Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 922/2559/15 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: 02.07.2015. Зареєстровано: 03.07.2015. Забезпечено надання загального доступу: 07.07.2015.
Дата набрання законної сили: 10.09.2015
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ 
		Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,  
		тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41 
		________________________________________________________________________
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		"22" червня 2015 р.Справа № 922/2559/15
		Господарський суд Харківської області у складі:
		судді Жигалкіна І.П.       
		при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
		 
		розглянувши справу 
		за позовомЗаступника прокурора Київського району, м. Харків     до1. Харківської міської ради, м. Харків,    2. ОК "ЖБК "СБС Сонячний", м. Харків   про  визнання незаконним та скасування рішення за участю представників:
		 прокурора - Хряка О.О. (посв. № 028256 від 15.08.2014 р.)
		1. відповідача - Буряковської О.Ю. (дов. № 08-11/1603/2-15 від 09.04.2015 р.)
		2. відповідача - Титаренко Ю.П. (дов. № б/н від 05.05.2015 р.) 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Заступник прокурора Київського району (надалі - Прокурор) звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою про: - визнання незаконним та скасування п.8.3. додатку 1 до рішення 33 сесії Харківської міської ради 5 скликання «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування» від 29.04.2009 №85/09; - визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД №030326, зареєстрованого в Управлінні Державного земельного агентства у місті Харкові; - зобов'язання ОК «ЖБК «СБС Сонячний» (надалі - 2. Відповідач) передати, а Харківську міську раду (надалі - 1. Відповідач) прийняти земельну ділянку площею 3,8926 га з кадастровим номером 6310136600:04:004:0051, про що скласти акт прийому-передачі. Судові витрати покласти на Відповідачів.
		Ухвалою господарського суду Харківської області від 04 червня 2015 року розгляд справи було відкладено на 17 червня 2015 року. 
		У судовому засіданні від 17 червня 2015 року від Прокурора заяв та клопотань не надійшло, підтримав заяву про забезпечення позову та просив суд її задовольнити. У судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити їх у повному обсязі. 
		Від 1. Відповідача заяв та клопотань не надійшло. У судовому засіданні проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі. 
		Від 2. Відповідача заяв та клопотань не надійшло, у судовому засіданні та у наданому, 17 червня 2015 року, відзиві, який суд долучив до матеріалів справи, проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі.
		17 червня 2015 року судом було оголошено перерву у судовому засіданні до 22 червня 2015 року. У задоволені заяви Прокурора про забезпечення позову відмовлено. 
		22 червня 2015 року судове засідання продовжено у тому ж судовому складі.
		Від Прокурора заяв та клопотань не надійшло. У судовому засіданні позовні вимоги підтримує та просить суд задовольнити їх у повному обсязі.
		Від 1. Відповідача заяв та клопотань не надійшло. У судовому засіданні проти позовних вимог заперечує та просить суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі.
		Від 2. Відповідача заяв та клопотань не надійшло. У судовому засіданні проти позовних вимог заперечує та просить суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі.
		Судом виконано процесуальний обов'язок щодо повідомлення учасників процесу про дату, час та місце розгляду справи відповідно до вимог пункту 2.6. Інструкції з діловодства в господарських судах України, погодженої листом Вищого господарського суду України від 19 лютого 2013 року та затвердженої наказом Державної удової адміністрації України від 20 лютого 2013 року №28, а тому суд вважає можливим розглядати справу за наявними в ній матеріалами, як це передбачено     статтею 75 Господарського процесуального кодексу України.
		Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (роз'яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.09.97 № 02 - 5/289     із змінами "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України").
		У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
		Водночас законодавство України, в тому числі  Господарський процесуальний кодекс України (надалі -  ГПК України), не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із  статтею 93 Цивільного кодексу України  (надалі - ЦК України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.
		В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.
		Беручи до уваги, що відповідно до статті 33 ГПК України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд згідно за статтею 75 ГПК України розглядає справу за наявними матеріалами.
		З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, заслухавши представника позивача, всебічно і повно дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.  
		У ході вивчення правомірності передачі у приватну власність земельних ділянок, розташованих на території району, прокуратурою району встановлено, що п. 8.3. додатку 1 до рішення 33 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 29.04.2009 р. «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування» від 29.04.2009 №85/09 (далі - рішення сесії Харківської міської ради №85/09) ОК «ЖБК «СБС Сонячний» (ЄДРПОУ 36226797) було надано у власність земельну ділянку (кадастровий номер 6310136600:04:004:0051), яка належала територіальній громаді м. Харкова, за рахунок земель житлової та громадської забудови, площею 3,8926 га для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови по Білгородському шосе, 2.
		Відповідно до податкової декларації з плати за землю ОК «ЖБК «СБС Сонячний» за 2014 рік нормативно-грошова оцінка 1 кв. м. вказаної земельної ділянки складає 346 грн. 35 коп., тобто при площі 38926 кв. м. нормативно-грошова оцінка всієї земельної ділянки складає 13 482 020 грн. 10 коп.
		На підставі вказаного рішення Харківської міської ради Управлінням Державного земельного агентства у місті Харкові (Управління Держкомзему у м. Харкові) видано ОК «ЖБК «СБС СОНЯЧНИЙ» державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №030326, який зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №320970600011 від 16.09.2009.
		Прокурор у позові зазначає, що вказане рішення прийнято усупереч вимогам ст.41 Земельного кодексу України, ст.ст.133, 135, 137 Житлового кодексу УРСР та Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30.04.1985 №186 (далі - Примірний статут). А отже й ОК «ЖБК «СБС Сонячний» створено всупереч вимогам вищевказаних правових норм, а саме вимог ст.ст.133, 135, 137 ЖК та Примірного статуту.
		Прокурор посилається на норми закону та зазначає, що: (1) всупереч ч.6 ст.137 ЖК та абз. 2 п.4 Примірного статуту рішення про створення ОК «ЖБК «СБС Сонячний» (протокол установчих зборів засновників від 02 лютого 2009 року) та список членів кооперативу, затверджений протоколом установчих зборів засновників кооперативу, не затверджено виконавчим комітетом Харківської міської ради, при тому що статут кооперативу зареєстровано саме у цій місцевій раді.
		(2) Відповідно до статуту ОК «ЖБК «СБС Сонячний» та протоколу загальних зборів засновників від 02.02.2009 кооператив не створено при виконавчому комітеті місцевої ради народних депутатів, при підприємстві, установі чи організації, що суперечить ст.137 ЖК.
		(3) Всупереч ст.ст.133, 135 ЖК та абз. 1 п.8 Примірного статуту одним з засновників і членів кооперативу є юридична особа, а саме ТОВ КФ «ДІ ЕН ПІ» (ЄДРПОУ 32615333), що відображено у п.1.4.1 статуту ОК «ЖБК «СБС Сонячний» та в переліку членів кооперативу, затвердженому протоколом установчих зборів засновників від 02.02.2009.
		(4) Всупереч п.5 Примірного статуту, з урахуванням того, що число членів кооперативу не визначено виконавчим комітетом Харківської міської ради, число його членів не повинно бути менше п'яти. При цьому відповідно до переліку членів кооперативу, затвердженому протоколом установчих зборів засновників кооперативу від 02.02.2009, число його членів три.
		(5) Усупереч вимогам ст.137 ЖК та абз. 2 п.5 Примірного статуту статут ОК «ЖБК «СБС Сонячний» не відповідає вимогам Примірного статуту.
		(6) Так, п.5.1. статуту кооперативу усупереч ст.ст.133, 135 ЖК та абз. 1 п.8 Примірного статуту передбачає можливість юридичних осіб бути членами кооперативу, п.5.2. статуту кооперативу усупереч абз. 1 п.45 Примірного статуту передбачає можливість членів кооперативу бути членами кількох кооперативів. Крім того, в статуті ОК «ЖБК «СБС Сонячний» усупереч ст.135 ЖК та абз. 1 п.8 Примірного статуту не зазначено, що члени кооперативу повинні постійно проживати у місті Харкові і потребувати поліпшення житлових умов (перебувати на відповідному обліку).
		(7) Усупереч абз. 2 п.7 Примірного статуту на момент створення ОК «ЖБК «СБС Сонячний» його члени були у віці понад 30 років. Так, Гробарчук Світлана Володимирівна 06.03.1968 р.н.
		Прокурор вважає, що ОК «ЖБК «СБС Сонячний» за організаційно-правовою формою фактично не є житлово-будівельним кооперативом, а є обслуговуючим кооперативом, що відображено у п.1.1. статуту кооперативу та у реєстраційній картці форми 1 кооперативу. Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців основним видом його економічної діяльності є комплексне обслуговування об'єктів (код 81.10).
		Також прокурор посилається, що відповідно до листа Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Харківській області від 31.03.2015 №1020-1852 кооператив так і не розпочав будівництво, декларація про початок будівництва об'єкту нерухомого майна за адресою м. Харків Білгородське шосе у відповідному Департаменті не зареєстрована.
		Відповідно до п.8.3. додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 29.04.2009 №85/09 ОК «ЖБК «СБС Сонячний» повинен був виконати будівництво житлової будівлі до 11.02.2012.
		У статуті ОК «ЖБК «СБС Сонячний» не визначено кількість квартир у житловому будинку (будинках), які заплановано до будівництва кооперативом.
		Прокурор вважає, що ОК «ЖБК «СБС Сонячний» фактично не є житлово-будівельним кооперативом в розуміння вимог глави 5 ЖК та ст.41 ЗКУ. Вказаний кооператив фактично є обслуговуючим, його фактична мета створення, порядок створення, організації та діяльності не відповідає вимогам до житлово-будівельного кооперативу. Члени кооперативу не мають права на поліпшення житлових умов.
		Так Прокурор посилається на п.8.3 додатку 1 до рішення 33 сесії Харківської міської ради 5 скликання «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування» від 29.04.2009 №85/09 вважає, що він є незаконним. Вказане рішення прийнято в порушення вимог ст.41 ЗК України, ст.ст.133, 135, 137 ЖК та Примірного статуту. Під час прийняття вказаного рішення Харківська міська рада при вирішенні питання про надання «ОК «ЖБК «СБС Сонячний» безоплатно земельної ділянки з кадастровим номером 6310136600:04:004:0051 зобов'язана з'ясувати правовий статус, мету та підстави створення цього кооперативу відповідно до ЖК та Примірного статуту. Харківська міська рада мала можливість з'ясувати вказані обставини, в зв'язку з тим, що рішення про створення ОК «ЖБК «СБС Сонячний» та список його членів у разі створення саме ЖБК повинен був затвердити виконавчий комітет саме Харківської міської ради; відповідно до абз. 1 п.8 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11.12.1984 №470, облік таких громадян здійснюється виконавчий комітет саме Харківської міської ради; статут ОК «ЖБК «СБС Сонячний» зареєстрований саме в цьому виконавчому комітеті під номером 14801020000043345 від 04.02.2010.
		Прокурор посилається на п.8.3. додатку 1 до рішення 33 сесії Харківської міської ради 5 скликання «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування» від 29.04.2009 №85/09 та вважає його незаконним, що слугувало підставою для подальшого оформлення державного акту на право власності на зазначену земельну ділянку серії ЯД №030326 та вважає, що відповідний державний акт на право власності не відповідає законові та порушує права власника, а тому вважає за необхідно визнати зазначений державний акт недійсним в судовому порядку.
		Дослідивши матеріали справи, вислухавши присутніх представників сторін, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані сторонами докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог учасників судового процесу, користуючись принципом об'єктивної істини, принципами добросовісності, розумності та справедливості суд вважає, що у позові слідвідмовити в повному обсязі, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить із наступного.
		Відповідно до статті 1 Земельного кодексу України (надалі - ЗК України) земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, право власності на землю - це право володіти, користуватися, розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного кодексу України.
		Згідно з вимогами частини 2 статті 44 Конституції України рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх не відповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
		Частиною 1 ст. 116 ЗК України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
		Відповідно до ст. 41 ЗК України, житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.
		1. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року N 1543-XII Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України. 
		За ст. 4 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.
		Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (ст. 5 ЦК України).
		Вказані положення ЦК України та Закону визначають та надають відповідь на питання пов'язане із співвідношенням і дією у часі законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів на території України в межах визначених виключно законом.
		Оскільки, Примірний статут житлово-будівельного кооперативу Затверджений постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 р. N 186 (надалі - Примірний статут) та Закон України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 року N 1087-IV, який набрав чинності 27.08.2003 року (надалі - Закон) були прийняті у різних часових межах, то підстав для застосування їх як загального та спеціального закону, або законодавчого і підзаконного нормативно-правового акту який конкретизує зміст Закону не вбачається. 
		Крім того, за перехідними положеннями Закону, Примірний статут не може застосовуватись до відносин пов'язаних із діяльністю житлово-будівельних кооперативів (надалі - ЖБК) оскільки відповідно до ст. 41 Закону кооперативи та кооперативні об'єднання, які створено до набрання чинності цим Законом, зобов'язані протягом року з дня набрання чинності цим Законом привести свої статути у відповідність із цим Законом. До приведення статутів у відповідність із цим Законом кооперативи та кооперативні об'єднання керуються положеннями діючих статутів у частині, що не суперечить цьому Закон, Кабінету Міністрів України протягом року з дня набрання чинності цим Законом: підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом; привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом. 
		Зазначені положення Закону також означають те, що Примірний статут не може регулювати діяльність та висувати вимоги до змісту статутів кооперативів які були створені після набрання чинності визначеним вище законом, тобто після 27.08.2003 року.
		Таким чином, можливо констатувати, що Закон та Примірний статут не співвідносяться між собою як законодавчий та підзаконний акти, або навпаки. Цивільно-правове регулювання окреслених відносин здійснюється виключно Законом.
		Окреслена позиція щодо співвідношення загального та спеціального закону і закону та підзаконного нормативно-правового акту висловлена також Верховним судом України в Постанові від 10 квітня 2007 року по справі 21-550во06.
		2. За ст. 41 ЗК України житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.
		Визначена норма за своїм буквальним тлумаченням свідчить про відсутність будь-яких обмежень для ЖБК в частині отримання останніми земельних ділянок для житлового будівництва. Зокрема відсутні обмеження щодо площі земельної ділянки яка надається кооперативу, наявності житлових потреб членів кооперативу або його засновників, вікового цензу тощо. 
		3. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» 15 травня 2003 року N 755-IV (надалі - Закон про реєстрацію) не містить у собі заборон або обмежень, або умов щодо реєстрації ЖБК наявністю житлових потреб засновників або його членів, вікового цензу тощо.
		Зокрема, це знаходить своє підтвердження у змісті норм ст. 3 де зазначено, що дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб - підприємців. Законом можуть бути встановлені особливості державної реєстрації об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок, організацій роботодавців, їх об'єднань), політичних партій, державних органів та органів місцевого самоврядування, асоціацій органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а також інших установ та організацій. 
		Об'єднання громадян, політичні партії, державні органи та органи місцевого самоврядування, асоціації органів місцевого самоврядування, банки, торгово-промислові палати, фінансові установи (у тому числі кредитні спілки), біржі, інші установи та організації, для яких законом встановлені особливості державної реєстрації, набувають статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому цим Законом.
		Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, здійснює реєстрацію (легалізацію) об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок та їх об'єднань), благодійних організацій, політичних партій, творчих спілок та їх територіальних осередків, адвокатських об'єднань, торгово промислових палат, асоціацій органів місцевого самоврядування, інших установ та організацій, визначених законом, та видає виписку з Єдиного державного реєстру, оформлену державним реєстратором відповідного центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за місцезнаходженням юридичної особи.
		Відразу зазначмо, що Закон про реєстрацію набрав чинності до моменту вступу у дію Закону України «Про кооперацію».
		До цього, ст.ст. 24, 27, 29, 30 Закону про реєстрацію також не містить будь-яких особливих вимог до державної реєстрації ЖБК, так само як і не містить їх ст.ст. 7, 8 та 9 Закону, зокрема відносно останнього слід зазначити, що кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах. Засновниками кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридичні особи України та іноземних держав, які беруть участь у діяльності кооперативів через своїх представників. Рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами. Рішення установчих зборів оформляється протоколом, який підписують головуючий та секретар зборів. У протоколі зазначаються особи, які брали участь в установчих зборах: для фізичної особи - прізвище, ім'я та по батькові, дані паспорта громадянина України або паспортних документів іноземця (для осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, - дані документа, який його замінює); для юридичної особи - прізвище, ім'я та по батькові уповноваженого представника юридичної особи, документ, що підтверджує його повноваження. Дані про фізичну особу засвідчуються її особистим підписом, а про юридичну особу - підписом її уповноваженого представника. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи. При створенні кооперативу складається список членів та асоційованих членів кооперативу, який затверджується загальними зборами. 
		Статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність. Статут кооперативу повинен містити такі відомості: найменування кооперативу, його тип та місцезнаходження; мета створення кооперативу і вичерпний перелік видів його діяльності; склад його засновників; умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього; права і обов'язки членів та асоційованих членів кооперативу; порядок внесення змін до статуту кооперативу; порядок встановлення розмірів і сплати внесків та паїв членами кооперативу та відповідальність за порушення зобов'язань щодо їх сплати; форми участі членів кооперативу в його діяльності; порядок формування, склад і компетенція органів управління та органів контролю кооперативу, а також порядок прийняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймається одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів членів кооперативу, які беруть участь у загальних зборах; порядок формування, використання та розпорядження майном кооперативу; порядок розподілу його доходу та покриття збитків; порядок обліку і звітності у кооперативі; порядок реорганізації і ліквідації кооперативу та вирішення пов'язаних з цим майнових питань; порядок скликання загальних зборів; умови і порядок повернення паю. Статут може містити інші пов'язані з особливостями діяльності кооперативу положення, що не суперечать законодавству. 
		Державна реєстрація кооперативу проводиться в порядку, передбаченому законом (ст. 9 Закону). Остання норма є відсилочною до Закону про реєстрацію, оскільки тільки ним врегульовані зазначені питання. 
		Вкрай необхідним є звернення уваги на наступне.
		Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК України). Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
		Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна (ст. 81 ЦК України). Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 ЦК України. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. ЦК України встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
		Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом (ст. 83 ЦК України). Зокрема, іншою організаційно-правовою формою юридичної особи є кооператив
		За ст. 87 ЦК України для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає установчим документом. Засновники (учасники) юридичної особи, утвореної на підставі модельного статуту, можуть у встановленому законом порядку затвердити статут, який є установчим документом, та провадити діяльність на його підставі.
		Таким чином, посилання щодо недотримання першим відповідачем законодавства України під час прийняття рішення ґрунтуються на довільному тлумаченні норм права, а зазначені прокурором обставини не підтвердженні нормами чинного закону та не знаходять свого документального відображення.
		Крім того, положеннями ч. 1 ст. 27 Закону реєстрацію передбачено підстави та порядок відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, серед яких, зокрема, вказано невідповідність установчих документів вимогам частини третьої статті 8 цього Закону (установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом).
		Оскільки державна реєстрація другого відповідача на час розгляду справи не скасована та не визнана недійсною у встановленому законом порядку, суд не приймає посилання прокурора про незаконність створення ОК «ЖБК «СБС Сонячний», оскільки його установчі документи відповідають вимогам чинного законодавства.
		Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Підстави для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи встановлюються законом. Відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи з інших підстав, ніж встановлені законом, не допускається (ст. 89 ЦК України), а відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.
		Також, за ст. 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
		Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ст. 92 ЦК України).
		В свою чергу, ЦК України, у ст. 100 зазначає на тому, що право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі. Учасники товариства мають право вийти з товариства, якщо установчими документами не встановлений обов'язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року. Учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених законом, може бути виключений з товариства.
		Зазначене положення щодо реалізації цього особистого немайнового права може бути застосоване до будь якої організаційно-правової форми чи виду юридичної особи, за виключеннями встановленими законом - зокрема установ, та не відносяться до участі у кооперативах, і відносно ЖБК не ставиться у залежність від умов передбачених Примірним статутом.
		Крім того, Господарський кодекс України (надалі - ГК України) також не містить обмежень щодо створення ЖБК як юридичних осіб приватного права, що знаходить своє підтвердження у положеннях ст.ст. 55, 56,57, 58 останнього.
		4. Житловий кодекс Української РСР від 30 червня 1983 р. N 5464-X (надалі - ЖК УРСР) не може застосовуватись до приватно-правових відносин, учасником яких є ЖБК, оскільки він регулює тільки відносини державного або комунального житлового фондів.
		Так, відповідно до ст. 4 ЖК УРСР жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає: жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд); жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об'єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд); жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів); жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд); квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення). До житлового фонду включаються також жилі будинки, що належать державно-колгоспним та іншим державно-кооперативним об'єднанням, підприємствам і організаціям. Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік до цих будинків застосовуються правила, встановлені для громадського житлового фонду. До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.
		Також, слід відзначити, що головним законодавчим актом у системі спеціального житлового законодавства є ЖК УРСР, котрий регулює питання забезпечення громадян жилими приміщеннями в будинках державного або громадського житлового фонду, користування цими приміщеннями та інші питання, пов'язані з користуванням приміщеннями в будинках, що є об'єктами державної або комунальної власності. Що ж стосується укладання та виконання договору найму жилого приміщення та користування житлом на його підставі, то це або сфера дії виключно спеціального житлового законодавства (ч. 2 ст. 810 ЦК України), або спільна сфера дії спеціального житлового і загального (цивільного) законодавства (ч. 3 ст. 810 ЦК України).
		Разом із тим, значна частина відносин, що виникають у сфері користування житлом, зокрема, на підставі договору найму жилого приміщення, за своєю правовою природою є цивільно-правовими, що, у свою чергу, зумовлює можливість, а в багатьох випадках і необхідність субсидіарного застосування норм цивільного законодавства до відповідних відносин користування житлом. Якщо ЖК УРСР ст. 62 (до відносин, що випливають з договору найму жилого приміщення, у відповідних випадках застосовуються також правила цивільного законодавства Союзу РСР і Української РСР) виходить із можливості субсидіарного застосування норм цивільного законодавства при регулюванні будь-яких житлових відносин, у тому числі, тих, що випливають із договору найму жилого приміщення, то ЦК України, істотно звужує сферу застосування цивільного законодавства для регулювання відносин, що виникають із договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, вказуючи, що це сфера дії спеціального законодавства (ч. 2 ст. 810 ЦК України). 
		Однак спеціальний аналіз цього питання дозволяє зробити висновок про достатню обґрунтованість позиції з цього питання ЦК України (за умови, виправданості припущення про те, що була врахована сутність такої специфічної галузі, як житлове законодавство). Ця специфіка найбільш яскраво проявляється при аналізі співвідношення житлового законодавства із такими ґрунтовними поняттями, як «приватне право» і «публічне право». Але, з іншого боку, реалізація права на житло можлива на приватноправових засадах. Зокрема, це стосується тих випадків, коли й наймодавець, і наймач виступають як суб'єкти приватного права, які вільно діють, на власний розсуд вступаючи у цивільні відносини, укладаючи договори на користування житлом тощо. Такі відносини підпадають під дію актів цивільного законодавства і підпорядковуються принципам останнього. 
		Натомість підхід ЦК України виглядає більш чітким. Зокрема, відповідна позиція ЦК України яка встановлює правило, згідно з яким норми цивільного законодавства не застосовуються до випадків соціального найму житла, оскільки останні мають спеціально регулюватися житловим законодавством. Хоча це положення в ЦК України не було збережене у первісному вигляді (натомість у ст. 810 ЦК України йдеться про особливий правовий режим найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності), але сама тенденція виглядає дуже характерною.
		Отже, з положень ЦК України можна зробити й висновок про те, що в ньому фактично розрізняються два види договору найма житла: 1) договір, підстави, умови, порядок укладення та припинення якого встановлюються законом (ч. 2 ст. 810 ЦК України); 2) договір, положення якого визначаються актами цивільного законодавства, але з урахуванням особливостей, установлених законом. Звідси випливає, що норми цивільного та житлового законодавства співвідносяться як загальне та спеціальне, внаслідок чого при регулюванні житлових відносин переваги мають надаватися нормам житлового законодавства, але із обов'язковим врахуванням норм і засад цивільного законодавства, коли йдеться про цивільно-правовий договір найму житла.
		За легальним визначенням, за договором найму (оренди) житла (ст. 810 ЦК України) одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом. До договору найму житла, крім найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення ЦК України, якщо інше не встановлено законом.
		Зазначена норма свідчить про те, що ЖК УРСР застосовується до суспільних відносин предметом якого є житло, яке існує в натурі на момент виникнення цих правовідносин і відноситься до державного або комунального житлового фондів.
		5. Закон не містить жодних обмежень стосовно створення ЖБК в частині наявності житлових потреб засновників або членів, вікового цензу або знаходження на квартирному обліку тощо.
		Зокрема, за ст. 7 Закону кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах. Засновниками кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридичні особи України та іноземних держав, які беруть участь у діяльності кооперативів через своїх представників. Рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами. Рішення установчих зборів оформляється протоколом, який підписують головуючий та секретар зборів. У протоколі зазначаються особи, які брали участь в установчих зборах: для фізичної особи - прізвище, ім'я та по батькові, дані паспорта громадянина України або паспортних документів іноземця (для осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, - дані документа, який його замінює); для юридичної особи - прізвище, ім'я та по батькові уповноваженого представника юридичної особи, документ, що підтверджує його повноваження. Дані про фізичну особу засвідчуються її особистим підписом, а про юридичну особу - підписом її уповноваженого представника.
		Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи. При створенні кооперативу складається список членів та асоційованих членів кооперативу, який затверджується загальними зборами. 
		Членами кооперативу (ст. 10 Закону) можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу. Членом кооперативу може бути фізична особа, яка досягла 16-річного віку і виявила бажання брати участь у його діяльності. 
		Вступ до кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви (ст. 11 Закону). Особа, яка подала заяву про вступ до кооперативу, вносить вступний внесок і пай у порядку та розмірах, визначених його статутом. 
		Також, треба наголосити на тому, що Закон і для припинення членства у кооперативі, зокрема ЖБК, не визначає відсутність наявності потреби у поліпшенні житлових умов або віку тощо (ст. 13 Закону). Закон також не висуває окреслених вимог і до асоційованих членів кооперативів (ст. 14 Закону).
		Окремо слід відзначити, що Закон розрізняє такі поняття як засновник кооперативу і член кооперативу які за своїм правовим положенням є різними: перші необхідні для створення суб'єкта, інші - для його діяльності як суб'єкта права.
		6. Закон за своїм змістом виключає можливість мати або висувати за умову створення кооперативу, зокрема ЖБК знаходження на квартирному обліку фізичної особи, оскільки за його змістом засновником і членом, окрім фізичної особи та іноземців, ЖБК може бути і юридична особа яка за законом не може перебувати на квартирному обліку або потребувати поліпшення житлових умов, або поставлена у залежність від вікового цензу (30 років).
		7. Постановою Міжпарламентської Асамблеї держав-учасників співдружності незалежних держав, 6 грудня 1997 року, був прийнятий модельний закон «Про кооперативи та їх об'єднання (союзи)», який також не містить у собі будь яких обмежень стосовно створення та членства у кооперативі, зокрема ЖБК, відносно вимог які передбачені Примірним статутом.
		8. Відповідно до ст. 111 28 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111 16 ГПК України, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
		Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. 
		Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.
		Верховним судом України була прийнята Постанова 17 червня 2014 року по справі №21-195а14 (надалі - Постанова) відповідно до якої колегія суддів судових палат в адміністративних, господарських та цивільних справах на підставі аналізу п.12 «Перехідних положень», ст.41 ЗК України, ст..ст.133, 135, 137 ЖК УРСР, Примірного статуту дійшли висновку, що сільські, селищні та міські ради мають право розпоряджатися землями комунальної власності територіальних громад виключно в межах населеного пункту. При цьому, даючи дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки у власність ЖБК, відповідна рада має враховувати мету створення такого кооперативу, порядок його організації та діяльності відповідно до вимог ЖК УРСР та Примірного статуту.
		Зазначена Постанова стала підставою для звернення прокурора до суду з відповідним позовом про визнання незаконною та скасування відповідних рішень суду і визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.
		Слід відзначити, що ця Постанова не підлягає застосуванню відповідно до ч. 3 ст. 111 28 ГПК України внаслідок невідповідності її вимогам матеріального закону. Зокрема це знаходить своє відображення у її невідповідності змісту норм Законів України «Про кооперацію», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», ЦК України, ГК України та Закону України «Про місцеве самоврядування» оскільки в змісті останнього в жодній нормі не передбачено обов'язку органу місцевого самоврядування на перевірку та врахування мети створення кооперативу, оскільки мета створення ЖБК (кооперативу) як юридичної особи виходить саме з правової сутності цієї юридичної особи відповідно до норм Закону та ЦК України, та не відповідає сутності цивільно-правових відносин з приводу яких виник спір - Постанова прийнята стосовно відносин пов'язаних із встановленням меж адміністративно-територіальної одиниці, а спір який розглядається є спором про право власності на земельну ділянку юридичної особи приватного права. У Постанові жодним чином не згадується Закон, а відтак в останній не визначено порядку його застосування.
		Зазначена Постанова також, не відповідає підставам викладеним вище і судовій практиці Європейського суду з прав людини. Про що буде зазначено далі.
		Обов'язково слід звернути увагу на те, що Верховним судом України, вже після прийняття ним означеної Постанови, була прийнята зовсім інша Постанова від 11 листопада 2014 року по справі 21-405а14.
		Відповідно до неї визначено, що не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, заступник Генерального прокуратура України звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме: статей 60, 61, 63 Закону України від 25 червня 1991 року № 1264-XII «Про охорону природного навколишнього середовища» , статей 7, 9 Закону України від 16 червня 1992 року № 2456-XII «Про природно-заповідний фонд України» (далі - Закон № 2456-XII), статті 41 ЗК, статей 133, 137 Житлового кодексу України і перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах, Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
		Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
		Прийняте міськрадою (як суб'єктом владних повноважень) рішення про передачу кооперативу у власність та оренду земельної ділянки є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладання договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.
		Ураховуючи наведене, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.
		Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах, Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.
		Приймаючи до уваги те, що розгляд даного позову не впливає на законність правовстановлюючих документів щодо права власності чи користування земельною ділянкою до розгляду спору про їх оскарження (не породжує юридичних наслідків), колегія суддів не вбачає підстав для задоволення заяви прокурора.
		За таких обставин, суд, також не вбачає підстав для застосування Постанови Верховного суду України від 17 червня 2014 року по справі №21-195а14 і надає перевагу його Постанові від 11 листопада 2014 року по справі 21-405а14 прийнятої пізніше.
		9. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року N 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
		Так, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. 
		Згідно з нормами ч.ч. 1, 4 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
		Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 р. ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
		Згідно положень ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30.06.2006 р. визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
		Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24.06.2003 р. майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Суду в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».
		Застосовуючи практику Європейського суду з прав людини при вирішенні питання щодо припинення права власності приватної особи на майно внаслідок певних порушень, допущених з боку органу публічної влади при прийнятті рішення про передачу майна у власність, вважає суд приходить до висновку, що дії Відповідача 1 (органу місцевого самоврядування) при прийнятті рішення про передачу у власність спірної земельної ділянки Відповідачу не можуть бути підставою для позбавлення Відповідача - приватної особи, яка не вчиняла протиправних дійта не знала і не могла знати про наявність певних імовірних порушень з боку іншого Відповідача при прийнятті рішення про передачу у власність земельної ділянки Відповідачу.
		Така правова позиція знайшла своє підтвердження і у Постанові Вищого господарського суду України від 12 березня 2015 року по справі № 922/3183/13.
		Таким чином, враховуючи практику Європейського суду з прав людини при вирішенні питання щодо припинення права власності приватної особи на майно внаслідок певних порушень, допущених з боку органу публічної влади при прийнятті рішення про передачу майна у власність, обґрунтованим є висновок про те, що імовірні порушення допущені Відповідачем при прийнятті рішення про передачу у власність спірної земельної ділянки Відповідачу не можуть бути підставою для позбавлення його - юридичної особи приватного права власності на земельну ділянку.
		10. Неможливо обійти і сутність правовідносин які виникли за цим спором - відносини права власності на земельну ділянку юридичної особи приватного права, а тому слід звернути увагу на деякі положення ЦК України та ЗК України з цього приводу. 
		Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК України). Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ст. 317 ЦК України).
		Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 ЦК України. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 318 ЦК України).
		Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 319 ЦК України).
		Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч.2 статті 353 ЦК України (ст. 321 ЦК України)
		Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи (ст. 318 ЦК України). Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
		У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (ст. 327 ЦК України).
		Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 373 ЦК України). Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.
		Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) у випадках, встановлених законом. Права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом (ст. 374 ЦК України).
		Вищеперелічені норми кореспондуються зі змістом норм ст.ст. 78-84, 90-91 ЗК України та з п. 12 Перехідних положень ЗК України, якій діяв на момент виникнення спірних правовідносин в частині розпорядження землями належними до комунальної форми власності та розташованих в межах населеного пункту.
		Викладене підтверджується і позицією Верховного суду України викладеної у Постанові від 29 жовтня 2014 року по справі 6-152цс14 де зазначено, що підстави та порядок примусового припинення права власності на земельну ділянку з 1 січня 2002 року визначені в главі 22 ЗК України 2001 року. Ці норми передбачають підстави припинення прав (права власності та права користування) на земельні ділянки як у добровільному, так і примусовому порядку, з об'єктивних і суб'єктивних причин, а також за наявності та за відсутності вини власників і землекористувачів.
		Перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку визначений у статті 140 ЗК України 2001 року і є вичерпним: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом. 
		Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права власності на земельну ділянку чи право користування нею лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК України 2001 року. 
		Аналіз статті 140 ЗК України 2001 року дає підстави для висновку про те, що зазначена норма підлягає застосуванню тільки до тих правовідносин, коли право власності на земельну ділянку набуто особою правомірно - із передбачених законом підстав та у передбаченому законом порядку. Такий висновок узгоджується з іншими правовими нормами.
		У справі що розглядається іншого не доведено та не спростовано жодним рішенням або обвинувальним вироком суду.
		Так, згідно з частини другої статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
		Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 328 ЦК України, відповідно до якої право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
		Таким чином, особливість набуття права на земельні ділянки полягає в наявності чітко визначеної в законодавстві процедури, за якою в суб'єктів виникають повноваження щодо володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою.
		Таке набуття права на земельні ділянки передбачає обов'язкове прийняття уповноваженим органом держави (органом влади чи органом місцевого самоврядування) відповідного рішення, яке є обов'язковою юридичною підставою для подальшого укладення договору на відчуження земельної ділянки та юридичного оформлення на неї відповідних прав.
		Оскільки відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язанні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, то наслідком прийняття зазначеними органами, їх посадовими особами рішень із порушенням установленої законом процедури або всупереч нормі закону, або з перевищенням своїх повноважень є визнання таких рішень недійсними (стаття 152 ЗК України, пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2001 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ»).
		Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
		Оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. 
		Таким чином, у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав особа не набуває права власності на неї, а тому не набуте право власності не може бути припинено відповідно до статті 140 ЗК України.
		Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 140 ЗК України висловлена в постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року № 6-57цс13, яка є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. 
		Отже, відповідно до статей 16 ЦК України, 152 ЗК України способами захисту цивільних прав, у тому числі у сфері земельних правовідносин, є як примусове припинення прав на земельну ділянку (статті 140, 143-146 ЗК України), так і визнання недійсними угод (стаття 152 ЗК України, стаття 215 ЦК України) із застосуванням реституції або віндикації у разі витребування земельної ділянки (статті 387, 388 ЦК України), а також визнання недійсним акта органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку, виданих на підставі незаконних рішень.
		Таким чином, передбачені статтями 140-149 ЗК України та статтею 152 ЗК України, статтями 215, 216, 387, 388 ЦК України способи захисту прав є різними за своєю суттю й характером, а тому їх обов'язкове одночасне застосування законом не передбачено.
		11. Предметом пред'явленого позову не є оскарження порядку створення та діяльності ЖБК відповідно до вимог Закону та Закону про реєстрацію, а є виключно оскарження рішення та скасування державного акту на право власності на землю. Державна реєстрація ЖБК в адміністративному суді не скасована. Відтак ЖБК є суб'єктом цивільних відносин.
		12. За ст. 2 Закону у ньому терміни вживаються в такому значенні: (а) кооперативна організація - кооператив або кооперативне об'єднання; (б) кооператив - юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування; (в) виробничий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку; (г) обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. 
		Кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об'єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану (ст. 6 Закону). Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.
		Отже, найменування ОК «ЖБК «СБС Сонячний» визначає його тип та напрям діяльності відповідно до різновидностей юридичних осіб організаційно-правових форм кооперативи, що узгоджується з п. 1.2. «Вимоги щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу» затверджених Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, від 09.06.2004, № 65, відповідно до якого, назва юридичної особи може складатися з власної назви юридичної особи, а також містити інформацію щодо мети діяльності, виду, способу утворення, залежності юридичної особи та інших відомостей згідно з вимогами до найменування окремих організаційно-правових форм суб'єктів господарювання, установлених Цивільним та Господарським кодексами України та законами України. Юридична особа, крім повного найменування, може мати скорочене найменування.
		Таким чином, доводи прокурора про те, що ОК «ЖБК «СБС Сонячний» не є житлово-будівельним кооперативом, а є обслуговуючим кооперативом є помилковим, оскільки поняття обслуговуючий кооператив та житлово-будівельний кооператив характеризують тип і напрям діяльності кооперативу та не є тотожними.
		Ці положення Закону свідчать про те, що при створенні кооперативу як юридичної особи, останній повинен також містити у своїй назві інформацію про його тип та напрям діяльності, що відповідає і змісту ст. 90 ЦК України.
		13. Також, слід звернути увагу і на Лист Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва від 23.02.2007 року № 1352, відповідно до якого зазначено, що класифікацією організаційно-правових форм господарювання
		Державного класифікатора України, затвердженою наказом Держспоживстандарту України від 28 травня 2004 року N 97, яка розроблена згідно з вимогами норм ГК та ЦК України, передбачено такі групи об'єктів класифікації, як: кооперативи (код 300), які в свою чергу поділяються: на виробничий кооператив (код 310), обслуговуючий кооператив (код 320), споживчий кооператив (код 330), сільськогосподарський виробничий кооператив (код 340),сільськогосподарський обслуговуючий кооператив (код 350), кооперативний банк (код 390); та інші організаційно-правові форми (код 900), в групу яких входить споживче товариство (код 930). Варто зазначити, що кожна організаційно-правова форма має свої характерні властивості та відмінності.
		Кооперативи - це родове поняття, що містить ознаки, притаманні усім передбаченим чинним законодавством України видам кооперативів. Загальними ознаками, що дозволяють віднести кооперативи до особливої організаційно-правової форми, є те, що вони створюються шляхом добровільного об'єднання громадян і мають на меті вирішення економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Господарська діяльність кооперативів регулюється ГК України (глава 10), ЦК України (параграф 2 глава 8), Законом України від 10.07.2003 р. N 1087-IV «Про кооперацію», Законом України від 10.04.92 р. N 2265-XII «Про споживчу кооперацію», Законом України від 17.07.97 р. N 469/97-ВР «Про сільськогосподарську кооперацію», із змінами та доповненнями, та іншими нормативно-правовими актами. Кооперативи самостійно визначають основні види та напрями своєї господарської діяльності. Вони можуть створюватися і діяти у галузі промисловості, будівництва, на транспорті, в торгівлі й громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні, медицині та інших галузях господарської діяльності.
		Відповідно до ст. 94 ГК України кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог ГК України, інших законодавчих актів.
		Потрібно виділити, що в Україні діє спеціальний закон - Закон України «Про кооперацію» , який визначає правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні.
		При створенні кооперативу, насамперед, важливо визначити його тип, якщо кооператив буде проводити господарську діяльність з метою одержання прибутку - то він буде відноситься до типу виробничого кооперативу, а якщо кооператив буде надавати послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку - то він буде відноситься до типу обслуговуючий або споживчий. Після цього кооператив визначається, за яким напрямом діяльності він буде працювати (житловим, житлово-будівельним, садово-городнім, гаражним, торговельно-закупівельним, транспортним, освітнім, туристичним, медичним тощо).
		В зв'язку з цим, доцільно буде зробити висновок, що житлово-будівельний кооператив можна віднести до типу обслуговуючий кооператив.
		Далі, в ст. 7 Закону вказано, що засновниками кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридичні особи України та іноземних держав, які беруть участь у діяльності кооперативів через своїх представників. Тобто, юридичні особи можуть бути засновниками кооперативу.
		Листом Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва від 25.04.2005 N 3087 наголошено на тому, що створення кооперативів в Україні регулюється Законом України «Про кооперацію» від 10.07.2003 N 1087-IV. 
		Відповідно до статті 9 Закону, державна реєстрація кооперативу проводиться в порядку, передбаченому законом. 
		Оскільки, кооператив, згідно із статтею 2 Закону, є юридичною особою, то порядок його державної реєстрації встановлений Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15.05.2003 N 755-IV.
		Згідно із статтею 5 Закону про реєстрацію, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.
		Відповідно до статті 24 Закону про реєстрацію, для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи; копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; два примірники установчих документів; документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.
		Листом Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва від 03.10.2005 N 8584 визначено, що правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначає Закон України «Про кооперацію», у якому статтею 9 визначено, що державна реєстрація кооперативу проводиться в порядку, передбаченому законом.
		Відповідно до статей 7 та 15 цього Закону рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами, а вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. З наведених статей випливає, що статут кооперативу повинен затверджуватися загальними зборами.
		Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (п. 4 ст. 30) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено повноваження щодо реєстрації житлово-будівельних і гаражних кооперативів, але не встановлено особливостей щодо їх реєстрації.
		Оскільки законами України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про кооперацію» не встановлено особливостей державної реєстрації житлово-будівельних і гаражних кооперативів, їх реєстрація відбувається в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».
		Крім того, зазначаємо, що відповідно до частини третьої Прикінцевих положень Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" закони, нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.
		14. Підсумовуючи викладене, слід зазначити таке.
		Відповідно до ст. 87 ЦК України для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Принцип добровільності створення кооперативів був закріплений також у ст. 7 Закону, яка передбачає, що кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах, а рішення про створення кооперативу приймається на його установчих зборах.
		Отже, з цього можна зробити висновок, що п. 2 Примірного статуту щодо створення ЖБК при виконавчих комітетах місцевих рад, при підприємствах, установах і організаціях на сьогодні не діє, оскільки він суперечить як ст. 87 ЦК України, так і ст. 7 Закону щодо добровільності створення кооперативу. 
		Закон встановлює загальний порядок створення всіх кооперативів, включаючи і ЖБК і не робить ніяких застережень відносно існування іншого, ніж встановлений ст. 7 цього Закону порядку створення кооперативів.
		Зважуючи на це, сьогодні не може застосовуватися п. 2 Примірного статуту щодо створення ЖБК тільки при виконкомах чи юридичних особах.
		Водночас негативно слід відповісти на питання застосування та дії Правил обліку громадян, які бажають вступити до ЖБК, тобто існування принципу створення юридичних осіб лише особами, які перебувають на обліку бажаючих вступити до ЖБК - особами, які потребують поліпшення житлових умов. При такому застосуванні Правил обліку громадян також порушуються принцип добровільності створення юридичної особи, який полягає не тільки в тому, що ніхто не примушує створювати кооператив, а також у тому, що об'єднання певних фізичних осіб із метою задоволення своєї житлової потреби провадиться у добровільному порядку. У тому ж випадку, коли орган місцевої влади, який буде вести облік громадян, які мають право вступу в ЖБК, буде приймати рішення про те, хто з таких осіб має право вступу у той чи інший кооператив, порушується принцип добровільності створення юридичної особи приватного права. 
		Відповідно до ст. 47 Конституції держава зобов'язана створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
		Таким чином: 1. ЖБК створюється у добровільному порядку, незалежно від волі державних і місцевих органів влади, які не повинні приймати рішення про право тих чи інших осіб стати членами ЖБК; 2. З прийняттям Закону неможливим стало застосування п. 2 Примірного статуту, та Правил обліку громадян, які бажають вступити до ЖБК, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 5 червня 1985 р. № 228 щодо створення ЖБК тільки особами, які перебувають на обліку громадян, які бажають вступити в ЖБК; 3. Право бути членами ЖБК належить як фізичним, так і юридичним особам незалежно від наявності або відсутності потреб у поліпшенні житлових умов; 4. Законом не встановлено вікового цензу до осіб які є членами ЖБК - понад 30 років, а лише - 16 років (ч. 2 ст. 10 Закону); 5. Факт того що на земельній ділянці не здійснюється будівництво, на момент виникнення спору, не є підставою для твердження про невідповідність мети створення ЖБК його статутним цілям;
		15. Окремо суд наголошує на тому, що нормами ГПК України не передбачено можливості з боку суду зобов'язати відповідача зробити на користь іншого відповідача певну дію - передати майно, сплатити або отримати гроші тощо. 
		16. Правові підстави скасування правового акту індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування визначені положеннями ст. 21 ЦК України, згідно якої 1. суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт або правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. 
		Відповідно до роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України № 02-5/35 від 26.01.2000р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.
		Таким чином, правові підстави для скасування рішення органу місцевого самоврядування можуть мати місце виключно за наявності двох умов: 1) невідповідність актам цивільного законодавства; 2) порушення цивільних прав або інтересів.
		Невідповідність у даному позові спірного рішення Харківської міської ради актам цивільного законодавства зводиться до недотримання ОК «ЖБК «СБС Сонячний» під час здійснення державної реєстрації вимог чинного законодавства, а саме ЖК УРСР в частині порушення кількості осіб у складі, порушення вікового цензу для учасників ЖБК, відсутність членів ЖБК на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов.
		Проте, як вбачається з наявних матеріалів справи та викладених норм законодавства створення ОК «ЖБК «СБС Сонячний» відбулося не лише на підставі норм ЖК УРСР та Примірного статуту, а й відповідно до положень - Закону, нормами якого визначена іншу процедуру організації діяльності і створення житлово-будівельних кооперативів.
		Таким чином, враховуючи недоведеність з боку прокурора порушень відповідачами норм чинного законодавства, діючого на момент виникнення спірних правовідносин, господарський суд не вбачає правових підстав для задоволення позову.
		Щодо вимог прокурора про визнання недійсним державного акту на право власності на земельні ділянки серії ЯД №030326, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі; зобов'язання ОК «ЖБК «СБС Сонячний» передати, а Харківську міську раду прийняти земельну ділянку площею 6,0794 га з кадастровим номером 6310136900:06:010:0015, про що скласти акт прийому-передачі, суд приходить до висновку щодо відмови у їх задоволенні, оскільки вони є похідними вимогами від вимоги про визнання недійсним рішення визнання незаконним та скасування п.36.3. додатку 1 до рішення 33 сесії Харківської міської ради від "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 29.04.2009 № 85/09.
		17. Щодо заявленого клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності, суд вважає за необхідне відмовити у його задоволенні виходячи з наступного: у відповідності до частини 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду № 10 від 29.05.2013 року «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
		Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
		Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.
		Отже, враховуючи те, що суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог прокурора, а тим самим встановивши відсутність порушеного права, заява про застосування позовної давності не підлягає задоволенню. 
		Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. Судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 
		Відповідно до приписів п. 4.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 р. № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повного або часткового задоволення позову (скарги) стягує судовий збір з відповідача (повністю або пропорційно задоволеним вимогам), якщо він не звільнений від сплати судового збору; у разі ж повної або часткової відмови в позові судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача (так само повністю або пропорційно задоволеним вимогам), за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору, та коли позивачем у справі є сам прокурор. Стягнення відповідних сум судового збору здійснюється в доход державного бюджету України
		Беручи до уваги, що відповідно до статті 33 ГПК України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд згідно за статтею 75 ГПК України розглядає справу за наявними матеріалами.
		Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
		Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи з загальних засад і змісту законодавства України. Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати. Мотивувальна частина рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах.
		Статтею 129 Конституції України зазначено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкорюються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією з основних засад судочинства.
		На підставі статей 6, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України та керуючись статтями 1, 4, 12, 32, 33, 43, 44-49,82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -   
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		В позові відмовити повністю. 
		Повне рішення складено 30.06.2015 р.   
		 
		Суддя І.П. Жигалкін

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...