Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 6-32875ск14 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 08.04.2015. Забезпечено надання загального доступу: 08.04.2015.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		УХВАЛА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		25 лютого 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах
		Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і 
		кримінальних справ у складі: 
		головуючого                        Касьяна О.П.,                                         
		суддів:                           Амеліна В.І.,                                              Гончара В.П.,
		                                                   Карпенко С.О.,                                        Остапчука Д.О.,
		розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Софійченко Наталія Андріївна, про визнання договору недійсним, визнання недійсним рішення, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2014 року, 
		в с т а н о в и л а:
		 
		У грудні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що 11 червня 2010 року між ним та ОСОБА_4 було укладено договір позики, за умовами якого позивач отримав позику в розмірі 204 000 грн строком повернення до 11 листопада 2011 року. На забезпечення виконання зобов'язань за договором позики          29 липня 2010 року між сторонами було укладено договір іпотеки, на підставі якого позивач передав в іпотеку відповідачу нерухоме майно - домоволодіння та земельну ділянку, розташовані по АДРЕСА_1. В листопаді 2013 року позивачу стало відомо, що відповідачем ОСОБА_4 на підставі вказаного договору іпотеки та наявного в ньому застереження 23 жовтня 2013 року здійснено за собою державну реєстрацію права власності вказаних предметів іпотеки. Позивач вважав, що державна реєстрація права власності відбулась із порушенням вимог ст. 35 Закону України «Про іпотеку», оскільки відповідач як іпотекодержатель не звертався до нього з письмовою вимогою про виконання зобов'язання за договором позики. 
		Також посилався на те, що на підставі договору купівлі-продажу йому на праві власності належить домоволодіння, розташоване по АДРЕСА_1, тоді як в іпотеку передано домоволодіння, розташоване по АДРЕСА_1. Враховуючи викладене та уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати недійсним договір іпотеки від 29 липня 2010 року, визнати недійсним рішення державного реєстратора про реєстрацію за  ОСОБА_4 права власності на спірне нерухоме майно, скасувати державну реєстрацію права власності та визнати за ним право власності на спірне нерухоме майно. 
		Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від               15 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2014 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 жовтня 2013 року № 7100588 про реєстрацію права власності іпотекодержателя ОСОБА_4 на нерухоме майно - домоволодіння та земельну ділянку, які є предметом іпотеки на підставі договору іпотеки від              11 червня 2010 року та розташовані по АДРЕСА_1.  Скасовано державну реєстрацію права власності на домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_4, проведену на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 жовтня         2013 року № 7100588. У решті позову відмовлено.
		У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати вказані рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і закрити провадження в справі, посилаючись на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 
		Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
		Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 
		Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та вирішувати такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
		Зазначеним вимогам закону судові рішення в повній мірі не відповідають.
		Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідно до витягу про реєстрацію прав власності на нерухоме майно від 29 вересня 2009 року та державного акта на право власності на земельну ділянку від 08 липня 2010 року    ОСОБА_3 на праві власності належать домоволодіння та земельна ділянка площею 0,0463 га, розташовані по АДРЕСА_1, таким чином відсутні підстави, передбачені ст. ст. 203, 215 ЦК України, для визнання договору іпотеки недійсним, тому в цій частині в позові необхідно відмовити. Крім того, ухвалюючи рішення про задоволення позову в частині визнання недійсним рішення державного реєстратора та скасування державної реєстрації права власності, суди виходили з того, що відповідачами не дотримано порядок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки основною  метою договору іпотеки є забезпечення вимог за договором позики шляхом повернення боргу позичальником, а не набуття права власності кредитором на предмет іпотеки. 
		Однак з такими висновками судів повністю погодитись не можна з огляду на наступне.
		Судами встановлено, що ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 18 серпня 2009 року належить нерухоме майно - житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами і земельна               ділянка площею 0,0463 га, розташовані по АДРЕСА_1. Домоволодіння складається з: жилого будинку -        літ. А-1, жилою площею 29 кв. м, загальною площею 56,2 кв. м, вбиральні - літ. Г, сараю - літ. Д, входу до погреба - літ. Е, споруд - №№ 1-3, І (а.с. 5). Державна реєстрація домоволодіння проведена 29 вересня 2009 року із зазначенням адреси домоволодіння: АДРЕСА_1 (а.с. 6).
		08 липня 2010 року ОСОБА_3 отримав державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,0463 га, на якій розташоване спірне домоволодіння по АДРЕСА_1 (а. с. 7).
		11 червня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, за умовами якого останній отримав позику в розмірі 204 000 грн строком повернення до 11 листопада 2011 року (а.с. 46). 
		На забезпечення виконання зобов'язань за договором позики 29 липня 2010 року між сторонами було укладено договір іпотеки, на підставі якого ОСОБА_3 передав в іпотеку ОСОБА_4 нерухоме майно: домоволодіння та земельну ділянку, розташовані по АДРЕСА_1 (а. с. 52-56).
		У подальшому 11 листопада 2010 року, 12 квітня 2011 року, 20 вересня 2011 року, 21 грудня 2011 року та 16 травня 2012 року між сторонами були укладені договори про внесення змін до договору позики, якими, зокрема, було збільшено розмір позики до 315 600 грн та продовжено строк повернення позики до 11 жовтня 2012 року, та відповідні договори про внесення змін та доповнень до договору іпотеки (а.с. 47-51). 
		Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). 
		Іпотекою  є  застава  нерухомого  майна,  що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ч. 1 ст. 575 ЦК України). 
		Відповідно до витягу про реєстрацію прав власності на нерухоме майно від 29 вересня 2009 року (а. с. 6) та державного акта на право власності на земельну ділянку від 08 липня 2010 року (а. с. 7) ОСОБА_3 на праві власності належать домоволодіння та земельна ділянка площею 0,0463 га, розташовані по АДРЕСА_1. 
		Відповідно до договору іпотеки від 29 липня 2010 року предметом іпотеки є нерухоме майно - домоволодіння та земельна ділянка, розташовані по АДРЕСА_1 (а. с. 52-56).
		Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України, зокрема, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
		Відповідно до положень ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 
		За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, оскільки встановлено, що позивач є власником будинку та земельної ділянки по       АДРЕСА_1, переданої в іпотеку на підставі оскаржуваного договору, підстави, передбачені ст. ст. 203, 215 ЦК України, для визнання договору недійсним відсутні. 
		Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 
		За змістом ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
		ОСОБА_3 зобов'язання за договором позики у встановлений договором строк не виконав. 
		Згідно з п. 4.1 договору іпотеки іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки та одержати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця у випадках невиконання боржником основного зобов'язання або порушення порядку його виконання, в інших випадках, передбачених основним зобов'язанням, у випадках порушення обов'язків, встановлених цим договором та чинним законодавством України.
		Пунктом 4.2 договору іпотеки встановлено, що при настанні передбачених у п. 4.1 цього договору випадків іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання та зобов'язань, передбачених цим договором, у строк, що не перевищує тридцяти календарних днів, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги.
		Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про іпотеку» у разі   порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором,   іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного  зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
		Розділом 5 договору іпотеки від 29 липня 2010 року сторони договору передбачили застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке надає останньому право звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку в тому числі шляхом набуття права власності на предмет іпотеки на підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку». 
		Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет  іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути  укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. 
		Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (ч. 2 ст. 36 Закону України «Про іпотеку»). 
		Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження  в  іпотечному  договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання   основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону;  право іпотекодержателя  від  свого  імені   продати   предмет іпотеки  будь-якій  особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону (ч. 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку»). 
		Відповідно до положень ч. ч. 1, 2 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. У разі порушення   провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом або при ліквідації юридичної особи - іпотекодавця іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки  незалежно від настання строку виконання основного зобов'язання, якщо іпотекодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше. 
		Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку»).
		У разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного  договору  іпотекодержатель  надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про  усунення  порушення. В  цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога  про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається  без  задоволення,  іпотекодержатель  вправі  прийняти рішення   про   звернення  стягнення  на  предмет  іпотеки  шляхом 
		позасудового врегулювання на підставі договору (ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку»). 
		Згідно з ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності  іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на  предмет  іпотеки  в  рахунок виконання основного зобов'язання. 
		Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю,  визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю  перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром  забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя (ч. 2 ст. 37 Закону України «Про іпотеку»). 
		З матеріалів страви вбачається, що 27 листопада 2012 року   ОСОБА_4 направляв ОСОБА_3 лист-попередження про сплату заборгованості за договором позики в тридцятиденний строк з моменту його отримання та звернення стягнення на предмет іпотеки в разі несплати заборгованості (а. с. 41-43), який не було вручено боржнику у зв'язку з відсутністю адресата.
		Крім того, відповідно до акта про вручення листа-повідомлення від     20 березня 2013 року ОСОБА_3 в присутності двох свідків відмовився від підпису в акті (а. с. 44). 
		19 вересня 2013 року ОСОБА_4 через свого представника звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно - Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області з заявою про здійснення реєстрації права власності на предмет іпотеки внаслідок звернення на нього стягнення в позасудовому порядку. 
		23 жовтня 2013 року державним реєстратором проведено державну реєстрацію прав та їх обтяжень на домоволодіння та земельну ділянку, розташовані по АДРЕСА_1, за № 7100588 на ім'я ОСОБА_4 
		Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 37 постанови від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», невиконання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду (на відміну від інших способів звернення стягнення (частина третя статті 33 цього Закону), оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає положенням статті 124 Конституції України. 
		Таким чином у порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України суд першої інстанції, ухвалюючи рішення та визнаючи недійсним рішення державного реєстратора і скасовуючи державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, на вищевказані обставини справи та положення закону уваги не звернув, залишив поза увагою те, що в договорі іпотеки застережено, що в разі невиконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель може задовольнити свої вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки та таке застереження відповідно до положень ст. 37 Закону України «Про іпотеку» прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до вимог ст. 33 Закону України «Про іпотеку»; не з'ясував, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. 
		Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вищевказані порушення суду не усунув, належним чином не перевірив доводи касаційної скарги та не спростував їх, тому дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін. 
		Згідно з ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
		Таким чином, ураховуючи, що судами допущені порушення норм матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду не можуть вважатись законними та обґрунтованими, тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
		Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 
		у х в а л и л а: 
		Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
		Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від               15 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
		Ухвала оскарженню не підлягає. 
		Головуючий                                                                                                                                           О.П. Касьян
		Судді:                                                                                                                                   В.П. Гончар
		                                                                                                                                                                     В.І. Амелін
		                                                                                                                                                                     С.О. Карпенко
		                                                                                                                                                                     Д.О. Остапчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...