Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/30891/13-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів надання послуг.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 06.02.2014. Забезпечено надання загального доступу: 07.02.2014.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Справа № 761/30891/13-ц
		Провадження №2/761/1201/2014
		 
		Р І Ш Е Н Н Я  
		іменем України
		(заочне)
		 
		29 січня 2014 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
		головуючого - судді Малинникова О.Ф.  
		при секретарі -  Данилевській Е.П.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного нотаріуса Київського  міського нотаріального округу ОСОБА_2 про скасування постанови від 28 жовтня 2013 року  про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов'язання приватного нотаріуса вчинити нотаріальні дії,-
		                                               В С Т А Н О В И В :
		          У листопаді 2013 року  до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про оскарження постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій та зобов'язання вчинити нотаріальна дії.
		          Позивач зазначив, що 26 липня 2013 року він звернувся до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 (надалі Відповідач) з заявою та пакетом документів для оформлення своїх спадкових прав після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 року дружини ОСОБА_3, а саме щодо видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Проте,                 28 жовтня 2013 року Відповідачем було винесено постанову про відмову у видачі вказаного свідоцтва.
		Не погоджуючись із постановою Відповідача про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом він посилається на такі обставини:
		06 грудня 1999 року між TOB «Злагода, ЛТД» та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу відповідно до якого ОСОБА_3 придбала нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2.
		Посилання відповідача у постанові на те, що не була дотримана форма укладання договору згідно із положеннями  ст. 227 ЦК УРСР не відповідає змісту зазначеної норми та її застосуванням на той час з огляду на те, що у цій статті встановлені обов'язкові вимоги набуття права власності щодо житлового будинку. 
		Сторонами договору купівлі-продажу нежитлового приміщення були дотримані положення ст. 224 ЦК УРСР щодо зобов'язань продавця передати майно у власність покупцеві, який має прийняти майно та оплатити обумовлену ціною договору суму. Виходячи із положень названих норм закону посилання нотаріуса на положення Інструкції «Про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб», затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України» № 121 від 09.06.1998 року не  узгоджується із нормами статей Цивільного Кодексу УРСР.
		З огляду на викладене відмова нотаріуса з посиланням на невідповідність законодавству України такої дії є необґрунтованою.   
		В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, наполягав на задоволенні позову.
		Відповідач, в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи за її відсутності, надав пояснення, де посилається на обґрунтованість винесеної постанови, оскільки відповідно до ст. 227 ЦК УРСР та  Інструкції «Про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України» № 121 від 09.06.1998 року, не була дотримана те, що не була дотримана форма укладання договору про купівлю продажу житлового будинку.
		          Ухвалою суду від 29 січня 2014  року постановлено про заочний розгляд справи.
		          Суд, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, вважає,  що позов підлягає задоволенню.
		Як вбачається із матеріалів справи,  відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 виданого 02.07.2012 року відділом реєстрації смертей у м. Києві ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла ОСОБА_3. Як слідує із копії свідоцтва про одруження серія НОМЕР_2 від           31 травня 1970 року, копії паспорту ОСОБА_3 серії НОМЕР_3,  позивач та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 31 травня 1970 року, постійно проживали у м. Києві за адресою АДРЕСА_1. ОСОБА_3 за договором № 2 купівлі-продажу від 06 грудня 1999 року, укладеним з продавцем ТОВ «Злагода, ЛТД» придбала у  власність нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2, яке згідно акту приймання-передачі від 06 грудня 1999 року було їй передано.
		Звертаючись у встановленому порядку із заявою про прийняття спадщини, до складу якої входила нежитлова будівля, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, позивач долучив до заяви необхідні документи:  свідоцтво органів реєстрації актів цивільного стану про шлюб, свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 виданого 02.07.2012 року відділом реєстрації смертей у              м. Києві про смерть ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 року,  договір № 2 купівлі-продажу від 06 грудня 1999 року між ТОВ «Злагода, ЛТД» та ОСОБА_3, відповідно до якого спадкодавець придбала нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2, акт приймання-передачі від 06 грудня 1999 року. 
		Постановою за № 02-14/381 від 28 жовтня 2013 року Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про видачу йому свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3, що сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 року.  
		Не погоджуючись із мотивами відмови  у вчиненні нотаріальної дії у постанові відповідача від 28 жовтня 2013 року позивач пояснив, що йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2, оскільки правовстановлюючий документ-договір між ТОВ «Злагода, ЛТД» та ОСОБА_3 від 06 грудня 1999 року про купівлю-продаж нежитлового приміщення, не був належним чином оформлений у встановленому законі порядку, а саме всупереч вимогам ст. 227 ЦК УРСР не був нотаріально посвідчений, відсутність даних про державну реєстрацію прав власності ОСОБА_3 відповідно до  положень Інструкції «Про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб» затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 121 від 09.06.1998 року. Крім того, відповідно до п. 1.9. Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 121 від 09 червня 1998 року житлові і нежитлові будинки та вбудовані в житлові будинки нежитлові приміщення (як частини цих будинків) є об'єктами нерухомого майна, що підлягають державній реєстрації (а.с.23).    
		Як встановлено судом, за змістом постанови нотаріус  як на підставу відмови послався на те, що спадкодавцем не була дотримана форма укладання договору, оскільки відповідно до  ст. 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин, хоча відповідно до договору спадкодавець придбала нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2, і згідно Цивільного Кодексу УРСР, тобто положення ст. 227 ЦК УРСР не потребували  на той час нотаріального посвідчення.
		Згідно із ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.
		Відповідно до п. п. 4, 4.1, 4.2, 4.15, 4.18 гл. 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який затверджений Наказом Міністерства Юстиції України  від 22.02.2012 № 296/5  при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом нотаріус перевіряє наявність підстав для закликання до спадкування за законом осіб, які подали заяви про видачу свідоцтва, зокрема доказом родинних та інших відносин спадкоємців зі спадкодавцем є у тому числі й  свідоцтво органів реєстрації актів цивільного стану,  і після подання правовстановлюючих документів щодо належності цього майна спадкодавцеві та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна видає свідоцтво про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації.
		Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять всі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини. Зокрема, питання виникнення прав та обов'язків, що виникли у ОСОБА_3 у зв'язку із укладенням договору  купівлі-продажу № 2 від 06 грудня 1999 року відповідно до п. 4 Перехідних та Прикінцевих положень Цивільного Кодексу України регулювалось ЦК УРСР та Законом України «Про власність».
		Тому, суд приходить до висновку, що відповідач необґрунтовано послався в оскаржуваній постанові на ст. 227 ЦК УРСР, яка передбачає нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу житлового будинку, оскільки згідно до договору № 2 купівлі-продажу від 06 грудня 1999 року, акту приймання-передачі від 06 грудня 1999 року,  приміщення за адресою: АДРЕСА_2, яке придбала у власність ОСОБА_3 є нежитловим.
		Крім того, відповідно до ст. 42 ЦК УРСР угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду.
		Як вказано у ст. 44 ЦК УРСР угода між громадянином та організацією укладається в письмовій формі, крім випадків передбачених ст. 43 ЦК УРСР.
		Положення ст. 47 ЦК УРСР  визначили, що нотаріальне посвідчення угоди обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі.
		Відповідно до ст. 54  Закону України «Про нотаріат», в редакції від 28.04.1998 року яка діяла на той час, нотаріуси та  посадові особи органів місцевого спмоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди.
		Відповідно до п. 27  Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 року № 18/5,   в редакції від 13.09.1999 року яка діяла на той час, нотаріуси посвідчують  угоди,  щодо  яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а саме    договори про відчуження (купівля-продаж,  міна,  дарування, довічне утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу. 
		Слід звернути увагу, що згідно із діючим на той час п.4  Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.78 року  «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» ( Із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України        № 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92  № 15 ( v0015700-98 ) від 25.05.98 ) роз'яснено у п. 4, що з  підстав  недодержання  нотаріальної  форми  визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до  чинного  законодавства підлягають  обов'язковому  нотаріальному   посвідченню,   зокрема, про договори довічного утримання;  застави,  купівлі-продажу міни або дарування  жилого будинку, (квартири) чи його (її) частини;  дарування  іншого  майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб. 
		Як передбачено ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
		У положеннях ст. 154 ЦК УРСР зазначено, що коли сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, хоч би за законом для даного виду договорів ця форма і не потребувалась. Якщо згідно з законом або угодою сторін договір повинен бути укладений в письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає. В передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття до виконання замовлення.
		Таким чином, Цивільним кодексом УРСР не була передбачена обов'язкова нотаріальна форма угоди купівлі-продажу нежитлового приміщення між юридичної особою та громадянином, і форма, зміст договору № 2 купівлі-продажу від 06 грудня 1999 року, з якого виникли права та обов'язки, що належали спадкодавцеві, відповідно до вимог діючого на той час законодавства - ЦК УРСР та Закону України «Про нотаріат» були дотримані.
		Крім того, суд приходить до висновку, що відповідач необґрунтовано послався в оскаржуваній постанові на п. 1.9. Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 121 від 09 червня 1998 року житлові і нежитлові будинки та вбудовані в житлові будинки нежитлові приміщення (як частини цих будинків) є об'єктами нерухомого майна, що підлягають державній реєстрації.
		Так, згідно ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять права, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
		Права спадкодавця за договором № 2 купівлі-продажу нежитлового приміщення від 06 грудня 1999 року виникли до прийняття Цивільного кодексу України року та Закону України «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року, а Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 121 від 09 червня 1998 року, на яку послався нотаріус передбачала тільки реєстрацію права власності, яке вже існувало. 
		Відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень»  права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав.
		Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, такими як Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року і яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від        13 грудня 1995 року № 56, Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5 і зареєстроване в Мін'юсті 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами).
		Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності                    ЦК  України та Законом України від 01 липня 2004 року "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". 
		Тому, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 01 липня 2004 року "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право на оформлення спадкових прав шляхом звернення до нотаріальної контори за видачею свідоцтва про право на спадщину.
		Зокрема, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про власність» в редакції від 11.04.1995 року передбачено, що громадянин набуває права власності на майно, одержане внаслідок укладення угод, не заборонених законом.
		З договору між № 2 купівлі-продажу від 06 грудня 1999 року про купівлі-продажу убачається, що спадкодавець придбала ТОВ «Злагода, Лтд» у власність нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2, і зазначений договір був укладений 06 грудня 1999 року.
		Відповідно до ст. 128 ЦК УРСР року право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, а фактична передача спадкодавцю майна підтверджується актом приймання-передачі від 06 грудня 1999 року згідно якого спадкодавець прийняла від ТОВ «Злагода, ЛТД» нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2.
		Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. 
		Так, Позивач відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка затверджена Наказом Міністерства Юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 подав Відповідачу заяву про видачу свідоцтва, доказ родинних відносин - копії свідоцтва про одруження серія НОМЕР_2 від 31 травня 1970 року, копії паспорту           ОСОБА_3 серії НОМЕР_3 та копії паспорту ОСОБА_1 серії НОМЕР_3, з яких убачалось, що позивач та спадкодавець були одружені та проживали разом, та правовстановлюючі документи, відповідно до законодавства, яке існувало на момент виникнення права, що належало спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, - договір № 2 купівлі-продажу від  06 грудня 1999 року, акту приймання- передачі від 06 грудня 1999 року.
		Крім того, при винесенні оскаржуваної постанови відповідач необґрунтовано послався на ст. 8 ЦК України, оскільки визначене коло питань чітко визначено як Цивільним Кодексом України так і законодавством, яке діяло на момент укладення угоди, та на гл. 13  Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який затверджений Наказом Міністерства Юстиції України  від 22.02.2012        № 296/5, яка регулює «порядок видач свідоцтв про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо вони не відбулися».
		Досліджуючи обставини справи на підставі зібраних доказів у їх сукупності,  суд дійшов наступного висновку.
		Постанова Приватного нотаріуса Київського  міського нотаріального округу ОСОБА_2 від 28 жовтня 2013 року  про відмову у вчиненні нотаріальної дії Приватним нотаріусом Київського  міського нотаріального округу ОСОБА_2 відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 є необґрунтованою, і підлягає скасуванню.
		Задовольняючи позов про скасування постанови Приватного нотаріуса Київського  міського нотаріального округу ОСОБА_2 від 28 жовтня 2013 року  про відмову у вчиненні нотаріальної дії Приватним нотаріусом Київського  міського нотаріального округу ОСОБА_2, якою  відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2, враховуючи положення  постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», суд вважає нотаріус  з огляду на викладене має вчинити нотаріальну дію, видати ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2. 
		Керуючись  ст. 1218 Цивільного Кодексу України, Перехіднимими та Прикінцевими положеннями Цивільного Кодексу України, ст.ст. 42, 154, 224 ЦК УРСР, ст. 12  Закону України «Про власність», ст. ст. 49, 54 Закону України «Про нотаріат», ст.ст.  10,  15,  16,  60,  209,  213,  218,  223 ЦПК України, суд -
		                                                      В И Р І Ш И В:
		Позов ОСОБА_1 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про скасування постанови від 28 жовтня 2013 року  про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов'язання приватного нотаріуса вчинити нотаріальні дії - задовольнити.
		Постанову Приватного нотаріуса Київського  міського нотаріального округу ОСОБА_2 від 28 жовтня 2013 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії видачі свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 за законом на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2, - скасувати.
		Зобов'язати Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 вчинити нотаріальну дію: видати ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на нежитлове приміщення за адресою:        АДРЕСА_2.
		Заява про перегляд заочного рішення, судом, що його ухвалив може бути подана відповідачами протягом 10 днів з дня отримання його копії. 
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до Апеляційному суду міста Києва через Шевченківський районний суд м. Києва, який ухвалив оскаржуване рішення.  
		          
		      Суддя:                                       Малинников О.Ф.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...