Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 6-21281св11 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 04.10.2011. Забезпечено надання загального доступу: 04.10.2011.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 У Х В А Л А 
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ 
		 
		21 вересня 2011 року м. Київ 
		Колегія суддів судової палати у цивільних справах 
		Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: 
		головуючого   Гвоздика П.О.,   
		 
		суддів:     Горелкіної Н.А.,               Євтушенко О.І., 
		 Іваненко Ю.Г.,                 Ситнік О.М.,    
		       
		розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору недійсним та стягнення коштів,  за касаційною скаргою представника ОСОБА_4  ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Київської області від  18 травня 2011 року, 
		 В С Т А Н О В И Л А: 
		 ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому вказував, що з 11 квітня 1992 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 
		 29 листопада 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір безпроцентної позики, за умовами якого 26 листопада 2006 року останній отримав позику у розмірі 12 мільйонів 657 тисяч 399 гривень 29 копійок. 
		 Своєї згоди на укладення договору він не давав, а тому просив суд визнати дії ОСОБА_4 щодо укладення правочину неправомірними, визнати укладений договір недійсним та застосувати наслідки недійсності правочину,стягнувши із ОСОБА_5 суму позики та зобовязавши його перерахувати вказані кошти на банківський рахунок ОСОБА_4. 
		 Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 5 жовтня 2010 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійним договір позики від 29 листопада 2006 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; застосовано наслідки недійсності правочину, договору позики від 29 листопада 2006 року та стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 отримані за договором позики грошові кошти в розмірі   12 мільйонів 657 тисяч 399 гривень 29 копійок. 
		 Рішенням апеляційного суду Київської області від 18 травня 2011 року рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від        5 жовтня 2010 року скасовано та ухвалено нове, яким ОСОБА_3 відмовлено у задоволенні позовних вимог. 
		 30 травня 2011 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_4  ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Київської області від 18 травня 2011 року, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. 
		 Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. 
		 Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що за умовами договору ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_5 12657399,29 грн. грошових коштів у позику з порушенням вимог ст. ст. 60, 61, 63, 65 СК України, без письмової згоди іншого з подружжя, чоловіка ОСОБА_3. 
		 Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи ОСОБА_3 у позові, послався на відсутність у матеріалах цивільної справи оригіналу договору позики, зазначив, що позов заявлено на користь ОСОБА_4, однак повноваження ОСОБА_3 на представлення інтересів ОСОБА_4 матеріали справи не містять, не доведено, що вказані кошти належать подружжю на праві спільної сумісної власності. 
		 Судами встановлено і сторонами не оспорюється, що на рахунок, з якого ОСОБА_4 перераховувала кошти ОСОБА_5, перераховувалися кошти і ОСОБА_3 Так само ОСОБА_4О не заперечувала, що ОСОБА_7 надавав кошти для зарахування їх на вказаний рахунок. Тобто кошти на вказаному рахунку є спільною сумісною власністю подружжя. З наданих копій платіжних доручень від 29 листопада 2006 року вбачається, що ОСОБА_4 перерахувала на рахунок ОСОБА_5 12657399,29 грн.. Як підстава перерахування коштів, у платіжному дорученні вказано згідно договору позики від 29.11.2006 року. 
		 ЦК України у ст.1046 передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. 
		Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або  
			інших речей, визначених родовими ознаками. 
		
		Термін "майно" у цивільному праві, у контексті ст.190 ЦК України, вживається у значенні: майно, гроші, цінні папери або сукупність речей, майнові зобов'язальні права. 
		  Зазначений договір, відповідно до ст.1047 ЦК України повинен бути укладеним у письмовій формі, оскільки його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання позичальникові визначеної грошової суми. 
		   Разом з тим, матеріали цивільної справи містять лише незасвідчену фотокопію договору позики між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 29 листопада 2006 року. Ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не звернули на вказану обставину уваги, не вирішили питання про задоволення клопотання ОСОБА_3 про витребування оригіналу договору позики та його дослідження у судовому засіданні. Разом з тим, також не надано оцінки та не спростовано доводи ОСОБА_5 щодо того, що договору позики він не підписував. 
		 Ні суд першої інстанції, який визнав існування договору позики, ні суд апеляційної інстанції, який прийшов до висновку про відсутність договору позики між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на вказану обставину уваги не звернули та не встановили фактичних обставин справи, не перевірили відповідність зазначеного у позові способу захисту права та можливість реального виконання судового рішення. 
		 
		Єдиною підставою для визнання договору позики недійсним ОСОБА_3 зазначено відсутність його письмової згоди на укладення ОСОБА_4 договору щодо розпорядження значною сумою грошей. 
		     Змістом права спільної сумісної власності, як і будь-якого права власності, є право володіння, користування та розпорядження спільною річчю (статті 63 і 65 СК). 
		Право кожного зі співвласників на володіння, користування та розпорядження спільною річчю кореспондує обов'язку кожного з них погоджувати свою поведінку, пов'язану з володінням, користуванням та розпорядженням нею, з іншим співвласником, тобто кожен співвласник, у тому числі й подружжя, при здійсненні права спільної сумісної власності зобов'язаний займати не тільки пасивну (не перешкоджати одне одному в здійсненні правомочностей, пов'язаних з цією власністю), а й активну позицію, змістом якої, є право та обов'язок кожного з подружжя узгоджувати свою поведінку щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном з другим із подружжя. 
		Порядок розпорядження спільним майном подружжя врегульовано у спеціальному законодавчому акті, яким є Сімейний Кодекс України. Відповідно до ч.3 ст.65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. 
		    
		  У ст.65 СК України закріплено нову оціночну категорію “цінне майно”, хоча і не надається її визначення або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна. Виходячи із суми грошових коштів, які були передані ОСОБА_5, та з урахуванням, що у ч.1 ст.31 ЦК України п равочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість, то договором стосовно цінного майна можна вважати договір, який виходить за межі дрібного побутового правочину .  
		 Законодавець, виходячи із положень ч.2 ст.65 СК України, та зазначаючи, що при укладенні договорів одним із подружжя, вважається, що він діє за згодою другого подружжя, передбачає підвищену охорону прав іншого із подружжя-співвласника майна, вимагаючи дотримання письмової форми на надання згоди на укладення договору стосовно цінного майна. 
		 У даному випадку згода другого з подружжя на укладення договору стосовно цінного майна є одностороннім правочином на який поширюється дія відповідних вимог ЦК України щодо наслідків недодержання форми правочину. 
		 Відповідно до ч.1 ст.218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. 
		 Ні у ЦК України, ні у СК України прямо не передбачено такого наслідку недотримання простої письмової форми щодо згоди другого з подружжя відносно укладеного договору стосовно цінного майна подружжя, як визнання договору недійсним. Тому лише недодержання письмової форми згоди другого з подружжя на укладення договору іншим із подружжя, не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим із подружжя, недійсним. 
		 Відсутність письмової згоди другого з подружжя на укладення договору стосовно цінного майна може розглядатися лише у контексті недобросовісних дій сторін за угодою. 
		 Разом з тим, суди першої та апеляційної інстанції, не зясували та не встановили, чи ОСОБА_4, перераховуючи грошові кошти зі свого банківського рахунку на банківський рахунок ОСОБА_5, діяла недобросовісно відносно інтересів сімї чи другого із подружжя. 
		 Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції не дотримано вимоги ч.3 ст.213 ЦПК України щодо повного і всебічного зясування обставин справи, а суд апеляційної інстанції ці недоліки не усунув. 
		 Суд касаційної інстанції згідно ч.1 ст.335 ЦПК України не може встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Тому судові рішення підлягають скасуванню з поверненням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		 Керуючись статтями 333, 335, 336, 338343, 344, 345, 349 ЦПК України колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, - 
		      У Х В А Л И Л А : 
		Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_8 задовольнити частково. 
		 Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 5 жовтня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 18 травня 2011 року скасувати. 
		 Справу повернути до Васильківського міськрайонного суду Київської області на новий розгляд. 
		 Ухвала оскарженню не підлягає. 
		  Головуючий                                П.О. Гвоздик 
		 Судді                                      Н.А. Горелкіна 
		                                           О.І. Євтушенко 
		                                           Ю.Г. Іваненко 
		                                            О.М. Ситнік 
		   
		                    Чинним законодавством не надано визначення, що треба розуміти під поняттям «цінне майно». Приймаючи до уваги, що у ч.1 ст.31 ЦК України п равочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє  
			побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи  
				соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку  
					вартість, то договором стосовно цінного майна можна вважати договір, який виходить за межі дрібного побутового правочину. 
				
				Право власності подружжя в суб'єктивному аспекті можна визначити як юридично закріплену за подружжям можливість володіти, користуватися і розпоряджатися спільним та роздільним майном, набутим ними в період перебування в шлюбі, на свій розсуд з врахуванням їх спільних та особистих інтересів в межах, не заборонених законом. 
			
			Право на одержання вкладу, внесеного у банківську (кредитну) установу на ім'я одного з подружжя має лише той з подружжя, на чиє ім'я внесено вклад. Однак вклад, внесений під час шлюбу, визнається спільним майном подружжя. 
		
		Змістом права спільної сумісної власності, як і будь-якого права власності, є право володіння, користування та розпорядження спільною річчю (статті 63 і 65 СК). 
		Право кожного зі співвласників на володіння, користування та розпорядження спільною річчю кореспондує обов'язку кожного з них погоджувати свою поведінку, пов'язану з володінням, користуванням та розпорядженням нею, з іншим співвласником, тобто кожен співвласник, у тому числі й подружжя, при здійсненні права спільної сумісної власності зобов'язаний займати не тільки пасивну (не перешкоджати одне одному в здійсненні правомочностей, пов'язаних з цією власністю), а й активну позицію, змістом якої, є право та обов'язок кожного з подружжя узгоджувати свою поведінку щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном з другим із подружжя. 
		Виходячи із суми грошових коштів, які були передані у борг, можна вважати, що вказана угода виходить за межі дрібної побутової угоди.  У контексті ст.65 СК України закріплено нову оціночну категорію “цінне майно”, хоча і не надається її визначення або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна. 
		 Із аналізу ч.1 ст.31 ЦК України, пояснень позивача, позиції відповідачки ОСОБА_4, яка викладена її представником у касаційній скарзі, можна зробити висновок, що для подружжя ОСОБА_4  ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 12657399,29 грн. є цінним майном і при укладенні договору позики, за яким вказане майно передавалося у власність позичальника ОСОБА_5, повинна бути письмова згода іншого подружжя  ОСОБА_3 Однак такої згоди отримано не було, про що відповідачі не заперечували. 
		 Однак судом апеляційної інстанції на вказані вимоги чинного законодавства не було звернуто уваги. 
		Судом першої інстанції встановлено порушення ОСОБА_4 порядку розпорядження спільною сумісною власністю подружжя при укладенні договору позики з ОСОБА_5 без відповідного погодження у письмовій формі на розпорядження вказаним майном із ОСОБА_3 та застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. 
		Судом першої інстанції обґрунтовано зроблено висновок про визнання договору позики недійсним. 
		 Оскільки розрахунковий рахунок, який відкрито на імя ОСОБА_4 є спільною сумісною власністю подружжя, що не лише презюмується за вимогами ст. 60 СК України, але і встановлено у суді першої та апеляційної інстанцій, то висновок суду першої інстанції про застосування наслідків недійсності правочину є правомірним. 
		 Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції постановлене законне і обґрунтоване рішення, а судом апеляційної інстанції воно було помилково скасовано. Тому рішення апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції залишається в силі. 
		Керуючись статтями 333, 335, 336, 339, 343, 344, 345, 349 ЦПК України, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, - 
		 У Х В А Л И Л А : 
		 Касаційну скаргу представника ОСОБА_4  ОСОБА_6 задовольнити. 
		Рішення апеляційного суду Київської області від  18 травня 2011 року скасувати. 
		Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 5 жовтня 2010 року залишити в силі. 
		 Ухвала оскарженню не підлягає. 
		 
		Головуючий: Судді: О.М. Ситнік 
		             У Х В А Л А 
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ 
		 
		 вересня 2011 року м. Київ 
		Колегія суддів судової палати у цивільних справах 
		Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: 
		головуючого   .,   
		 
		суддів:     , , 
		Ситнік О.М.,    
		       
		розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору недійсним та стягнення коштів,  за касаційною скаргою представника ОСОБА_4  ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Київської області від  18 травня 2011 року, 
		 В С Т А Н О В И Л А: 
		 ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4,  ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів. 
		 Позовні вимоги мотивував тим, що з 11 квітня 1992 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 
		 29 листопада 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладеного договір безпроцентної позики, за умовами якого 26 листопада 2006 року останній отримав позику в розмірі 12 мільйонів 657 тисяч 399 гривень 29 копійок. 
		 Своєї згоди на укладення договору він не давав, а тому просив суд визнати дії ОСОБА_4 щодо укладення правочину неправомірними, визнати укладений договір недійсним та застосувати наслідки недійсності правочину,стягнувши із ОСОБА_5 суму позики. 
		 Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 5 жовтня 2010 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійним договір позики від 29 листопада 2006 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; застосовано наслідки недійсності правочину, договору позики від 29 листопада 2006 року та стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 отримані за договором позики грошові кошти в розмірі   12 мільйонів 657 тисяч 399 гривень 29 копійок. 
		 Рішенням апеляційного суду Київської області від 18 травня 2011 року рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від        5 жовтня 2010 року скасовано та ухвалено нове, яким ОСОБА_3 відмовлено у задоволенні позовних вимог. 
		 30 травня 2011 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_4  ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Київської області від 18 травня 2011 року, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. 
		 Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи вважає, що касаційна скарга 
		 Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що за умовами договору ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_5 12657399,29 грн. грошових коштів у позику з порушенням вимог ст. ст. 60, 61, 63, 65 СК України, без письмової згоди іншого з подружжя, чоловіка ОСОБА_3. 
		 Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи ОСОБА_3 у позові, послався на відсутність у матеріалах цивільної справи оригіналу договору позики, оскільки ОСОБА_5 заперечував проти існування вказаного позову, зазначав, що гроші отримав для придбання земельної ділянки для ТОВ «Континенталь-Україна», у якому ОСОБА_3 був генеральним директором, позов заявлено на користь ОСОБА_4, однак повноваження ОСОБА_3 на представлення інтересів ОСОБА_4 , ОСОБА_3 не довів, що він не знав про перерахування коштів. 
		 Судом встановлено і сторонами не оспорюється, що на рахунок, з якого ОСОБА_4 перераховувала кошти, надані ОСОБА_5, перераховувалися кошти і ОСОБА_3. Так само ОСОБА_4 не заперечувала, що ОСОБА_7 надавав кошти для зарахування їх на вказаний рахунок. 
		З наданих копій платіжних доручень від 29 листопада 2006 року вбачається, що ОСОБА_4 перерахувала на рахунок ОСОБА_5 12657399,29 грн. згідно договору позики від 29.11.2006 року. 
		 ЦК України у ст.1046 передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. 
		Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або  
			інших речей, визначених родовими ознаками. 
		
		Право на одержання вкладу, внесеного у банківську (кредитну) установу на ім'я одного з подружжя має лише той з подружжя, на чиє ім'я внесено вклад. Однак вклад, внесений під час шлюбу, визнається спільним майном подружжя, що презюмується. 
		Змістом права спільної сумісної власності, як і будь-якого права власності, є право володіння, користування та розпорядження спільною річчю (статті 63 і 65 СК). 
		Право кожного зі співвласників на володіння, користування та розпорядження спільною річчю кореспондує обов'язку кожного з них погоджувати свою поведінку, пов'язану з володінням, користуванням та розпорядженням нею, з іншим співвласником, тобто кожен співвласник, у тому числі й подружжя, при здійсненні права спільної сумісної власності зобов'язаний займати не тільки пасивну (не перешкоджати одне одному в здійсненні правомочностей, пов'язаних з цією власністю), а й активну позицію, змістом якої, є право та обов'язок кожного з подружжя узгоджувати свою поведінку щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном з другим із подружжя. 
		Виходячи із суми грошових коштів, які були передані у борг, можна вважати, що вказана угода виходить за межі дрібної побутової угоди.  У контексті ст.65 СК України закріплено нову оціночну категорію “цінне майно”, хоча і не надається її визначення або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна. 
		 Із аналізу ч.1 ст.31 ЦК України, пояснень позивача, позиції відповідачки ОСОБА_4, яка викладена її представником у касаційній скарзі, можна зробити висновок, що для подружжя ОСОБА_4  ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 12657399,29 грн. є цінним майном і при укладенні договору позики, за яким вказане майно передавалося у власність позичальника ОСОБА_5, повинна бути письмова згода іншого подружжя  ОСОБА_3. 
		Тобто, у даному випадку законодавець, виходячи із положень ч.2 ст.65 СК України, та зазначаючи, що при укладенні договорів одним із подружжя, вважається, що він діє за згодою другого подружжя, посилається на підвищену охорону прав іншого із подружжя-співвласника майна, вимагаючи дотримання письмової форми на надання згоди на укладення договору. 
		 У даному випадку згода другого з подружжя на укладення договору стосовно цінного майна є одностороннім правочином на який поширюється дія відповідних вимог ЦК України щодо наслідків недодержання форми правочину. 
		 Слід враховувати, що відповідно до ч.1 ст.218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. 
		 Ні ЦК України, ні СК України не передбачено прямо такого наслідку недотримання простої письмової форми щодо згоди другого з подружжя відносно укладеного договору стосовно цінного майна подружжя, як визнання договору недійсним. Тому одне лише недодержання письмової форми згоди другого з подружжя на укладення договору іншим із подружжя, не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим із подружжя, недійсним. 
		 У даному випадку відсутність письмової згоди другого з подружжя на укладення договору стосовно цінного майна може розглядатися лише у контексті недобросовісних дій сторін за угодою. 
		 Разом з тим, суди першої та апеляційної інстанції, повно і всебічно встановивши обставини справи, не встановили, що ОСОБА_4, перераховуючи грошові кошти зі свого банківського рахунку на банківський рахунок ОСОБА_5, діяла недобросовісно відносно інтересів сімї чи другого із подружжя. І позовна заява, яка декілька разів уточнювалася ОСОБА_3, і касаційна скарга представника ОСОБА_4 не містить посилань на недобросовісність дій ОСОБА_4 при перерахуванні грошових коштів. Єдиною підставою для визнання угоди недійсною є посилання на відсутність письмової згоди ОСОБА_3, як другого з подружжя, що є формальним порушенням, при виявленні якого законодавцем не передбачено прямо можливості визнання правочину недійсним, виходячи із принципу стабільності цивільних правовідносин, які передбачають захист цивільних інтересів усіх його учасників. 
		 Висновок суду апеляційної інстанції про відмову ОСОБА_3 у задоволенні позову є законним і обґрунтованим. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. 
		 Керуючись статтями 333, 335, 336, 337, 343, 344, 345, 349 ЦПК України, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, - 
		 У Х В А Л И Л А : 
		 Касаційну скаргу представника ОСОБА_4  ОСОБА_6 відхилити. 
		Рішення апеляційного суду Київської області від  18 травня 2011 року залишити без змін. 
		Ухвала оскарженню не підлягає. 
		 
		Головуючий: Судді: О.М. Ситнік

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...