Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/734/14 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема зі спорів щодо:; біженців.
Надіслано для оприлюднення: 17.03.2014. Зареєстровано: 17.03.2014. Забезпечено надання загального доступу: 18.03.2014.
Дата набрання законної сили: 15.05.2014
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601 м. Київ, вул. К. Каменєва, 8, корпус 1
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		місто Київ
		 14 березня 2014 року                       Справа №826/734/14
		Окружний адміністративний суд м. Києва у складі колегії суддів:
		головуючого судді:Пісоцької О.В.,суддів:Кармазіна О.А., Шейко Т.І.розглянувши у приміщенні суду у місті Києві у порядку письмового провадження справу
		за позовною заявоюгромадянина Туркменістану ОСОБА_5до:Державної міграційної служби України,  Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві,за участю:Прокуратури м. Києва,провизнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,ВСТАНОВИВ:
		Громадянин Туркменістану ОСОБА_5 (далі - ОСОБА_5, позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач-1), в якому просить:
		- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, доведене до відома позивача повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві №236 від 08 січня 2014 року;
		- визнати протиправними дії відповідача в частині порушення передбаченого законом порядку дій при зверненні ОСОБА_5 із наміром подати заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також порядку попереднього розгляду заяви ОСОБА_5 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		- визнати протиправним порушення відповідачем порядку повідомлення про оскаржуване рішення;
		- зобов'язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.
		Ухвалою суду від 06 березня 2014 року (протокольною) до участі у даній справі залучено Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві як другого відповідача (далі - ГУ ДМС в м. Києві, відповідач-2).
		В обґрунтування позову громадянин Туркменістану ОСОБА_5 зазначив про те, що на даний момент він утримується в Київському СІЗО до вирішення питання щодо його екстрадиції до Туркменістану. 06 серпня 2013 року позивач надіслав на адресу ДМС України письмове клопотання про надання йому захисту в Україні у зв'язку з побоюваннями за своє життя, здоров'я та безпеку у випадку видачі його до Туркменістану. Вказана заява позивача отримана ГУ ДМС в м. Києві 08 серпня 2013 року, проте про результати її розгляду ОСОБА_5 повідомлено лише в листопаді 2013 року.
		05 листопада 2013 року позивач вдруге звернувся до ГУ ДМС в м. Києві через свого адвоката з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Водночас, у супровідному листі до заяви просив звернути увагу на наявність підстав для визнання ОСОБА_5 особою, яка потребує додаткового захисту.
		Зауважено на тому, що співбесіду з ОСОБА_5 проведено лише 27 грудня 2013 року, що порушує встановлений законом 15-денний термін. Вказувалось й на те, що під час співбесіди допущено ряд порушень, зокрема, позивача не було ознайомлено належним чином мовою, яку він розуміє, з підставами та порядком прийняття рішень про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано роз'яснень щодо його прав та обов'язків, а також, його було позбавлено права на участь адвоката у попередньому розгляді заяви.
		Разом з тим, 16 січня 2014 року ОСОБА_5 отримав лист ГУ ДМС в м. Києві, в якому вбачалось те, що повідомлення від 08 січня 2014 року №236 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач зазначає, що вказане повідомлення не містить викладення причин прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить належного роз'яснення порядку оскарження цього рішення, не містить жодного посилання на дату його вручення відповідній особі, не містить жодної вказівки на реквізити самого рішення.
		За перелічених обставин, позивач та його представник вважають, що відповідачем-1 порушено порядок попереднього розгляду заяви ОСОБА_5 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і порядок прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Звернуто увагу суду й на те, що ДМС України допущено порушення передбаченого законом порядку повідомлення про рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, прийняте рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим.
		Позивач вважає, що належним відповідачем у справі за цим позовом та суб'єктом, компетентним вживати заходи та приймати рішення, передбачені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», є саме ДМС України, як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а не ГУ ДМС в м. Києві.
		ДМС України та ГУ ДМС в м. Києві стосовно задоволення позову ОСОБА_5 заперечують, вважаючи його безпідставним та необґрунтованим. 
		У судовому засіданні представником відповідачів зазначено про те, що 08 січня 2014 року за результатами вивчення матеріалів справи ОСОБА_5, протоколів співбесід, інформації по країні походження ГУ ДМС в м. Києві підготовлено вмотивований висновок, яким встановлено, що заява позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованою. Вказувалось, що у громадянина Туркменістану ОСОБА_5 відсутні побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та відсутні обставини, які загрожують його життю, безпеці чи свободі, визначені у частині 1 статті 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 
		Зауважено на тому, що позивач до прибуття в Україну перебував на території третьої безпечної країни - Російської Федерації, - протягом десяти років, тобто - часу для звернення за захистом було достатньо. Водночас, твердження позивача щодо його неможливості такого звернення є суперечливими та не викликають довіру.
		Відповідачами наголошено на тому, що саме ГУ ДМС в м. Києві в межах покладених на нього завдань є повноваженим органом для прийняття рішення щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.
		Прокуратура м. Києва, приймаючи участь у даній справі на підставі статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру», статті 60 Кодексу адміністративного судочинства України, зауважує на тому, що позивач перетнув кордон України у 2006 році та по 2014 рік проживав на території України нелегально. Водночас, жодних визначених законом дій щодо отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту позивач за цей час не здійснював. Крім того, прокурором у судовому засіданні зверталась увага суду на те, що позивач до прибуття в Україну перебував 10 років на території третьої безпечної країни - Російської Федерації, з якої приїхав до Держави України і 7 років нелегально, порушуючи вимоги законодавства країни, в останній проживав. Також наголошувалось на тому, що ОСОБА_5 у країні походження підозрюється у скоєнні тяжкого злочину, що відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Конвенції про статус біженців 1951 року виключає можливість визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.
		Ухвалою суду від 13 березня 2014 року (протокольною) продовжено розгляд справи у порядку письмового провадження.
		Дослідивши матеріали справи, врахувавши пояснення представників сторін та прокурора, судом встановлено наступне.
		ОСОБА_5 є громадянином Туркменістану, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю - курт, за віросповіданням - мусульманин. До України прибув у 2006 році з Російської Федерації, де з 1996 року по 2006 рік перебував нелегально.
		На час звернення до суду ОСОБА_5 перебуває у Київському слідчому ізоляторі.
		З матеріалів особової справи громадянина Туркменістану ОСОБА_5 2013KYIV0175 встановлено те, що позивач звернувся з заявою від 06 серпня 2013 року до ГУ ДМС в м. Києві. Водночас, згідно з листом від 12 листопада 2013 року №12/5-22571, який супроводжував заяву ОСОБА_5, останню надіслано від Управління ДМС в Луганській області до ГУ ДМС в м. Києві за належністю та зареєстровано останнім 19 листопада 2013 року за №Х-1399. 
		У вказаній заяві позивач просив посприяти йому в отримані статусу біженця на території України та зазначив, що після розпаду Радянського Союзу його сім'я в Туркменістані постійно відчувала утиски та переслідувалась. В його країні почало панувати міліцейське беззаконня, що супроводжувалось фабрикуванням кримінальних справ відносно чоловіків, при цьому для отримання показань в межах даних кримінальних справ застосовувались тортури, які мають місце і сьогодні. У зв'язку з такими подіями він був змушений тікати та виїхати з країни. Позивач легально на літаку пересік кордон між Туркменістаном та Росією, де проживав десять років (з 1996 року по 2006 рік). Також зазначив про те, що намагався на території Російської Федерації отримати статус біженця, проте всі його намагання закінчились невдало. Позивач вказав, що на території Російської Федерації познайомився з жінкою - громадянкою України, та у 2006 році виїхав до неї в Україну. З вказаного часу проживає на території України у цивільному шлюбі з вказаною жінкою, з якою також має двох неповнолітніх дітей.
		Встановлено й те, що до міграційного органу в інтересах позивача звернулась адвокат ОСОБА_7 з відповідною заявою від 13 листопада 2013 року, яку відповідачем-2 отримано 13 листопада 2013 року та зареєстровано за №Б-1379. У своїй заяві адвокат ОСОБА_7 зазначала, що її підзахисним ОСОБА_5 написано власноручно заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Просила вказану заяву розглянути у найкоротші строки та взяти до уваги, такі докази обґрунтованості побоювань позивача як зазнані тортури, нелюдське та таке, що принижує гідність поводження і покарання в країні його громадської приналежності, а також те, що Російська Федерація не може кваліфікуватись як третя безпечна країна, в тому числі - з огляду на специфічні обставини справи.
		Так, у заяві-анкеті від 06 листопада 2013 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачем зазначено, що причиною виїзду з країни постійного місця проживання є загрози життю, переслідування на національному підґрунті, а також беззаконня з боку працівників правоохоронних органів Туркменістану. Вказано й про те, що він виступав проти режиму Санар-Мрат Миязев. ОСОБА_5 звертав увагу, що його було арештовано та під час арешту застосовувались відносно нього тортури для отримання показань, а в наступному сфабриковано кримінальні справи для того, щоб правоохоронні органи могли вимагати від його родичів фамільні статки. Зазначив, що у 1996 році був засуджений до розстрілу.
		У листі Генеральної прокуратури України від 06 грудня 2013 року №14/2/1-28870-13, направленого на адресу Київського СІЗО Управління державної пенітенціарної служби України в м. Києві та Київській області, дозволено побачення з ОСОБА_5 в умовах СІЗО головному спеціалісту відділу по роботі з біженцями Управління у справах біженців ГУ ДМС в м. Києві Варченку В.І. з метою забезпечення екстрадиції до Туркменістану.
		Згідно з протоколом співбесіди від 27 грудня 2013 року позивач повідомив, що в Україну прибув у 2006 році з Російської Федерації, де проживав до цього десять років нелегально. Вказував, що не звертався до відповідних органів за отриманням статусу біженця в Росії, оскільки йому радили цього не робити, бо можуть депортувати. Зазначив, що його громадянська дружина ОСОБА_9 є громадянкою України. Повідомив, що до цього часу не звертався до компетентних органів України з питань біженців, оскільки боявся, що його депортують в Туркменістан. 
		Позивач повідомив й про те, що, починаючи з 1992 року по 1996 рік, правоохоронні органи Туркменістану постійно чинили тиск відносно нього та звинувачували у вбивствах та крадіжках, які він не здійснював. Водночас на даний час його звинувачують у вбивстві його сусідки, здійсненому у 1990 році в Туркменістані. Обвинувачення за вказаний злочин висунуто відносно відповідача у 1996 році, про що він дізнався, перебуваючи на території Російської Федерації, від своєї сестри.
		За висновком ГУ ДМС в м. Києві щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 08 січня 2014 року №2013KYIV0175 зазначено, що є обґрунтовані підстави вважати, що у разі, якщо побоювання заявника дійсно мали суттєвий характер, то він неодмінно звернувся б за захистом, перебуваючи ще на території Російської Федерації. Відповідач-2 дійшов висновку, що інформація, надана шукачем, є непереконливою та сумнівною, а його звернення з відповідною заявою має ознаки намагання уникнути екстрадиції за вчинені злочини на території Туркменістану. 
		На підставі частини 6 статті 8 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідач-2 вважає, що заява є очевидно необґрунтованою, відсутні побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та у зв'язку з відсутністю обставин, які загрожують його життю, безпеці чи свободі, визначених частиною 1 та частини 13 статті 1 цього Закону.
		Наказом ГУ ДМС в м. Києві від 08 січня 2013 року №1 прийнято рішення про відмову в оформленні документів громадянину Туркменістану ОСОБА_5 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Згідно з розпискою, повідомлення №236 про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту отримано ОСОБА_5 14 січня 2014 року.
		Крім того, судом встановлено, що Генеральна прокуратура Туркменістану звернулась до Генеральної прокуратури України з запитом від 11 квітня 2013 року №11/148-2003 з вимогою про видачу для притягнення до кримінальної відповідальності громадянина Туркменістану ОСОБА_5, обвинуваченого у здійсненні злочинів, передбачених частиною 2 статті 106 (навмисне вбивство з хуліганських мотивів), частини 2 статті 155 (крадіжка, вчинена групою осіб за попередньою змовою групи осіб, в значних розмірах) Кримінального кодексу Туркменістану. 
		Так, постановою старшого помічника прокурора Туркменської ССР винесено постанову про порушення кримінальної справи від 13 серпня 1991 року, якою порушено кримінальну справу по заяві ОСОБА_9 про зникнення дружини - ОСОБА_10, кримінальна справа за ознаками злочину, передбаченого статтею 107 Кримінального кодексу ТССР.
		В подальшому постановою про притягнення в якості обвинуваченого від 18 грудня 1996 року старшим слідчим по ОВС при Генеральній прокуратурі Туркменістану притягнуто ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, в якості обвинуваченого по даній кримінальній справі, і пред'явлено позивачу звинувачення у здійсненні злочину, передбаченого статтею 106 пункту 2 Кримінального кодексу Туркменістану.
		Згідно з постановою старшого слідчого по ОВС при Генеральній прокуратурі Туркменістану від 18 грудня 1996 року відносно ОСОБА_5 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
		Також постановою старшого слідчого по ОВС при Генеральній прокуратурі Туркменістану від 18 грудня 1996 року оголошено розшук за статтею 106 пункту 2 Кримінального кодексу Туркменістану обвинуваченого ОСОБА_5
		Постановою слідчого прокуратури Чандибильського району м. Ашгабат про пред'явлення нового звинувачення від 02 квітня 2013 року ОСОБА_5 притягнуто до кримінальної відповідальності, пред'явивши йому обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого статтею 106 пункту 6 та статтею 155 частини 2 Кримінального кодексу Туркменістану.
		Згідно з постановою Генеральної прокуратури України від 29 серпня 2013 року про видачу особи (екстрадицію) вирішено видати до Туркменістану громадянина цієї країни ОСОБА_5 для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого пунктом 6 статті 106 кримінального кодексу Туркменістану. У видачі ОСОБА_5 за вчинення злочину, передбаченого частиною 2 статті 155 Кримінального кодексу Туркменістану відмовлено.
		Водночас, ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 21 січня 2014 року постанову Генеральної прокуратури України від 29 серпня 2013 року про видачу особи в Туркменістан громадянина ОСОБА_5 скасовано.
		Крім того, судом встановлено, що ОСОБА_5 звертався до Управління ДМС в Луганській області з проханням оформити набуття громадянства України. Згідно з повідомленням від 01 серпня 2013 року №12/3-Х-116 проведеною перевіркою встановлено, що близьких родичів які постійно проживали або народились до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України, він не має, у зв'язку з чим, відповідно до чинного в Україні законодавства, він не має підстав для оформлення набуття громадянства України.
		Також в матеріалах справи міститься пояснення Управління ДМС в Луганській області, надані заступнику прокурора Луганської області, за якими вбачається, що вказаним Управлінням 09 вересня 2013 року отримано власноручну заяву ОСОБА_5 з проханням посприяти йому в отриманні статусу біженці в Україні. Проте, вжити заходів з прийняття та розгляду даної заяви своєчасно не виявилось можливим у зв'язку з незабезпеченням Управління ДМС України в Луганській області на момент надходження заяви бланками довідок про звернення за захистом, обов'язковість видачі яких передбачена Законом. Такі бланки отримано лише 15 жовтня 2013 року. 29 жовтня 2013 року Управлінням надіслано запит до Управління Державної пенітенціарної служби України в Луганській області з метою отримання дозволу на побачення з ОСОБА_5, проте ОСОБА_5 було переведено до місця утримання в м. Харкові.
		З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення щодо їх задоволення, оцінивши, відповідно до статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору в межах заявлених вимог, суд дійшов наступних висновків.
		Так, спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні є Закон України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (з урахуванням змін на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон України №3671).
		Пунктом 1 статті 1 цього Закону визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно пункту 13 - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
		Відповідно до частини 2 статі 5 Закону України №3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України №3671 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
		За частиною 4 статті 8 Закону України №3671 рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. 
		Відповідно до частини 6 статті 8 Закону України №3671 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
		Крім того, Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року №1629-IV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соmmunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
		Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
		- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
		- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
		- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
		- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
		- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
		У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
		Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
		Так, судом встановлено, що спірне рішення ГУ ДМС в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, винесено на підставі висновку, який ґрунтується, на тому, що заява позивача є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України №3671, зокрема, на тому, що позивач намагається уникнути екстрадиції за вчинення злочину на території Туркменістану.
		ГУ ДМС в м. Києві дійшло такого висновку, виходячи з того, що позивач знав про висунуті йому обвинувачення ще з 1996 року, тобто - з часу залишення Туркменістану та весь період перебування в Російській Федерації. Відтак, мав можливість за час перебування в Росії звернутись за захистом, проте таким правом не скористався. Позивач не звертався до органів міграційної служби і на території України, доки його не було затримано для вирішення питання щодо екстрадиції в Туркменістан.
		Висновки міграційного органу підтверджуються матеріалами, наданими прокуратурою м. Києва щодо екстрадиції ОСОБА_5 Зокрема, позивачу висунуто обвинувачення у вчиненні вбивства, скоєного ще у 1991 році, яке пред'явлено у 1996 році. Водночас, як зазначає позивач, у період з 1991 року по 1996 рік його неодноразово затримували, катували та змушували давати зізнання у злочинах, які він не вчиняв. Проте, позивачем також зазначено, і не спростовувалось його представником, що жодних протоколів затримання та допиту правоохоронними органами не складалось. ОСОБА_5 не спростовує того факту, що жодним чином не оскаржував до вищестоящих органів або суду протизаконні дії правоохоронних органів Туркменістану, направлені на порушення його прав чи законних інтересів. 
		Так, викладене ставить під сумнів доводи позивача про наявність загрози його життю чи здоров'ю з боку правоохоронних органів Туркменістану.
		Крім того, судом встановлено, що позивач до часу його затримання для вирішення питання щодо екстрадиції до Туркменістану з будь-якими клопотаннями щодо його захисту, в тому числі - надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, до міграційного органу не звертався. 
		Водночас, суд звертає увагу на той факт, що позивач після свого затримання спочатку звернувся з проханням оформити йому громадянство України, а лише після того як отримав відмову - звернувся з клопотанням про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
		Таким чином, є очевидним те, що після свого затримання позивач розпочав здійснювати дії, направлені на залишення його в України, з мотивів уникнення екстрадиції до Туркменістану.
		Є необхідним констатувати й те, що ОСОБА_5 виїхав з країни громадянської належності до Росії легально літаком, без будь-яких перешкод на підставі власного паспорту, а відтак мав можливість користуватись своїм правом на вільне пересування, що, в свою чергу, суперечить поясненням позивача з приводу його утисків з боку влади. 
		Крім того, відповідно до абзацу 6 частини 1 статті 6 Закону №3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країни.
		Як встановлено судом, позивач перед приїздом в Україну десять років перебував в Російській Федерації.
		Суд не враховує твердження представника позивача про те, що Російська Федерація не може бути визнана як третя безпечна країна.
		Так, згідно пункту 22 частини 1 статті 1 Закону третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і  Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
		Викладене вище та правовий статус Російської Федерації вказують на те, що зазначена країна в розумінні пункту 22 частини 1 статті 1 Закону України №3671 є третьою безпечною країною.
		Проте суд звертає увагу на те, що є помилковими та недопустимими посилання відповідачів і прокуратури стосовно того, що підставою для прийняття спірного рішення може бути пред'явлення ОСОБА_5 обвинувачення за вчинення злочину на території Туркменістану, який відповідно до Кримінального кодексу України, є тяжким злочином. 
		Дійсно, відповідно до абзацу 2 частини 1 статті 6 Закону України №3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до  Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів.
		Разом з тим, оскільки стосовно позивача вирок суду не проголошувався і за останнім ОСОБА_5 винним у вчинені тяжкого злочину - умисного вбивства - не визнавався, - позивач не вважається особою, яка скоїла такий злочин, а тому ця підстава для відмови в оформленні документів усувається.
		Водночас, суд дійшов висновку, що вище встановлені обставини, стосовно, зокрема, безпідставного порушення позивачем строків звернення з відповідною заявою до міграційної служби, що вказує на тривале та свідоме порушення ОСОБА_5 законодавства Держави Україна, є достатньою та правомірною підставою для прийняття спірного рішення.
		Також є хибними посилання позивача та його представника на те, що уповноваженою особою, яка наділена правом здійснювати попередній розгляд заяв та приймати рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, може бути лише ДМС України.
		Так, відповідно до пункту 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року №405/2011 (далі - Положення №405/2011), Державна міграційна служба України (ДМС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України (далі - Міністр).
		Згідно з пунктом 2 цього Положення ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства внутрішніх справ України (далі - Міністерство), іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням.
		Пунктом 3 Положення №405/2011 встановлено, що одним з основних завдань ДМС України є реалізація державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
		Згідно з підпунктами 15-17 пункту 4 Положення №405/2011 ДМС України відповідно до покладених на неї завдань: приймає рішення про надання, втрату, позбавлення і скасування статусу біженця та інших форм захисту в Україні; вживає у межах компетенції заходів зі сприяння реалізації прав біженців та інших категорій мігрантів; здійснює оформлення і видачу посвідчення біженця, посвідчення особи, якій надано інші форми захисту в Україні, а також інших документів, передбачених законодавством України для даних категорій осіб.
		Водночас, пунктом 3 Типового положення про територіальні органи міністерства та іншого центрального органу виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року №563 (далі - Типове положення №563), встановлено, що завданням територіальних органів є реалізація повноважень міністерства та іншого центрального органу виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
		Отже, надання територіальним органам та підрозділам Державної міграційної служби України права прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, узгоджується з положеннями Закону України №3671.
		Таким чином, здійснювати попередній розгляд заяв та приймати рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту може як Державна міграційна служба України безпосередньо так і її територіальні органи чи підрозділи.
		Також стосовно доводів позивача про протиправність дій відповідача в частині порушення передбаченого законом порядку дій при зверненні ОСОБА_5 з наміром подати заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також порядку попереднього розгляду заяви ОСОБА_5 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.
		Частиною 12 статті 7 Закону України №3671 встановлено, що центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту:
		- реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи;
		- ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		- проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		- у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України;
		- заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник;
		- заповнює інші необхідні документи;
		- оформлює особову справу;
		- роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги  відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги;
		- заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
		Порядок попереднього розгляду заяв визначає стаття 8 Закону України №3671, згідно частини 1 якої протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви  центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
		Частиною 2 вказаної норми визначено, що за бажанням заявника участь у попередньому розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, бере адвокат. Призначення адвоката для надання правової допомоги заявникові здійснюється в установленому порядку.
		Відповідно до частини 3 статі 8 Закону України №3671 під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. 
		Зокрема, в обґрунтування своїх позовних вимог, позивач зазначає, що під час проведення співбесіди його не було ознайомлено належним чином мовою, яку він розуміє, з підставами та порядком прийняття рішень про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано роз'яснень щодо його прав та обов'язків.
		Водночас, як вбачається з матеріалів справи, протокол співбесіди від 27 грудня 2013 року складено російською мовою та підписано позивачем без жодних зауважень.
		Позивач також вказує на порушення ГУ ДМС в м. Києві строку попереднього розгляду його заяви.
		Разом з тим, як уже було встановлено раніше, заяву позивача від 06 серпня 2013 року ГУ ДМС в м. Києві було отримано та зареєстровано лише 19 листопада 2013 року. Зокрема судом встановлено, що дана обставина виникла у зв'язку з допущенням порушення строку розгляду заяв Управлінням ДМС у Луганській області та подальшим етапуванням ОСОБА_5 з Луганського СІЗО до Київського СІЗО.
		Враховуючи, що оскаржуване рішення прийнято ГУ ДМС в м. Києві та те, що позивачем дії Управління ДМС у Луганській області не оспорюються, то суд вважає, що з боку відповідачів порушення строку розгляду заяви позивача допущено не було.
		Щодо тверджень позивача про невідповідність повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам чинного законодавства, суд зазначає наступне.
		Частиною 7 статті 8 Закону України №3671 визначено, що у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
		Судом встановлено те, що повідомлення від 08 січня 2014 року №236 отримано позивачем 14 січня 2014 року, тобто враховуючи вихідні дні (11, 12 січня) у встановлений частиною 7 статті 8 Закону України №3671 строк.
		Також, суд відзначає, що повідомлення містить причину відмови, а саме зазначено, що заява відповідача в силу частини 6 статті 8 Закону України №3671 є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
		Крім того, суд звертає увагу на те, що у повідомленні наявне роз'яснення щодо можливості оскарження прийнятого відповідачем-2 рішення. 
		Таким чином, суд дійшов висновку, про відсутність порушень в діях ГУ ДМС в м. Києві під час складання повідомлення про прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Водночас, суд звертає увагу на те, що вказане повідомлення від 08 січня 2014 року №236 за своєю природною жодних правових наслідків для позивача не несе та не може стати підставою для скасування безпосередньо самого рішення, а саме наказу від 08 січня 2014 року №1.
		Таким чином, твердження позивача про порушення міграційним органом чинного законодавства під час попереднього розгляду його заяви та прийняття оскаржуваного рішення, спростовуються матеріалами справи.
		Отже суд вважає, що відповідач-2, приймаючи оскаржуване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, викладене в наказі від 08 січня 2014 року №1 та доведене до позивача повідомленням від 08 січня 2014 року №236, діяв в межах чинного законодавства та відповідно до наданих йому повноважень. 
		За частиною 2 статті 19 Конституції України визначають, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Частина 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
		Доказів, які б підтверджували правомірність доводів ОСОБА_5 та його представника і визначали обґрунтованість його позовних вимог, останні суду не надали.
		Враховуючи вище наведене, вимоги, зокрема, статей 2, 11, 162 Кодексу адміністративного судочинства України та встановлені обставини, суд дійшов висновку про необґрунтованість даного позову та про відсутність підстав для його задоволення.
		Керуючись статтями 7, 9, 11, 69-72, 86, 128, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України Окружний адміністративний суд м. Києва
		ПОСТАНОВИВ:
		Громадянину Туркменістану ОСОБА_5 у задоволенні позову відмовити.
		Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
		 
		Головуюча суддя Судді (підпис) (підпис) (підпис)О.В. Пісоцька О.А. Кармазін Т.І. Шейко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...