Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 2а-16675/11/2670 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної фінансової політики, зокрема зі спорів у сфері:; державного регулювання ринків фінансових послуг, у тому числі:.
Надіслано для оприлюднення: 08.06.2012. Зареєстровано: 15.06.2012. Забезпечено надання загального доступу: 15.06.2012.
Дата набрання законної сили: 16.10.2012
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД  міста КИЄВА 01601 м.Київ, вул. К. Каменєва, 8, корп. 1 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		місто Київ
		 12 березня 2012 року                                          Справа №2а-16675/11/2670
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів:
		головуючої судді:Пісоцької О.В.,суддів:Кармазіна О.А., Катющенка В.П.,за участю секретаря 
		судового засідання         Бузінської А.В.,
		розглянувши у приміщенні суду у місті Києві у відкритому судовому засіданні справу
		за позовною заявою  ОСОБА_5доНаціонального Банку України,за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача -Міністерства юстиції України,провизнання такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили, окремі положення постанов, визнання незаконними постанов,ВСТАНОВИВ:
		ОСОБА_5 (далі -ОСОБА_5, позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Національного банку України (далі -відповідач), в якій просить:
		- визнати такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили, пункт 1.1 Постанови Правління Національного банку України «Про затвердження Змін до Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України»від 11 серпня 2011 року №278 (далі -Постанова №278) та пункту 1.2 Постанови Правління Національного банку України «Про внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України»від 11 жовтня 2011 року №364 (далі -Постанова №364), - із поворотом їх виконання та зазначенням способу його здійснення;
		- визнати незаконними Постанови №278, 364 із поворотом їх виконання та зазначенням способу його здійснення.
		У судовому засіданні ОСОБА_5 позовні вимоги просив задовольнити, мотивуючи це тим, що вказані постанови Правління Національного банку України порушують його нематеріальні права і є частково невідповідними діючому законодавству. Вказував на те, що валютно-обмінні операції з іноземною валютою віднесені до банківських операцій. Зауважував на тому, що Національний банк України, видаючи спірні постанови, вийшов за межі визначених законодавством повноважень. Звертав увагу суду на те, що Постанова відповідача №278 є регуляторним актом, а тому потребувала розробки (зокрема, підготовки аналізів регуляторних впливів), розгляду, прийняття, оприлюднення з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», проте, Національним банком України, як зазначає позивач, вимог чинного законодавства під час видання оскаржуваної постанови не дотримано. 
		Національний банк України стосовно задоволення заявленого позову заперечує. У судовому засіданні представники відповідача зазначали, що Національний банк України під час видання оскаржуваних постанов діяв у межах повноважень та у спосіб, передбачені вимогами чинного законодавства України.
		Міністерство юстиції України, залучене до участі у справі №2а-16675/11/2670 ухвалою суду від 16 грудня 2011 року як третя особа, зазначає про безпідставність позовних вимог ОСОБА_5 та просить у їх задоволенні відмовити. 
		У судовому засіданні представник третьої особи послався на те, що Міністерством юстиції України проведено правову експертизу оскаржуваних актів та складено відповідні висновки, з яких вбачається, що Постанови №278, 364 відповідають Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, протоколам до неї та міжнародним договорам України.
		Опублікування оголошення стосовно відкриття провадження у даній справі, відповідно до вимог статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, Національним банком України здійснено 09 грудня 2011 року у періодичному офіційному виданні «Офіційний вісник України»№93. 
		Згідно з частиною 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України 12 березня 2012 року о 13год. 36хв. у відкритому судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини постанови про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
		Дослідивши матеріали, заслухавши пояснення позивача та повноважних представників відповідача і третьої особи, судом встановлено наступне.
		На виконання повноважень, наданих Національному банку України статтями 7, 44 Закону України «Про Національний банк України»від 20 травня 1999 року №679-ХІV, відповідно до вимог статей 5, 6, 11, 13 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року №15-93 з метою приведення у відповідність чинному законодавству, уникнення множинності та вдосконалення нормативно-правових актів Національного банку України з питань забезпечення ефективної роботи уповноважених банків та уповноважених фінансових установ під час здійснення валютно-обмінних операцій на готівковому сегменті міжбанківського валютного ринку України, 12 грудня 2002 року Правлінням Національного банку України прийнято постанову «Про затвердження Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України та змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України»№502, зареєстровану в Міністерство юстиції України 14 січня 2003 року за №21/7342, якою затверджено Інструкцію про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України.
		11 серпня 2011 року Правління Національного банку України видало Постанову «Про затвердження Змін до Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України»№278, зареєстровану в Міністерство юстиції України 06 вересня 2011 року за №1050/19788.
		Зазначеною вище постановою пункт 1.3 глави 1 Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України викладено в такій редакції: «1.3. Банк (фінансова установа) має право здійснювати операції, зазначені в абзацах другому - шостому пункту 1.2 цієї глави, на суму, що не перевищує 50000гривень, за умови пред'явлення документа, що посвідчує особу. Працівник банку (фінансової установи) зобов'язаний зазначити прізвище, ім'я, по батькові (за наявності) особи, яка здійснює валютно-обмінну операцію, у довідках та квитанціях, передбачених главою 5 цієї Інструкції.
		Під час проведення зазначених операцій на суму, що перевищує 50000гривень, банк (фінансова установа) зобов'язаний(а) зазначити у довідках та квитанціях прізвище, ім'я, по батькові (за наявності) особи, серію та номер паспорта (іншого документа, що засвідчує особу), дату видачі та орган, що його видав, місце проживання (реєстрації), реєстраційний номер облікової картки платника податків (за наявності).
		Працівник банку (фінансової установи) зобов'язаний забезпечити зберігання копій сторінок документа, що посвідчує особу, які містять дані, на підставі яких здійснено ідентифікацію особи, у документах дня.
		Вимоги, встановлені цим пунктом щодо подання документів, які посвідчують особу, а також щодо ідентифікації особи під час проведення валютно-обмінних операцій, не поширюються на операції, які здійснюються через банківські автомати самообслуговування (далі - банкомати) банків».
		Постанова Національного банку України №278 зареєстрована в Міністерстві юстиції України 06 вересня 2011 року та внесена до Єдиного державного реєстру нормативних актів за №1050/19788, оприлюднена 23 вересня 2011 року у періодичному офіційному виданні «Офіційний вісник України»(№71 (23.09.2011), ст. 2693).
		11 жовтня 2011 року Правлінням Національного банку України видано Постанову «Про внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України»№364, зареєстровану в Міністерство юстиції України 20 жовтня 2011 року за №1214/19952 (далі - постанова Правління Національного банку України від 11 жовтня 2011 року №364, оскаржувана Постанова), якою внесено зміни, зокрема, до Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 12 грудня 2002 року №502, зареєстрованої в Міністерство юстиції України 14 січня 2003 року за №21/7342 (зі змінами) та згідно з якою пункт 1.3 глави 1 Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України викладено в такій редакції: «1.3. Банк (фінансова установа) має право здійснювати операції, зазначені в абзацах третьому - шостому пункту 1.2 цієї глави, в сумі, що не дорівнює і не перевищує 150000 гривень, за умови пред'явлення документа, що посвідчує особу та підтверджує її резидентність. Працівник банку (фінансової установи) зобов'язаний зазначити у довідках та квитанціях, передбачених у главі 5 цієї Інструкції, прізвище, ім'я, по батькові (за наявності) особи, яка здійснює валютно-обмінну операцію, серію та номер паспорта (іншого документа, що посвідчує особу), дату видачі та орган, що його видав. Працівник банку (фінансової установи) зобов'язаний забезпечити зберігання копій сторінок документа, що посвідчує особу та підтверджує її резидентність, які містять дані, на підставі яких здійснено ідентифікацію особи, у документах дня. Ці копії засвідчуються відбитком штампа каси банку (фінансової установи), пункту обміну валюти.
		Банк (фінансова установа) має право здійснювати операції, зазначені в абзаці другому пункту 1.2 цієї глави, за умови пред'явлення будь-якого документа, що посвідчує особу, із зазначенням у довідках та квитанціях, передбачених у главі 5 цієї Інструкції, прізвища, імені, по батькові (за наявності) особи, яка здійснює продаж іноземної валюти. Копіювання сторінок документа, що посвідчує особу, забороняється.
		Вимоги, установлені цим пунктом щодо пред'явлення документів, які посвідчують особу, під час проведення валютно-обмінних операцій не поширюються на операції, які здійснюються через банківські автомати самообслуговування (далі - банкомати) банків.
		Операції, зазначені в абзацах другому, четвертому - шостому пункту 1.2 цієї глави, на суму, що дорівнює або перевищує 150000 гривень, здійснюються з ідентифікацією фізичної особи відповідно до законодавства України».
		Постанова Національного банку України №364 зареєстрована в Міністерстві юстиції України 20 жовтня 2011 року та внесена до Єдиного державного реєстру нормативних актів за №1214/1952, оприлюднена 28 жовтня 2011 року у періодичному офіційному виданні «Офіційний вісник України»(№81 (28.10.2011), ст. 2984).
		Також з матеріалів справи вбачається, що у висновках Міністерства юстиції України про державну реєстрацію нормативно-правових актів -Постанов Правління Національного банку України №278 та №364, - зазначено про те, що останні відповідають вимогам законодавства, зокрема, Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»19 лютого 1993 року №15-93 і підлягають державній реєстрації відповідно до Указу Президента «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»від 03 жовтня 1992 року №493, а також -щодо відсутності у спірних постановах положень, які сприяють або можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень (корупціогенні фактори).
		З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення щодо їх задоволення, оцінивши за правилами, встановленими статтею 86 Кодексу адміністративного судочинства України, докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд дійшов наступних висновків.
		Статтею 2 Закону України «Про Національний банк України»від 20 травня 1999 року №679-ХІV (далі -Закон України №679-ХІV) визначено, що Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
		Відповідно до частини 1 статті 6 Закону України №679-ХІV згідно з Конституцією України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.
		Стаття 45 Закону №679-ХІV закріплює, що Національний банк України визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями на ньому відповідно до законодавства України про валютне регулювання.
		Пунктом 14 статті 7 Закону №679-ХІV передбачено, що Національний банк України здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій.
		Статтею 6 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»від 19 лютого 1993 року №15-93 (далі - Декрет №15-93) Національному банку України надано право визначати порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку України, в тому числі і порядок здійснення валютно-обмінних операцій на готівковому сегменті валютного ринку.
		Відповідно до пункту 2 статті 6 Декрету №15-93 уповноважені банки та інші фінансові установи, що одержали ліцензію Національного банку України: а) від свого імені купують і продають іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів і нерезидентів; б) мають право від свого імені і за свій рахунок купувати іноземну валюту готівкою у фізичних осіб - резидентів і нерезидентів, а також продавати її фізичним особам - резидентам.
		Згідно зі статтею 1 Декрету №15-93 резидентами визнаються, зокрема, фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; нерезидентами - фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.
		Положеннями статті 56 Закону №679-ХІV встановлено, що Національний банк України видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність.
		Повноваження Національного банку України у сфері валютного регулювання закріплені також у статті 11 Декрету №15-93, згідно з положеннями якої останній у сфері валютного регулювання, зокрема, видає у межах, передбачених цим Декретом, обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України.
		Отже, з наведеного випливає, що видання Національним банком України нормативного акту щодо здійснення операцій на валютному ринку України не суперечило приписам чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства.
		Крім того, у статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність»від 07 грудня 2000 року №2121-ІІІ (далі -Закон України №2121-ІІІ) передбачено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
		Банкам забороняється вступати в договірні відносини з клієнтами - юридичними чи фізичними особами у разі, якщо виникає сумнів стосовно того, що особа виступає не від власного імені (частина 3 статті 64 Закону України №2121-ІІІ).
		Відповідно до частини 1 статті 28 Цивільного кодексу України фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Крім того, у відповідності з вимогами статей 24, 25, 26, 30, 34, 35 Цивільного кодексу України фізична особа має цивільну правоздатність та цивільну дієздатність, які передбачають певний набір не тільки прав, а й обов'язків.
		Пунктом 1 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 02 вересня 1993 року №3423-XII, паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України. Паспорт дійсний для укладання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення доручень іншим особам для представництва перед третьою особою лише на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
		Главою 5 Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України встановлено порядок оформлення квитанцій та довідок про здійснення валютно-обмінних операцій. Зокрема, квитанція за відповідною формою, що видається касою банку (фінансової установи) фізичним особам як підтвердження здійснення валютно-обмінних операцій, є касовим і розрахунковим документом.
		Оформлення квитанції про здійснення валютно-обмінної операції або операції з купівлі-продажу банківського металу свідчить про встановлення між банком та його клієнтом правовідносин та існування правочину. Згідно зі статтею 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків і у відповідності зі статтею 203 цього ж Кодексу волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
		Підтвердженням здійснення правочину при здійсненні валютно-обмінних операцій є квитанція, в якій зазначається прізвище, ім'я, по батькові клієнта банку, а також відомості про документ, що посвідчує його особу. 
		Отже, фізична особа, погоджуючись на правовідносини, що виникають між нею та банком під час здійснення валютно-обмінних операцій, шляхом поставлення підпису на квитанції про здійснення валютно-обмінної операції, підтверджує своє вільне волевиявлення у вказаному правочині.
		Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_5 зазначив, що відповідач, виносячи оскаржувані постанови, порушив вимоги чинного законодавства, що гарантують недопустимість незаконного збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу.
		Проте, зазначені твердження позивача суд оцінює критично з огляду на наступне.
		Статтею 32 Конституції України встановлено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Аналогічна норма закріплена у статті 11 Закону України «Про інформацію»від 02 жовтня 1992 року №2657-ХІІ.
		Відповідно до статті 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації»від 13 січня 2011 року №2939-VI розпорядники інформації, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди - лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Суд звертає увагу, що згідно з приписами статті 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму»від 28 листопада 2002 року №249-IV (далі -Закон України №249-IV) Національний банк України є суб'єктом державного фінансового моніторингу.
		Міжнародне співробітництво у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму здійснюється суб'єктами державного фінансового моніторингу за принципом взаємності відповідно до цього Закону, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, інших нормативно-правових актів з урахуванням рекомендацій та стандартів Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF), Спеціального експертного комітету Ради Європи з питань оцінки заходів протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму (MONEYVAL), Європейського Союзу, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Егмонтської групи підрозділів фінансових розвідок, Організації Об'єднаних Націй (стаття 21 Закону України №249-IV).
		Комітетом експертів з оцінки заходів протидії відмиванню коштів та фінансування тероризму (MONEYVAL) в Україні (Страсбург, 16 листопада 2010 року) визначено недолік виконання Рекомендації 23 FATF в частині відсутності адекватної бази в сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму для здійснення нагляду у цій сфері, зокрема, за пунктами обміну іноземної валюти.
		Окрім цього, встановлена процедура є одним із заходів, який відповідає вимогам законодавства Європейського Союзу в частині запобігання використання коштів фінансовою системою з метою відмивання коштів та фінансування тероризму (Директива 2005/60/ЄС Європейського Парламенту та Ради про запобігання використанню фінансової системи з метою відмивання коштів та фінансування тероризму від 26 жовтня 2005 року).
		Відповідно до статті 60 Закону України №2121-ІІІ інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку, є банківською таємницею.
		Зобов'язання банків щодо збереження банківської таємниці закріплені у статті 61 Закону України №2121-ІІІ, відповідно до якої банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом: 1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю; 2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю; 3) застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації; 4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.
		Порядок розкриття банківської таємниці чітко визначений статтею 62 Закону №2121-ІІІ.
		Правилами зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затвердженими Постановою Правління Національного банку України від 14 липня 2006 року №267 та зареєстрованими в Міністерство юстиції України 03 серпня 2006 року за №935/12809, визначено вимоги до банків щодо захисту, зберігання, використання та розкриття інформації, яка містить банківську таємницю.
		Таким чином, банківським законодавством та нормативно-правовими актами Національного банку України врегульовано питання збереження інформації та документів, що містять банківську таємницю. Дана інформація та документи мають обмежений доступ і можуть бути розкриті третім особам виключно в порядку, встановленому чинним законодавством.
		Пунктом 3 частини 1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»від 12 липня 2001 року №2664-ІІІ встановлено, що діяльність з обміну валют є фінансовою послугою.
		З огляду на положення частини 1 статті 47 Закону України №2121-ІІІ, згідно з якою банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також - здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті, діяльність з обміну валют є фінансовими послугами, які надаються банками у порядку, визначеному чинним законодавством України.
		При цьому така діяльність не є виключно банківською, оскільки відповідно до статті 6 Декрету №15-93 торгівля іноземною валютою на території України здійснюється не тільки банками, але й іншими фінансовими установами, національним оператором поштового зв'язку, що одержали відповідні ліцензії Національного банку України.
		Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про те, що операції з обміну валют належать до фінансових операцій внаслідок надання фінансових послуг і не є банківськими операціями, що здійснюються внаслідок надання банківських послуг, перелік яких визначений частиною 3 статті 47 Закону України №2121-ІІІ.
		Суд також звертає увагу, що законодавцем у частині 3 статті 47 Закону України №2121-ІІІ чітко визначено, що до банківських послуг належать: 1) залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; 2) відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах; 3) розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
		Наведеним вище спростовується позиція позивача про віднесення валютно-обмінних операцій з іноземною валютою до банківських операцій.
		Твердження позивача про те, що Постанова №278 є регуляторним актом, а відтак потребувала розробки (зокрема, підготовки аналізів регуляторних впливів), розгляду, прийняття, оприлюднення з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»від 11.09.2003 року №1160-IV, спростовуються наступним.
		Постанова Правління Національного банку України від 11 серпня 2011 року №278 прийнята відповідно до статей 7, 44 Закону України «Про Національний банк України», розділів ІІ та ІІІ Декрету №15-93.
		Відповідно до статті 44 Закону України №679-ХІV Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.
		Згідно з пунктом 14 статті 7 Закону України №679-ХІV Національний банк здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій.
		Нормативно-правові акти Національного банку, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»(частина 3 статті 56 Закону України №679-ХІV).
		Відповідно до положень статті 3 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»від 11 вересня 2003 року №1160-IV дія цього Закону не поширюється на здійснення регуляторної діяльності, пов'язаної з прийняттям, зокрема, актів Національного банку України, за винятком нормативно-правових актів Національного банку України, які спрямовані на виконання ним функцій, визначених пунктами 4, 6, 7, 9, 11 та 17 статті 7 Закону України «Про Національний банк України», і мають ознаки регуляторного акта.
		Таким чином, суд дійшов висновку, що дія Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»від 11 вересня 2003 року №1160-IV поширюється на повноваження Національного банку України, що встановлені пунктами 4, 6, 7, 9, 11 та 17 статті 7 Закону України «Про Національний банк України». При цьому, повноваження Національного банку України в сфері валютного регулювання визначено пунктом 14 статті 7 Закону України «Про Національний банк України»та Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».
		Як зазначалось вище, операції з обміну валют належать до фінансових операцій внаслідок надання фінансових послуг і не є банківськими операціями, що здійснюються внаслідок надання банківських послуг, перелік яких міститься в ч.3 статті 47 Закону України №2121-ІІІ.
		Крім того, оцінюючи порядок дотримання прийняття оскаржуваних постанов Національного банку України, суд вважає за необхідне зауважити на наступному.
		Статтею 1 Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»від 03 жовтня 1992 №493 встановлено, що з 01 січня 1993 року нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації.
		Відповідно до статті 2 названого Указу Президента України державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю здійснює Міністерство юстиції України.
		Згідно з пунктом 1 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року №731, державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.
		Відповідно до пункту 1.3 Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого Наказом Мін'юсту від 12 квітня 2005 року №34/5, державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї (далі - Конвенція), міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.
		Підпунктом «а»пункту 4.6 Порядку встановлено, що за результатами правової експертизи Міністерство юстиції України в межах установленого строку приймає рішення про державну реєстрацію нормативно-правового акта.
		Згідно з пунктом 4.2 Порядку, спеціалісти Управління проводять правову експертизу нормативно-правових актів, тобто перевіряють їх відповідність Конституції та чинному законодавству України, а також правилам нормопроектувальної техніки.
		Судом враховується, що у висновках про державну реєстрацію нормативно-правових актів Міністерства юстиції зазначено, що оскаржувані нормативно-правові акти Національного банку України відповідають вимогам законодавства і підлягають державній реєстрації відповідно до Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»від 03 жовтня 1992 року №493. 
		Водночас, посилання позивача на невідповідність спірних постанов відповідача правовим актам вищої юридичної сили, не знайшли свого підтвердження.
		За таких обставин, є наявним висновок про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_5
		Відповідно до частин 1, 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
		Згідно з частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. 
		Доказів, які б підтверджували доведеність позиції позивача та визначали обґрунтованість його позовних вимог останній суду не надав. Разом з тим, відповідачем підтверджено законність оскаржуваних нормативно-правових актів.
		Таким чином, даний позов ОСОБА_5 до Національного банку України задоволенню не підлягає. 
		Керуючись статтями 7, 9, 11, 69-72, 86, 158-163, 167, 171 Кодексу адміністративного судочинства України Окружний адміністративний суд м. Києва
		ПОСТАНОВИВ:
		ОСОБА_5 у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
		Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
		   
		Головуюча суддя О.В. ПісоцькаСудді: О.А. Кармазін   В.П. Катющенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...