Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 906/1615/14 : не визначено.
Надіслано судом: 20.02.2015. Зареєстровано: 20.02.2015. Забезпечено надання загального доступу: 23.02.2015.
Дата набрання законної сили: 03.03.2015
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УКРАЇНА
		Господарський суд
		Житомирської області
		_________________________________________
		______________________________________________________________________
		10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65, тел. (0412) 48-16-20,
		E-mail: inbox@zt.arbitr.gov.ua, http://zt.arbitr.gov.ua
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		Від "18" лютого 2015 р.                                                     Справа № 906/1615/14
		 
		Господарський суд Житомирської області у складі:
		судді Машевської  О.П. 
		за участю секретаря  судового засідання:  Смиковського В.П.
		 
		за участю представників сторін:
		від позивача: Фізична  особа - підприємець ОСОБА_1 (витяг з ЄДР   від 21.05.12р. № 13829144), ОСОБА_2 - адвокат (договір про надання правової допомоги від 16.12.14 р.) 
		від відповідача:  Бесараб О.Д. - дов. №854 від 15.12.14 р., дійсна до 31.12.15 р.
		від третьої особи: Приведьон В.М. - дов. №17/02-23 від 13.01.15 р., дійсна до 31.12.15 р.
		 
		В засіданні суду 16.02.15р. оголошувалась перерва до 14:30 год. 18.02.15р.    
		 
		 
		розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу
		за позовом Фізичної особи-підприємця  ОСОБА_1 (м. Житомир) 
		до Новогуйвинського  виробничого  житлового  ремонтно-експлуатаційного  комунального  підприємства  (смт. Новогуйвинське)
		за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Новогуйвинської селищної ради (смт. Новогуйвинське)
		про визнання договору №162 недійсним 
		 
		Позивач ФОП ОСОБА_1 просить визнати недійсним Договір про використання об'єктів для організації ліній інформаційних мереж №162 від 04.11.13року, укладений з відповідачем Новогуйвинським ВЖРЕКП. 
		В обґрунтування позову позивач доводив , що відповідач не вправі розпоряджатися  приміщеннями  загального користування у багатоповерхових  будинках, зокрема,  шляхом укладення спірного договору, оскільки таке право належить виключно їх власникам, якими є власники приватизованих квартир та власник (власники) неприватизованих квартир, зокрема, Новогуйвинська селищна  рада.    Тому спірний договір не можна вважати таким, що вчинений за згодою всіх співвласників. Окрім того, позивач вважає, що спірний договір є недійсним, оскільки при його  укладенні (вчиненні ) він  помилився щодо правової природи правочину.   
		В якості правових підстав позову позивач визначив  ч.1 ст. 229 , ч.2  ст. 369  та  ч.2 ст. 382 ЦК України. 
		Ухвалою від 08.12.14 р. суд порушив провадження у справі та вжив відповідні заходи. 
		До початку розгляду справи по суті  позивач предмет та підстави позову  не змінив, відповідач зустрічного позову не подав. В засіданні суду  16.12.14р. суд перейшов до розгляду спору по суті.
		У відзиві на позов  відповідач з доводами останнього не погодився, оскільки вважає, що , по-перше,   укладаючи спірний договір сторони досягли згоди з усіх  істотних  умов; по-друге, підприємство є самостійним господарюючим  суб'єктом, що вільно обирає контрагентів для договірних зобов'язань ;  по-третє ,  підприємству належить право розпорядження   майном , закріпленим за  ним  власником на праві повного господарського відання , тоді як  власник майна здійснює контроль  за його використанням, не втручаючись в оперативно-господарську  діяльність підприємства;   по-четверте, підприємство є балансоутримувачем всього житлового фонду в смт. Новогуйвинське  та має достатню правосуб'єктність для укладення спірного договору. З цих підстав просить у позові відмовити ( а. с.  28-30). 
		В якості правових підстав відповідач визначив  136, ч.3 ст.180 та ч. 1 ст. 207  ГК України, п.4 ч.1 ст. 13, п. 6 ч.2 ст. 24   Закону України "Про житлово-комунальні послуги"  
		Ухвалою від 16.12.14 р. суд залучив третьою особою на стороні відповідача Новогуйвинську селищну раду.
		Згідно правової позиції третьої особи відповідач є належною стороною Договору № 162, а його зміст є таким, що відповідає вимогам законодавства, не суперечить інтересам держави і суспільства , тому підстави для застосування ст. 215 ЦК України відсутні ( а.с. 63-64). 
		В ході вирішення спору позивач заявив клопотання вийти за межі позовних вимог  та визнати недійсним Договір № 162 з моменту його укладення ( а.с. 65, 72).  
		Ухвалами від 26.12.14р., від  20.01.15року та 29.01.15р. розгляд справи було відкладено для витребування в учасників  судового  процесу додаткових доказів та  пояснень  по суті спору. 
		В засіданні суду 16.01.15р. представники позивача позов підтримали. Представники відповідача та третьої  особи проти позову заперечили. 
		В засіданні суду 18.02.15р. учасникам судового процесу оголошено вступну  та резолютивну частини рішення суду про задоволення позову. 
		Заслухавши учасників  судового процесу та дослідивши матеріали справи, господарський суд, -  
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		04 листопада 2013 року між Новогуйвинським ВЖРЕКП , у подальшому  "балансоутримувач" та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1, у подальшому "виконавець",  укладено Договір № 162 про використання об'єктів для організації ліній інформаційних мереж ( надалі - Договір № 162).
		За умовою п.1.1 Договору № 162 балансоутримувач (відповідач) надає право  виконавцю ( позивачу)  використання будівель, житлових будинків , які знаходяться в його розпорядженні для облаштування та експлуатації виконавцем  власних ліній зв'язку загального користування - ліній інформаційних мереж , надалі - "ЛІМ".
		Мета використання  виконавцем  об'єктів балансоутримувача  - надання населенню послуг з інформатизації  (послуг по підключенню до Інтернет мережі та подальшого  абонентського обслуговування) ( п.1.2 Договору № 162).
		Перелік об'єктів балансоутримувача , у яких виконавець виконує роботи по організації та експлуатації ЛІМ,  сторони погодили у додатку № 1, що є невід'ємною частиною Договору № 162 ( а.с. 14).    
		Зокрема, у додатку №1 Договору №162 сторони визначили житлові будинки , у під'їздах яких виконавцю надано право облаштувати ЛІМ ( а.с. 14). 
		У п. 2.4. Договору № 162  сторони погодили, що після закінчення робіт по організації   ЛІМ в об'єктах виконавець самостійно врегульовує відносини з мешканцями об'єктів.
		Згідно п. 5.1 Договору № 162 вартість послуг балансоутримувача при наданні в користування виконавцю об'єктів для організації і обслуговування ЛІМ становить 36 грн.00 коп. за 1 (одну) точку на місяць.
		За умовами  п. п.  9.1 та 9.2. Договору № 162  строк дії останнього - з моменту підписання до 04.11.2014року з можливістю автоматичної пролонгації  на тих же умовах. 
		Позивач в  судовому порядку оспорює дійсність  Договору № 162, оскільки вважає , що відповідач не є належною стороною за цим договором, оскільки в силу ч.2 ст. 382 ЦК України такою стороною є співвласники приміщень загального  користування багатоквартирних житлових  будинків, а також, що укладаючи цей договір  позивач помилився щодо його правової природи.  Відповідач та третя особа вважають, що Договір № 162  укладено  балансоутримувачем  в межах  повноважень, визначених у  статуті підприємства.  
		Дослідивши матеріали справи, надавши їм оцінку у сукупності, керуючись ст. 43 ГПК України , господарський  суд дійшов до висновку  позов задовольнити, виходячи з наступного.
		Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
		Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
		З роз'яснень, які викладені в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» та п. 3.9. Постанова ВГСУ від 29.05.2013  № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вбачається,  що правочин, вчинений під впливом помилки,  є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою  для визнання правочину недійсним.
		Однак позивач, посилаючись на ч.1 ст. 229 ЦК України,  не довів, що помилився у правовій природі Договору № 162, предметом  якого сторони погодили  використання ним  житлових будинків, які знаходяться на балансі відповідача, для облаштування та експлуатації позивачем  власних ліній зв'язку загального користування - ліній інформаційних мереж, адже за КВЕД-2010 ( клас  61.10) він здійснює діяльність у сфері проводового електрозв'язку ( а. с. 8).
		Окрім того, в ході судового вирішення спору позивач визнав, що  Договір  № 162 укладено на підставі Закону України "Про телекомунікації", згідно статті 1 якого позивач  підпадає під визначення   власника   (володільця)   кабельної каналізації електрозв'язку -   суб'єкт  господарювання,  у власності (володінні) якого перебувають уся інфраструктура кабельної каналізації електрозв'язку або окремі її елементи,  набуті на належній правовій підставі, призначені для забезпечення  доступу  до  телекомунікаційної  мережі   загального користування.
		Матеріали справи доводять, що до укладення  спірного   Договору  № 162, позивач перебував  в аналогічних договірних відносинах з відповідачем відповідно до Договору № 154 від 01.01.13р. (надалі - Договір № 154), в межах строку дії якого здійснив  фактичні дії, спрямовані на його виконання. 
		У зв'язку з вищевикладеним, доводи позову про недійсність Договору  № 162  , як такого,  що укладений (вчинений) 04.11.2013року  помилково через неправильне сприйняття його правової природи, зокрема,  предмету, судом відхиляються.
		Обґрунтовуючи правові  підстави  позову нормами ч.2  ст. 369  та  ч.2 ст. 382 ЦК України, позивач також доводив, що відповідач не є належною стороною  Договору № 162 , оскільки не є  власником приміщень  загального користування у житлових  будинках, у яких мали були облаштовані та експлуатуватися  позивачем  власні лінії  зв'язку загального користування, а відтак , немає правомочності розпорядження такими приміщеннями. 
		Визнаючи доводи позивача в цій частині обґрунтованими при вирішенні цього спору, суд , насамперед, виходить з того, що спірний Договір № 162 укладено сторонами на підставі Закону України "Про телекомунікації",  який не визначає істотні  умови  договору та не  встановлює вимоги до  його форми.
		Разом з тим, правовий аналіз змісту   частини  6 ст. 31 цього Закону дає підстави дійти висновку, що  із суб'єктом господарювання, який є  власником  телекомунікаційних мереж   загального    користування  можуть бути укладені:
		- договір найму приміщення для встановлення у ньому телекомунікаційного обладнання;
		- договір про використання  дахів  будинків і технічних  приміщень  цих будинків для  встановлення телекомунікаційного обладнання.
		При цьому обидва договори  укладаються таким суб'єктом господарювання  з власником приміщень. 
		Предметом спірного Договору № 162 сторони визначили право позивача використовувати  приміщення загального користування ( під'їзди) у житлових будинках згідно переліку , наведеного у додатку № 1,  для  облаштування та експлуатації власних ліній зв'язку загального користування з метою подальшого надання населенню, що мешкає у цих житлових будинках,  послуг по підключенню до Інтернет - мережі та подальшого   абонентського обслуговування ( а. с. 14).
		Однак судом встановлено, що в межах строку дії Договору № 162  позивач не вчинив жодних дій із облаштування власних ліній зв'язку загального користування у під'їздах житлових будинків згідно переліку , наведеного у додатку № 1 до договору, оскільки до його укладення розмістив    ЛІМ у позаквартирних коридорах та  на  горищах житлових будинків на підставі  аналогічного Договору № 154, укладеного з відповідачем. 
		В ході вирішення цього спору позивач визнав, що не мав наміру за Договором № 162  використовувати під'їзди житлових будинків для  облаштування  нових ЛІМ. Спірний договір , як визнали сторони спору , змінив  окремі  умови попереднього  Договору №154 в частині порядку  використання електричної енергії та її оплати, розміру плати за користування майном, інше ( а.с. 98, 134). 
		Відповідно, Договір  № 162 за своєю правовою природою є договором   про використання  допоміжних приміщень житлових  будинків для  встановлення телекомунікаційного обладнання.
		Як визнали сторони спору,  та з чим погоджується суд, спірний Договір № 162 підпадає під регулювання глави 32 Цивільного кодексу України про право користування чужим майном (а.с. 59, 72). 
		Відповідно до ч. 1. ст. 401 та ч. ч. 1 та 3 ст. 404 ЦК України  право користування  нерухомим майном (сервітут) полягає у можливості інших осіб прокладати  та експлуатувати  , зокрема, лінії  електропередач, зв'язку і трубопроводів тощо  у будівлях, спорудах, іншому нерухомому майні, оскільки іншим способом (наприклад, на умовах найму)  потреби цих осіб не можуть бути задоволені.
		З наведеного випливає, що  сервітут ( право користування чужим майном) може належати конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Відповідно, позивач, як власник (володілець)    телекомунікаційних мереж  загального користування, є належною стороною Договору № 162. 
		Спеціальний Закон України "Про телекомунікації" у статті 1  визначає  місця, де можуть бути  прокладені   канали   кабельної   каналізації  електрозв'язку - це  колодязі, кабельні  шафи, шахти, колектори, мости, естакади, тунелі,  будівлі ,   приміщення  для  вводу  кабелів   і  розміщення лінійного обладнання тощо.
		Отже, місцем розміщення технічних елементів (пристроїв) телекомунікаційних мереж (Інтернету, кабельного телебачення, телефону, тощо), можуть бути елементи будівель або споруд, вибір місця кріплення яких  повинен визначатися у проектній документації ( ст. 31 Закону України " Про телекомунікації").
		Відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд 018-2000 року ( надалі - ДБКС 018-2000)   будівлі - це споруди , що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несучо-огороджувальних) конструкцій , які   утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устаткування, тварин , рослин , а також предметів.
		Згідно ДКБС 018 -2000 будівлі класифікуються за їх функціональним призначенням. Будівлі, що використовуються або запроектовані для декількох призначень (комбіноване житло, готель і контора) , повинні бути ідентифіковані за однією класифікаційною ознакою відповідно до головного призначення. Головне призначення будівлі визначається шляхом обчислення відсоткового співвідношення площ різних за призначенням приміщень будівлі в складі повної загальної площі з віднесенням цих приміщень   згідно з їх призначенням чи використанням до відповідного класифікаційного угруповання. Належність будівлі до класу   вибирається за найбільшою часткою загальної площі у межах групи.
		Згідно ДКБС 018 -2000   до   будівель відносяться, зокрема,   житлові будинки.
		Згідно статті  380 Цивільного кодексу України   житловий будинок -  це будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.
		Житловий будинок - будівля,  що має поштову адресу  і  більше половини  загальної   площі  якої  використовується  під  житлові приміщення ( наказ Держкомстату України від 20.08.2010  № 346 "Про затвердження інструментарію щодо складання квартальних списків житлових будинків і списків сільських населених пунктів для проведення пробного перепису населення 2010 року".
		Житловий  будинок  - незалежна споруда,  що має дах,  зовнішні або розподіляючі стіни,  які сягають від фундаменту до  даху,  має поштовий  номер та основна частина якої (більше половини загальної площі) використовується під житлові приміщення ( наказ Держкомстату  України від 08.12.2010  № 491 "Про затвердження Інструкції з ведення погосподарського обліку в сільських, селищних та міських радах").
		На підставі встановлених в ході вирішення цього спору обставин, суд встановив, що у  додатку № 1 до Договору № 162 йдеться виключно про  житлові будинки, а не інші будівлі , наприклад, громадського призначення або споруди.  
		Тому виходячи зі змісту положень п. п. 5.50 та 5.54  ДБН В.2.2-15-2005 "Житлові будинки. Основні положення"   телекомунікаційні мережі повинні розташовуватися в тих місцях, де вони не погіршують архітектурного вигляду будинків. Як правило, розміщувати їх необхідно на даху будинків, з урахуванням додаткових механічних на вантажень.  
		У ч.2  статті  382 ЦК України йдеться загалом про приміщення загального користування, а також споруди, будівлі ,  які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир , а також власників  нежилих приміщень, які розташовані у житловому будинку.
		Таким чином, Цивільний кодекс України не дає   визначення поняттю приміщення загального користування житлового будинку. 
		Тому в цій частині правова норма ч.2 ст. 382 України застосовується через поняття допоміжні приміщення житлового будинку згідно ч.1 ст. 1 та  п.2 статті 10 Закону  України від 19.06.1992  № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" , офіційне тлумачення яких  надано  в Рішенні Конституційного Суду N 4-рп/2004 від 02.03.2004р.  та Рішенні  Конституційного  Суду N 14-рп/2011 від 09.11.2011року, а також Закону України " Про об'єднання співвласників  багатоквартирного будинку".
		Згідно ч.1 ст. 1 та  п.2 статті 10 Закону  України від 19.06.1992  № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" до допоміжних    приміщень багатоквартирних  будинків належать  підвали,  кладовки,  сараї, та  інші.  З наведеного слідує, що перелік допоміжних приміщень за цими нормами  права не є вичерпним .
		Згідно статті 1  Закону України " Про об'єднання співвласників  багатоквартирного будинку", на який посилався Конституційний Суд України  у рішенні  КСУ N 4-рп/2004 від 02.03.2004р. (справа про права співвласників на  допоміжні приміщення багатоквартирних будинків),  допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені  для  забезпечення  експлуатації  будинку та побутового обслуговування  мешканців  будинку  (сходові  клітини,  вестибюлі, перехідні   шлюзи, позаквартирні  коридори,  колясочні,  кладові, сміттєкамери,  горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).
		Разом із тим у багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (ч. 3 ст. 4 ЖК України) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.
		Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і з загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.
		Відповідно до додатку "Б" ДБН В.2.2-15-2005 "Житлові будинки. Основні положення"  до підсобних приміщень багатоквартирних  житлових будинків, які призначені для забезпечення експлуатації будинків  та побутового обслуговування мешканців будинку  належать , зокрема, позаквартирні     коридори та  горища.  
		Відповідно до викладеного, суд виходить з того, що позивач фактично облаштував ЛІМ у  допоміжних   приміщеннях , які призначені для забезпечення експлуатації будинків  та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду  ( а. с. 113-133). 
		Зі змісту ч. 1 ст. 401, ч.1 ст. 402, ч.ч. 1-3, 5 ст. 403  ЦК України  випливає, що особистий  сервітут на право користування допоміжним  приміщенням  житлового будинку ( в даному спорі - позаквартирним  коридором,  горищем)  виникає, як правило,  на підставі укладеного договору з  його власником. 
		Відповідно до частини другої статті  382  Цивільного  кодексу України власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві  спільної  сумісної  власності  приміщення  загального  користування,  опорні конструкції будинку, механічне,  електричне,  сантехнічне та інше обладнання за  межами або всередині квартири,  яке обслуговує більше однієї квартири,  а також споруди,  будівлі,  які призначені для  забезпечення  потреб усіх  власників  квартир,  а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку. 
		Згідно правової позиції КСУ , викладеної у п.4.3 мотивувальної частини  Рішення N 4-рп/2004 від 02.03.2004р.,  у  багатоквартирних будинках,  де  не  всі  квартири  приватизовані  чи  приватизовані повністю,  власник   (власники)   неприватизованих   квартир   (їх правонаступники)     і     власники     приватизованих     квартир багатоквартирного   будинку   є    рівноправними    співвласниками допоміжних   приміщень.   Вони   є   рівними   у  праві  володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями.  Ніхто  з власників  квартир  не  має  пріоритетного  права користуватися та розпоряджатися  цими  приміщеннями,  в  тому  числі  і  з   питань улаштування мансард, надбудови поверхів і т.ін. 
		Стосовно власника неприватизованих квартир у житловому будинку.  
		Згідно ч. 1 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"  територіальним громадам селищ належить право комунальної власності  на  житловий фонд та  нежитлові приміщення. 
		Відповідно до  пункту  9  статті  8   Закону   України   "Про приватизацію державного житлового фонду" , Законів   України   "Про передачу  об'єктів  права  державної  та комунальної  власності", "Про місцеве самоврядування  в  Україні"  та  Постанови КМУ від 6 листопада 1995 р. N 891 "Про затвердження Положення про порядок передачі в комунальну власність державного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій" підлягали передачі в комунальну власність територіальних громад  сіл, селищ, міст житлові будинки відомчого житлового фонду (крім гуртожитків).   
		Судом встановлено, що рішенням Новогуйвинської селищної ради  14 сесії 24 скликання від 14 травня 2004 року ( надалі - рішення  від 14.05.2004р.) затверджено акт приймання-передачі в комунальну власність територіальної громади смт. Новогуйвинське житлово-комунального господарства - майна військового містечка № 81, зокрема, 48 житлових будинків ( а.с. 50 -54). 
		Таким чином, територіальна громада  смт. Новогуйвинське  в особі  Новогуйвинської селищної ради набула статусу власника житлових будинків в цілому. 
		Одночасно із прийняттям відомчого житлового фонду у комунальну  власність, Новогуйвинська селищна  рада   рішенням від 14.05.2004р. затвердила  статут Новогуйвинського ВЖРЕКП , яке визначила балансоутримувачем всього житлового фонду в смт. Новогуйвинське ( а.с. 48,50). 
		Як  свідчать матеріали справи, у житлових будинках, згідно переліку , наведеного у Додатку № 1 до Договору № 162,  є  як приватизовані, так і неприватизовані квартири ( а.с. 47). 
		Таким чином, територіальна громада  смт. Новогуйвинське  в особі Новогуйвинської селищної ради , як це по суті випливає  із ч.2 ст. 7 та ч.1 ст. 8  Закону України від 19.06.1992  № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду",   є власником  неприватизованих квартир.  
		В свою чергу,  власники приватизованих квартир набули статусу  співвласників  житлових будинків  в цілому  нарівні із  територіальною  громадою  смт. Новогуйвинське.
		Постановою КМУ від 11 жовтня 2002 р. N 1521 "Про реалізацію Закону України   "Про об'єднання співвласників  багатоквартирного будинку"  був затверджений Порядок передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс для  регулювання  процедури  передачі житлового комплексу  на баланс об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі -  об'єднання),  а  також  житлового комплексу або його частини на баланс іншої юридичної особи,  статут якої  передбачає  можливість провадження     такої    діяльності,    з    балансу    колишнього балансоутримувача. 
		Як підтвердив відповідач на території смт. Новогуйвинське   об'єднання співвласників багатоквартирних будинків - не створено (а.с. 55). 
		Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права у відповідних правовідносинах, Верховний  Суд України ( судові палати у цивільних та господарських справах)  у  постанові  від 30.10.13року (цивільна  справа  6-59цс13 , № в реєстрі 34634297), виклав наступну правову позицію: "законодавче визначення терміну "балансоутримувач", дане в статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", допускає можливість існування різних ситуацій, у тому числі таких, коли багатоквартирний будинок існує, а особи, що має права та несе обов'язки балансоутримувача, немає (власники квартир балансоутримувачами бути не можуть за визначенням, а договір з будь-якою юридичною особою не укладався). За відсутності вирішення в цьому Законі питання про те, хто саме має ці права й обов'язки, застосуванню підлягає частина перша статті 11 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", зі змісту якої випливає, що функції балансоутримувача до приватизації квартир виконував попередній власник будинку. Він повинен на вимогу об'єднання власників багатоквартирного будинку передати житловий комплекс на баланс об'єднання. Якщо ж немає особи, якій будинок може бути переданий на баланс, попередній власник (територіальна громада та уповноважені нею юридичні особи) змушені продовжувати виконувати функції балансоутримувача.
		Відповідно, Новогуйвинський  ВЖРЕКП є юридичною  особою, яка  продовжує  виконувати функції  балансоутримувача   всіх  житлових  будинків в смт. Новогуйвинське, співвласниками яких є  також  власники приватизованих квартир.
		За визначенням ст. ст. 1 та 24 Закону України " Про житлово-комунальні послуги" балансоутримувач - це юридична особа, яка  веде бухгалтерську, статистичну  та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів,  необхідних  для  своєчасного проведення  капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном  і  несе  відповідальність  за  його експлуатацію  згідно з законом ( ст. ст. 1 та 24 Закону України " Про житлово-комунальні послуги"). 
		Згідно  Правил  утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених  наказом  Держжитлокомунгоспу   України від 17.05.2005  N 76 , зареєстрованих  в Міністерстві   юстиції України 25 серпня 2005 р.  за N 927/11207 утримання будинків і прибудинкових територій  -  господарська  діяльність,   спрямована   на   задоволення  потреби  фізичної  чи  юридичної особи  щодо  забезпечення  експлуатації  та/або  ремонту  жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків  і споруд,  а також утримання   прилеглої  до  них  (прибудинкової)  території   відповідно  до  вимог  нормативів,  норм,  стандартів,  порядків і правил згідно із законодавством. 
		Таким чином, правовий статус балансоутримувача як особи, що «утримує на балансі» відповідне майно, забезпечує його експлуатацію та ремонт,  доводить, що останній не обов'язково  є власником чи співвласником такого майна. 
		В свою чергу, згідно ст. 1 Закону України " Про житлово-комунальні послуги"   власником  приміщення, будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд - є фізична або юридична особа, якій належить право володіння, користування та розпоряджання приміщенням, будинком, спорудою, житловим комплексом або комплексом будинків і споруд, зареєстроване у встановленому законом порядку. 
		Згідно п. 4.3  Статуту  Новогуйвинського  ВЖРЕКП  підприємство  має  право за згодою власника або уповноваженого ним органу продавати, передавати, обмінювати , здавати в оренду, безоплатне тимчасове користування або позику майно, яке належить йому ( а с. 16, 32).
		Таким  чином,  Новогуйвинський  ВЖРЕКП як балансоутримувач житлових будинків  в смт. Новогуйвинське,  не має права розпоряджатися  допоміжними  приміщеннями цих будинків,  без  згоди  власника або уповноваженого ним органу. 
		Таке право має територіальна громада  смт. Новогуйвинське  як суб'єкт права власності ( ч. 2 ст. 2 та ч.1 ст. 318 ЦК України). 
		Разом з тим,  право розпоряджатися комунальною  власністю   територіальна   громада вправі здійснювати як  безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування ( ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). 
		Відповідно до ч.5 ст. 16   Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта  комунальної власності здійснюють відповідні ради.
		Відповідно  до  п. 31 ч.1 ст. 26           Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях  селищної ради вирішуються питання прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення. 
		До відання виконавчих органів, зокрема міських рад, належать повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад (п.1 ч.1 ст. 29 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
		Тому право розпорядження комунальною  власністю від імені та в інтересах територіальної громади смт. Новогуйвинське вправі здійснювати Новогуйвинська селищна  рада або створений нею виконавчий комітет , в межах, визначених радою.  
		В свою чергу, право розпорядження комунальною власністю   повинно   здійснюватись   органами місцевого самоврядування з врахуванням правової  характеристики спільного   майна  власників  квартир, конкретизованої  у  Законі України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного  будинку" ( абз. 2 п. 4.3 мотивувальної частини Рішення 4-рп/2004 від 02.03.2004р.). 
		Згідно зі  статтею  19   Закону   України   "Про   об'єднання співвласників  багатоквартирного  будинку"  від  29 листопада 2001 року  N  2866-III    спільне   майно   співвласників багатоквартирного будинку складається з неподільного та загального майна.  Неподільне  майно  перебуває  у  їхній  спільній  сумісній власності  і  не підлягає відчуженню,  загальне майно - у спільній частковій власності. 
		Таким чином, як розтлумачив Конституційний Суд України у Рішенні 4-рп/2004 від 02.03.2004р. та у Рішенні  N 14-рп/2011  від 09.11.2011 року,  на  допоміжні   приміщення   багатоквартирного будинку  поширюється  правовий  режим як спільної сумісної,  так і спільної часткової власності,  який передбачає  особливий  порядок здійснення правомочностей власника щодо володіння,  користування і розпорядження. 
		За  законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному  будинку,  гуртожитку  має  своє   функціональне призначення,  яке  полягає  у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.  Під поняттям "мешканці" треба   розуміти  власників,  співвласників,  наймачів,  орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку,  які проживають у будинку  і  становлять  визначене  коло суб'єктів,  які реалізують право  спільної  власності  на  окремий  її  об'єкт  -   допоміжні приміщення ( абз. 1 п. 4  мотивувальної частини  Рішення  N 14-рп/2011  від 09.11.2011 року). 
		Згідно з додатком 1 до 1 ДБН В.2.6-14-97 "Конструкції будівель та споруд, Покриття будинків та споруд" горище покриття (дах) - об'ємна верхня огороджувальна конструкція будинку (споруди) із замкнутим повітряним простором (горищем), що утворюється поверхнею горищного перекриття, фризовими стінами і покриттям (покрівлею). 
		Відповідно до ДБН В.2.6-14-97 горище функціонально використовують:
		- для вбудованих житлових приміщень - мансард або приміщень іншого призначення;
		- як елемент вентиляційної системи будівлі (тепле, відкрите горище тощо); 
		- для розміщення комунікацій, технічного обладнання, вентиляційних, димовідвідних систем та інших (технічний поверх, горище); 
		- для зберігання матеріалів (кормів для худоби, підстилки для нього тощо), або функціонально не використовується. 
		В свою чергу , ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення», який встановлює вимоги до будівництва житлових будинків, за функціональним призначенням відносить горища  та позаквартирні коридори  до підсобних приміщень багатоквартирних  житлових будинків, які призначені для забезпечення експлуатації будинків  та побутового обслуговування мешканців будинку.
		У зв'язку з цим, у   Правилах   утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених  наказом  Держжитлокомунгоспу   України від 17.05.2005  N 76 , зареєстрованих  в Міністерстві   юстиції України 25 серпня 2005 р.  за N 927/11207 встановлено, що:
		- горищні   приміщення   не   повинні   бути  захаращені будівельним сміттям, домашніми й іншими речами та обладнанням ( п. 3.2.4);
		- вхід у  горищне  приміщення  і  на  дах  дозволяється  тільки працівникам  виконавця  послуг,  безпосередньо  відповідальним  за технічний  нагляд, і тим, котрі виконують ремонтні роботи, а також працівникам експлуатаційних організацій, обладнання яких розміщене на даху й у горищному приміщенні ( п.3.2.5);
		- використання  горищних  приміщень  під майстерні,  для сушіння білизни і під складські приміщення не допускається (п.3.2.7).
		Оскільки допоміжні приміщення  житлових будинків згідно переліку , наведеного у Додатку № 1 до Договору № 162,   за функціональним призначенням використовуються для забезпечення експлуатації будинків  та побутового обслуговування мешканців будинку, тому ці допоміжні приміщення належать до неподільного майна та щодо них  поширюється  режим  права  спільної сумісної власності.  
		У п. 1.3. резолютивної частини  Рішення 4-рп/2004 від 02.03.2004р. Конституційний Суд України вирішив наступне: питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову  поверхів,  улаштування   мансард   у   багатоквартирних будинках,  на  вчинення  інших  дій  стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо)  вирішується  відповідно  до  законів  України,  які визначають правовий режим власності. 
		В абз. 6 п. 3 мотивувальної частини Рішення  N 14-рп/2011  від 09.11.2011 року Конституційний Суд України розтлумачив, що правовим регулюванням відносин спільної сумісної власності  в Україні визначаються   особливості   здійснення  прав  власників виходячи з її правового режиму.  Ці особливості полягають у різних формах   реалізації відповідного  права:  при  спільній  сумісній власності - шляхом взаємного волевиявлення усіх співвласників, при спільній  частковій власності - лише за волею власника відповідної частки,  виділеної в натурі з майна, що  є  у  спільній  сумісній власності. 
		Відповідно до положень ст.ст. 355, 356 ЦК України майно, що знаходиться у власності двох або більше осіб - співвласників належить їм на праві власності і є їхнім спільним майном.
		Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ч. 2 ст. 368 ЦК України ).
		У частині 2 статті 369 ЦК України встановлено, що розпорядження  майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.
		Згідно абз. 2 цієї частини у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
		Зазначена правова норма встановлює   презумпцію  згоди  всіх співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, тим самим, не зобов'язуючи іншу  сторону правочину вимагати від співвласника майна  письмової згоди інших співвласників, за винятком, якщо такий правочин підлягає нотаріальному посвідченню  та (або) державній реєстрації ( ч. 3 ст. 369 ЦК України). 
		В свою чергу, встановлена у  ч. 2 ст. 369 ЦК  презумпція згоди  всіх співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном зовсім  не означає, що така презумпція не може бути спростована, а правочин не може бути визнаний недійсним з підстав, визначених у ч. 4 цієї статті. 
		При вирішенні цього спору суд  виходить з того,  що чинне законодавство  не встановлює вимог щодо нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації договору  особистого строкового   сервітуту на використання допоміжних приміщень житлових будинків, тому  проста  письмова  форма такого договору  є достатньою. 
		Тому територіальна громада смт. Новогуйвинське  як  суб'єкт права спільної сумісної власності  на  допоміжні   приміщення   житлових будинків або від її імені та в її інтересах Новогуйвинська селищна рада та  виконавчий комітет,  вправі вчиняти  щодо них правочини,  і такі  правочини   вважатимуться  вчиненими   за згодою інших співвласників - власників приватизованих квартир.
		У зв'язку з цим , інші співвласники  допоміжних   приміщень  житлових будинків до участі у справі судом не залучались (абз. 4 п. 2. 10 Постанови  ВГСУ від 29.05.13р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", абз.4 п.2.6 Постанови ВСУ від  06.11.2009  N 9  "Про судову практику розгляду  цивільних справ про визнання  правочинів недійсними ). 
		У ч. 5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що  органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. 
		Однак судом встановлено, що  Новогуйвинська  селищна  рада  не приймала рішення як про порядок використання  допоміжних   приміщень  житлових будинків  , які належать  до комунальної   власності територіальної громади  смт. Новогуйвинське для облаштування ЛІМ на умовах сервітутного користування власниками   (володільцями)   кабельної каналізації електрозв'язку, так і про  передачу виконавчому комітету повноважень щодо управління  цим майном. 
		Тоді як в силу п.1 ч.1  ст. 29 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") повноваження виконавчого  комітету  управляти  майном, що належить до комунальної власності відповідної  територіальної  громади здійснюється  в межах, визначених радою.
		Відповідно до ч. 6 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"   виконавчий  комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. 
		Як розтлумачив у Рішенні  від 16.04.2009   № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) Конституційний Суд України Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.
		Тому виконавчий комітет Новогуйвинської   селищної  ради здійснює правомочності щодо розпорядження об'єктами права комунальної власності за наявності відповідного рішення  селищної ради,  і не наділений повноваженнями самостійно приймати рішення про передачу об'єктів комунальної власності в користування на умовах сервітуту. 
		У зв'язку з цим, доводи третьої особи про наявність рішення виконавчого комітету № 1772 від 22.11.12р. про надання позивачу згоди на укладання договору з Новогуйвинським ВЖРЕКП щодо прокладання волоконно-оптичного кабелю в будинках смт. Новогуйвинське суд до уваги не приймає, оскільки в силу ст. 4 ГПК України не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Окрім того, погоджується з доводами позивача про те, що це рішення  виконкому, як акт індивідуальної дії,  вичерпало свою дію виконанням шляхом укладення Договору № 154, дійсність якого сторонами не оспорюється ( а.с. 79, 91 -92). 
		Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
		Частинами 2, 3 статті 203 ЦК України передбачено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
		Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети ( постанова ВСУ від 25. 12.13р. у цивільній справі 6-118цс13).
		Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суд з'ясовує,  чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин (постанова ВСУ від 12. 02.14р. у цивільній справі 6-165цс13, № реєстрі  судових рішень 37401872). 
		Судом встановлено, що Новогуйвинська  селищна  рада  не приймала рішення щодо визначення Новогуйвинського ВЖРЕП уповноваженою особою діяти від імені та в інтересах територіальної громади смт. Новогуйвинське при укладенні Договору № 162 , а відтак, не погоджувала    істотні умови сервітуту, до яких належать: обсяг  прав щодо користування особою  чужим майном, строк  користування майном  та розмір плати за користування ним ( ч. 1 ст. 401, ч.1 ст. 402, ч.ч. 1-3, 5 ст. 403  ЦК України). 
		З врахуванням вищевикладених мотивів та встановлених обставин спору, суд погоджується з доводами позову про недійсність Договору № 162. 
		Відповідно до п.2 ч.1 ст. 83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів і про це є клопотання заінтересованої сторони.
		Позивач в ході вирішення спору заявив клопотання визнати Договір №162 недійсним з моменту укладення (вчинення). 
		Згідно зі ч.1 статті  236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення. 
		Таким чином, норма права визначає загальне правило, за яким правочини як оспорювані, так і нікчемні, вважаються недійсними не з моменту встановлення або визнання цього факту судом, а з моменту його вчинення (укладення). 
		Зокрема, згідно  ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. До істотних належать умови про предмет договору та умови, що визначено законом як істотні або є необхідними для договорів певного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. 
		На відміну від ч. 1 ст. 236 ЦК України, у ч. 2 цієї  статті враховуються особливості застосування правових наслідків недійсності вчинених (укладених)  правочинів (договорів), за якими передбачалися права та обов'язки на майбутнє. Подібна норма закріплена також в ч. 3 ст. 207 ГК України. 
		Це правило поширюється на  укладені договори, момент  виконання яких  у часі не збігається  з моментом їх укладення, тобто у них права та обов'язки сторін передбачені на майбутнє. Тому з визнанням таких договорів недійсними  припиняється  можливість настання  цих  прав та обов'язків  у майбутньому. 
		З врахуванням правової природи  Договору № 162  відповідно  до ч. 1 ст. 401, ч.1 ст. 402, ч. ч. 1-3, 5 ст. 403  ЦК України, суд розцінює  останній як такий, що укладений, оскільки сторонами досягнуто згоди щодо  всіх  істотних  умов договору  особистого строкового сервітуту: обсяг  прав щодо користування особою чужим майном, строк  користування майном  та розмір плати за користування ним. 
		Відповідач додатково обґрунтовував    досягнення сторонами згоди щодо способу та часу користування ( а. с. 59-60). 
		В ході вирішення спору сторони   також визнали, що  досягли згоди щодо таких істотних умов договору як предмет, ціна  та строк його дії за правилом ч. 3 ст. 180 ГК України.  
		Судом встановлено, що момент  укладення Договору  № 162 не співпадає з моментом його укладення , оскільки права та обов'язки сторін  договору визначені на майбутнє.   
		Так, у ч. 4 ст. 334 ЦК України встановлено, що  права  на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
		Частиною   першою статті 182 ЦК України встановлено, що речові права на нерухомі речі та  їх виникнення підлягають державній реєстрації.  
		Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом (частина четверта статті 182 ЦК України).
		Частиною першої статті  4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (у редакції на дату укладення Договору № 162 - 04.11.13р.) передбачено, що обов'язковій    державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України,  фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб  без громадянства, іноземних  юридичних  осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме:  право  користування  (сервітут) ( пункт 2).
		Згідно  ч. 2 цієї  статті  речові  права на нерухоме майно,  зазначені в пунктах 2 і 3 частини  першої  цієї  статті,  є  похідними  і реєструються після державної реєстрації права власності на таке майно, крім випадків, передбачених статтею 4-1 цього Закону ( особливості державної реєстрації речових прав на земельні ділянки державної та комунальної  власності). 
		Судом встановлено, що позивач не зареєстрував своє речове право  (сервітут)  на використання  допоміжних приміщень житлових будинків для облаштування ЛІМ на підставі укладеного Договору № 162. Тому таке право , в силу ч.4 ст. 334 ЦК України, в нього не виникло.  
		В ході вирішення спору сторони також  визнали, що Договір № 162 з моменту його укладення (вчинення) 04.11.13року  не виконувався жодною із сторін. Оскільки факти на  спростування викладеному судом не встановлені,  тому за правилом ч.1 ст. 35 ГПК України  в суду не виникло  сумніву щодо достовірності  обставин невиконання  Договору № 162  та добровільності їх визнання сторонами спору.
		Встановивши обставини невиконання сторонами Договору №162, у суду відсутні  підстави для визначення іншого моменту його недійсності як момент укладення (вчинення). 
		Відповідно до ст. 33 ГПК України  позивач довів обґрунтованість своїх  вимог,  які відповідач у спосіб належних та допустимих доказів та заперечень не спростував. 
		Відповідно до ч.5 ст. 49 ГПК України судовий збір покладається на відповідача.
		Керуючись ст. 4-3, 4-7, 33, 43, 49, ст.82, п.2 ч.1 ст. 83, ст.ст. 84 - 85 ГПК України,  господарський суд, -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		1. Позов задовольнити.
		2. Визнати недійсним Договір  про використання об'єктів для організації ліній інформаційних мереж № 162 від 04 листопада 2013 року , укладений між Новогуйвинським  виробничим   житловим   ремонтно-експлуатаційним  комунальним підприємством  та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1  з моменту укладення ( вчинення).   
		3. Стягнути з Новогуйвинського   виробничого    житлового    ремонтно-експлуатаційного комунального  підприємства ( 12441, Житомирський район, селище міського типу Новогуйвинське, вул.  9-ої  П'ятирічки, будинок 15, код ЄДРПОУ 30273396) на користь фізичної особи- підприємця ОСОБА_1 ( 10031, АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер  НОМЕР_1) - 1218,00 грн. судового збору.
		 
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
		Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України.
		Повне рішення складено   20.02.15р. 
		 
		 
		Суддя                                                                     Машевська О.П.  
		 
		 
		Віддрукувати:  1 - у справу,  2-3 - сторонам, 4 - третій особі

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...