Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 2а-16329/10/2670 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Старі категорії (адм); Справи зі спорів фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження нормативно-правових актів, виданих (усього), у тому числі:; Кабінетом Міністрів України.
Надіслано для оприлюднення: 20.12.2010. Зареєстровано: 04.02.2011. Забезпечено надання загального доступу: 04.02.2011.
Дата набрання законної сили: 21.06.2011
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
			 
			ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
			01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43 
				 
			
			П О С Т А Н О В А
			І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
			м. Київ
			14 грудня 2010 року 14:30 № 2а-16329/10/2670
			 
				 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді КузьменкаВ.А., суддів Каракашьяна С.К., Пащенка К.С., за участю секретаря ХижнякІ.В. та представників:
				позивача: Дорофеєвої К.В., Мироненка С.Ф.;
				відповідача: Жменяка Ю.Ю.;
				третьої особи: Глущенко С.В., Сердюка В.В.
				розглянувши у судовому засіданні адміністративну справу
				 
				за позовомВерховного Суду України 
				доКабінету Міністрів України 
				третя особаВищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 
				провизнання протиправними та скасування пунктів першого та другого Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 листопада 2010року №2088-р “Про розміщення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ” 
				На підставі частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 14 грудня 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
				ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
				15 листопада 2010 року (відповідно до відмітки служби діловодства суду) Верховний Суд України (далі по тексту позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України (далі по тексту відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі по тексту третя особа), в якому просить визнати протиправним та скасувати положення пунктів першого та другого Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10листопада 2010 року №2088-р “Про розміщення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ”.
				Крім того, позивачем заявлено клопотання про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, в якому просить зупинити дію пунктів першого та другого Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 листопада 2010 року №2088-р “Пророзміщення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ”.
				Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2010року відкрито провадження в адміністративній справі №2а-16329/10/2670 та призначено попереднє судове засідання на 29 листопада 2010 року; розгляд клопотання про забезпечення адміністративного позову призначено на 18 листопада 2010 року.
				Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 листопада 2010року відмовлено Верховному Суду України у задоволенні клопотання про забезпечення адміністративного позову.
				Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2010року закінчено підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду на 08грудня 2010 року.
				08 грудня 2010 року на стадії надання пояснень судом оголошено перерву до 14грудня 2010 року.
				В судових засіданнях представники позивача позовні вимоги підтримали, представник відповідача та представники третьої особи проти задоволення адміністративного позову заперечили.
				Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, - 
				В С Т А Н О В И В:
				10 листопада 2010 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження №2088-р “Про розміщення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ” (далі по тексту - Розпорядження).
				Відповідно до пункту 1 Розпорядження вирішено розмістити Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у будівлях по вул. Пилипа Орлика, 4 і 4-а у м. Києві, передавши йому в оперативне управління зазначені будівлі разом із господарськими спорудами та майном (у тому числі автомобілями).
				В пункті 2 Розпорядження Верховному Суду України доручено в установленому порядку забезпечити передачу зазначених у пункті 1 цього Розпорядження будівель разом із господарськими спорудами та іншим майном Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
				Позивач вважає, що Розпорядження прийнято з порушенням чинного законодавства та його прав й інтересів, мотивуючи позов наступним: розміщення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в будівлях вул. Пилипа Орлика, 4 і 4-а у м. Києві суперечить положенням абзацу другого підпункту 1 пункту 14 розділу ХІІІ “Перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, оскільки в будівлі за адресою м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 4-а судові палати у цивільних і кримінальних справах Верховного Суду України займали лише частину приміщень, в будівлі за адресою м.Київ, вул. Пилипа Орлика, 4 судді зазначених судових палат жодних приміщень не займали та не займають; відсутні правові підстави для передачі Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ будь-якого майна; зазначені адміністративні будівлі на праві оперативного управління належать Верховному Суду України, рішень про вилучення будь-якого майна не приймалося, а тому Розпорядження є таким, що суперечить принципам здійснення права власності; в Розпорядженні передається індивідуально не визначене майно, яке не виділене в окрему облікову одиницю (інвентарний обєкт); крім того, передача майна з Верховним Судом України не погоджувалася; відповідач, приймаючи спірне Розпорядження порушив також приписи Закону України “Просудоустрій і статус суддів”, згідно з якими зобовязаний забезпечити належні умови для діяльності Верховного Суду України. Надалі позивач зазначив, що спірне Розпорядження є нормативно-правовим актом, а тому, згідно з пунктом 1 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, має розглядатися судом на предмет законності, зокрема відповідності Закону України “Про управління обєктами державної власності”, постанови Кабінету Міністрів України від 21 вересня 2010 року №1482 “Про затвердження Положення про порядок передачі обєктів права державної власності”, нормам Цивільного та Господарського кодексів України.
				Відповідач не погоджується з позовними вимогами та зазначає в своїх письмових запереченнях про те, що: Розпорядження видано на виконання повноважень, передбачених Законом України “Про управління обєктами державної власності”; Кабінет Міністрів України володіє правами власника щодо володіння, користування та розпорядження державним майном, а тому може передавати на власний розсуд з оперативного управління однієї особи в оперативне управління іншої особи; підпункт 1 пункту 14 розділу ХІІІ “Перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, зобовязує Кабінет Міністрів України забезпечити Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ необхідним для здійснення діяльності суду майном, зазначення в цьому Законі приміщень, які повинні бути передані Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не означає обмеження прав Уряду щодо надання цьому суду в оперативне управління інших приміщень, не передбачених в Законі; відповідно до пункту 1 Декрету Кабінету Міністрів України “Про впорядкування використання адміністративних будинків та нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності” від 11 січня 1993 року №5-93 Кабінет Міністрів України має право приймати рішення про розміщення центральних державних органів, створюваних Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України в адміністративних будинках і нежитлових приміщеннях, що є у державній власності та належать підприємствам на праві повного господарського відання чи оперативного управління; порядок попереднього вилучення майна із оперативного управління не передбачений жодною нормою Закону; Кабінет Міністрів України при здійсненні своїх повноважень повинен керуватися Конституцією України, законами України та актами Президента України; крім того, Розпорядження не порушує прав, свобод чи інтересів позивача.
				Третя особа проти позову Верховного Суду України заперечує з огляду на наступне: Розпорядження видане на виконання вимог Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та реалізуючи повноваження, визначені у пункті 5 статті 116 Конституції України; передача будівель не спричинить проблем у роботі Верховного Суду України, оскільки до його складу входитиме лише 20 суддів, новели Закону призведуть до зменшення обсягів організаційного забезпечення діяльності позивача та скорочення його апарату; твердження позивача про те, що за адресою м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 4, судді судових палат у цивільних та кримінальних справах не займають приміщень не відповідає дійсності, оскільки цивільною і кримінальною платою Верховного Суду України приміщення за даною адресою використовувалися як суддями так і працівниками управлінь забезпечення діяльності цих палат, а саме: зали судових засідань, архів для збереження цивільних та кримінальних справ, а для забезпечення судових палат функціонують різні підрозділи; Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ неодноразово звертався до Верховного Суду України про надання пропозицій щодо кандидатур до складу комісії з питань передачі нерухомого майна, пропозиції щодо розподілу та можливого спільного використання відповідного майна.
				Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступні обставини.
				В першу чергу, слід зазначити про те, що позивач фактично оскаржує акт індивідуальної дії, а не нормативно-правовий акт, при цьому суд керується наступним.
				Відповідно до частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у звязку з здійсненням субєктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у звязку з публічним формуванням субєкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. 
				Пункт 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із субєктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
				Як вбачається з наведеної правової норми, рішення субєкта владних повноважень можуть бути виражені у формі нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії.
				Поняття нормативно-правового акта та акта індивідуальної дії в Кодексі адміністративного судочинства не врегульовані, а тому при визначення цих понять слід звернутися до загальних понять права.
				Так, нормативно-правовий акт це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що стосується актів ненормативного характеру (актів індивідуальної дії), то вони породжують права та обовязки тільки у того субєкта (чи визначеного ними кола субєктів), якому вони адресовані.
				Основним критерієм розмежування адміністративних актів є коло осіб, на яких поширюється їх дія, при цьому визначальним у визначенні нормативно-правового акта є те, що останній є джерелом права.
				Зміст оскаржуваного Розпорядження свідчить, що його дія поширюється на обмежене коло субєктів на Верховний Суд України та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ; Розпорядження встановлює обовязки виключно для Верховного Суду України та не є джерелом права, що дає підстави вважати Розпорядження актом індивідуальної дії та виключає наявність підстав для особливостей провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших субєктів владних повноважень, передбачених статтею 171 Кодексу адміністративного судочинства України.
				При цьому, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає за необхідне зазначити, що в будь-якому випадку, незалежно від виду рішення субєкта владних повноважень, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
				Відповідно до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
				Пункт 5 статті 116 Конституції України передбачає, що Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління обєктами державної власності відповідно до закону.
				Правові основи управління обєктами державної власності визначає Закон України “Про управління обєктами державної власності”.
				Так, згідно з частиною першою статті 1 Закону України “Про управління обєктами державної власності” управління обєктами державної власності це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими субєктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких обєктів, повязаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
				Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері управління обєктами державної власності визначені у частині другій статті 5 Закону України “Про управління обєктами державної власності”, зокрема пункт 26 передбачає, що, здійснюючи управління обєктами державної власності, Кабінет Міністрів України виконує відповідно до законів інші функції з управління обєктами державної власності.
				Законом України “Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання” (в попередній редакції - Закон України “Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 статті 114-5 Конституції України”) делеговано Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21 травня 1993 року, повноваження видавати декрети в сфері законодавчого регулювання з питань, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, щодо відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики оплати праці і ціноутворення.
				Відповідно до статті 1 Закону України “Про порядок застосування Закону України “Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 статті 114-5 Конституції України” Кабінет Міністрів України для реалізації повноважень, покладених на нього Законом “Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, іповноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 статті 114-5 Конституції України”, ухвалює декрети, які мають силу закону.
				Декрети Кабінету Міністрів України, у відповідності до статті 4 Закону України “Пропорядок застосування Закону України “Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, іповноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 статті 114-5 Конституції України”, є обовязковими до виконання на всій території України.
				Кабінетом Міністрів України на виконання та в межах повноважень в період дії Закону України “Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання” ухвалено Декрет від 11 січня 1993року №5-93 “Про впорядкування використання адміністративних будинків інежитлових приміщень, що перебувають у державній власності”, пунктом 1 якого встановлено, що Кабінет Міністрів України має право приймати рішення про розміщення центральних державних органів, створюваних Верховною Радою України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України, а також дипломатичних представництв іконсульств іноземних держав в Україні в адміністративних будинках і нежитлових приміщеннях, що є у державній власності та належать підприємствам, установам іорганізаціям на праві повного господарського відання або оперативного управління.
				Враховуючи положення Законів України “Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання” та “Про порядок застосування Закону України “Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, іповноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 статті 114-5 Конституції України”, суд приходить до висновку, що Декрет Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 року №5-93 “Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності” має силу закону та є обовязковим для виконання на всій території України.
				При цьому, Окружний адміністративний суд міста Києва не приймає до уваги посилання позивача на те, що Декрет Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 року №5-93 “Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності” з прийняттям Закону України “Про управління обєктами державної власності” не підлягає застосуванню, виходячи з наступного.
				Стаття 6 Закону України “Про порядок застосування Закону України “Протимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 статті 114-5 Конституції України” встановлює, що після закінчення строку дії Закону України “Протимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 статті 114-5 Конституції України” декрети можуть бути змінені чи відмінені тільки законом.
				Судом встановлено, що Законом України “Про управління обєктами державної власності” не змінено та не відмінено (скасовано) Декрет Кабінету Міністрів України від 11січня 1993 року №5-93 “Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності”.
				Пункт 5 статті 18 “Прикінцеві положення” Закону України “Про управління обєктами державної власності” лише передбачає, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
				З аналізу змісту Декрету Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 року №5-93 “Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності” не вбачається, що цей Декрет суперечить Закону України “Про управління обєктами державної власності”.
				Враховуючи викладене, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку про те, що Кабінет Міністрів України видав спірне Розпорядження в межах повноважень, у спосіб та з підстав, визначених законодавством.
				Крім того, абзацом першим пункту 1 підпункту 14 Розділу ХІІІ “Перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” Кабінету Міністрів України встановлено місячний строк з дня набрання чинності цим Законом для забезпечення розміщення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в адміністративних приміщеннях, в яких на день набрання чинності цим Законом розміщувалися судові палати у цивільних і кримінальних справах Верховного Суду України.
				Отже, Кабінет Міністрів України, видаючи спірне розпорядження про розміщення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, діяв на виконання вимог Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.
				Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на те, що вказана норма Закону України “Про судоустрій і статус суддів” не виключає права відповідача передавати Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ в оперативне управління будь-яке майно, не встановлює особливого порядку передачі такого майна та не забороняє розміщення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ додатково ще й в адміністративних приміщеннях, не передбачених цим Законом.
				При вирішені даного спору суд також керується загальними положеннями про право власності, визначені Цивільним кодексом України, та положеннями про право оперативного управління, що передбачені Господарським кодексом України.
				Відповідно статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
				Згідно зі статтею 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
				Відповідно до статті 318 Цивільного кодексу України субєктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Усі субєкти права власності є рівними перед законом.
				У відповідності до статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
				Згідно зі статтею 326 Цивільного кодексу України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими субєктами.
				За приписами частини першої та другої статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право субєкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за субєктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у субєкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.
				Наведені правові норми свідчать, що право власності є пріоритетним по відношенню до права оперативного управління, яке є похідним від права власності, а власник майна, в свою чергу, має вчиняти будь-які дії щодо свого майна незалежно від волі інших осіб. При цьому, стаття 137 Господарського кодексу України не обмежує права власника майна передавати право оперативного управління від одного субєкта господарювання до іншого.
				Застосовуючи вказані правові норми до спірних правовідносин, суд звертає увагу на те, що держава, як субєкт права власності, через Кабінет Міністрів України, має право за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном.
				На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, вищевикладене спростовує доводи позивача про невідповідність Розпорядження нормам Господарського та Цивільного кодексів України.
				Судом також враховується, що в Розпорядженні не конкретизовано, яке саме майно належить передати позивачем Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних на кримінальних справ, однак невизначеність майна, що передається, та неможливість на цій підставі виконати рішення Кабінету Міністрів України, не є підставами для скасування такого рішення чи окремих його положень, оскільки зазначене питання може бути врегульоване іншим способом, зокрема шляхом визначення порядку виконання рішення, його доповнення чи переговорів.
				Посилання позивача на порушення відповідачем при прийнятті Розпорядження Положення про порядок передачі обєктів права державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 2010 року №1482, не приймаються судом до уваги, оскільки в силу вимог частини третьої статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
				Варто також зазначити, що згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших субєктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 
				Частиною першою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із субєктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно - правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
				Отже, з системного аналізу зазначених норм законодавства, суд робить висновок про те, що вказана можливість судового захисту передбачена саме для особи, права, свободи та інтереси якої порушено з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших субєктів при здійсненні ними владних управлінських функцій.
				На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивач не навів переконливих доводів та не надав доказів, що спірним Розпорядженням порушено його права, свободи чи інтереси при здійсненні Кабінетом Міністрів України владних управлінських функцій.
				Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
				Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; звикористанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема здотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); зурахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
				Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
				Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
				Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та обєктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що Кабінетом міністрів доведена правомірність та обґрунтованість положень пунктів першого та другого Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 листопада 2010року №2088-р “Про розміщення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ” з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, в задоволенні адміністративного позову Верховному Суду України слід відмовити повністю.
				Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
				 П О С Т А Н О В И В:
				 В задоволенні адміністративного позову Верховному Суду України відмовити повністю.
				 Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
				Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
				 Головуючий суддя В.А. Кузьменко
				 Судді С.К. Каракашьян
				  К.С. Пащенко
				 
					 
						 Постанову складено в повному обсязі та підписано 20 грудня 2010 року

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...