Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/6492/15 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з відносин публічної служби, зокрема справи щодо:.
Надіслано для оприлюднення: 11.06.2015. Зареєстровано: 12.06.2015. Забезпечено надання загального доступу: 15.06.2015.
Дата набрання законної сили: 12.08.2015
Результат оскарження 22.07.2015 Київський апеляційний адміністративний суд: залишено без змін ухвалу (постанову) суду першої інстанції
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		 27 травня 2015 року                     № 826/6492/15
		 
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Келеберди В.І., суддів  Данилишин В.М.  Качура І.А.  при секретарі судового засідання  Віруцькій О.В.  розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
		за позовом                    Громадської ради з питань люстрації при Міністерстві юстиції України  до                    Кабінету Міністрів України                       треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: заступник Міністра внутрішніх справ України ОСОБА_1, Міністерство внутрішніх справ України    провизнання бездіяльності протиправною О Б С Т А В И Н И  С П Р А В И:
		Громадська рада з питань люстрації при Міністерстві юстиції України звернулась до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: заступник Міністра внутрішніх справ України ОСОБА_1, Міністерство внутрішніх справ України про визнання протиправною бездіяльності щодо неприйняття рішення про звільнення ОСОБА_1, зобов'язання прийняти рішення щодо звільнення з посади заступника Міністра внутрішніх справ України ОСОБА_1 на підставі  п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України.
		Позовні вимоги обґрунтовано тим, що заступник Міністра внутрішніх справ України ОСОБА_1  підпадає під дію ч. 1 ст. 3 Закону України "Про очищення влади" проте Кабінетом Міністрів України допущено бездіяльність щодо виконання положень згадуваного закону, а саме  не прийнято рішення про звільнення останнього з посади заступника Міністра внутрішніх справ України на підставі  п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України. 
		Представник Кабінету Міністрів України в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову та зазначив, що у Кабінету Міністрів України відсутні повноваження щодо призначення та звільнення керівників структурних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України. Після призначення ОСОБА_1 на посаду заступника Міністра внутрішніх справ України органом перевірки останнього є Секретаріат Кабінету Міністрів України який є самостійною юридичною особою, а не Кабінет Міністрів України. Крім того, представник відповідача вказував, що питання щодо призначення та звільнення з посади заступника керівника центрального органу виконавчої влади врегульовано Законом України "Про Кабінет Міністрів України" та Законом України "Про центральні органи виконавчої влади", а не Кодексом законів про працю України. 
		Представник заступника Міністра внутрішніх справ України ОСОБА_1 у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову та зазначив, що позивач не є учасником правовідносин щодо проходження заступником Міністра внутрішніх справ України ОСОБА_1 публічної служби, отже відсутні спірні правовідносини між позивачем та відповідачем.  Також, представник заступника Міністра внутрішніх справ України ОСОБА_1 зауважив, що Громадська рада з питань люстрації при Міністерстві юстиції України є консультативно-дорадчим органом при Міністерстві юстиції України та не наділена повноваженнями на звернення до суду з позовом в інтересах держави або суспільства і здійснення контролю за здійсненням процедури люстрації. Також, представник третьої особи зазначив, що ОСОБА_1 у період з листопада 2011 року по грудень 2014 року не обіймав посаду керівника / заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу виконавчої влади. 
		Представник Міністерства внутрішніх справ України в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог та пояснив, що позивач не є учасником спірних правовідносин та не наділений повноваженнями щодо здійснення контролю за процедурою люстрації. Крім того, представник Міністерства внутрішніх справ України зазначив, що ОСОБА_1 у період з листопада 2011 року по грудень 2014 року не обіймав посаду керівника / заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу виконавчої влади.
		Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		ОСОБА_1 у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року займав наступні посади, а саме: до 26.03.2010 - начальник Департаменту карного розшуку (наказ МВС України від 11.05.2007 № 603 о/с); з 14.11.2011 по 12.01.2012 - заступник начальника Департаменту кримінальної міліції - начальник головного управління карного розшуку МВС України (наказ МВС України від 14.11.2011 № 1198 о/с); з 12.01.2012 по грудень 2014 - начальник Департаменту карного розшуку МВС України (наказ МВС України від 12.01.2012 № 24 о/с).
		Згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" (далі - Закон) очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
		Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
		Отже, метою вказаного Закону є очищення влади (люстрація) шляхом заборони обіймати певні посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування виключно тим фізичним особам, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
		У відповідності до ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори" від 29 червня 2004 року № 1906-IV чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
		Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
		Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Згідно із Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу N 1 та протоколів NN 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. 
		Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких видана Верховною Радою, є частиною законодавства України. 
		Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від  23 лютого 2006 року N 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Статтею 2 Конвенції № 11 від 25.06.1958 року "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості" (ратифікована Україною 04.08.1961), передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них. 
		Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що  заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції). 
		Отже, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.
		Зокрема, Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію №1096 "Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні процедурних заходів, які можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається такій процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.
		Установлені згадуваною Резолюцією №1096 підходи знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 14.02.2006 року у справі "Турек проти Словаччини", від 24.04.2007 року у справі "Матиєк проти Польщі", від 17.07.2007 року у справі "Бобек проти Польщі", від 15.01.2008 року у справі "Любох проти Польщі").
		У вказаних рішеннях ЄСПЛ наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст. 6  Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61).
		          Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. 
		          Згідно із ч. 2 ст. 8 Конституції України  норми Конституції України є нормами прямої дії. 
		Застосовуючи норми Конституції України як норми прямої дії, суд дійшов висновку, що вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду. 
		Проте, позивачем не надано жодних доводів та доказів щодо вчинення ОСОБА_1 дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. 
		Оцінюючи наведені позивачем доводи, щодо поширення на ОСОБА_1 дію п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону, суд бере до уваги приписи згадуваного пункту ч. 1 ст. 3 Закону, за яким заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції.
		Отже, заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу або керівника, заступника керівника апарату МВС України.
		Як зазначає позивач та підтверджується матеріалами справи у період з 14.11.2011 по 12.01.2012 ОСОБА_1 обіймав посаду заступника начальника Департаменту кримінальної міліції  - начальника головного управління карного розшуку МВС України, з 21.11.2013 по 22.02.2014 ОСОБА_1 обіймав посаду начальника Департаменту карного розшуку Міністерства внутрішніх справ України.
		Положення про Департамент карного розшуку Міністерства внутрішніх справ України затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України від 10.10.2014 №1057.
		Відповідно до п. 1.1 Положення про Департамент карного розшуку Міністерства внутрішніх справ України Департамент карного розшуку Міністерства внутрішніх справ України є структурним підрозділом апарату МВС України, який належить до кримінальної міліції та відповідно до законодавства України забезпечує реалізацію державної політики у сфері боротьби зі злочинністю.
		Згідно із п. 1.1 Положення про Департамент карного розшуку Міністерства внутрішніх справ України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21.09.2012 №818 Департамент карного розшуку Міністерства внутрішніх справ України є самостійним структурним підрозділом апарату МВС України, який належить до кримінальної міліції та відповідно до законодавства України забезпечує реалізацію державної політики у сфері боротьби зі злочинністю.
		Нормативним актом, який регламентує порядок та правовий статус таких структурних підрозділів як департамент є постанова Кабінету Міністрів України від 12.03.2005 № 179 "Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій". За цією постановою департамент - структурний підрозділ (а не самостійний структурний підрозділ), що утворюється для виконання основних завдань високого ступеня складності, координації роботи, пов'язаної з виконанням таких завдань, за умови, що в його складі буде не менш як чотири відділи. Департамент очолює директор. Директор департаменту, чисельність працівників якого не перевищує 40 одиниць, може мати не більше двох заступників, у тому числі одного заступника, який не очолює відділ. У разі коли чисельність працівників департаменту становить понад 40 одиниць, директор департаменту може мати не більше трьох заступників, у тому числі одного заступника, який не очолює відділ (управління). У складі департаменту Міністерства внутрішніх справ та департаменту Державної фіскальної служби з чисельністю працівників понад 150 одиниць можуть утворюватися головні управління з чисельністю працівників не менш як 70 одиниць.
		Тобто зазначеним нормативним актом врегульовано питання створення в структурах центральних органів виконавчої влади, зокрема, Міністерства внутрішніх справ України, департаментів як структурних підрозділів. В будь-якому разі правовий статус таких департаментів визначається, зокрема, саме зазначеною постановою №179. Нормативні акти нижчого рівня, тобто відомчі акти, якими затверджуються безпосередньо положення про департаменти не можуть бути застосовані в частині, що суперечать акту вищого юридичного рівня, а саме зазначеної постанови. Разом із цим, зазначена постанова взагалі не передбачає правовий статус департаменту як самостійного структурного підрозділу відповідно не розкриває зміст та відмінності від організації роботи з іншими структурними підрозділами.
		Згідно пояснень представника Міністерства внутрішніх справ України в структурі Міністерства внутрішніх справ України на окремому правовому статусі дійсно функціонують Департамент Державної автомобільної інспекції та Департамент державної служби охорони при МВС України, які мають статус  самостійних структурних підрозділів та є самостійними юридичними особами, мають відокремлене майно, власну печатку, рахунки у банку.
		Натомість Департамент карного розшуку, як і Департамент кримінальної міліції є структурними підрозділами саме апарату Міністерства внутрішніх справ України та не є самостійними структурними підрозділами Міністерства внутрішніх справ України. Відповідно, ОСОБА_1 у наведений період часу обіймав керівні посади структурних підрозділів, які за статусом згідно структури МВС є підрозділами більш нижчого рівня, аніж передбачає Закон.  Суд зауважує, що законодавцем чітко не визначено застосованого у Законі терміну самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату). 
		З огляду на викладене, суд застосовує принцип  юридичної визначеності,  у  якому стверджується,  що обмеження основних прав людини  та  громадянина  і  втілення  цих  обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм,  встановлюваних такими обмеженнями
		У справі "Гешмен і Герруп проти Сполученого Королівства" (рішення від 25.11.1999) Суд вказав, що однією з вимог, яка випливає зі словосполучення "встановлений законом", є передбачуваність. Норму не можна вважати "законом", якщо вона не сформульована достатньо чітко, що дає особі можливість керуватися цією нормою у своїх діях.
		У рішенні від 06.11.2008 у справі "Єлоєв проти України" зазначено таке: "Суд вважає, що відсутність чітко сформульованих положень, які б визначали, чи можливо належним чином продовжити (якщо так, то за яких умов) застосування на стадії судового слідства запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного на визначений період на стадії досудового слідства, не відповідає критерію "передбачуваності закону" для цілей п. 1 ст. 5 Конвенції Суд також нагадує, що практика, яка виникла у зв'язку із законодавчою прогалиною і яка зумовлює тримання особи під вартою протягом необмеженого і непередбачуваного строку за обставин, коли таке тримання не передбачається ні конкретним положенням законодавства, ні будь-яким судовим рішенням, сама по собі суперечить принципу юридичної визначеності, який імплікований Конвенцією і який становить один з основних елементів верховенства права" (п. 53).
		Змістовні вимоги потребують, щоб нормативно-правові акти були зрозумілими (доступними), несуперечливими і пропонували повне врегулювання суспільних відносин, не допускаючи існування прогалин. Враховуючи те, що будь-який правовий припис виражається за допомогою мовних засобів, зокрема за допомогою термінів як основних мовних одиниць, ці терміни мають бути зрозумілими для всіх осіб. Цьому сприяє однозначне та відносно стійке значення понять, які використовуються в законодавстві, що також може бути досягнуто за допомогою правових дефініцій.
		Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року  N 5-рп/2005 (v005p710-05) у  справі  про  постійне  користування  земельними   ділянками  вказав,  що  із конституційних  принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності,  ясності і  недвозначності  правової норми,  оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування,  не виключає необмеженості трактування у правозастосовній  практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту   5.4    пункту    5    мотивувальної    частини).
		Цим Конституційний Суд України наголосив, що невизначеність, нечіткість правової норми призводить до її неоднакового розуміння та тлумачення, що в практичній площині призводить до різного застосування. Така неврегульованість чи відсутність визначеності в діяльності органів державної влади щодо особи, зокрема забезпечення, додержання чи реалізації прав і свобод людини і громадянина, може мати негативні наслідки і призвести до сваволі. Визначеність правового регулювання має на меті запобігти будь-якому її прояву щодо особи. Позицію Конституційного Суду України поділяє Венеціанська Комісія, яка у своїй Доповіді відзначила, що верховенству права суперечив би такий стан, за якого юридична свобода розсуду виконавчої влади надавалася б необмежено. Отже, в законі має бути визначена сфера будь-яких форм розсуду і те, як така свобода повинна здійснюватися, причому це має бути достатньо ясним, щоб окрема особа була належним чином захищена від сваволі.
		З огляду на вищевикладене, оскільки норми Закону припускають неоднозначне (множинне) трактування, внаслідок чого є можливість прийняття рішення на користь як органу, що проводить спеціальну перевірку так і особи щодо якої підлягають застосуванню норми Закону, суд повинен застосувати презумпцію правомірності особи, щодо якої застосовуються лютраційна процедура.
		Враховуючи, ОСОБА_1, у зазначений період не обіймав посаду керівника чи заступника керівника самостійного структурного підрозділу Міністерства внутрішніх справ України, відповідно на нього не можуть поширюватися критерії статті 3 Закону України "Про очищення влади".
		Крім  того, відповідно до статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади та здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
		Відповідно до частини першої та третьої статті 113 Конституції України та статті 4 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.
		Згідно з пунктом 1 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.08.2014 № 401 (далі - Положення про МВС України) Міністерство внутрішніх справ України (МВС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
		Згідно з пунктом 10 Положення про МВС України встановлено, що Міністерство внутрішніх справ України очолює Міністр, який призначається на посаду за поданням Прем'єр-міністра України і звільняється з посади Верховною Радою України.
		Міністр має першого заступника, заступників та заступника Міністра - керівника апарату, які призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України відповідно до пропозицій Міністра.
		Отже, Кабінет Міністрів України не наділений повноваження щодо призначення та звільнення керівників структурних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України.
		Відповідно до частини третьої статті 1 Закону протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється  очищення  влади (люстрація),  не  можуть  обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
		Заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника структурного підрозділу центрального органу (апарату) Міністерства внутрішніх справ України.
		Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
		Оскільки на момент набрання чинності Законом (набрав чинності 16.10.2014) ОСОБА_1 перебував на посаді начальника Департаменту карного розшуку МВС України, вирішення питання про можливість застосування до нього заборон, передбачених вказаним Законом, в тому числі його звільнення з займаної посади, належало до компетенції Міністра МВС України. З указаного питання відповідач не мав законних повноважень у прийнятті рішень на підставі Закону, що спростовує факт наявності бездіяльності Відповідача у зазначений період часу відносно не звільнення ОСОБА_1 
		Також, встановлено, що 17.12.2014 розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1227-р призначено ОСОБА_1 заступником Міністра внутрішніх справ України.
		Відповідно до пункту 3 частини сьомої статті 21 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України призначає на посаду та звільняє з посади за поданням Прем'єр-міністра України: керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України; відповідно до закону членів колегіальних центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України; перших заступників і заступників міністрів. 
		Пунктом 9-2 статті 116 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів   України   призначає   на   посади   та   звільняє   з   посад   за   поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України.
		Розгляд питання щодо призначення та звільнення з посади керівника центрального органу виконавчої влади, який не входить до складу Кабінету Міністрів України та його заступників, також регулюється Законом України "Про центральні органи виконавчої влади".
		Згідно із статтею 19 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" керівник центрального органу виконавчої влади призначається на посаду звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Керівник центрального органу виконавчої влади може мати не більше двох заступників, які призначаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.
		Частиною третьою статті 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" передбачено, що акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.
		Отже, заступник керівника центрального органу виконавчої влади призначається  Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України відповідно до пропозицій Міністра, рішення про звільнення заступника керівника центрального органу виконавчої влади  також повинно прийматися у вказаному порядку.
		Відповідно до частини першої статті 6 Закону особа, яка претендує на зайняття посади, визначеної пунктами 1-10 частини першої статті 2 цього Закону (крім громадян, які призиваються на військову службу за призовом осіб офіцерського складу та на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або залучаються до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, на території проведення антитерористичної операції), подає власноручно написану письмову заяву, якою повідомляє про те, що до неї не застосовуються заборони, визначені частинами третьою або четвертою статті 1 цього Закону, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей стосовно неї відповідно до цього Закону.
		З матеріалів справи вбачається, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр) вбачається, що ОСОБА_1 13.12.2014 подав на ім'я Прем'єр-міністра України заяву про не застосування заборон, визначених  Законом.
		Судом встановлено, що на підставі подання Міністра внутрішніх справ України Авакова А. Б. від 13.12.2014 про призначення ОСОБА_1 заступником Міністра внутрішніх справ України внесеного на розгляд Прем'єр-міністра України прийнято вказане вище розпорядження.
		Отже, розпорядження від 17.12.2014 № 1227-р "Про призначення ОСОБА_1 заступником Міністра внутрішніх справ України" прийнято відповідно до Законів України "Про Кабінет Міністрів України", "Про центральні органи виконавчої влади", а тому і звільнення позивача має відбуватись у такому ж порядку.
		Відповідно до частини другої статті 6 Закону відомості, зазначені у заяві, передбаченій частиною першою цієї статті, перевіряються під час проведення спеціальної перевірки відповідно до статті 11 Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції" у порядку та строки, визначені цим Законом.
		З матеріалів справи вбачається, що органом перевірки ОСОБА_1, згідно з вказаним Законом є Секретаріат Кабінету Міністрів України. Станом на час вирішення справи проведення перевірки відносно ОСОБА_1 не закінчено. А питання щодо доцільності прийняття Відповідачем рішення про звільнення ОСОБА_1 можливе тільки за наявності відповідного висновку  Секретаріату Кабінету Міністрів України, якого ні на час звернення з позовом до суду ні на час вирішення справи не існує.
		Суд зауважує, що бездіяльність Секретаріату Кабінету Міністрів України щодо проведення чи не проведення спеціальної перевірки відносно ОСОБА_1 у даній справі позивачем не оскаржується та не є предметом судового дослідження.
		Відповідно, враховуючи, що Позивачем не подано жодних доказів, які б підтверджували факт наявності бездіяльності відповідача зі спірного питання, та категоричні заперечення Відповідача суд вважає, доводи позивача, щодо бездіяльності Кабінету Міністрів України у питанні не звільнення ОСОБА_1 з посади заступника Міністра внутрішніх справ України та запропонований позивачем спосіб звільнення ОСОБА_1, тобто не в порядку Законів України "Про Кабінет Міністрів України" та "Про центральні органи виконавчої влади" -  безпідставними.
		Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є особою начальницького складу органів внутрішніх справ України, має спеціальне звання - генерал -лейтенант міліції та обіймає посаду заступника Міністра внутрішніх справ України.
		Відповідно до ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
		Згідно статті 18 Закону "Про міліцію" передбачено, що порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України №114 від 29.07.1991.
		Відповідно до п. 40 розділу IV Положення про проходження служби    рядовим    і    начальницьким    складом    органів    внутрішніх  справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України викладено умови призначення, на посади, переміщення та просування по службі осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, у тому числі передбачена можливість переміщення цих осіб по службі внаслідок організаційно-штатних змін.
		Отже, норми Закону "Про міліцію" та Положення про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ в даних правовідносинах є спеціальними по відношенню до Кодексу законів про працю України.
		За загальним правилом колізії норм права, норми спеціального законодавства мають пріоритет, трудове законодавство підлягає застосуванню у вкладках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
		Аналогічний правовий висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року (справа № 21-352а13).
		Отже, вимога позивача щодо зобов'язання Кабінету Міністрів України прийняти рішення щодо звільнення з посади заступника Міністра внутрішніх справ ОСОБА_1 відповідно до норм Кодексу законів про працю України є також безпідставною оскільки відсутні підстави для його звільнення, що визначені  Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ.
		Судом, також, взято до уваги правовий статус позивача, що випливає з приписів Закону. А саме, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України. Міністерство юстиції України не пізніше ніж протягом місяця з дня набрання чинності цим Законом утворює дорадчий громадський орган з питань люстрації при Міністерстві юстиції України для забезпечення здійснення громадського контролю за процесом очищення влади (люстрації), до складу якого повинні входити представники засобів масової інформації та представники громадськості.
		Наказом Міністерства юстиції України від 04.11.2014 № 1844/5 зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 04.11.2014 за № 1386/26163 утворено Громадську раду з питань люстрації при Міністерстві юстиції України (далі - Рада) та затверджено Положення про Громадську раду з питань люстрації при Міністерстві юстиції України (далі - Положення).
		Відповідно до п. 1 Положення Громадська рада з питань люстрації при Міністерстві юстиції України (далі - Рада) є колегіальним консультативно-дорадчим органом, утвореним для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за процесом очищення влади (люстрації), налагодження ефективної взаємодії Міністерства юстиції України з громадськістю, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики.
		Згідно з розділом ІІ Положення Рада відповідно до покладених на неї завдань:
		здійснює громадський контроль за дотриманням плану проведення перевірок державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств у порядку, передбаченому законодавством;
		здійснює громадський контроль за веденням Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади";
		подає Мін'юсту обов'язкові для розгляду рішення щодо питань, пов'язаних із реалізацією положень Закону України "Про очищення влади"; 
		подає Мін'юсту обов'язкові для розгляду пропозиції щодо підготовки проектів нормативно-правових актів з питань, пов'язаних із реалізацією положень Закону України "Про очищення влади"; 
		інформує в обов'язковому порядку громадськість про свою діяльність на офіційному веб-сайті Мін'юсту та в інший прийнятний спосіб, готує та оприлюднює щоквартальний звіт про свою діяльність; 
		направляє на розгляд керівника органу, до повноважень якого належить проведення перевірки, інформацію, що надійшла на адресу Ради, про особу, стосовно якої проводиться перевірка, щодо поширення на неї заборон, передбачених Законом України "Про очищення влади", про що інформується Мін'юст; 
		збирає, узагальнює та надає Мін'юсту інформацію щодо пропозицій стосовно вирішення питань, пов'язаних з проведенням процесу очищення влади (люстрації); організовує публічні заходи для обговорення актуальних питань щодо проведення люстрації, діяльності Мін'юсту з питань люстрації.
		Рада має право: одержувати від державних органів, до компетенції яких належить проведення перевірки, інформацію щодо проведення перевірки відповідно до законодавства; утворювати постійні та тимчасові робочі органи (комітети, комісії, робочі та експертні групи тощо), ініціювати створення своїх представництв або призначення представників Ради шляхом та в порядку, що визначаються на засіданні Ради; обирати та припиняти повноваження членів Ради; у встановленому порядку залучати до роботи Ради працівників державних органів та органів місцевого самоврядування, представників вітчизняних та міжнародних експертних і наукових організацій, підприємств, установ та організацій, а також окремих фахівців, інших суб'єктів фізичних осіб за згодою таких осіб; організовувати і проводити семінари, конференції, форуми, брати участь у публічних заходах (нарадах, засіданнях тощо) з питань реалізації положень Закону України "Про очищення влади"; отримувати в установленому порядку від Мін'юсту проекти нормативно-правових актів з питань, які потребують проведення консультацій з громадськістю; отримувати в установленому порядку від Мін'юсту, інших державних органів та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для забезпечення діяльності Ради; подавати до Мін'юсту обов'язкові до розгляду рекомендації і пропозиції Ради з питань, що належать до її компетенції; виносити на свої засідання питання щодо обговорення відповідей на звернення, що надходять до Мін'юсту, про застосування Закону України "Про очищення влади"; направляти представників Ради для участі в заходах (нарадах, засіданнях колегій тощо), що проводяться Мін'юстом, за попередньою згодою та/або запрошенням останнього; розглядати пропозиції інститутів громадянського суспільства та звернення громадян з питань, що належать до компетенції Ради, аналізувати та узагальнювати їх, давати на них усні й письмові відповіді; розглядати інші питання в межах повноважень, визначених цим Положенням.
		Отже, органом уповноваженим на реалізацію Закону є саме Міністерство юстиції України.
		Громадська рада з питань люстрації при Міністерстві юстиції України наділена повноваженнями надавати Мін'юсту та обов'язкові для розгляду пропозиції та  направляти на розгляд керівника органу, до повноважень якого належить проведення перевірки, інформацію, що надійшла на адресу Ради про особу щодо якої проводиться перевірка.
		Оскільки Громадська рада з питань люстрації при Міністерстві юстиції України є органом Міністерства юстиції України який є суб'єктом публічного права, то діяльність Громадської ради у будь-якому випадку повинна узгоджуватися з правилами ч.2 ст.19 Конституції України.
		За змістом цієї норми встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон поклав на Громадську раду лише один обов'язок у випадку встановлення факту порушення Закону - інформувати Мінюст як орган реалізації Закону.
		Тому, суд вважає, що Громадська рада з питань люстрації при Міністерстві юстиції України не наділена повноваженнями самостійного звернення до суду з питань оскарження рішень, дій або бездіяльності з приводу реалізації Закону.
		Крім того, судом встановлено та сторонами не заперечується, що позивач не є учасником спірних правовідносин щодо проходження служби чи звільнення заступника Міністра внутрішніх справ України ОСОБА_1 з посади, отже фактично відповідачем не порушено права, інтереси позивача.
		Згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 
		Відповідно до пункту 8 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду
		Частиною першою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. 
		Отже, судовому захисту в адміністративних судах України підлягає лише порушене право, а отже предмет оскарження за правилами адміністративного судочинства повинен мати юридичне значення, тобто  впливати на коло  прав, свобод, законних інтересів чи  обов'язків, а також встановлені законом умови їх реалізації.
		Таким чином,  до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, водночас відповідно до зазначених норм право особи на звернення до адміністративного суду обумовлено суб'єктивним  уявленням особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту, однак обов'язковою умовою здійснення такого захисту судом є наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду. 
		При цьому неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
		Суд наголошує, що захист прав здійснюється у разі їх порушення. З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.
		Проте, позивач жодним чином не довів порушення відповідачем його прав та  інтересів, як суб'єкта публічного права, а позов подано з перевищенням повноважень визначених Законом та Положенням про Громадську раду з питань люстрації при Міністерстві юстиції України.
		Підсумовуючи викладене - судом не встановлено протиправної бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо неприйняття рішення про звільнення ОСОБА_1, останній не підпадає під дію п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону, позивачем не надано жодних доказів вчинення ОСОБА_1 заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, відповідачем не порушено права та інтереси позивача, позов подано перевищенням повноважень визначених Законом та Положенням  про Громадську раду з питань люстрації при Міністерстві юстиції України.
		Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
		Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
		За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
		Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
		П О С Т А Н О В И В:
		Відмовити в задоволенні позовних вимог.
		 
		          Постанова набирання законної сили в строки та порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
		 
		 
		Головуючий Суддя                                                            В.І. Келеберда
		 
		Судді                                                                                 В.М. Данилишин 
		                                                                                                                        
		                                                                                          І.А. Качур

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...