Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/20482/14 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з відносин публічної служби, зокрема справи щодо:.
Надіслано для оприлюднення: 02.07.2015. Зареєстровано: 03.07.2015. Забезпечено надання загального доступу: 07.07.2015.
Дата набрання законної сили: 11.02.2016
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва, 8, корпус 1 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
		 
		м. Київ
		15 червня 2015 року                            13 год. 27 хв.                                     № 826/20482/14
		 
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді     Данилишина В.М., при секретарі судових засідань Махиньку Ю.О., за участю позивача та представника відповідача, розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Генеральної прокуратури України про визнання протиправним та скасування наказу відповідача, поновлення позивача на посаді, стягнення з відповідача коштів, а також зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
		На підставі ч. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у судовому засіданні 15 червня 2015 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		До Окружного адміністративного суду міста Києва (також далі - суд) надійшов позов ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_2.) до Генеральної прокуратури України (далі - відповідач, ГПУ) про:
		- визнання протиправним та скасування наказу ГПУ від 01 грудня 2014 року № 2718ц (далі - оскаржуваний наказ) про звільнення ОСОБА_2 з посади начальника першого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні ГПУ (далі - посада);
		- поновлення ОСОБА_2 на посаді;
		- стягнення з ГПУ на користь ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи із 02 грудня 2014 року та до моменту фактичного поновлення його на посаді;
		- зобов'язання ГПУ видалити з офіційного веб-сайту http://www.gp.gov.ua/ інформацію про звільнення ОСОБА_2 з посади відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України № 1682-VII (далі - Закон) у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України);
		- зобов'язання ГПУ у порядку, передбаченому Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону, вчинити дії щодо видалення відповідних відомостей про ОСОБА_2 із вказаного реєстру.
		Згідно з нормами Положення про автоматизовану систему документообігу суду, для розгляду і вирішення позову визначено суддю Данилишина В.М.
		Відповідною ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі №826/20482/14 (далі - справа), яку призначено до розгляду у судовому засіданні.
		Відповідною ухвалою суду від 10 лютого 2015 року провадження у справі зупинено до одужання позивача, а відповідною ухвалою суду від 05 червня 2015 року провадження у справі поновлено та її призначено до розгляду у судовому засіданні.
		Протягом судового розгляду справи по суті позивач та його уповноважений представник підтримали позов та просили задовольнити його повністю з підстав, зазначених у ньому та письмових доказах, наданих суду на підтвердження обставин, якими позов обґрунтовується, а уповноважені представники відповідача не визнали позов та просили відмовити у його задоволенні повністю з підстав, зазначених у письмових запереченнях проти позову, наданих суду разом із письмовими доказами на підтвердження обставин, зазначених у запереченнях проти позову.
		В обґрунтування позову позивачем зазначено, зокрема, що встановлені заборони в силу норм Закону не підлягають застосуванню до нього, а його звільнення з посади є порушенням ч. 2 ст. 3 Закону, оскільки його звільнено з посади, зазначеної у вказаній нормі, за власним бажанням у період із 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року у чіткій суворій відповідності до вказаної норми Закону.
		Позивач також зазначив, що зміст ч. 2 ст. 3 Закону у частині не застосування заборони до особи не вимагає звільнення такої особи з органу (служби), вказана норма Закону не містить посилання на ст. 38 або інші статті КЗпП, які регламентують розірвання трудового договору, а передбачає тільки звільнення особи з відповідної посади (посад). При цьому, звільнення з посади при умові залишення на роботі в органах прокуратури можливе у порядку переведення на іншу посаду у структурі органу прокуратури того ж самого або іншого регіону.
		Крім того, відповідачем у ході проведення перевірки та встановлення її результатів порушено ст. 5 Закону, якою регламентовано порядок проведення перевірки достовірності відомостей, визначених п.п. 1, 2 ч. 5 ст. 5 Закону, а саме відомостей, викладених у заяві щодо незастосування заборон, а також щодо наявності та вартості майна особи.
		Нормами Закону передбачено документ, який складається за результатами такої перевірки, а саме висновок про результати перевірки. Однак, за результатами проведеної перевірки відповідачем не складено відповідного висновку, а з посади позивача звільнено на підставі довідки про вивчення особової справи.
		В обґрунтування заперечень проти позову уповноваженим представником відповідача зазначено, зокрема, що за результатами вивчення матеріалів особової справи позивача виявлено, що у період із 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року, а саме із 13 жовтня 2010 року по 08 січня 2014 року, він обіймав посаду першого заступника прокурора Подільського району міста Києва, яку передбачено п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону, та не був звільнений у це період з неї за власним бажанням.
		Уповноважений представник відповідача також зазначив про безпідставність доводів позивача про те, що його звільнено з посади першого заступника прокурора Подільського району міста Києва за власним бажанням, оскільки його звільнено у зв'язку з переведенням до прокуратури Київської області на підставі п. 5 ст. 36 КЗпП України, а не згідно зі ст. 38 КЗпП України (за власним бажанням).
		Висновок про наявність підстав для звільнення позивача ґрунтується на результатах вивчення його особової справи у частині перебування на посаді, яку віднесено до категорії "заступника керівника прокуратури району у м. Києві" (п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону).
		Посада першого заступника прокурора Подільського району міста Києва, яку обіймав позивач, відповідає визначеному у Законі поняттю "заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України в районах у м. Києві".
		Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд -
		ВСТАНОВИВ:
		Відповідачем 01 грудня 2014 року прийнято оскаржуваний наказ, яким, відповідно до ст. 15 Закону України "Про прокуратуру" та ч. 2 ст. 3 Закону, на підставі довідки про результати вивчення особової справи та заяви про незастосування заборон та про згоду на проходження перевірки, ОСОБА_2 звільнено з посади.
		Суд погоджується із доводами позивача та його уповноваженого представника щодо визнання протиправним та скасування наказу відповідача, поновлення позивача на посаді, стягнення з відповідача коштів, а також зобов'язання відповідача вчинити певні дії, виходячи з оцінки наявних у матеріалах справи доказів, а також аналізу наступних норм та обставин.
		Так, як з'ясовано судом під час розгляду справи та підтверджується наявною у матеріалах справи копією довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом, від 01 грудня 2014 року, за результатами вивчення встановлено, що у період із 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року ОСОБА_2 обіймав посаду, передбачену п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону (заступник керівника прокуратури району у місті Києві), та не був звільнений у цей період з неї за власним бажанням.
		У період із 21 листопада 2013 року по 08 січня 2014 року ОСОБА_2 обіймав посаду першого заступника прокурора Подільського району міста Києва.
		Згідно з п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону, заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.
		Вище викладена норма є імперативною, тобто такою, застосування якої не допускає будь-яких відхилень від її припису та є обов'язковою для застосування (дотримання) усіма суб'єктами права, у тому числі ГПУ, а також не допускає розширення кола осіб, щодо яких застосовується така заборона, зі сторони будь-якого суб'єкта права, у тому числі ГПУ.
		Тобто, застосування до суб'єкта ч. 2 ст. 3 Закону можливе за умови одночасної наявності: факту перебування на посаді (посадах) керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України у період із 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року; не звільнення у період із 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року з посади керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, районів у місті Києві за власним бажанням.
		Отже, заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 Закону, не поширюється на осіб, які у період із 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року хоча й обіймали посаду (посади), визначену (-ні) п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону, але були звільнені у цей же період з відповідної посади за власним бажанням.
		У контексті вище викладеного суд зазначає наступне.
		З наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що 30 грудня 2013 року ОСОБА_2 подано прокурору міста Києва рапорт про звільнення його з посади першого заступника прокурора Подільського району міста Києва у порядку переведення до органів прокуратури Київської області із 08 січня 204 року.
		Наказом прокуратури міста Києва від 08 січня 2014 року № 1к ОСОБА_2 звільнено з посади першого заступника прокурора Подільського району міста Києва у порядку переведення до органів прокуратури Київської області (п. 5 ст. 36 КЗпП України), із 08 січня 2014 року.
		Тобто, як вбачається з вище викладених обставин, ОСОБА_2 звільнено з посади, передбаченої ч. 2 ст. 3 Закону, за власним бажанням у період із 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року, а саме 08 січня 2014 року.
		З аналізу ч. 2 ст. 3 Закону у частині незастосування заборони до особи вбачається, що вказана норма Закону не вимагає звільнення такої особи з органу (служби). Передбачено звільнення з відповідної посади (посад). Поряд з цим, звільнення з посади при умові залишення на роботі в органах прокуратури можливе у порядку переведення на іншу посаду у структурі органу прокуратури того ж самого або іншого регіону.
		За переконанням суду, у ч. 2 ст. 3 Закону мова йде виключно про звільнення особи з посади, а саме з посади, передбаченої п.п. 1-13 ч. 2 ст. 3 Закону, а не з органу чи публічної служби взагалі, що відповідає основним засадам Закону у частині недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, перелічених у ч. 2 ст. 1 Закону.
		У нормах чинного законодавства, якими регулюються відносини з питань проходження публічної служби та трудові правовідносини, містяться поняття "звільнення з посади", "звільнення з роботи", "звільнення зі служби", "звільнення з органу".
		Зокрема, відповідно до ст. 46-2 Закону України "Про прокуратуру", прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження.
		Прокурори і слідчі підлягають звільненню з органів прокуратури, у тому числі з позбавленням класного чину, також у таких випадках: 1) недотримання пов'язаних із проходженням служби в органах прокуратури вимог, передбачених ч. 6 ст. 46 цього Закону, та інших вимог і обмежень, які встановлюються законом; 2) порушення "Присяги працівника прокуратури" чи відмови від її прийняття; 3) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо них; 4) за результатами атестації у разі невідповідності працівника займаній посаді; 5) припинення громадянства України; 6) притягнення до відповідальності згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України;7) набрання законної сили судовим рішенням, відповідно до якого працівника притягнуто до відповідальності за адміністративне корупційне правопорушення, пов'язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції"; 8) у разі неможливості або відсутності згоди на переведення на іншу посаду у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі.
		Прокурори або слідчі прокуратури, яких притягнуто до відповідальності за вчинення адміністративного корупційного правопорушення, пов'язаного з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції", або кримінального правопорушення, звільняються з роботи (служби) у триденний строк з дня отримання відповідним органом прокуратури копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.
		Згідно з ч. 3 ст. 46-3, ч. 8 ст. 49, ч. 11 ст. 50-1 Закону України "Про прокуратуру", у разі неможливості такого переведення або відсутності згоди на нього особа, яка перебуває в підпорядкуванні, підлягає звільненню з роботи (служби).
		Прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міські, районні і прирівняні до них прокурори, які пропрацювали в органах прокуратури не менше 25 років і досягли пенсійного віку або стали інвалідами під час роботи, після звільнення з органів прокуратури в разі переїзду в одну з обраних місцевостей, де вони працювали або проживали, забезпечуються виконавчими комітетами місцевих Рад благоустроєним жилим приміщенням в першочерговому порядку. Їм надається право позачергового вступу до житлово-будівельного кооперативу або допомога в індивідуальному житловому будівництві.
		Особи, звільнені з роботи в порядку дисциплінарного стягнення з позбавленням класного чину або позбавлені класного чину за вироком суду, втрачають право на пенсійне забезпечення за вислугою років. Права на одержання пенсії, передбаченої цією статтею, позбавляються також особи, звільнені з роботи у зв'язку з засудженням за умисне кримінальне правопорушення, вчинене з використанням свого посадового становища, або притягненням до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, пов'язаного з корупцією. У таких випадках пенсія прокурорам і слідчим призначається на загальних підставах.
		Нормами КЗпП України, якими також регулюються питання проходження публічної служби, зокрема, ч. 1 ст. 38, передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
		Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 42, ч. 1 ст. 148 КЗпП України, при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.
		Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.
		Згідно з ч. 15 ст. 37 Закону України "Про державну службу", державний службовець, звільнений з державної служби у зв'язку з засудженням за умисне кримінальне правопорушення, вчинене з використанням свого посадового становища, або притягненням до адміністративної відповідальності за вчинене правопорушення, пов'язане з корупцією, позбавляється права на одержання пенсії, передбаченої цією статтею. В таких випадках пенсія державному службовцю призначається на загальних підставах.
		Як вбачається з аналізу вище викладених норм, поняття "звільнення з роботи", "звільнення зі служби" та "звільнення з органу" не є тотожними з поняттям "звільнення з посади" та характеризують різні правові явища. Зокрема, поняття "звільнення з роботи", "звільнення зі служби" та "звільнення з органу" характеризують та вказують на припинення трудових правовідносин (припинення публічної служби). При цьому, поняття "звільнення з посади" вказує на припинення виконання особою, що її обіймала, службових повноважень, закріплених за відповідною посадою.
		На підтвердження своїх позовних вимог позивачем також надано суду копію висновку науково-правової експертизи щодо тлумачення ч. 2 ст. 3 Закону, проведеної у відповідності до Закону України "Про наукову і науково-технічну експертизу" на запит ОСОБА_2, затвердженого 14 травня 2015 року головою Ради науково-правових експертиз при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
		Зі змісту вказаного висновку вбачається, що замовник звернувся з проханням надати науково-правовий експертний висновок щодо доктринального тлумачення окремих норм трудового законодавства та ч.  2 ст. 3 Закону, відповівши на наступні питання:
		1. Чи є тотожними у розумінні чинного законодавства України правові явища "звільнення особи з посади", зокрема в органах прокуратури України, та "розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України)"?
		2. Чи включає в себе умова "звільнення з відповідної посади (посад) за власним бажанням", передбачена ч. 2 ст. 3 Закону, випадок звільнення особи з посади за її ініціативи в порядку ч. 5 ст. 36 КЗпП України?
		За допомогою системного доктринального тлумачення правових норм, а також за допомогою прийомів логічного та системного тлумачення норм Закону науковими експертами зроблено наступні висновки:
		1. Правові явища розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України) та звільнення особи з посади в органах прокуратури не є тотожними за своїми юридичними наслідками. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника на підставі ст. 38 КЗпП України має наслідком припинення службово-трудових правовідносин, а "звільнення з посади" в органах прокуратури може означати тільки припинення виконання особою обов'язків за певною посадою при збереженні відносин публічної служби.
		2. Вживання у ч. 2 ст. 3 Закону більш вузької правової категорії "звільнення з відповідної посади", а не "звільнення зі служби" чи "звільнення з органів" дає підстави стверджувати, що законодавець мав на увазі саме звільнення з посад (визначених у п.п. 1-13 ч. 2 ст. 3 Закону), а не з органу чи публічної служби взагалі, що відповідає основним засадам Закону у частині недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, перелічених у ст. 1 Закону.
		Враховуючи це, "звільнення з відповідної посади (посад) за власним бажанням", передбачене ч. 2 ст. 3 Закону, можна тлумачити як таке, що включає звільнення особи з посади за її бажанням на підставі ч. 5 ст. 36 КЗпП України.
		З урахуванням вище викладеного, суд зазначає, що згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну службу", посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.
		Звільнення особи з відповідної посади, у свою чергу, означає припинення виконання такою особою службових повноважень, закріплених за цією посадою. Процедура звільнення з посади не обов'язково тягне за собою припинення трудових правовідносин (проходження публічної служби).
		Крім того, ч. 2 ст. 3 Закону не встановлено вимогу звільнення особи зі служби (органу, роботи), при тому, що проектом цього ж Закону у редакції № 4359а від 24 липня 2014 року встановлювалась вимога звільнення за власним бажанням з органів державної влади (державних органів). Однак, після доопрацювання проекту Закону, законодавець змінив його структуру, а також виклав цю норму у ч. 2 ст. 3 Закону такою, який прийнято та діє на даний час.
		Критерієм, встановленим нормами Закону, за наявності якого особа виключається із кола осіб, до яких застосовується передбачена ч. 3 ст. 1 Закону заборона, є звільнення особи за власним бажанням з посади, передбаченої ч. 2 ст. 3 Закону, у період із 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року. Поряд з цим, звільнення особи з такої посади за власним бажанням у вказаний період із продовженням перебування її на публічній службі, зокрема, звільнення з однієї посади в органі прокуратури та призначення на іншу посаду в іншому органі прокуратури, при тому, що ця нова посада не підпадає під перелік посад, передбачених ч. 2 ст. 3 Закону, не тягне за собою включення цієї особи до кола осіб, до яких застосовується заборона, встановлена ч. 3 ст. 1 Закону.
		Як також з'ясовано судом у ході розгляду справи та уже зазначено вище, з посади першого заступника прокурора Подільського району міста Києва ОСОБА_2 звільнено за його власним бажанням 08 січня 2014 року, тобто у період, передбачений ч. 2 ст. 3 Закону (із 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року).
		У подальшому, починаючи із 09 січня 2014 року та до 22 лютого 2014 року ОСОБА_2 не обіймав посад, перелік яких встановлено ч. 2 ст. 3 Закону.
		Під час судового розгляду справи позивач пояснив, зокрема, що 25 листопада 2014 року він подав до ГПУ заяву про незастосування до нього заборон, визначених ч.ч. 3, 4 ст. 1 Закону, та про згоду на проходження перевірки.
		Позивач також пояснив, що документи щодо його звільнення з посади, у тому числі рапорт та наказ про звільнення, містяться у матеріалах його особової справи, довідка про вивчення якої стала підставою для звільнення, однак, такі документи залишились поза увагою ГПУ.
		До того ж, нормами Закону передбачено складання висновку за результатами перевірки, а не вказаної довідки.
		Зокрема, згідно з ч.ч. 12, 15 ст. 5 Закону, у разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених п.п. 1 та/або 2 ч. 5 цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону, не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.
		Усі матеріали перевірки, які надійшли до керівника органу, передбаченого ч. 4 цієї статті, додаються до особової справи особи, стосовно якої проводилася перевірка.
		Отже, проаналізувавши вище викладені норми та з'ясовані обставини, суд прийшов до висновку про протиправність оскаржуваного наказу, що є підставою для його скасування.
		Визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу, у свою чергу, є підставою для поновлення ОСОБА_2 на посаді, з якої його звільнено безпідставно, а також виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Зокрема, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Згідно з п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06 листопада 1992 року № 9, відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП, оплата середнього заробітку за весь час понад один рік провадиться за вимушений прогул і за умови, що заява про поновлення на роботі розглядалась більше одного року і в цьому не було вини працівника. При частковій вині працівника оплата вимушеного прогулу за період понад один рік може бути відповідно зменшена. Висновок суду про наявність вини працівника (не з'являвся на виклик суду, вчиняв інші дії по зволіканню розгляду справи) або її відсутність, про межі зменшення розміру виплати має бути мотивованим.
		У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому, враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, абзацом 3 п. 2 розділу II якої передбачено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
		У матеріалах справи міститься витребувана судом відповідна довідка ГПУ про те, що середня заробітна плата ОСОБА_2, яка обчислена виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, складає 18270,00 грн. (із розрахунку середньоденної заробітної плати у розмірі 849,77 грн.).
		Середня заробітна плата, яка належить до виплати після обов'язкових відрахувань, становитиме: 18270,00 - 1114,47 (єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування) - 274,05 (військовий збір) - 2672,84 (податок з доходів фізичних осіб) = 14208,64 грн.
		За переконанням суду, задоволення заявлених позивачем вимог у частині визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу, поновлення позивача на посаді та стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу є обґрунтованою підставою та необхідною умовою відновлення порушеного суб'єктом владних повноважень права позивача шляхом зобов'язання відповідача видалити з офіційного веб-сайту http://www.gp.gov.ua/ інформацію про звільнення позивача з посади відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.
		Стосовно заявленої позивачем вимоги про зобов'язання відповідача у порядку, передбаченому Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону, вчинити дії щодо видалення відповідних відомостей про позивача із вказаного реєстру суд зазначає наступне.
		Згідно з п.п. 4, 5, 6, 8, 9 розділу І, п. 5 розділу ІІ Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року № 1704/5, Держатель Реєстру - Міністерство юстиції України (далі - Держатель).
		Держатель розробляє нормативно-правову базу для функціонування Реєстру, затверджує методичні рекомендації щодо його ведення, здійснює безпосередній контроль за її створенням та за дотриманням вимог цього Положення.
		Адміністратор Реєстру - державне підприємство "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України (далі - Адміністратор).
		Реєстраторами Реєстру (далі - Реєстратор) є: Держатель через Департамент кадрової роботи та державної служби, який вносить або вилучає відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену ч. 3 або ч. 4 ст. 1 Закону; головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі.
		Держатель вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену ч. 3 або ч. 4 ст. 1 Закону, Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених ч. 2 ст. 7 Закону, забезпечують оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
		Підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. 3 або ч. 4 ст. 1 Закону, є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених ст. 1 Закону, відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом.
		Отже, як вбачається з вище викладених норм, ГПУ не наділене повноваженнями щодо формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано норми Закону, у тому числі щодо вилучення із вказаного реєстру відомостей про особу, що якої застосовано такі норми, а тому заявлена позивачем вимога про зобов'язання відповідача у порядку, передбаченому Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону, вчинити дії щодо видалення відповідних відомостей про позивача із вказаного реєстру, за переконанням суду, є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
		Відповідно до ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч.ч. 1, 2, 6 ст. 71 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
		Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.
		В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
		Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.
		Суд зазначає, що протягом судового розгляду справи уповноважені представники відповідача не надали належних і допустимих доказів та не навели достатніх обставин, на підставі яких суд міг би прийти до висновку про правомірність оскаржуваного наказу, ними не спростовано обґрунтовані доводи позивача та його уповноваженого представника, які підтверджені наданими доказами та обставинами, з'ясованими судом під час розгляду справи.
		Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин суд вбачається, що позов ОСОБА_2 до Генеральної прокуратури України про визнання протиправним та скасування наказу відповідача, поновлення позивача на посаді, стягнення з відповідача коштів, а також зобов'язання відповідача вчинити певні дії підлягає частковому задоволенню.
		Згідно з ч. 3 ст. 94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. У зв'язку з тим, що позивачем та його уповноваженим представником не заявлено вимогу про стягнення судового збору за рахунок бюджетних коштів, суд не присуджує на користь позивача здійснені ним судові витрати відповідно до задоволених вимог.
		Керуючись ст.ст. 17, 69-71, 86, 122, 158-163, 167, 256, 257 КАС України, суд -
		ПОСТАНОВИВ:
		1. Позов задовольнити частково.
		2. Визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України від      01 грудня 2014 року № 2718ц про звільнення ОСОБА_2 з посади начальника першого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України.
		3. Поновити ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1; місце реєстрації: 03115, АДРЕСА_1) на посаді начальника першого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України з 02 грудня 2014 року.
		4. Стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1; місце реєстрації: 03115, АДРЕСА_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 02 грудня 2014 року по 15 червня 2015 року включно.
		5. Зобов'язати Генеральну прокуратуру України (ідентифікаційний код 00034051; місце знаходження: 01001, місто Київ, вулиця Різницька, будинок № 13/15) вжити заходів, направлених на видалення з офіційного веб-сайту http://www.gp.gov.ua/ інформації про звільнення ОСОБА_2 з посади начальника першого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України відповідно до частини 2 статті 3 Закону України № 1682-VII у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України.
		6. Позов в іншій частині залишити без задоволення.
		 
		Згідно з п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 256 КАС України, постанова підлягає негайному виконанню у частині поновлення ОСОБА_2 на посаді та стягнення з Генеральної прокуратури України на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць, розмір якого, після утримання обов'язкових відрахувань до бюджетів, складає 14208,64 грн. (Чотирнадцять тисяч двісті вісім гривень шістдесят чотири копійки).
		Відповідно до ч. 2 ст. 257 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
		 
		Копії постанови у повному обсязі направити (вручити) сторонам (їх уповноваженим представникам) у порядку та строки, встановлені ст. 167 КАС України.
		 
		Згідно зі ст.ст. 185, 186 КАС України, постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів із дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду.
		Відповідно до ст. 254 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
		 
		Суддя                                                                                                             В.М. Данилишин
		 
		Постанова у повному обсязі складена 22 червня 2015 року

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...