл його витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції позивач додав докази на підтвердження факту понесення ним у зв`язку з касаційним розглядом цієї справи цих витрат та їх розміру, а саме:
		- договір про надання правової допомоги від 01.12.2020, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда електрик Україна», як клієнтом, та Адвокатським бюро «Гончарук та партнери»;
		- додаткову угоду № 1 від 30.11.2022 до договору про надання правової допомоги від 01.12.2020;
		- ордер № 1267700 від 19.01.2023 на представництво інтересів Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда електрик Україна» у Верховному Суді адвокатом Гончарук М.П.;
		- акт приймання-передачі правової допомоги від 06.09.2024 на загальну суму 50  000,00 грн;
		- платіжну інструкцію № 379 від 17.09.2024 про сплату 50  000,00 грн.
		Проаналізувавши зазначені докази, Верховний Суд встановив, що 01.12.2020 між Адвокатським бюро «Гончарук і партнери» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда електрик Україна» був укладений договір про надання правової допомоги, відповідно до пункту 1.1. якого адвокат зобов`язується здійснювати представництво та давати інші види правової допомоги клієнту щодо розірвання в судовому порядку договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування № 426753 від 03.03.2003 та стягнення грошових коштів з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» за договором на умовах і в порядку, що передбачені цим договором, а клієнт зобов`язується  оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, що необхідні для виконання цього договору.
		У розділі 4 договору сторони домовилися, що за правову допомогу, передбачену договором, клієнт сплачує  адвокату винагороду (гонорар) незалежно від результату надання правової допомоги у фіксованому розмірі, зокрема (підпункт 3 пункту 4.1), за представництво інтересів клієнта у суді касаційної інстанції під час здійснення господарського судочинства щодо розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування №  426753 від 03.03.2003  та стягнення грошових коштів з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» за договором - 50  000,00 грн.
		Проаналізувавши умови договору про надання правової допомоги, Верховний Суд зазначає про те, що сторони погодили між собою фіксовану форму гонорару за надану правову допомогу в Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду, що не залежить від обсягу витраченого адвокатом часу на надання послуг,. 
		На виконання умов зазначеного договору між Адвокатським бюро «Гончарук і партнери» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда електрик Україна» був підписаний акт приймання-передачі правової допомоги від 06.09.2024, у якому зафіксовано  перелік наданих адвокатом послуг клієнту за цим договором. 
		Згідно з пунктом 3 акту приймання-передачі сума гонорару обчислена у фіксованому розмірі та складає 50  000,00 грн без ПДВ.
		Верховний Суд зазначає про те, що відображена у зазначеному акті інформація щодо наданих позивачу у цій справі послуг з правничої допомоги та обставини надання таких послуг підтверджується матеріалами справи, при цьому враховується те, що справа № 910/13/21 тричі переглядалася у Верховному Суді, на що звертає увагу позивач, що істотно вплинуло на обсяг роботи виконавця.
		З огляду на викладене Верховний Суд вважає доведеними обставини надання адвокатом Гончаруком М.П. послуг з професійної правничої допомоги позивачу у цій справі, зазначених в акті приймання-передачі правової допомоги від 06.09.2024.
		Однак, при перевірці та дослідженні розміру понесених стороною спору заявлених до стягнення витрат на оплату послуг адвоката суд керується принципами співмірності, достовірності, пропорційності та обґрунтованості цих витрат. 
		Приписами частини 2 статті 126 ГПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
		Згідно з частиною 4 статті 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Враховуючи, що за результатами касаційного перегляду справи № 910/13/21, Верховний Суд частково скасував постанову суду апеляційної інстанції в частині стягнення основної суми заборгованості, витрати позивача на правову допомогу у суді касаційної інстанції підлягають відшкодуванню пропорційно задоволеним вимогам в розмірі 30  000,00 грн.
		Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, суд
		ПОСТАНОВИВ:
		1. Касаційні скарги Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити частково.
		2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 у справі №  910/13/21 скасувати в частині задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів у розмірі 13 925 892,10 грн, 17 098 доларів США та 5  256,50 Євро. 
		3. Ухвалити в цій частині нове рішення. В позові відмовити.
		4. Викласти резолютивну частину постанови Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 у справі №  910/13/21 у такій редакції:
		« 1. Апеляційну скаргу Товариства з обмежено відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі №910/13/21 задовольнити частково.
		2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі №910/13/21 скасувати.
		3. Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити частково.
		Розірвати договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» (03680, м. Київ, вул.  Гарматна, 2; код ЄДРПОУ 31576194) та Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570).
		Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001,  м.  Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» (03680, м. Київ, вул. Гарматна, 2; код ЄДРПОУ 31576194) 3 % річних у розмірі 1  315  766,32 грн (один мільйон триста п`ятнадцять тисяч сімсот шістдесят шість грн 32 коп), інфляційні втрати у розмірі 2  626  426,20 грн (два мільйони шістсот двадцять шість тисяч чотириста двадцять шість грн 20 коп), та судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 60  828,52  грн (шістдесят тисяч вісімсот двадцять вісім грн 52 коп).
		В іншій частині позовних вимог відмовити.
		4. Судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покласти на Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул.  Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570) пропорційно задоволеним позовним вимогам.
		5. Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» (03680, м. Київ, вул. Гарматна, 2; код ЄДРПОУ 31576194) 182  485,56  грн (сто вісімдесят дві тисячі чотириста вісімдесят п`ять грн 56 коп) судового збору за подання апеляційних скарг та 121 657,03 грн (сто двадцять одну тисячу шістсот п`ятдесят сім грн 03 коп) за подання касаційної скарги.
		6. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідні накази.
		7. Матеріали справи №910/13/21 повернути до Господарського суду міста Києва».
		5. Скасувати додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 у справі №  910/13/21 в частині стягнення з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» 150  000,00 грн витрат на правничу допомогу частково.
		Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу у суді першої та апеляційної інстанції задовольнити частково.
		Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м.Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» (03680, м. Київ, вул. Гарматна, 2; код ЄДРПОУ 31576194) 90  000,00 грн (дев`яносто тисяч грн 00 коп) витрат на професійну правничу допомогу у суді першої та апеляційної інстанцій.
		6. Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції задовольнити частково.
		Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м.  Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» (03680, м. Київ, вул. Гарматна, 2; код ЄДРПОУ 31576194) 30  000,00 грн (тридцять тисяч грн 00 коп) витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції.
		7. Видачу наказів у справі № 910/13/21 доручити Господарському суду міста Києва.
		8. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                О. Баранець 
		 
		Судді                                                                                          І. Кондратова
		 
		                                                                                          В. Студенець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...