Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 22-а-34546/08 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 14.01.2009. Забезпечено надання загального доступу: 30.03.2009.

Номер судового провадження: не визначено

<head>
<meta http-equiv=Content-Type content="text/html; charset=utf-8">
<meta name=ProgId content=Word.Document>
<meta name=Generator content="Microsoft Word 11">
<meta name=Originator content="Microsoft Word 11">
<link rel=File-List href="10003951747.files/filelist.xml">
<title>Справа № 22-а-34546\2008 р</title>

<style>

</style>

</head>

Справа № 22-а-34546\2008 р.                                 Головуючий у
1-й інстанції: Волкова С.Я.<o:p></o:p>

Суддя-доповідач: Саприкіна І.В.<o:p></o:p>

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

У Х В А Л А<o:p></o:p>

<o:p> </o:p>

26 листопада 2008 року                                                          
                                         м.
Київ<o:p></o:p>

Колегія суддів
Київського апеляційного адміністративного суду у складі:<o:p></o:p>

головуючого
судді:                                 
Саприкіної  І.В.<o:p></o:p>

суддів:                                                       
Маслія В.І.. Бараненка І.І.,<o:p></o:p>

при
секретарі:                                           
Бадріашвілі К.С.,<o:p></o:p>

розглянувши у
відкритому судовому засіданні в м. Києві 
апеляційну скаргу Генеральної прокуратури України на постанову
Печерського районного суду м. Києва  від
16.07.2007 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ
України про захист прав особи, якій надано статус біженця, -<o:p></o:p>

<o:p> </o:p>

ОСОБА_1
звернувся до Печерського районного суду м. Києва з адміністративним позовом до
Міністерства внутрішніх справ України про захист прав особи, якій надано статус
біженця.<o:p></o:p>

Постановою
Печерського районного суду м. Києва від 16.07.2007 року  позовні вимоги ОСОБА_1було задоволено
частково, а саме судом було постановлено: Міністерству внутрішніх справ України
не проводити розпочаті та утриматися від вчинення інших дій, спрямованих на
розшук та затримання громадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1
року народження; Міністерству внутрішніх справ України виключити громадянина
Республіки Казахстан ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, з переліку
розшукуваних осіб.<o:p></o:p>

Міністерство
внутрішніх справ України, будучи відповідачем по справі, фактично визнали
правомірність рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.07.2007 року,
і в апеляційному порядку його не оскаржували.<o:p></o:p>

Не погоджуючись
з вищевказаною постановою, Генеральна прокуратура України подала апеляційну
скаргу, в якій просить апеляційну інстанцію скасувати незаконне, на їх думку,
судове рішення, а провадження у справі закрити. В своїй скарзі апелянт
посилається на незаконність оскаржуваного рішення, зазначають, що постанову
винесено з порушенням норм процесуального права, оскільки дані правовідносини
не підлягають розгляду в порядку КАС України. При цьому суд невірно застосував
і норми матеріального права.<o:p></o:p>

Окрім цього, у
поданій апеляційній скарзі апелянтом було викладено заяву про поновлення строку
на апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції, у зв'язку з пропуском
останнього з поважних причин. Поважність пропуску строку на апеляційне
оскарження апелянт обґрунтовував тим, що Генеральна прокуратура України не
брала участі у справі, про оскаржуване рішення стало відомо у вересні 2008 року
в ході розгляду окружним адміністративним судом м. Києва справи за позовом Генеральної
прокуратури України до Державного комітету України у справах національностей та
релігій про визнання протиправним та скасування рішення про надання ОСОБА_1
статусу біженця після ознайомлення із запереченням Управління міграційної
служби у м. Києві Державного комітету України у справах національностей та
релігій від 24.09.2008 року на даний позов. Дана обставина підтверджується
матеріалами справи.<o:p></o:p>

Відповідно до ч.
2 ст. 60 КАС України, прокурор здійснює в суді представництво інтересів
громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими
законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії процесу.<o:p></o:p>

Частиною 3 ст.
36-1 Закону України «Про прокуратуру» однією з форм представництва прокуратурою
інтересів держави в суді визначено внесення апеляційного подання на судові
рішення. <o:p></o:p>

03.10.2008 року
Генеральною прокуратурою України до Печерського районного суду м. Києва було
подано апеляційну скаргу на постанову.<o:p></o:p>

Відповідно до ч.
5 ст. 186 КАС України, апеляційна скарга може бути подана без попереднього
подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк,
встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.<o:p></o:p>

Оскільки з
матеріалів справи вбачається, що Генеральна прокуратура України участі у справі
не брала, про існування оскаржуваної постанови Печерського районного суду м.
Києва дізналася 24.09.2008 року, то саме з цього моменту слід обчислювати строк
на апеляційне оскарження.<o:p></o:p>

За таких підстав
колегія суддів приходить до висновку, що строк апеляційного оскарження
постанови Печерського районного суду м. Києва від 16.07.2007 року апелянтом не
пропущено, а тому відсутні правові підстави окремо вирішувати питання щодо
поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.<o:p></o:p>

Заслухавши
суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, що з'явилися в судове засідання,
перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає,
що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.<o:p></o:p>

Як вбачається з
матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, у вересні
2005 року позивач - громадянин Республіки Казахстан ОСОБА_1 звернувся до
Державного комітету у справах національностей та міграції з проханням надати
статус біженця, оскільки на території Республіки Казахстан зазнав переслідування
через свої політичні переконання. Однією з підстав для розгляду питання про
надання позивачеві статусу біженця став лист-звернення Республіканського
громадського об'єднання «Блок демократичних сил «За справедливий Казахстан» з
проханням надати ОСОБА_1 статусу біженця внаслідок здійснення щодо нього на
території Республіки Казахстан переслідування виключно з політичних мотивів.
Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції №
256 від 28.03.2006 року позивачеві на підставі абз. 2 ст. 1 Закону України «Про
біженців» було надано статус біженця у зв'язку з наявністю обґрунтованих
побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою політичних переконань. Разом з
цим, на виконання запиту правоохоронних органів Республіки Казахстан, відповідачем
- Міністерством внутрішніх справ України позивача було включено до
інформаційної системи розшуку осіб як такого, що переховується від слідства та
дізнання, а також було розпочато розшукові заходи, спрямовані на затримання з
метою видачі ОСОБА_1до Республіки Казахстан для притягнення до кримінальної
відповідальності.     <o:p></o:p>

В поданій
апеляційній скарзі Генеральна прокуратура України посилається на те, що
зазначена справа не підсудна адміністративним судам. Цей висновок апелянт
обґрунтовує тим, що предметом оскарження у даній справі є діяльність
Міністерства внутрішніх справ України по здійсненню розшукових заходів особи,
яка переховується від органів слідства, тобто оперативно-розшукова діяльність
органів дізнання, яка регламентується КПК України та Законами України «Про
оперативно-розшукову діяльність» і «Про міліцію», зі змісту яких вбачається, що
якщо оскаржувані дії здійснювалися відповідно до кримінально-процесуального
законодавства, то і оскарження їх повинно здійснюватися в порядку кримінального
судочинства.<o:p></o:p>

Колегія суддів
не може погодитися з таким посиланням апелянта з огляду на наступне.<o:p></o:p>

До законодавчої
бази системи захисту біженців в Україні належать чинні міжнародні договори,
згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, серед яких
Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967
року, Угода між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах
біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України
та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, Конституція України,
Закон України «Про біженців» та інші нормативно-правові акти.<o:p></o:p>

Правовий статус
біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця,
встановлення державних гарантій захисту біженців здійснюється відповідно до
Закону України «Про біженців».<o:p></o:p>

У розумінні
абзацу другого статті 1 зазначеного Закону, біженець - це особа, яка не є
громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою
переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства
(підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань,
перебуває за межами своєї громадянської належності та не може користуватися
захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких
побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами
країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає
повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. <o:p></o:p>

Статтею 33
Конвенції про статус біженців, якою встановлена заборона висилання біженців або
їхнього примусового повернення (в країни, з яких вони прибули), визначено, що
Договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до
кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню
расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або
політичні переконання (ч. 1 ст. 33 Конвенції).<o:p></o:p>

Вказана
міжнародно-правова норма повністю була імплементована у національне
законодавство України, що виразилося у ст. 3 Закону України «Про біженців», яка
містить заборону вислання або примусового повернення біженця до країни, з якої
він прибув та де його життю або свободі загрожує небезпека.<o:p></o:p>

Тобто, як
міжнародно-правовими нормами, так і нормами чинного законодавства України в
імперативній формі заборонено висилання або примусове повернення біженця до
країни, з якої він прибув. <o:p></o:p>

Зі змісту як
Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року, так і Конвенції
про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних
справах 1993 року (Мінська конвенція) слідує, що процедура видачі (екстрадиції)
осіб, що знаходяться на території запитуваної держави, для притягнення до
кримінальної відповідальності або для приведення вироку у виконання включає в
себе декілька обов'язкових етапів, а саме: надання запиту (вимоги) про видачу;
розшук та затримання особи, що знаходиться на території запитуваної держави,
для притягнення до кримінальної відповідальності або для приведення вироку у виконання;
тимчасовий арешт (взяття під варту); передача виданої особи.<o:p></o:p>

Таким чином,
дії, які вчинялися відповідачем - Міністерством внутрішніх справ України щодо
розшуку та затримання ОСОБА_1є обов'язковим і визначальним етапом процедури
екстрадиції позивача до Республіки Казахстан, що прямо суперечить особливому
правовому статусу біженця, гарантованому йому як міжнародно-правовими нормами,
так і національним законодавством України, де ОСОБА_1 набув цього статусу.           <o:p></o:p>

Завданням
адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб,
прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від
порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних
управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання
делегованих повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).<o:p></o:p>

Відповідно до
ст. 104 КАС України, до адміністративного суду має право звернутися з
адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи
інтереси у сфері публічно-правових відносин, а за ч. 3 ст. 6 КАС України -
іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в
Україні таким самим правом на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи
України.<o:p></o:p>

Згідно з ч. 2
ст. 2 КАС України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які
рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків,
коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України
встановлено інший порядок судового провадження.<o:p></o:p>

Разом з цим,
відповідно до ст. 1 КПК України, призначенням КПК України є визначення порядку
провадження у кримінальних справах, а на підставі ст. 2 КПК України, завданнями
кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних та
юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття
злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з
тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден
невинний не був покараний.<o:p></o:p>

Тобто, з аналізу
вищевказаних норм КПК України слідує, що необхідною правовою передумовою
розгляду справи в порядку кримінального судочинства є порушена на підставі КПК
України кримінальна справа.<o:p></o:p>

Судом
встановлено, що кримінальна справа проти позивача за правилами КПК України не
порушувалася. Заявлений позов стосується виключно встановлених чинним
законодавством України прав та гарантій, обумовлених статусом біженця.<o:p></o:p>

Тому спір має
ознаки справи адміністративної юрисдикції в розумінні ст. 3 КАС України,
оскільки є публічно-правовим, відповідачем по справі є орган виконавчої влади -
Міністерство внутрішніх справ України, який здійснює владні управлінські
функції на основі законодавства. <o:p></o:p>

Окрім того,
апеляційна інстанція знаходить, що суд першої інстанції прийшов до
обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, а саме правильно
постановив Міністерству внутрішніх справ України не проводити розпочаті та
утриматися від вчинення інших дій, спрямованих на розшук та затримання
громадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження;
Міністерству внутрішніх справ України виключити громадянина Республіки
Казахстан ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, з переліку розшукуваних осіб.<o:p></o:p>

Управління
Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) випускає Керівні записки
(Керівництва) в рамках свого мандата, передбаченого Статутом Управління
Верховного Комісара ООН у справах біженців 1950 року, згідно зі ст. 35
Конвенції про статус біженців та ст. 11 Протоколу до неї, які є обов'язковими
для України як однієї із сторін Конвенції та Протоколу до неї. Аналізуючи
міжнародні правові принципи і пов'язані матеріали, УВКБ ООН у своїх Керівних
записках (Керівництвах) роз'ясняє закони, що застосовуються, і юридичні
стандарти, що охоплюють окремі тематичні питання, у якості керівництва у
конкретній сфері. <o:p></o:p>

Зокрема,
відповідно до п.п. 81, 82 Керівництва щодо процедур та критеріїв встановлення
статусу біженців (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року),
ухваленого УВКБ ООН у 1992 році, про надання статусу біженця внаслідок цілком
обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками політичних
переконань встановлено наступне: хоча у визначені йде мова про переслідування
«за політичні переконання», не завжди можливо встановити причинний зв'язок між
вираженою думкою і відповідними заходами, від яких страждає або яких побоюється
заявник. Такі заходи дуже рідко застосовуються безпосередньо у зв'язку з
«переконаннями». Найчастіше ці заходи приймають вигляд санкції за начебто
злочинні дії. Існування переслідувані «за політичні переконання» передбачає, що
заявник має переконання, які або були виражені, або звернули на себе увагу влади.<o:p></o:p>

Як вбачається з
матеріалів справи, в тому числі із заперечень Управління міграційної служби у
м. Києві Державного комітету України у справах національностей та релігій від
24.09.2008 року у справі № 2/329 Окружного адміністративного суду м. Києва,
позивач ОСОБА_1 був активістом опозиційного суспільного руху «Демократичний
вибір Казахстану», засновником якого, зокрема, був аким Павлодарської області
Республіки Казахстан Галимжан Жакіянов. Згодом на підставі сфабрикованих
кримінальних справ ОСОБА_2 було ув'язнено. Оскільки ОСОБА_1 був не лише другом
ОСОБА_2, але і співвласником телерадіокомпанії «Ібріс», ним була розгорнута
кампанія щодо звільнення опозиціонерів (надавалося слово правозахисникам,
транслювався судовий процес проти ОСОБА_2, до ефіру випускалися інші матеріали,
спрямовані проти політики Президента Республіки Казахстан Нурсултана
Назарбаєва). Наслідком цього стало закриття телерадіокомпанії «Ібріс», на
підприємствах, що належали позивачеві розпочалися численні фінансові перевірки,
обшуки, спецслужби почали прослуховувати його домашній та робочі телефони,
здійснювали стеження, а також правоохоронними органами Республіки Казахстан
проти ОСОБА_1було порушено кримінальні справи. Зі слів ОСОБА_1, під час допитів
у фінансовій поліції його примушували давати неправдиві свідчення проти
ОСОБА_2, а в обмін пропонували закрити кримінальні справи за амністією. За
таких фактичних обставин позивач і змушений був залишити країну.       <o:p></o:p>

Таким чином, на
думку колегії суддів апеляційного суду необґрунтованим є посилання апелянта на
те, що дії відповідача щодо включення ОСОБА_1до переліку розшукуваних осіб та
його розшуку, пов'язані із вчиненням ним злочинів, які носять загально
кримінальний характер, і ніякого відношення до політичних переконань позивача
не мають.<o:p></o:p>

Окрім цього, не
відповідає ні міжнародно-правовим нормам, ні нормам чинного законодавства
України і твердження апелянта, що в результаті прийняття незаконного судового
рішення заподіяна шкода інтересам держави у сфері міжнародних відносин,
оскільки Україна позбавлена можливості виконати своє зобов'язання перед
Республікою Казахстан щодо видачі особи для притягнення до кримінальної
відповідальності відповідно до ст.ст. 56, 58 Конвенції про правову допомогу і
правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року.<o:p></o:p>

Відповідно до
п.п. 21, 22 Керівної записки з екстрадиції і міжнародного захисту біженців,
ухваленої УВКБ ООН у 2008 році, приймаючи рішення про можливість екстрадиції,
запитувана Держава може зіткнутися з конфліктом зобов'язань. З одного боку,
обов'язок провести екстрадицію може випливати з двосторонньої чи
багатосторонньої угоди про екстрадицію, стороною якої є запитувана Держава і
Держава, що подає запит, чи відповідно до положень міжнародних чи регіональних
актів, що встановлюють обов'язок провести екстрадицію чи законне
переслідування. З другого боку, запитувана Держава пов'язана своїми
зобов'язаннями щодо невидворення відповідно до міжнародного права щодо біженців
і прав людини, що виключає екстрадицію біженця чи шукача притулку в Державу, що
подає запит, на розглянутих умовах. У таких ситуаціях заборона на видання особи
за міжнародним правом щодо біженців і прав людини має переважну силу перед
зобов'язаннями провести екстрадицію. Пріоритет зобов'язань з прав людини не
залежить від наявності конкретних положень про це в договорі, яким
установлюється зобов'язання про екстрадицію. Це випливає зі ст. 103, а також
ст.ст. 55 (с) і 56 Статуту ООН. У ст. 103 Статуту ООН установлюється перевага
зобов'язань за Статутом перед зобов'язаннями, що випливають з інших міжнародних
договорів. Крім того, відповідно до ст.ст. 55 (с) і 56 Статуту ООН, члени ООН
зобов'язуються вживати заходів для досягнення цілей ООН, включаючи загальну
повагу і дотримання прав людини й основних свобод для усіх без винятку,
незалежно від раси, статі, мови і релігії.<o:p></o:p>

Верховний Суд
України у Постанові Пленуму від 08.10.2004 року № 16 «Про деякі питання
застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту)
осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією» також звернув увагу на
необхідність врахування положень Європейської конвенції про видачу
правопорушників чи міжнародних договорів з питань надання правової
допомоги,  якими передбачено право
сторони, до якої звертаються із запитам, відмовити у видачі особи (абз.4 п.
5).  <o:p></o:p>

Колегія суддів
вважає за необхідне звернути увагу, що на підставі п.п. 24, 25 Керівної записки
з екстрадиції і міжнародного захисту біженців, якщо екстрадиції біженця вимагає
його чи її країна походження, запитувана Держава не може відповідно до ст. 33
(1) Конвенції 1951 року і за звичайним міжнародним правом провести екстрадицію
розшукуваної особи. У таких випадках принцип невидворення в міжнародному праві
із захисту біженців встановлює обов'язкову заборону на екстрадицію, якщо тільки
органи запитуваної Держави не встановили, що розшукувана особа підпадає під дію
одного з винятків, встановлених у ст. 33 (2) Конвенції 1951 року. Це
пояснюється тим, що країна притулку вже прийняла рішення з індивідуальної
справи і визнала, що у біженця є обґрунтований страх у країні походження. Як
тільки країна притулку дійшла до такого висновку, Держава, що відправляє, не
може звертатися до того ж агента переслідування за запевненнями в тому, що з
біженцем будуть добре поводитися після повернення, оскільки це суперечить
захисту, наданому в рамках Конвенції 1951 року.<o:p></o:p>

Також УВКБ ООН
вважає, що в національному законодавстві мають бути прямі положення, що
зобов'язують зацікавлені органи відмовляти в екстрадиції біженця чи шукача
притулку, якщо це суперечить зобов'язанням Держави про невидворення за
міжнародним правом щодо біженців і прав людини (п. 39 Керівної записки з
екстрадиції і міжнародного захисту біженців).<o:p></o:p>

Відповідно до ч.
2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій
чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування
правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача,
якщо він заперечує проти адміністративного позову.<o:p></o:p>

Оскільки апелянт
- Генеральна прокуратура України вступив у розгляд справи для захисту інтересів
держави в особі Міністерства внутрішніх справ України (відповідача) шляхом
подання апеляційної скарги, то обов'язок по доказуванню покладається саме на
нього.<o:p></o:p>

Апелянтом
колегії суддів апеляційної інстанції не надано жодних доказів щодо втрати
позивачем статусу біженця, внаслідок порушення процедури набуття такого статусу
або з інших підстав.<o:p></o:p>

При цьому
колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що Вищий адміністративний
суд України у своїй Довідці про вивчення та узагальнення практики розгляду
справ, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про біженців» від 05.05.2008
року констатував, зокрема, що процедура отримання статусу біженця, визначена
цим Законом, є невиправдано складною та багатоетапною. Принаймні чотири етапи
процедури набуття статусу біженця (подання заяви, прийняття рішення про
оформлення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання особі
статусу біженця, прийняття скарги до розгляду, оскарження рішення до суду) супроводжуються
видачею відповідних довідок, що засвідчують законність перебування особи на
території України і є дійсними для реалізації прав і виконання обов'язків,
передбачених законодавством України.<o:p></o:p>

Як вбачається з
матеріалів справи, позивачем ОСОБА_1 було повністю дотримано встановлену чинним
законодавством України процедуру набуття статусу біженця. При цьому подання
документів позивачем, їх розгляд Державним комітетом України у справах
національностей та міграції, надання ОСОБА_1 статусу біженця та оформлення всіх
необхідних документів, тобто процедура отримання статусу біженця, тривала
значний проміжок часу, а саме з вересня 2005 року по березень 2006 року.<o:p></o:p>

Судова колегія
враховує ту обставину, що на думку УВКБ ООН, якщо країна походження подає запит
про екстрадицію біженця, статус якого був визнаний у значенні Конвенції 1951
року у запитуваній Державі, визначення статусу біженця органами, що
відповідають за притулок, має бути обов'язковим для органів та інститутів
Держави, що обробляють запит про екстрадицію (п. 52 Керівної записки з
екстрадиції і міжнародного захисту біженців).<o:p></o:p>

Згідно зі ст. 6
Закону України «Про біженців», прийняття рішень про надання, втрату і
позбавлення статусу біженця належить до компетенції спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади у справах міграції.<o:p></o:p>

Постановою
Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 року № 1575, Державний комітет
України у справах національностей та міграції реорганізовано у Державний
комітет України у справах національностей та релігій, який на підставі
Постанови Кабінету Міністрів України від 21.11.2007 року № 1247 визнано
спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах
міграції в межах, визначених законодавством про біженців.<o:p></o:p>

Тобто, саме
Державний комітет України у справах національностей та міграції (згодом -
Державний комітет України у справах національностей та релігій) у системі
органів влади України є органом, що відповідає за притулок, в розумінні
Керівної записки з екстрадиції і міжнародного захисту біженців.<o:p></o:p>

Таким чином,
судова колегія приходить до висновку, що в контексті міжнародно-правових актів
щодо статусу біженців, рішення Державного комітету України у справах
національностей та міграції № 256 від 28.03.2006 року  про надання позивачеві на підставі абз. 2 ст.
1 Закону України «Про біженців» статусу біженця у зв'язку з наявністю
обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою політичних
переконань є визначальним для Міністерства внутрішніх справ України, як органу,
що обробляє запит про екстрадицію.  <o:p></o:p>

Окрім
вищевикладеного, колегія суддів не може оминути увагою, що у випадку, коли
запитується екстрадиція біженця чи шукача притулку, то УВКБ ООН має
повноваження і зацікавленість у захисті, і має вжити необхідних заходів для
захисту даної особи. Залежно від обставин це може включати втручання в роботу
органів влади запитуваної країни на дипломатичному рівні чи в контексті
екстрадиційних процедур. Повноваження УВКБ ООН діяти від імені осіб, що входять
до його компетенції і щодо яких надіслано запит про екстрадицію, випливає зі
статуту Управління 1950 року, а також його контролюючої функції, встановленої в
ст. 35 Конвенції 1951 року, ст. 1 Протоколу 1967 року в п. 8а Статуту УВКБ ООН
(п. 70 Керівної записки з екстрадиції і міжнародного захисту біженців).<o:p></o:p>

Вказаний
міжнародно-правовий принцип був втілений у листі Регіонального представництва
УВКБ ООН в Білорусі, Молдові та Україні № 701/08 від 03.11.2008 року,
направленому на ім'я Генерального прокурора України, у якому УВКБ ООН висловлює
глибоке занепокоєння тим, що при відсутності підстав для застосування ст. 33
(2) Конвенції 1951 року та при відсутності рішення про скасування статусу
біженця, прийнятого відповідно до міжнародних стандартів, екстрадиція
ОСОБА_1може вважатися такою, що суперечить зобов'язанню України відповідно до
ст. 33 (1) Конвенції 1951 року.<o:p></o:p>

Також при
відмові у задоволенні апеляційної скарги Генеральної прокуратури України,
колегія суддів бере до уваги, що за ч. 2 ст. 8 КАС України суд застосовує
принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з
прав людини.   <o:p></o:p>

Європейський Суд
з прав людини послідовно стверджує, що зобов'язання щодо невидворення є
невід'ємною частиною зобов'язання не піддавати жодну особу катуванням чи
нелюдському, принизливому поводженню чи покаранню, встановленому в ст. 3
Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, і що
це зобов'язання набуває чинності, якщо є реальний ризик зазнати такого
поводження в результаті примусового видворення, включаючи екстрадицію (справи
Соеринг проти Об'єднаного Королівства, заява № 14038/88,07.07.1989 року; Круз
Варас проти Швеції, заява № 15567/89, 20.03.1991 року; Вілвараях та інші проти
Об'єднаного Королівства, заява № 13163/87, 30.10.1991 року; Чахал проти
Об'єднаного Королівства, заява № 22414/93, 15.11.1996 року; Ахмед проти
Австрії, заява № 25964/94, 17.12.1996 року; Ті проти Об'єднаного Королівства,
заява № 43844/98, 07.03.2000 року; Сааді проти Італії, заява № 37201/06,
28.02.2008 року).   <o:p></o:p>

При розгляді
вказаної справи Європейським Судом з прав людини було встановлено, що заявника
було затримано на підставі постанови про міжнародний розшук, виданої
Туркменською владою, і про це йому повідомили у день затримання. Йому також
повідомили, що кримінальна справа проти нього розслідується в Туркменістані, а
не в Україні. У той же день Херсонське управління міліції отримало офіційне
прохання туркменської влади про тимчасовий арешт на підставі ст. 61 Мінської
конвенції. 10.01.2007 року Каховський суд взяв заявника під варту до закінчення
процедури екстрадиції. 30.01.2007 року Генеральна прокуратура України отримала
офіційний запит від Генеральної прокуратури Туркменістану про екстрадицію
заявника з метою кримінального переслідування. Суд звернув увагу, що Мінська
конвенція, яка є складовою частиною законодавства України, передбачає
тимчасовий арешт особи, що розшукується, з метою її ймовірної екстрадиції до
запитуваної держави навіть до офіційного запиту про екстрадицію (п. 99
рішення). Суд також взяв до уваги посилання Уряду України, що Мінська
конвенція, як частина національного правопорядку може слугувати правовою
підставою для процедури екстрадиції і для тримання під вартою з метою
екстрадиції. Проте ст. 5 § 1 (f) Європейської конвенції про захист прав людини
і основних свобод 1950 року також вимагає, щоб тримання під вартою з метою
екстрадиції здійснювалося «відповідно до процедури, встановленої законом».
Мінська конвенція не передбачає окремої процедури, якої має дотримуватися
запитувана держава і яка б могла забезпечити гарантії проти свавілля (п. 112).
Тому Суд дійшов висновку, що українське законодавство не передбачає процедури,
яка б була достатньо зрозумілою, точною і передбачуваною у своєму застосуванні,
щоб усунути загрозу свавільного тримання під вартою в очікуванні екстрадиції.
Відповідно, було порушено ст. 5 § 1 (f) Європейської конвенції про захист прав
людини і основних свобод 1950 року (п. 114). <o:p></o:p>

Відповідно до
ст. 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини», рішення є обов'язковим для виконання
Україною відповідно до статті 46 Конвенції <nau://ukr/995_004/>, а за ст.
17 вказаного Закону - суди  застосовують
при розгляді справ Конвенцію <nau://ukr/995_004/> та практику Суду як
джерело права.<o:p></o:p>

На підставі ст.
200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а
постанову суду - без змін, якщо визнає, якщо визнає, що суд першої інстанції
правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням
норм матеріального і процесуального права.<o:p></o:p>

З урахуванням
наведеного вище, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції
правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалене з додержанням
норм матеріального та процесуального права, обставини справи з'ясовані
правильно та об'єктивно, а тому підстав для його скасування не вбачається. <o:p></o:p>

За таких
обставин апеляційна скарга Генеральної прокуратури України на постанову
Печерського районного суду м. Києва від 16.07.2007 року за позовом ОСОБА_1 до
Міністерства внутрішніх справ України про захист прав особи, якій надано статус
біженця, - підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої
інстанції - без змін.<o:p></o:p>

Керуючись ст.ст.
2, 6, 8, 9, 60, 71, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, судова
колегія<o:p></o:p>

В задоволенні
апеляційної скарги Генеральній прокуратурі України - відмовити.<o:p></o:p>

Постанову
Печерського районного суду м. Києва від 16.07.2007 року - залишити без змін.<o:p></o:p>

Ухвала набирає
законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом одного
місяця шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду
України.<o:p></o:p>

<o:p> </o:p>

</div>

</body>

</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...