Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 2-2409/12 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про недоговірні зобов`язання; Спори про відшкодування шкоди.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 20.07.2012. Забезпечено надання загального доступу: 01.08.2012.
Дата набрання законної сили: 24.07.2012
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Справа №  2-2409/12 
		12.07.2012
		 
		РІШЕННЯ
		Іменем України
		 
		 
		06 липня 2012 року           Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:
		головуючого судді          Волчка А.Я.
		за участю секретаря          Тичковської Н.І.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-західній залізниці, ОСОБА_4 про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, -
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		У травні 2012 року позивач звернулась до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-західній залізниці, ОСОБА_4 про відшкодування шкоди, заподіяної злочином.
		Свої позовні вимоги позивач мотивувала тим, що вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 вересня 2011 року засуджено та визнано винним ОСОБА_4 у скоєнні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 364, ч. 2 ст. 365 КК України. Даними злочинами позивачці, як потерпілій, було заподіяно моральну (немайнову) шкоду, оскільки злочини були вчинені щодо її покійного сина ОСОБА_5. Це призвело до глибоких та повічних моральних страждань, негативних емоцій, образи тощо. При вчинені злочинів ОСОБА_4 був у форменому одязі працівника міліції, знаходився в приміщенні чергової частини ЛВ на станції Фастів Управління МВС України на Південно-Західній залізниці, розташованої у підвальному приміщенні залізничного вокзалу.
		З огляду на наведене та посилаючись на норми закону, позивач просила суд: стягнути з ОСОБА_4 на її користь заподіяну злочином моральну (немайнову) шкоду в розмірі 250 000 грн.; стягнути з МВС України на її користь заподіяну злочином моральну (немайнову) шкоду в розмірі 250 000 грн.
		В подальшому позивач уточнила свої позовні вимоги, остаточно просила суд: стягнути з ОСОБА_4 на її користь заподіяну злочином моральну (немайнову) шкоду в розмірі 250 000 грн.; стягнути з Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-західній залізниці на її користь заподіяну злочином моральну (немайнову) шкоду в розмірі 250 000 грн.
		Позивач у судове засідання з'явилась, позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити з підстав, викладених у позові.
		Відповідач Міністерство внутрішніх справ України у судове засідання направив свого представника, який проти позову заперечував, просив відмовити у його задоволенні, вказуючи на те, що ОСОБА_4 являвся працівником УМВС України на Південно-західній залізниці, а не МВС України, а УМВС України на Південно-західній залізниці являється самостійною юридичною особою.
		Відповідач Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-західній залізниці у судове засідання направив свого представника, яка проти позову заперечувала, просила відмовити у його задоволенні, посилаючись на те, що у вироку Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 вересня 2011 року було встановлено, що ОСОБА_4 вчиняв злочин, будучи не при виконанні службових обов'язків, а тому УМВС України на Південно-західній залізниці не повинно відповідати за його дії.
		Відповідач ОСОБА_4 у судове засідання не з'явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, звертався до суду з клопотанням не проводити розгляд справи до закінчення відбування ним покарання, також наголосив на тому, що за дії працівника під час здійснення трудових обов'язків відповідає роботодавець.
		Дослідивши матеріали справи, наявні письмові докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, з наступних підстав.
		Судом встановлено, що вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 вересня 2011 року ОСОБА_4 визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 364, ч. 2 ст. 365 КК України, за ч. 2 ст. 121 КК України -виправдано.
		Судом у зазначеному вироку було встановлено, що наказом начальника УМВС України на Південно-Західній залізниці № 38/ос від 17 червня 1996 року ОСОБА_4 був призначений на посаду помічника начальника відділу -оперативного чергового лінійного відділу на станції Фастів УМВС України на Південно-Західній залізниці з 15 червня 1996 року. Наказом начальника УМВС України на Південно-Західній залізниці № 107 о/с від 06 версеня 1999 року ОСОБА_4 присвоєно спеціальне звання -майор міліції.
		Також суд у своєму вироку вказав, що ОСОБА_4 особисто знав ОСОБА_5 і 22 серпня 2003 року, перебуваючи у приміщенні чергової частини ЛВ на станції Фастів, наносячи удар гумовим кийком в область голови потерпілого ОСОБА_5, вчинив перевищення влади, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав і повноважень, які супроводжувались насильством та болісними і такими, що ображають людську гідність потерпілого, діями, а також в подальшому, виявивши ОСОБА_5 25 серпня 2003 року на привокзальній площі з явними тілесними ушкодженнями, умисно, бажаючи приховати вчинений 22 серпня 2003 року злочин, зловживаючи своїм службовим становищем, не склав рапорт про виявлення ОСОБА_5 та не зареєстрував вказану подію до КОЗП ЛВ на станції Фастів. При цьому ввів в оману відповідального від керівництва ЛВ на станції Фастів ОСОБА_6, та працівників швидкої медичної допомоги, повідомивши їм, що виявлений ним чоловік -невідомий і останній перебуває у п'яному стані. Внаслідок зловживання службовим становищем ОСОБА_4, невжиття заходів щодо встановлення особи та умисної не реєстрації злочину до КОЗП ЛВ на станції Фастів, потерпілий ОСОБА_5 тривалий час -майже 10 діб знаходився в Фастівській ЦРЛ як невідомий і ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. Він же був і похований як невідомий. Внаслідок зазначених дій підсудного підсудного мати ОСОБА_5 -ОСОБА_1 була позбавлена можливості встановити місцезнаходження сина та вжити заходи щодо надання йому належної медичної допомоги у повному обсязі, що серед інших причин, призвело до смерті потерпілого і є тяжкими наслідками. В результаті протиправних дій ОСОБА_4 було приховано тяжкий злочин, підірвано авторитет державного органу в особі МВС України.
		У зв'язку з викладеним та зважаючи на інші встановлені обставини, суд прийшов до висновку про зміну пред'явленого ОСОБА_4 обвинувачення за ч. 3 ст. 365 КК України на ч. 2 ст. 365 КК України, оскільки підсудний вчинив умисні протиправні дії, які виразились у перевищенні влади, тобто умисному вчиненні службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав і повноважень, супроводжувались насильством та болісними і такими, що ображать особисту гідність потерпілого. Крім того, своїми умисними протиправними діями, які виразились у використанні в особистих інтересах, а також в інтересах третіх осіб службовою особою влади та службового становища всупереч інтересам служби, яке заподіло істотну шкоду охоронюваним законом інтересам окремих громадян та державним інтересам ОСОБА_4, будучи працівником правоохоронного органу, вчинив злочин, передбачений ч. 3 ст. 364 КК України (в редакції від 15 квітня 2008 року у зв'язку з частковою декриміналізацією).
		Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 07 грудня 2011 року вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 вересня 2011 року щодо ОСОБА_4 в частині виправдання за ч. 2 ст. 121 КК України -скасовано, справу у цій частині направлено Генеральному прокурору України для додаткового розслідування, а в частині цивільного позову скасовано і направлено на новий розгляд у той же суд в порядку цивільного судочинства, в решті вирок було залишено без змін.
		Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 20 січня 2012 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної злочином, було повернуто позивачу разом з доданими документами.
		Для вирішення спору суд приходить до висновку про необхідність проаналізувати наступні правові норми.
		Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. 
		У ст. 27 Конституції України визначено, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини.
		Виходячи зі змісту ст. 55 Конституції України, кожному гарантується захист його прав і свобод у судовому порядку.
		Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		У ст. 3 ЦК України 2003 року передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.
		Статтею 15 ЦК України 2003 року визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		У відповідності до ст. 16 ЦК України 2003 року кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.
		Згідно зі ст. 23 ЦК України 2003 року особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. 
		Статтею 1167 ЦК України 2003 року передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		Відповідно до ст. 1168 ЦК України 2003 року моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.
		Згідно зі ст. 1172 ЦК України 2003 року юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
		У ст. 1174 ЦК України 2003 року визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. 
		Зважаючи на п. 1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року, даний кодекс набрав чинності 01 січня 2004 року.
		Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року визначено, що цей кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
		Відповідно до ст. 6 ЦК УРСР 1963 року захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражем або третейським судом шляхом: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов'язку в натурі; компенсації моральної шкоди; припинення або зміни правовідношення; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, - неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом.
		Статтею 440 ЦК УРСР 1963 року передбачено, що шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством Союзу РСР.
		Зважаючи на вимоги ст. 440-1 ЦК УРСР 1963 року моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.
		Відповідно до ст. 441 ЦК УРСР 1963 року організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків.
		У ст. 442 ЦК УРСР 1963 року шкода, заподіяна громадянинові незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб при виконанні ними службових обов'язків у галузі адміністративного управління, відшкодовується на загальних підставах (статті 440 і 441 цього Кодексу), якщо інше не передбачено законом.
		Зважаючи на п. 3 Постанови Пленуму Верховного суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
		У п. 5 цієї ж Постанови визначено, що оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.
		Виходячи з п. 8 даної Постанови Пленуму, за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов'язків, відповідальність несе організація з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу (статті 130, 132-134 КЗпП УРСР).
		Відповідно до положень п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне -за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого -спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. 
		Згідно зі ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		Статтею 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Зважаючи на ст. 14 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
		У ст. 60 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		У відповідності до ст. 61 ЦПК України вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
		Аналізуючи вище перелічені правові норми в розрізі наданих суду матеріалів, суд приходить до наступних висновків.
		В силу ст.ст. 14, 61 ЦПК України відповідно до змісту вироку Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 вересня 2011 року є встановленим факт неправомірності дій ОСОБА_4 як працівника правоохоронних органів, а саме - УМВС України на Південно-Західній залізниці, що призвели до смерті сина позивачки. Даний факт не підлягає додатковому доказуванню.
		Суд визнає, що даний факт зазначених злочинних, неправомірних дій працівника правоохоронних органів спричинив позивачці значну психологічну травму, вона втратила надію на достойну старість, матеріальну та моральну підтримку, оскільки загинув її єдиний син, і зазначені обставини призвели до втрати нею нормальних життєвих зв'язків та вимагають від неї додаткових зусиль для організації свого життя. 
		Однак, в силу вимог законодавства саме юридична особа відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків, тому суд вважає, що стягнення відшкодування можливе лише з Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-західній залізниці, співробітником якого являвся ОСОБА_4 на час вчинення ним неправомірних, злочинних дій. Стягнення ж моральної шкоди з ОСОБА_4 на користь позивачки за даних обставин не є можливим, так як не підтримано правовими нормами.
		Доводи представника УМВС України на Південно-західній залізниці щодо того, що ОСОБА_4 не був при виконанні службових обов'язків під час вчинення ним злочинних дій, суд не може прийняти, оскільки вони спростовуються вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 вересня 2011 року, а також тим, що ОСОБА_4 було засуджено саме за вчинення службових злочинів, з якими суд пов'язував настання смерті сина позивачки.
		При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, характеру спричиненої шкоди позивачці, глибини і тривалості її страждань, а також того, що шкода була спричинена саме представником правоохоронного органу, вважає співмірним визначений позивачкою розмір моральної шкоди у сумі 250 000 грн.
		А отже, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1, що стосуються стягнення моральної шкоди з Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-західній залізниці у сумі 250 000 грн. підлягають задоволенню, а в позовних вимогах щодо стягнення моральної шкоди з ОСОБА_4 слід відмовити.
		Зважаючи на вищевикладене, відповідно до ст.ст. 3, 27, 55, 56 Конституції України, ст.ст. 6, 440-442 ЦК УРСР 1963 року, ст.ст. 3, 15, 16, 23, 1167, 1168, 1172, 1174, п.п. 1, 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року, п.п. 3, 5, 8, 9 Постанови Пленуму Верховного суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», керуючись ст. 3, 4, 10, 11, 14, 15, 59-61, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд, -
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		Позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-західній залізниці, ОСОБА_4 про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, - задовольнити частково.
		Стягнути з Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-західній залізниці на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 250 000 грн.
		В решті позовних вимог відмовити.
		Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Київської області протягом 10 днів, починаючи з дня наступного після його проголошення.
		 
		 
		Суддя          А.Я.Волчко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...