ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ
СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ
УКРАЇНИ
04 липня 2006 р.
|
№ 44/22пн
|
Вищий господарський суд України у
складі: суддя Селіваненко В.П. -головуючий, судді Джунь В.В. і
Львов Б.Ю.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1,
м. Донецьк,
на рішення господарського
суду Донецької області від 10.02.2006
зі справи №
44/22пн
за позовом
управління Пенсійного фонду України у Ленінському районі міста Донецька (далі
-Управління)
до відкритого
акціонерного товариства “Донецькметалургремонт” (далі -Товариство), м. Донецьк,
про визнання
недійсним рішення,
ВСТАНОВИВ:
Управління звернулося до
господарського суду Донецької області з позовом про визнання протиправним та
нечинним рішення робочих зборів акціонерів відповідача, викладеного в протоколі
від 18.12.2000, про призначення директором Товариства громадянина ОСОБА_1
До прийняття рішення місцевим судом
позивач уточнив позовні вимоги та просив визнати зазначене рішення робочих
зборів акціонерів недійсним з моменту його прийняття.
Рішенням названого суду від
10.02.2006 (суддя Мєзєнцев Є.І.) позов задоволено. Прийняте місцевим судом
рішення мотивовано призначенням громадянина ОСОБА_1 директором Товариства
неуповноваженим органом з порушенням встановленого порядку.
У касаційній скарзі до Вищого
господарського суду України громадянин ОСОБА_1 просить рішення місцевого суду
від 10.02.2006 скасувати через неправильне застосування норм матеріального та
процесуального права і припинити провадження зі справи.
Товариство подало відзив на
касаційну скаргу, в якому зазначило про безпідставність її доводів та просило
рішення суду зі справи залишити без змін, а скаргу -без задоволення.
Усіх учасників судового процесу
відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу
України (далі -ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду
касаційної скарги.
Представники учасників у судове
засідання не з'явилися.
Клопотання Товариства про
відкладення судового розгляду через перебування його уповноваженого
представника у відпустці касаційною інстанцією відхилено, оскільки зазначена
причина не є поважною для юридичної особи.
Перевіривши повноту встановлення
судом першої інстанції обставин справи та правильність застосування ним норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги з
урахуванням такого.
Згідно з частинами другою і третьою
статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі, а судочинство здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
В силу положень статей 147, 150,
151 Конституції України юрисдикція Конституційного Суду України на даний спір
не поширюється, а відтак він підлягає розгляду в судах загальної юрисдикції.
Компетенція місцевих загальних
судів визначена частиною другою статті 22 Закону України “Про судоустрій
України”, згідно з якою вони розглядають кримінальні та цивільні справи, а
також справи про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 15
Цивільного процесуального кодексу України ці суди в порядку цивільного
судочинства розглядають: справи про захист порушених, невизнаних або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових,
земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім
випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства;
інші справи, віднесені законом до їх компетенції.
Частина третя статті 22 Закону
України “Про судоустрій України”, визначаючи повноваження господарських судів
як спеціалізованих судів з розгляду спорів у сфері господарських правовідносин,
установлює, що цими судами розглядаються також інші справи, віднесені
процесуальним законом до їх підсудності.
Відповідно до частини першої статті
21 ГПК України сторонами в судовому процесі можуть бути підприємства та
організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Ними є: підприємства, установи,
організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які
здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в
установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
Водночас частиною другою статті 1 цього Кодексу встановлено, що у випадках,
передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право
також звертатися державні та інші органи.
Статтею 41 ГПК України
передбачено, що господарські суди вирішують господарські спори у порядку
позовного провадження, передбаченому цим Кодексом, та розглядають справи про
банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням
особливостей, встановлених Законом України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом”.
Пунктом першим частини першої
статті 12 ГПК України визначено, що господарським судам підвідомчі, зокрема,
справи у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у
законодавстві.
Даний спір не є спором між
працівником і роботодавцем, не має ознак трудового спору в розумінні Кодексу
законів про працю України та не є спором, який підвідомчий загальним або
адміністративним судам України.
Отже, враховуючи суб'єктний склад
учасників даного судового процесу, характер наявних правовідносин та визначений
позивачем предмет спору, місцевий суд дійшов вірного висновку щодо
підвідомчості цього спору господарським судам. Таку правову позицію викладено й
у постанові Верховного Суду України від 15.03.2005 зі справи № 13/98-04.
Проте згідно з частиною третьою
статті 61 Цивільного процесуального кодексу України обставини, встановлені
судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі,
що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких
беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Судове рішення про визнання
недійсним (неправомірним) рішення про призначення директором Товариства
громадянина ОСОБА_1, якого не було залучено до участі в справі, стосується його
прав і обов'язків, що відповідно до пункту 3 частини другої статті 111 10
ГПК України є підставою для скасування цього рішення суду.
Водночас залучення громадянина
ОСОБА_1 до участі в даній справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних
вимог на предмет спору, не вплинуло б на підвідомчість спору. Згідно з частиною
першою статті 1 та частиною першою статті 21 ГПК України сторонами в судовому
процесі -позивачами і відповідачами -можуть бути лише юридичні особи та
громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної
особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької
діяльності. Однак третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет
спору, хоча й наділяється процесуальними правами (за певними винятками) і несе
процесуальні обов'язки сторони (стаття 27 ГПК України), не є стороною
(позивачем чи відповідачем) зі справи, а виступає як окремий учасник судового
процесу поряд зі сторонами, прокурором, іншими особами, які беруть участь у
процесі у випадках, передбачених ГПК України (стаття 18 цього Кодексу).
З огляду на наведене справа має
бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого
необхідно вирішити питання щодо залучення громадянина ОСОБА_1 до участі в
справі, встановити фактичні обставини справи, дати їм та доводам сторін
належну правову оцінку і вирішити спір
відповідно до вимог закону.
Керуючись статтями 1115,
1117, 1119 -11112 ГПК України, Вищий
господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1
задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду
Донецької області від 10.02.2006 зі справи № 44/22пн скасувати.
Справу передати на новий розгляд до
господарського суду Донецької області.
Суддя В.Селіваненко
Суддя В.Джунь
Суддя
Б.Львов