Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 2/48-92 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 24.03.2011. Забезпечено надання загального доступу: 28.03.2011.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ  
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		17 лютого 2011 р.  № 2/48-92  
		  
			 
		
		Вищий господарський суд України в складі колегії 
		 
		суддів: Грейц К.В., 
		Бакуліної С.В., 
		Глос О.І., 
		 
		 
		розглянувши касаційну скаргу ПАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк" 
		 
		 
		на постанову від 22.12.2010 
		 
		 
		Львівського апеляційного господарського суду 
		 
		 
		у справі господарського суду Волинської області № 2/48-92 
		 
		 
		за позовом ПАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк" 
		 
		 
		до 
		3-тя особа ФО підприємця ОСОБА_5 
		приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_6 
		 
		 
		про визнання недійсними пунктів 5.1, 5.6.5 договору оренди нерухомого майна від 03.11.2006, 
		 
		 
		за участю представників: позивача -  Макаренка Ю.О. 
		 
		 
		відповідача - не зявились 
		 ВСТАНОВИВ: 
		Рішенням Господарського суду Волинської області від 08.11.2010 у справі № 2/48-92 (суддя Черняк Л.О.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.12.2010 (колегія суддів у складі головуючого судді Желіка М.Б., суддів Кузь В.Л., Юрченко Я.О.), відмовлено в задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" (далі позивач) до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 (далі відповідач), за участю третьої особи - приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання недійсними пунктів 5.1, 5.6.5 договору оренди нерухомого майна від 03.11.2006. 
		Позивач з рішенням та постановою у справі не згоден, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю задовольнити позов, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм ст. ст. 1, 7, ч. 1 ст. 175, ч. 7 ст. 179, ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 198, ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України , ст. ст. 15, 92 ГПК України, неправильне застосування ст. ст. 256, 257, 261 Цивільного кодексу. 
		Представники відповідача своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції не скористались. 
		Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення представника позивача, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. 
		Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 03.11.2006 між відповідачем (орендодавець) та позивачем (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, за умовами якого орендодавець зобовязується передати, а орендар прийняти в строкове платне користування обєкт оренди - нежитлове приміщення загальною площею 93,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 (пункти 1.1, 1.1.1, 1.1.2 договору); строк оренди за цим договором становить 5 років (п. 4.1 договору); розмір щомісячної орендної плати за користування приміщенням складає 14165,25 грн., що на момент підписання договору еквівалентно 2805 доларів США по курсу НБУ (п. 5.1 договору); орендна плата сплачується орендарем щомісячно авансом, не пізніше 10 числа поточного місяця на поточний рахунок орендодавця на підставі виставленого рахунку (п. 5.2 договору); у випадку зміни курсу долара США по відношенню до гривні розмір орендної плати, передбачений п. 5.1 цього договору, підлягає індексації відповідно до коефіцієнту зміни курсу долара США до гривні, встановленого НБУ на момент виставлення рахунку (п. 5.6.5 договору). 
		Додатковою угодою від 27.11.2007 сторонами внесені зміни до зазначеного договору, зокрема, п.5.1 договору викладено в наступній редакції: "Розмір щомісячної орендної плати за користування приміщенням складає 18887 грн. (з урахуванням ПДВ), що на момент підписання додаткової угоди до договору оренди нерухомого майна від 03.11.2009 еквівалентно 3740 доларів США по курсу НБУ". 
		На виконання умов договору відповідач передав позивачеві приміщення, придатне до використання, за актом прийому-передачі орендованого приміщення від 03.11.2006. 
		Позивач, посилаючись на суперечливість умов пунктів 5.1 (в редакції додаткової угоди від 27.11.2007) та 5.6.5 договору в частині визначення доларового еквіваленту розміру орендної плати приписам ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу України, вимагає визнати їх недійсними на підставі ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України. 
		Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про їх безпідставність, з чим слід погодитись, з огляду на таке. 
		Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст.189 ГК України ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. 
		Згідно з ч. 2 ст.198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону. 
		Між тим, відповідно до ч. 2 ст. 524, ч. 2 ст. 533 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. 
		Отже, чинне законодавство України забороняє застосування іноземної валюти лише як засобу платежу в розрахунках між резидентами, втім, не містить приписів щодо заборони на визначення грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті. 
		Крім того, нормою п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України передбачено встановлення виключно законами України статусу іноземних валют на території України. Оскільки вираження грошових зобов'язань у іноземній валюті є статусною ознакою іноземної валюти на території України, то заборона на це може бути встановлена виключно законами України. 
		Нормами ст. ст. 189, 198 ГК України визначені загальні правила: ціна в господарському договорі обов'язково має бути визначена у гривнях, грошові зобов'язання учасників господарських відносин підлягають оплаті в гривнях. 
		Отже, визначення сторонами господарського обороту грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті законодавству не суперечить, оскільки не є тотожнім визначенню ціни в договорі, безпосередньому вираженню грошового зобов'язання, виконанню зобов'язання шляхом здійснення розрахунку. 
		При цьому, сума зобов'язання при його виконанні визначається за офіційним курсом іноземної валюти на день платежу, що обумовлюється ч. 2 ст. 533 Цивільного кодексу України та не суперечить ч. 2 ст. 198 ГК України. 
		Як вбачається з умов спірних пунктів договору, розмір орендної плати встановлено в гривнях, як і зобовязання з її сплати на момент виставлення рахунку, що відповідає вимогам ч. 2 ст. 189 ГК України. 
		При цьому, суди першої та апеляційної інстанцій достеменно встановили, що відповідно до рахунків-фактур, виставлених позивачеві, зобовязання по оплаті орендних платежів також виражені у гривнях. 
		Факт оплати рахунків в національній валюті України підтверджується банківськими виписками та актом звірки взаєморозрахунків станом на 01.01.2008, підписаним представниками сторін. 
		Статтею 627 ЦК України закріплено принцип свободи договору, згідно з яким, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. 
		Відтак, колегія суддів вважає, що твердження скаржника щодо законодавчої заборони субєктам господарювання на визначення в іноземній валюті грошового еквіваленту грошового зобовязання ґрунтується по-суті на безпідставному ототожненні термінів "вираження грошових зобовязань в іноземній валюті" та "визначення грошового еквіваленту грошового зобовязання в іноземній валюті", які є предметом правового регулювання норм ч. 2 ст. 198 ГК України та ч. 2 ст. 524, ч. 2 ст. 533 ЦК України відповідно. 
		Таким чином, в пунктах 5.1, 5.6.5 договору оренди нерухомого майна від 03.11.2006 сторонами правомірно визначено саме грошовий еквівалент грошового зобовязання в іноземній валюті, а вираження грошового зобовязання в іноземній валюті у спірному договорі не мало місця. 
		За таких обставин, суди попередніх інстанцій правомірно відмовили в задоволенні позовних вимог, при цьому, відмова у позові є наслідком встановлення судами обставин відсутності у позивача права, яке б підлягало судовому захистові, а не наслідком спливу строку позовної давності, як то передбачено ст. 267 ЦК України, відтак, доводи касаційної скарги щодо помилкового визначення судами початку перебігу строку позовної давності відхиляються колегією суддів як такі, що не впливають на результат вирішення спору. 
		Не може бути прийнято до уваги твердження скаржника про те, що позов розглянуто судом першої інстанції з порушенням правила територіальної підсудності, встановленого частиною 1 статті 15 ГПК України, згідно з яким спори про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо, враховуючи таке. 
		Відповідно до положень статті 510 ЦК України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. 
		Виходячи з того, що у переважній більшості господарських договорів, в т.ч. і у спірному договорі оренди, кожна зі сторін зобов'язана здійснити на користь другої сторони певні дії, справи таких категорій розглядаються за місцезнаходженням відповідача, про що було зазначено в ухвалі господарського суду м. Києва від 20.09.2010 про передачу матеріалів справи за встановленою підсудністю до господарського суду Волинської області за місцезнаходженням відповідача на підставі ч. 1 ст. 17 ГПК України, втім, ця ухвала не була оскаржена позивачем як то передбачено нормою ч. 2 ст. 17 ГПК України. 
		Також відхиляються доводи скаржника щодо порушення вимог ст. 92 ГПК України Львівським апеляційним господарським судом, повноваження якого не поширюються на територію знаходження господарського суду Волинської області, яка Указом Президента України від 12.08.2010 № 811/2010 віднесена до територіальної юрисдикції Рівненського апеляційного господарського суду, адже, останній розпочав свою діяльність 07.12.2010, а, як вбачається з матеріалів справи, апеляційна скарга позивача прийнята до провадження Львівським апеляційним господарським судом 03.12.2010, отже, дана справа переглянута цим судом за правилом, встановленим нормою ч. 3 ст. 17 ГПК України, згідно з яким справа, прийнята господарським судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута по суті і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду. 
		Таким чином, підстави вважати справу такою, що розглянута з порушенням правил підсудності, відсутні. 
		Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог і визнання спірних пунктів 5.1, 5.6.5 договору оренди від 03.11.2006 недійсними, та вважає, що доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують, а зводяться до намагання надати їм перевагу над встановленими судами обставинами та дослідженими доказами, що перебуває поза процесуальними межами повноважень суду касаційної інстанції. 
		Наведене свідчить, що під час прийняття рішення та постанови у справі, суди попередніх інстанцій не припустились порушення або неправильного застосування норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а, отже, підстави для їх скасування або зміни відсутні. 
		Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України  
		 ПОСТАНОВИВ: 
		Касаційну скаргу ПАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк" залишити без задоволення. 
		Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 22.12.2010 у справі господарського суду Волинської області № 2/48-92 залишити без змін. 
		 Головуючий суддя К.В. Грейц  
		Судді С.В. Бакуліна 
		О.І.Глос

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...