Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 438/609/13-к : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти власності; Грабіж.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 08.11.2013. Забезпечено надання загального доступу: 21.01.2014.
Дата набрання законної сили: 25.10.2013
Номер судового провадження: не визначено
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 438/609/13-к
		Провадження №1-кп/438/38/2013
		                
		 
		У Х В А Л А
		 
		 
		  25 жовтня 2013 року                   Бориславський міський суд 
		Львівської області  
		в складі: головуючого - судді           Посисень Л.М.,
		при секретарі                                Гадубяк О.В
		за участю прокурора                            Щурко В.В.,
		потерпілого                                       ОСОБА_1
		обвинуваченого                                 ОСОБА_2
		його захисника ОСОБА_3,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання  захисника обвинуваченого ОСОБА_2  ОСОБА_4 про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та звільнення особи з-під варти.
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		Судом розглядається кримінальне провадження №1-кп/438/38/2013 про кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.186 КК України, внесеному в Єдиний реєстр досудових розслідувань за №12013150100000044 від 18 січня 2013 року, вчинене ОСОБА_2.
		В судовому засіданні захисником обвинуваченого ОСОБА_2  ОСОБА_4 заявлено клопотання про скасування запобіжного заходу, обраного щодо його підзахисного  обвинуваченого ОСОБА_2 ухвалою Бориславського міського суду від 15.04.2013 року, і негайно звільнити останнього з-під варти в залі судового засідання.
		 
		Клопотання мотивовано тим, ухвалою Бориславського міського суду від 15.04.2013 року (суддя Пещук Р.Й.) його підзахисному - підозрюваному ОСОБА_2 було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту починаючи з моменту затримання, а саме з 12.04.2013 року, терміном на 60 днів, тобто до 11.06.2013 року включно. 
		Зазначена ухвала суду в апеляційному порядку стороною захисту оскаржена не була. Проте, на його переконання, у відповідності до ч.3 ст.132, ст.177, ст.178, ст.194, ст.197, ст.202, ст.203 КПК України потреби судового розгляду явно не виправдовували такого ступеня втручання у права та свободи ОСОБА_2
		Перш за все, слід зазначити, що підозра щодо вчинення ОСОБА_2 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.186 КК України, явно не обґрунтована.
		Так, доводи сторони обвинувачення суперечать матеріалам справи, а саме:
		протоколу прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення від 17.01.2013 року, у якому потерпілий ОСОБА_1, викладаючи обставини події, не вказує, що правопорушник заволодів його коштами в сумі 50 грн. в приміщенні магазину «Хутровик», а стверджує, що це було в квартирі АДРЕСА_1, а також заявляє, що правопорушник примусив і ОСОБА_5 зняти гроші, що знаходились на картковому рахунку останнього;
		протоколу допиту в якості свідка продавця магазину «Хутровик» ОСОБА_6, яка заявила, що впродовж 08.01.2013 року в приміщенні магазину будь-яких хуліганських дій, вимагання чи відкритого заволодіння майном не було.
		протоколу допиту свідка ОСОБА_7, який, як власник квартири АДРЕСА_1, не підтвердив показання потерпілого ОСОБА_1 в частині нанесення йому ОСОБА_2 неодноразових ударів в область голови, а також застосування заходів психологічного насильства;
		протоколу допиту свідка ОСОБА_5, який не підтвердив факт заволодіння ОСОБА_2 грошовими коштами ОСОБА_1 в сумі 400 грн., які, за словами самого ж ОСОБА_1, він сам передав ОСОБА_2 в руки.
		При цьому, обєктивні докази наявності у потерпілого ОСОБА_1 будь-яких тілесних ушкоджень станом на 08.01.2013 року в матеріалах справи також відсутні.
		Крім того, ряд доказів (протокол предявлення особи для впізнання від 12.04.2013 року, протокол допиту підозрюваного від 13.04.2013 року, протоколи одночасного допиту осіб від 13.04.2013 року з участю потерпілого ОСОБА_1 та свідка ОСОБА_5З.) стороною обвинувачення отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод ОСОБА_2, як людини, зокрема його права на захист, оскільки слідчим було залучено для участі в кримінальному провадженні в якості захисника (постанова від 12.04.2013 року) адвоката ОСОБА_8, який в порушення п.2 ч.1 ст.50 КПК України не підтвердив своїх повноважень ордером належної форми.
		Одночасно, ОСОБА_2 є малограмотним і в силу цього не здатний був повною мірою реалізувати свої процесуальні права, а тому згідно вимог п.4 ч.2 ст.52 КПК України участь захисника (із належно підтвердженими повноваженнями) при проведенні процесуальних дій з ОСОБА_2 була обовязковою.   
		Таким чином, зазначені докази відповідно до ст.ст.86, 87 КПК України є недопустимими і не можуть бути використані при прийнятті процесуальних рішень. 
		Порушення права ОСОБА_2 на захист мало місце і при його затриманні 12.04.2013 року за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (протокол затримання від 12.04.2013 року), при обранні в суді 15.04.2013 року запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (ухвала Бориславського міського суду від 15.04.2013 року) та при повідомленні 13.04.2013 року про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.186 КК України.
		Отже, якщо і вірити твердженням потерпілого ОСОБА_1, то в діях ОСОБА_2 можуть вбачатись ознаки злочину, передбаченого ч.1 ст.189 КК України (вимагання), а не ч.2 ст.186 КК України, який згідно ст.12 КК України являється злочином середньої важкості.
		Викладене повністю відповідає правовій позиції Пленуму Верховного Суду України, викладеній у п.12 Постанови №10 від 06.11.2009 року «Про судову практику у справах про злочини проти власності».
		Одночасно, впродовж всього часу ОСОБА_2 належно виконував свої процесуальні обовязки та не зловживав процесуальними правами. 
		Доказів того, що ОСОБА_2 переховувався від органів досудового розслідування чи перешкоджав кримінальному провадженню стороною обвинувачення суду надано не було.
		За таких умов, відповідно до п.3 ч.2 ст.183 КПК України запобіжний захід у вигляді тримання під вартою взагалі відносно ОСОБА_2 не може бути застосований.
		Відсутні у матеріалах справи і докази того, що ОСОБА_2 вчиняв спроби або ж знищив, сховав чи спотворив будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, незаконно впливав на учасників кримінального провадження чи іншим чином перешкоджав його ходу.
		При обранні ОСОБА_2 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не було враховано обставин, передбачених ст.178 КПК України, а саме, що ОСОБА_2 є особою молодого віку із незадовільним станом здоровя (підтверджуюча медична документація є в матеріалах справи), має міцні соціальні звязки, постійне місце проживання. 
		При цьому, 25.04.2013 року в Бориславський міський суд було скеровано обвинувальний акт відносно ОСОБА_2, а після спливу строку дії ухвали Бориславського міського суду від 15.04.2013 року, в порушення вимог ч.3 ст.331 КПК України, строк тримання обвинуваченого під вартою продовжено не було.
		Одночасно, згідно ч.5 ст.202, ст.203 КПК України ухвала про застосування запобіжного заходу припиняє свою дію після закінчення строку дії ухвали про обрання запобіжного заходу, а у випадку закінчення строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою підозрюваний, обвинувачений повинен бути негайно звільнений, якщо в уповноваженої службової особи місця увязнення, під вартою в якому він перебуває, відсутнє інше судове рішення, що набрало законної сили і прямо передбачає тримання цього підозрюваного, обвинуваченого під вартою. 
		А тому, ним, як захисником обвинуваченого, на ім»я начальника Львівського слідчого ізолятора та прокурора Львівської області рекомендованою кореспонденцією було скеровано листа від 24.09.2013 року про негайне звільнення з під варти обвинуваченого ОСОБА_2, на який одержано лише відповідь начальника Львівського слідчого ізолятора №5217 від 03.09.2013 року про те, що ОСОБА_2 утримується в ІТТ Дрогобицького МВ ГУМВСУ у Львівській області, а не в слідчому ізоляторі.
		Отже,  у відповідності до ч.3 ст.132, ст.177, ст.178, ст.194, ст.197, ст.202, ст.203 КПК України потреби судового розгляду не виправдовують такого ступеня втручання у права та свободи ОСОБА_2, подальше застосування відносно останнього найбільш суворого засобу запобіжного заходу є недопустимим і він підлягав негайному звільненню.
		На підставі викладеного, він, як захисник, 27.08.2013 року звернувся в Бориславський міський суд з клопотанням про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного щодо його підзахисного  обвинуваченого ОСОБА_2 ухвалою Бориславського міського суду від 15.04.2013 року, і про негайне звільнення останнього з під варти в залі судового засідання.  
		Проте, Бориславським міським судом (суддя Посисень Л.М.) у задоволенні його клопотання було, на його переконання, безпідставно відмовлено, а натомість, незважаючи на те, що згідно вимог ст.203 КПК України дія запобіжного заходу у вигляді взяття під варту ОСОБА_2 припинилась, строк тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_2 було незаконно продовжено ще на 2 місяця. 
		Так само, 24.10.2013 року Бориславським міським судом (суддя Посисень Л.М.) було безпідставно відмовлено у задоволенні його клопотання про зміну ОСОБА_9 запобіжного заходу з утримання під вартою на особисте зобовязання, а строк тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_2 було незаконно продовжено ще на 1 місяць, тобто до 29.11.2013 року. 
		Отже, судом було продовжено запобіжний захід, якого уже не існувало. Тим самим суд встановив, що ухвала Бориславського міського суду від 15.04.2013 року (суддя  Пещук Р.Й.) не припинила свою дію.
		Зазначені ухвали суду (суддя Посисень Л.М.) оскарженню не підлягає і їх вивченням встановлено, що мотивувальна частина даних процесуальних документів містить лише формальні покликання на голослівні і нічим не підтверджені доводи прокурора, що обставини у справі з часу затримання та обрання ОСОБА_2 запобіжного заходу  тримання під вартою ніби-то не змінились, а ризики ніби-то не зменшились, що унеможливлює застосування до обвинуваченого ОСОБА_2 більш мякого запобіжного заходу.
		В той самий час, така правова позиція суду суперечить як національному законодавству України, про що зазначено вище, так і міжнародному законодавству України, яке є частиною національного законодавства України і має над ним перевагу.
		Так, відповідно до ст.1 Конституції Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст.3 Конституції України).
		Відповідно до ст.8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. Конституційний Суд України в рішенні у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо конституційності положень ст.69 Кримінального кодексу України (КК) (справа про призначення судом більш м'якого покарання) наголосив: "верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільств".
		Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України та ст.19 Закону України від 29 червня 2004 року №1906-IV "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються вони у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Міжнародні договори України, які набрали чинності у встановленому законом порядку та встановлюють інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідних актах законодавства України, мають перевагу над внутрішньодержавними законодавчими актами. Однак у ч. 2 ст. 9 Конституції України встановлено, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Таким чином, з наведеного випливає, що міжнародні договори, які пройшли ратифікацію, за своєю юридичною силою є вищими від національних законів.
		Особливе місце серед міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, належить Конвенції, ратифікованій Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції". Із моменту приєднання до Конвенції Україна взяла на себе низку зобов'язань у сфері захисту прав людини. Частиною таких зобов'язань відповідно до статей 32, 46 Конвенції є визнання Україною юрисдикції ЄСПЛ, яка поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, а також виконання остаточних рішень ЄСПЛ у справах проти України.
		Із метою врегулювання відносин, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконувати рішення ЄСПЛ проти України, усунення причини порушення Україною Конвенції, впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини та створення передумов для зменшення числа заяв до ЄСПЛ Верховною Радою України прийнято Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон № 3477-IV), у ст.17 якого наголошується, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
		Оскільки за змістом ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція їх поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, ключову роль у забезпеченні ефективного захисту прав і свобод громадян на національному рівні відведено саме судам.
		Так, з огляду на викладене можна зробити висновок про те, що суди з метою забезпечення єдності судової практики, зокрема в частині її відповідності міжнародним стандартам, здійснюючи правосуддя, поряд із нормами національного законодавства мають застосовувати і норми Конвенції. Оскільки у Конвенції є низка характерних особливостей, її положення мають загальний характер, а права людини здебільшого констатуються у ній в абстрактній, оціночній формі, правильне розуміння її норм розкривається у рішеннях ЄСПЛ, які містять правові позиції щодо суті положень зазначеного міжнародно-правового акта, а також змісту та обсягу гарантованих ним прав.
		Відтак, для реалізації ефективного захисту гарантованих прав і свобод громадян та уникнення у подальшому порушень Конвенції існують всі підстави для застосування у судовій практиці національних судів (їх рішеннях) правових позицій (практики) ЄСПЛ у контексті законодавства України та Конвенції.
		При цьому, найбільш значущою гарантією прав людини, встановленою ст.29 Конституції України, є право на свободу та особисту недоторканність. Відповідно до цієї статті передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочину чи його зупинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 год. має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 год. з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
		Зазначена норма Конституції України майже повністю відтворює положення  ст. 5 Конвенції.
		Так, відповідно до п. 1 ст. 5 Конвенції кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:
		a) законне ув'язнення особи після її засудження компетентним судом;
		b)законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;
		c) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
		d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу;
		e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
		f) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.
		У п. 2 ст. 5 Конвенції зазначено, що кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
		За приписами п. 3 ст. 5 Конвенції кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями пп. "c" п. 1 ст. 5, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
		Згідно з п. 4 ст. 5 Конвенції кожному, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, надано право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
		У п. 5 ст. 5 Конвенції встановлено, що кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
		ЄСПЛ, розглядаючи заяви громадян України про порушення вимог ст.5 Конвенції, у переважній більшості справ встановлює порушення Україною вимог положень пунктів 1, 3, 4 зазначеної статті Конвенції, у результаті чого у справі "Харченко проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року) зазначив, що порушення Україною положень ст. 5 Конвенції мають системний характер.
		Порушення вимог п.1 ст.5 Конвенції були констатовані у таких рішеннях ЄСПЛ, винесених у 2011 - 2012 роках проти України, зокрема: "Новак проти України" (рішення ЄСПЛ від 31 березня 2011 року), "Клішин проти України" (рішення ЄСПЛ від 23 лютого 2012 року), "Ошурко проти України" (рішення ЄСПЛ від 8 вересня 2011 року), "Нечипорук і Йонкало проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), "Харченко проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), "Мокаллал проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 листопада 2011 року), "ОСОБА_8 проти України" (рішення ЄСПЛ від 13 жовтня 2011 року), "Паскал проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), "ОСОБА_10 проти України" (рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2011 року), "ОСОБА_11 проти України" (рішення ЄСПЛ від 23 лютого 2012 року), "М. проти України" (рішення ЄСПЛ від 19 квітня 2012 року), "ОСОБА_7 проти України" (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2012 року), "Смолик проти України" (рішення ЄСПЛ від 19 січня 2012 року), "Третьяков проти України" (рішення ЄСПЛ від 29 вересня 2011 року), "Корнейкова проти України" (рішення ЄСПЛ від 19 січня 2012 року).
		У практиці ЄСПЛ щодо дотримання положень п. 1 ст. 5 Конвенції встановлено вимогу, щоб позбавлення свободи було "законним", зокрема з дотриманням "процедури, встановленої законом". У цьому аспекті Конвенція відсилає до норм національного законодавства та встановлює зобов'язання забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства, але вона також вимагає, щоб при будь-якому позбавленні свободи забезпечувалася мета ст.5 Конвенції, зокрема захист осіб від свавілля. Відповідно до практики ЄСПЛ національні органи, передусім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон відповідно до ст.5 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 10 червня 1996 року у справі "Бенхем проти Сполученого Королівства").
		Порушення вимог п.1 ст.5 Конвенції, зокрема, у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" встановлено щодо відповідних періодів тримання заявника під вартою в зв'язку з тим, що: заявника тримали під вартою фактично як підозрюваного з метою відібрання у нього свідчень щодо вчинення злочину, використовуючи для цього адміністративне затримання і тим самим позбавляючи заявника відповідних прав; заявника тримали під вартою за відсутності будь-якого рішення суду; тримання заявника під вартою здійснювалось всупереч вимогам національного законодавства; рішення суду про тримання заявника під вартою не мали належного обґрунтування та визначеного строку застосування такого запобіжного заходу.
		Порушення вимог п.1 ст.5 Конвенції у справі "Харченко проти України" констатовано, по-перше, оскільки строк тримання заявника під вартою було продовжено прокурором, тоді як він не може вважатися незалежною посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу; по-друге, оскільки у період, коли заявник ознайомлювався з матеріалами справи, та в період з дати направлення справи до суду і до вирішення судом питання щодо запобіжного заходу, заявник тримався під вартою без відповідного рішення суду; по-третє, оскільки суд, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не надав належного обґрунтування та не вказав визначеного строку такого тримання (Деснянський районний суд м. Києва та Голосіївський районний суд м. Києва).
		Порушення вимог п.1 ст.5 Конвенції у справі "Мокаллал проти України" встановлено у зв'язку з тим, що з 3 квітня 2010 року до 29 червня 2010 року заявник тримався під вартою на підставі рішення суду, яке не мало належних законодавчих підстав (Київський районний суд м. Одеси), та з 12 до 14 липня 2010 року в зв'язку з тим, що дводенна затримка у звільненні заявника з-під варти не відповідала вимогам практики ЄСПЛ, відповідно до яких лише декілька годин такої затримки можуть бути виправдані адміністративними формальностями.
		Порушення вимог пп."c" п.1 ст.5 Конвенції у справі "ОСОБА_8 проти України" полягало у тому, що тримання гр.ОСОБА_12 під вартою було незаконним, оскільки протягом певного періоду він тримався під вартою без будь-якого рішення суду та оскільки рішення суду щодо залишення його під вартою не містило підстав і визначених строків такого тримання (Феодосійський міський суд Автономної Республіки Крим).
		Порушення вимог п.1 ст.5 Конвенції у справі "ОСОБА_10 проти України" полягало у продовженні застосування до гр. ОСОБА_10 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з 20 грудня 2007 року до 20 серпня 2008 року, що здійснювалось на підставі постанови Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 грудня 2007 року, яке не містило підстав і визначених строків такого тримання.
		Порушення вимог пп."c" п.1 ст.5 Конвенції у справі "Паскал проти України" встановлено з огляду на те, що протягом певних періодів заявник тримався під вартою або без будь-якого рішення суду, або на підставі рішення, яке не містило належного обґрунтування для такого тримання.
		Порушення вимог пп."c" п.1 ст.5 Конвенції у справі "ОСОБА_11 проти України" встановлено, оскільки тримання гр. ОСОБА_11 під вартою було незаконним, оскільки протягом певного періоду він тримався під вартою без будь-якого рішення суду та оскільки рішення суду (Шевченківський районний суд м. Запоріжжя) щодо продовження тримання заявника під вартою не містили підстав і визначених строків такого тримання.
		Тобто, порушення вимог п.1 ст.5 Конвенції констатувалися ЄСПЛ, як правило, у зв'язку з триманням заявника під вартою за відсутності відповідного рішення суду всупереч вимогам законодавства, що має місце і в даному конкретному випадку.
		Крім того, у своїх рішеннях ЄСПЛ звертає увагу на те, що тяжкість злочину, вчиненого обвинуваченим, та ризик його ухилення від слідства залишаються єдиними підставами для відмови суду у задоволенні клопотань про звільнення. Проте згідно з п.3 ст.5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою, які мають бути чітко сформульовані (рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2000 року у справі "Яблонський проти Польщі", від 23 вересня 1998 року у справі "І.А. проти Франції", від 4 жовтня 2001 року у справі "Іловецький проти Польщі").
		При цьому, ЄСПЛ зазначає, що існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Доводи "за" і "проти" такого звільнення не повинні бути "загальними й абстрактними" (рішення ЄСПЛ у справі "Смирнова проти Росії"). У всіх випадках, коли ризик ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено, і в таких випадках національні органи завжди мають належним чином досліджувати можливість застосування таких альтернативних заходів (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 2008 року у справі "Вренчев проти Сербії").
		В той самий час, в даному конкретному випадку, як і зазначалось вище, кваліфікація дій обвинуваченого ОСОБА_2 стороною обвинувачення за ч.2 ст.186 КК України є явно надуманою і не відповідає нормам матеріального права, а навіть якщо і брати до уваги суперечливі докази сторони обвинувачення, то в діях ОСОБА_2 можуть міститись лише ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.189 КК України, яке є злочином середньої важкості.
		Викладене уже знайшло своє підтвердження в першому та другому судових засіданнях, коли потерпілий ОСОБА_1 показав, що в приміщенні магазину «Хутровик» ОСОБА_2 йому не погрожував, а запропонував владнати конфлікт шляхом розпиття алкоголю, в звязку з чим потерпілий добровільно передав 50 грн. для придбання «закуски», повірив, що все буде добре. При цьому, за словами ОСОБА_1, в усіх випадках він пересувався добровільно, без застосування насильства і міг покликати на допомогу, а коли зняв гроші з банкомату, то сам передав їх ОСОБА_2 В той самий час, твердження ОСОБА_1 про наявність у нього тілесних ушкоджень нічим не підтверджуються.
		Допитаний в судовому засіданні 24.10.2013 року свідок ОСОБА_7 категорично заявив, що 08.01.2013 року в його квартирі АДРЕСА_2 Н.М. потерпілом ОСОБА_1 будь-яких тілесних ушкоджень не спричинив, ударів не наносив, а сам ОСОБА_1 перебував в важкій степені алкогольного спяніння. В той самий час, свідок ОСОБА_13 категорично заявила, що 08.01.2013 року чітко бачила, як потерпілий ОСОБА_1 з банкомату ПрАТ «Приватватбанк» без будь-якого примусу та застосування фізичного насильства зняв грошові кошти, перерахував їх та поклав собі в кишеню, після чого відійшов від банкомату у невідомому їй напрямку.
		В той самий час, суд безпідставно наведених ним доводів щодо вагомості доказів сторони обвинувачення до уваги не приймає, а у своїх ухвалах зазначає, що оцінку доказів у даному кримінальному провадженні «даватиме у судовому розгляді», хоча згідно вимог п.1 ч.1 ст.178 КПК України при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу суд зобовязаний оцінити в сукупності в тому числі і вагомість наявних доказів про вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення.
		Одночасно, ризики ухилення обвинуваченого від суду взагалі відсутні. Впродовж всього часу процесуальна поведінка ОСОБА_2 була належною, доказами про зворотне сторона обвинувачення не володіє. 
		Також, на даний час можливості впливати на потерпілого чи свідків сторони обвинувачення, або ще якимось чином спотворювати докази у справі у ОСОБА_2 не має, оскільки усі учасники допитані, а усі докази сторони обвинувачення долучені до справи.
		Крім того, 23.09.2013 року ОСОБА_2 конвоєм Бориславського МВ ГУМВСУ у Львівській області був доставлений в ЛСІ №19 з діагнозом: вірусний гепатит незясованого генезу, гостра фаза, тяжкий перебіг, ХНЗЛ, хронічний бронхіт, фаза нестабільної ремісії, лімфаденопатія незясованого ґенезу, хоча стан його здоровя був важким, що повязано із несвоєчасним наданням медичної допомоги в умовах ІТТ Дрогобицького МВ ГУМВСУ у Львівській області. При цьому, доставка ОСОБА_2 відбувалась без супроводу лікаря та в сидячому положенні, що не відповідає вимогам відповідних медичних протоколів, внаслідок чого, слід припустити, стан ОСОБА_2 ще більше погіршився.
		Згідно витягу з історії хвороби №871, за результатами проведених на даний час аналізів, у ОСОБА_2 встановлено гепатит форми «В», що за умови неналежного лікування може призвести до настання у нього смерті.
		В той самий час, можливість надання ОСОБА_2 належної медичної допомоги в умовах ЛСІ №19 виключається.
		При цьому, після відхилення Бориславським міським судом (суддя Посисень Л.М.) 24.10.2013 року його клопотання про зміну ОСОБА_9 запобіжного заходу з тримання під вартою на особисте зобовязання, останній впродовж 10 днів вимушений буде перебувати в умовах ІТТ Дрогобицького МВ ГУМВСУ у Львівській області, де немає взагалі будь-яких умов для одержання медичної допомоги, що може призвести до настання тяжких наслідків для його здоровя.    
		А тому,  у відповідності до ч.3 ст.132, ст.177, ст.178, ст.194, ст.197, ст.202, ст.203 КПК України та вимог наведеного вище міжнародного законодавства України подальше застосування відносно ОСОБА_2 найбільш суворого засобу запобіжного заходу є недопустимим і він підлягає негайному звільненню.
		Клопотання просить задоволити.
		Вислухавши думку прокурора Щурко В.В. про те, що клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_2  ОСОБА_4 до задоволення не підлягає, потерпілого ОСОБА_1, який просить задоволити  клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_2 - ОСОБА_4, аналогічну думку обвинуваченого ОСОБА_2, суд дійшов висновку, що клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_4 до задоволення не підлягає, оскільки обставини у справі з часу 12.04.2013 року затримання ОСОБА_2 та обрання йому 15.04.2013 року запобіжного заходу - тримання під вартою не змінились, а ризики не зменшились, що унеможливлює застосування до обвинуваченого ОСОБА_2 більш м'якого запобіжного заходу, так-як такі не можуть запобігти ризикам, передбачених ст. 177 КПК України.
		 
		А оцінку доказів у даному кримінальному провадженні, яку захисник ОСОБА_3 дає у своєму клопотанні, даватиме суд у судовому розгляді. 
		 
		Керуючись ст. ст.331, 350 КПК України,
		           суд,-
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		В задоволенні клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про скасування запобіжного заходу, обраного щодо його підзахисного  обвинуваченого ОСОБА_2 ухвалою Бориславського міського суду від 15.04.2013 року, і негайно звільнити останнього з-під варти в залі судового засідання в і д м о в и т и.
		 
		 
		Ухвала оскарженню не підлягає.
		 
		 
		 
		С У Д Д Я:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...