Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 911/3172/14 : Господарські справи (до 01.01.2019); Договірні, переддоговірні немайнові, спори:; Інший.
Надіслано для оприлюднення: 16.03.2015. Зареєстровано: 16.03.2015. Забезпечено надання загального доступу: 19.03.2015.
Дата набрання законної сили: 01.07.2015
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД
		Київської області
		01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 239-72-81 
		Р І Ш Е Н Н Я
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		"05" березня 2015 р.                                                                        Справа № 911/3172/14  
		 
		Господарський суд Київської області у складі судді Антонової В.М., розглянувши матеріали справи
		за позовом Публічного акціонерного товариства «Державне акціонерне товариство «Чорноморнафтогаз» 
		до Приватного акціонерного товариства «Пласт»
		за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»
		за участю Прокуратури Київської області 
		про визнання недійсним договору          
		                                                                                                            
		За участю представників: 
		від позивача не з'явилися;
		від відповідача Шляхтун А.П. (дов. № 1/2015 від 05.01.2015);
		від  прокуратури Біньковська А.В. (посв. 009568 від 15.10.2012);
		від  третьої особи не з'явилися.                   
		                                                Обставини справи:
		 
		Публічне акціонерне товариство «Державне акціонерне товариство «Чорноморнафтогаз» (позивач) звернулося до господарського суду Київської області з позовом до Приватного акціонерного товариства «Пласт» (відповідач) про визнання недійсним договору про спільну діяльність від 05.03.2014р. № 272-14.
		В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що спірний договір укладений з порушенням норм чинного законодавства, зокрема, ст. 5 Закону України "Про управління об'єктами державної власності від 21.09.2006 р. №185-V     та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном (затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296), оскільки його укладення не було погоджено з Кабінетом Міністрів України.
		Рішенням Господарського суду Київської області     від 04.08.2014, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.10.2014,     у задоволенні позовних вимог відмовлено     повністю.
		Постановою Вищого господарського суду України від 04.12.2014 касаційні скарги     Публічного акціонерного товариства «Державне акціонерне товариство «Чорноморнафтогаз», Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» та Першого заступника прокурора Київської області задоволено, рішення господарського суду Київської області від 04.08.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.10.2014 у справі №911/3172/14 скасовано, справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.
		11.12.2014 матеріали справи №911/3172/14 супровідним листом № 03-22/199 від 05.12.2014 передані до господарського суду Київської області.
		Згідно автоматизованої системи розподілу справ між суддями справу № 911/3172/14 передано на новий розгляд судді Антоновій В.М.
		Ухвалою господарського суду Київської області від 22.12.2014 справу №911/3172/14 прийнято до провадження та призначено розгляд справи на 12.02.2015.
		12.02.2015 до канцелярії господарського суду Київської області від представника позивача надійшли пояснення до позовної заяви по справі № 911/3172/14 № 113 від 06.02.2015 (вх. № 3323/15 від 12.02.2015).
		12.02.2015 до канцелярії господарського суду Київської області від представника третьої особи надійшло клопотання (вх. 3289/15 від 12.02.2015), згідно якого останній просить відкласти розгляд справи, яке задоволено судом.
		Ухвалою господарського суду Київської області від 12.02.2015 продовжено строк вирішення спору у справі № 911/3172/14 на 15 днів, розгляд справи відкладено на 05.03.2015. 
		05.03.2015 до канцелярії господарського суду Київської області від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи № 272 від 04.03.2015 (вх. 4985/15 від 05.03.2015).
		05.03.2015 до канцелярії господарського суду Київської області від представника третьої особи надійшло клопотання про відкладення розгляду справи № 14/2-220 від 05.03.2015 (вх. 4986/15 від 05.03.2015).
		Суд, розглянувши вказані клопотання позивача та третьої особи про відкладення розгляду справи, вирішив відмовити у їх задоволенні з огляду на наступне.
		Відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, зокрема, є: 1) нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу; 2) неподання витребуваних доказів; 3) необхідність витребування нових доказів; 4) залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача; 5) необхідність заміни відведеного судді, судового експерта. Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій вказуються час і місце проведення наступного засідання. Суддя має право оголосити перерву в засіданні в межах встановленого строку вирішення спору з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі.
		Абзацом першим пункту 3.9.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" № 18 від 26.12.2011р. передбачено, що у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору. 
		Крім того, судом враховано, що третя особа вдруге звертається до суду з клопотанням про відкладення розгляду справи, та вдруге не скористалася своїм правом бути присутнім в судовому засіданні та надати пояснення по суті справи.
		З огляду на те, що нез'явлення в судове засіданні 05.03.2015 належним чином повідомленого представника позивача та третьої особи не перешкоджає вирішенню спору; наявність всіх матеріалів у справі, необхідних для вирішення спору по суті та закінчення встановлено ст. 69 Господарського процесуального кодексу двохмісячного строку розгляду спору, суд дійшов висновку, що клопотання представника позивача та третьої особи про відкладення розгляду справи є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
		05.03.2015 до канцелярії господарського суду Київської області від представника третьої особи надійшло клопотання № 14/2-220 від 05.03.2015, згідно якого останній просить розглядати судову справу № 911/3172/14 колегіально у складі трьох суддів (вх. 36/15 від 05.03.2015), у задоволенні якого відмовлено у зв'язку з безпідставністю, оскільки, у зазначеному клопотанні заявник не навів жодних пояснень щодо неможливості розгляду справи одноособово та не обґрунтував в чому саме полягає складність даної справи.
		У судове засідання 05.03.2015 представник позивача та третьої особи не з'явилися
		У судовому засідання 05.03.2015 представник відповідача заперечив проти задоволення позову.
		Враховуючи, що неявка представника позивача та третьої особи в судове засідання не перешкоджає розгляду спору по суті, суд вважає за можливе здійснити розгляд справи за наявними в ній матеріалами відповідно до статті 75 Господарського процесуального кодексу України за відсутності представників позивача та третьої особи. 
		Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні в ній докази, оцінивши їх в сукупності та заслухавши пояснення представника відповідача та прокуратури, суд 
		                                                       ВСТАНОВИВ:
		05.03.2014р. між Публічним акціонерним товариством «Державне акціонерне товариство «Чорноморнафтогаз» (сторона-2) та Приватним акціонерним товариством «ПЛАСТ» (сторона-1) укладено договір про спільну діяльність № 272-14, відповідно до умов якого, сторони зобов'язалися спільно діяти без створення юридичної особи шляхом об'єднання своїх вкладів та зусиль в сфері видобутку постачання і транспортування нафти, газу і газового конденсату для досягнення наступних спільних господарських цілей: кооперації і координації спільних зусиль в здійсненні заходів щодо геологічного вивчення нафтогазоносних надр, дослідно-промислової та промислової розробки родовищ нафти і газу, видобутку та переробки нафти, газу і газового конденсату, реалізації газу, газового конденсату, а також з метою об'єднання матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інших ресурсів сторін, направлених на використання передових технологічних засобів, для інтенсифікації видобутку і експлуатації родовищ, забезпечення виконання вимог безпеки праці, охорони надр і навколишнього середовища; одержання прибутку.
		Пунктом 2.2 договору передбачено, що спільна діяльність сторін буде здійснюватися відповідно до програми спільної діяльності та бюджету спільної діяльності, в яких сторони визначатимуть детальний зміст, порядок, строки та інші умови спільної діяльності.
		В п. 4.1 договору вказано, що для досягнення цілей, що є предметом цього договору спільної діяльності, учасники роблять внески в спільну діяльність в формі грошей, майна, прав користування майном, професійних і інших знань, навичок і умінь, а також ділової репутації та ділових зв'язків.
		Пунктом 4.2 договору встановлено, що сторона-1 вносить у спільну діяльність грошовий внесок; вартість внеску сторони-1 в період дії даного договору на цілі спільної діяльності складає 71  640 000,00 грн.
		В п. 4.3 договору зазначено, що сторона-2 вносить у спільну діяльність право користування об'єктами Архангельського газового родовища - виробничий комплекс «Блок-кондуктор-1», виробничий комплекс «Центральна технологічна платформа-7», а також право користування об'єктами Стрілкового газового родовища; вартість внеску сторонни-2 в період дії договору на цілі спільної діяльності складає 47  760 000,00 грн, з урахуванням вартості свердловин.
		Пунктами 4.4, 4.5 договору № 272-14 передбачено, що частка відповідача складає 60% та частка позивача складає 40%.
		Згідно з актом №1 від 05.03.2014р. про внески в спільну діяльність до договору про спільну діяльність від 05.03.2014р. № 272-14, сторони внесли до спільної діяльності наступні внески: відповідач вніс до спільної діяльності грошові внески в розмірі 71  640 000,00 грн, позивач вніс до спільної діяльності право користування об'єктами Архангельського газового родовища: виробничий комплекс «Блок-кондуктор-1», виробничий комплекс «Центральна технологічна платформа-7» та об'єкти Стрілкового газового родовища вартістю 47  760 000,00 грн.
		Предметом позову є вимога позивача визнати договір про спільну діяльність № 272-14 від 05.03.2014 недійсним відповідно до ст.ст.  203,  215 ЦК України, на підставі того, що цей договір укладений з порушенням вимог  ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»   та положень Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого  постановою КМУ від 11.04.2012р. №      296, оскільки його укладення не було погоджено з Кабінетом Міністрів України.
		Відповідно до ч. 1  ст. 5 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006р. № 185-V   (далі - Закон № 185-V) Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом.
		Підпунктом "л" п.18 ч. 2 ст. 5 Закон № 185-V передбачено, що здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів України визначає порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також: господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном.
		Відповідно до п. 1 Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого  постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012р. №           296, (далі - Порядок № 296), цей Порядок визначає механізм укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 року №           747   (далі - Постанова № 747) утворено Національну акціонерну компанію "Нафтогаз України" у формі відкритого акціонерного товариства.
		Згідно з додатком 1 "Перелік державних підприємств, на базі яких утворюються державні акціонерні товариства, 100 відсотків акцій яких передаються до статутного фонду Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" до Постанови № 747, 100% акцій позивача передані до статутного капіталу НАК "Нафтогаз України".
		Частиною 1  ст. 79 ГК України   визначено, що господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.
		Згідно з ч. 1  ст. 167 ГК України, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до  закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
		Пунктом 8 ч. 1  ст. 2 Закону України "Про акціонерні товариства"   визначено, що корпоративні права - це сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до  закону, а також інші права та правомочності, передбачені  законом   чи статутними документами.
		Відповідно до  ст. 172 ГК України   відносини, пов'язані з управлінням корпоративними правами держави, регулюються  Законом України "Про управління об'єктами державної власності", іншими законами України та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.
		В  ст. 3 Закону України "Про управління об'єктами державної власності"   визначено, що об'єктами управління державної власності є, зокрема, корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій.
		Відповідно до ч. 1           ст. 87 ГК України, сума вкладів засновників та учасників господарського товариства становить статутний капітал товариства.
		Отже, зі змісту вищезазначених норм чинного законодавства вбачається, що господарське товариство вважається таким, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, лише у випадку якщо держава є акціонером (учасником) такого товариства та їй належать акції (частка) у статутному капіталі цього господарського товариства.
		Частиною 2  ст. 80 ГК України   встановлено, що акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.
		Згідно зі  ст. 152 ЦК України,  ст. 3 Закону України "Про акціонерні товариства"   акціонерне товариство - це господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.
		Частиною 1  ст. 6 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"   визначено, що акція - це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені  Цивільним кодексом України   та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.
		Частиною 7  ст. 6 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"   передбачено, що прості акції надають їх власникам право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів, на участь в управлінні акціонерним товариством, на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації та інші права, передбачені  законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. Прості акції надають їх власникам однакові права.
		Відповідно до  ст. 85 ГК України, ч. 1  ст. 115 ЦК України   господарське товариство є власником: майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески (вклад до статутного капіталу); продукції, виробленої в результаті господарської діяльності товариства; доходів, одержаних від господарської діяльності товариства; іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом.
		Статтею 155 ЦК України   встановлено, що статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій.
		З аналізу вищезазначених норм  Законів   вбачається, що акціонерне товариство, як суб'єкт господарювання, утворюється на майновій основі, що складається з вкладів акціонерів у його статутний капітал, а відтак таке майно належить самому акціонерному товариству на праві власності. Засновники акціонерного товариства з моменту передачі товариству майнових внесків перестають бути власниками майна, що становить їх внески, здобуваючи у власність замість цього майна акції, емітовані товариством, та відповідно корпоративні права щодо цього товариства.
		Відповідно до п.п. 27, 28, 29 Статуту Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", майно компанії складається з основних засобів, обігових коштів, акцій (часток, паїв) у статутному (складеному) капіталі господарських товариств, а також інших активів, відображених у його бухгалтерському балансі компанії. Майно компанії формується за рахунок: 1) майна, переданого засновником; 2) кредитів, позик; 3) доходів, отриманих у результаті провадження господарської діяльності; 4) дивідендів за акціями, які належать компанії; 5) продукції, виробленої компанією у результаті провадження господарської діяльності; 6) коштів, майнових і немайнових прав, цінних паперів, іншого майна, що надходять від оплати акцій; 7) доходів, отриманих від реалізації цінних паперів; 8) надходжень від провадження господарської діяльності дочірніх підприємств; 9) іншого майна, набутого на законних підставах. Здійснюючи право власності, компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном і вчиняє стосовно нього будь-які дії, що не суперечать  закону   та меті діяльності компанії.
		В пункті 30 Статуту НАК "Нафтогаз України" зазначено, що компанія використовує державне майно, що не підлягає приватизації, відповідно до законодавства. Майно, що є державною власністю і надане НАК "Нафтогаз України" у користування, включається до її активів.
		Належність державі хоча б і 100 відсотків акцій акціонерної компанії автоматично не означає, що у державній  власності перебувають також корпоративні права на частку у статутному фонді господарських товариств, заснованих державною акціонерною компанією. Такі корпоративні права належать на праві власності  самій компанії як окремій юридичній особі, а не державі. Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд України в Постанові від 05.11.2008.
		Крім того, згідно ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням  третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
		Так, в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 31.01.2007 у справі № 3/151 (к/с №7309/06) колегією встановлено, що оскільки НАК "Нафтогаз України" є акціонерним товариством, в якому 100% акцій компанії знаходиться у державній власності, то держава має право брати участь в управлінні НАК "Нафтогаз України" та отримувати частини прибутку акціонерного товариства (дивіденди) від його діяльності. Однак власником майна, яке передано до статутного капіталу НАК "Нафтогаз України" є не держава, а НАК «Нафтогаз України» окрім майна, яке передано державою у користування і не увійшло до статутного капіталу товариства.
		Крім того судом враховано, що акціонерне товариство за своєю організаційно-правовою формою не може бути одночасно і акціонерним товариством, і державним підприємством (установою, організацією), оскільки     чинним законодавством України для кожного з цих форм підприємств визначені свої індивідуальні ознаки. Виходячи з того, що позивач є публічним акціонерним товариством,     він не є державним підприємством, установою або організацією, оскільки не має ознак, встановлених в  ст. 73 ГК України.
		Згідно з п. 7.1 Статуту позивача, акціонером товариства є Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України". Акціонеру товариства належить 100% акцій.
		Статутний капітал товариства становить 376 515 500 грн. часток, корпоративні права за якими посвідчуються простими іменними акціями номінальною вартістю 1 гривня кожна. (п.п. 5.1, 6.1 Статуту позивача).
		Таким чином, майно, що увійшло до статутного капіталу позивача, а також майно, яке придбане, виготовлене та отримане ним з інших джерел є власністю позивача, а НАК "Нафтогаз України" в свою чергу належать лише акції (корпоративні права) у статутному капіталі Позивача.
		При цьому, корпоративні права відносно позивача належать саме НАК "Нафтогаз України", а не державі, оскільки згідно з додатком 1 до Постанови № 747     100% акцій позивача передані державою до статутного капіталу НАК "Нафтогаз України" та є власністю останньої.
		Враховуючи вищевикладене суд дійшов висновку про те, що у статутному капіталі позивача наявні корпоративні права виключно НАК "Нафтогаз України", а відтак позивач не є господарською організацію чи товариством, у статутному капіталі якої є корпоративні права держави, тому на позивача не поширюється дія  Закону України "Про управління об'єктами державної власності"   та Порядку № 296.
		Таким чином доводи позивача про те, що спірний договір про спільну діяльність № 272-14 від 05.03.2014 підлягає погодженню Кабінетом Міністрів України є безпідставними та не ґрунтуються на матеріалах справи і нормах чинного законодавства.
		Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про те, що при укладанні оскаржуваного договору позивач не зобов'язаний був погоджувати його з Кабінетом Міністрів України, тому вимога позивача про визнання договору № 272-14 від 05.03.2014 недійсним відповідно до ст.ст.  203,  215 ЦК України, у зв'язку з тим, що цей договір укладений з порушенням вимог  ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»   та положень Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого  постановою КМУ від 11.04.2012р. №      296, оскільки його укладення не було погоджено з Кабінетом Міністрів України, є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. 
		Однак, у своїх додаткових поясненнях № 113 від 06.02.2015 (вх. № 3323/15 від 12.02.2015), поданих при новому розгляді справи позивач посилається на те, що договір № 272-14 від 05.03.2014 підлягає визнанню недійсним у зв'язку з тим, що він не був погоджений з НАК «Нафтогаз України» в порушення статуту товариства.
		Пунктом 3.2 Статуту позивача визначено, що товариство є юридичною особою (господарським товариством) за законодавством України, законів України «Про акціонерні товариства», «Про цінні папери та фондовий ринок», інших чинних нормативно-правових актів України та цього статуту.
		Відповідно до п. 3.10 статуту товариство відповідно до чинного законодавства та цього статуту має право укладати від свого імені угоди (договори, контракти), зокрема, угоди купівлі-продажу, оренди, надання послуг, підряду, страхування майна, перевезень, зберігання, видавати довіреності та доручення, утворювати комісії тощо, набувати майнові та особисті немайнові права, нести зобов'язання, бути позивачем та відповідачем у судах всіх юрисдикцій.
		Товариство самостійно планує свою діяльність та визначає перспективи виробничого і соціального розвитку. Товариство будує свої відносини з замовниками, постачальниками та іншими юридичними та фізичними особами, переважно на договірній основі. Товариство вільне у виборі форм господарських стосунків, що не суперечать чинному законодавству  України (п. 3.13 статуту).
		Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що підставою для визнання договору № 272-14 від 05.03.2014 визначеною в позовній заяві позивач зазначав саме непогодження його з Кабінетом Мінінстрів України, що призвело до порушення вимог  ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»   та положень Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого  постановою КМУ від 11.04.2012р. №      296.
		Статтею 54 ГПК України   встановлено вимоги до форми та змісту позовної заяви. Так зміст позовних вимог включає предмет і підстави     позову. Виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначенні доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов.
		Зміна предмета або підстав позову за заявою позивача допустима лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та якщо при цьому не порушено процесуальних прав відповідача, передбачених статтями  22   і  23 ГПК, і відповідачеві було надано можливість подання доказів щодо нового предмета або підстав позову та наведення його доводів у судовому засіданні. Волевиявлення позивача повинно викладатись у письмовій формі (п. 7  Постанови   Пленуму ВГСУ № 6 від 23.03.2012 «Про судове рішення»).
		Приписи  частини четвертої   статті 22 ГПК не застосовуються під час розгляду справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій. Передбачені нею права можуть бути використані позивачем також під час нового розгляду справи в першій інстанції після скасування рішення і передачі у встановленому порядку справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Якщо розгляд справи здійснюється спочатку, то позивач також вправі змінити підставу або предмет позову до початку повторного розгляду справи по суті. (абзац 8 п. 3.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18).
		Договір є погоджена дія двох або більше сторін, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частини 1, 2, 4  статті 202 ЦК України).
		Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1  статті 628 ЦК України).
		Відповідно до  статті 6 ЦК України   сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього  Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1  статті 627 ЦК України).
		Частиною 7  статті 179 ГК України   передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими  Цивільним кодексом України   з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
		Статтею 202 ЦК України   визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
		Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2  ст. 203 ЦК України).
		Статтею 215 Цивільного кодексу України   встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами ) вимог, які встановленні частиною першою-третьою, п'ятою та шостою  статті 203 Цивільного кодексу України. Також, вказаною статтею встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена  законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених  законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
		Згідно  ст.203 Цивільного кодексу України   зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими  закон   пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин ( п. 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").
		Як вбачається з матеріалів справи, договір про спільну діяльність № 272-14 від 05.03.2014р. від імені Позивача був підписаний Першим заступником Голови Правління Плечуном В.В., який діяв на підставі довіреності від 27.02.2014р. №11/68. Зазначеною довіреністю надано право Плечуну В.В. від імені позивача укладати господарські договори, контракти (крім кредитних та депозитних) і додаткові угоди до них з діяльності товариства, підписувати документи, що стосуються виконання укладених договорів.
		Згідно з пп. 4, 6, 8 п. 9.5.9 Статуту Позивача, зі змінами та доповненнями, Голова правління у межах своєї компетенції згідно з чинним законодавством та цим Статутом: вчиняє правочини та інші юридичні дії від імені товариства, у тому числі ті, рішення про укладення яких прийнято уповноваженим органом товариства в межах його компетенції відповідно до положень цього Статуту, з урахуванням обмежень, встановлених цим Статугом; розпоряджається відповідно до чинного законодавства та цього Статуту майном та коштами товариства; видає довіреності.
		Зазначена форма представництва при укладання спірного договору повністю відповідає ст.ст.  244,  245,  246 ЦК України.
		Пунктом 3.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29 травня 2013 № 11 передбачено, що «у господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на  законі, довіреності, установчих документах. Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником і підставі довіреності.
		Припис абзацу першого частини третьої  статті 92 ЦК України   зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень, водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскікльки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної     особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої  статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним звідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати     про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).
		У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо:
		- такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої  ст.     98 ЦК України);
		- про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офійному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців.»
		Враховуючи ту обставину, що     чинне законодавство України, п. 9.5.9 Статуту позивача та довіреність від 27.02.2014р. №11/68 не містять жодних обмежень повноважень щодо укладення     Договору № 272-14, а також відповідач не знав про будь-які обмеження для укладення оспорюваного договору, відсутні підстави для визнання недійсним договору №272-14.
		Крім того, підпунктом 14 п. 9.5.5 Статуту позивача дійсно передбачено, що до компетенції Правління належить прийняття рішення щодо вчинення товариством правочинів на суму від 10 мільйонів грн. до 10% вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності ( крім угод щодо продажу природного газу, нафти, газового конденсату, в тому числі суміші та газового конденсату та договорів на виконання геологорозвідувальних робіт за тюк державних коштів) за погодженням з акціонером товариства - Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України».
		Однак, Статут позивача не містить жодних вказівок на те, що вирішення цього питання належить до виключної компетенції Правління Позивача. А також не зазначено жодних обмежень щодо відсутності у Голови Правління Позивача права на укладення договорів більше 10 мільйонів без рішення Правління Позивача та без погодження з НАК «Нафтогаз України» (п. 9.5.9 Статуту Позивача).
		Крім того,  позивач не довів належними доказами те, що укладення договору не погоджувалось акціонером, адже відповідальність за його погодження лежала саме на позивачеві.
		Згідно  ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
		В силу вимог ст. ст.  33,  34   цього  Кодексу   кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Відповідно до  ст.43 ГПК України   господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
		Відповідно до     ст. 32 ГПК України   доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному  законом   порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
		На підставі вищевикладеного суд приходить до висновку, що вимога позивача про визнання договору № 272-14 від 05.03.2014 недійсним є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
		Витрати по сплаті судового збору, відповідно до статей 44, 49 ГПК України, покладаються судом на позивача.
		Керуючись ст.ст. 44, 49, 82-85 ГПК України, суд
		В И Р І Ш И В:
		 
		В задоволенні позову відмовити повністю.
		 
		Рішення господарського суду Київської області набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його належного оформлення і підписання та може бути оскаржено в апеляційному порядку.
		              
		 
		Суддя                                                                                                                       В.М. Антонова          
		 
		Повне рішення складено: 16.03.2015

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...