Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/15092/15 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: 17.08.2015. Зареєстровано: 18.08.2015. Забезпечено надання загального доступу: 18.08.2015.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		  ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		12.08.2015Справа №910/15092/15
		за позовом: Заступника військового прокурора Криворізького гарнізону, м.Кривий Ріг в інтересах держави в особі: Міністерства внутрішніх справ України, м.Київ, ЄДРПОУ 00032684; 2.Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, м.Кривий Ріг, ЄДРПОУ НОМЕР_2 
		 
		до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000», м.Київ, ЄДРПОУ 31778043
		 
		про визнання договору частково недійсним та стягнення 19 980 грн.
		 
		Суддя Любченко М.О.
		 
		Представники сторін:
		прокурор: не з`явився
		від позивача 1: Северин Р.І.  по дов.
		від позивача 2: Стрикун А.С.  по дов.
		від відповідача: Галя Є.С.  по дов.
		 
		СУТЬ СПРАВИ:
		Заступник військового прокурора Криворізького гарнізону, м.Кривий Ріг в інтересах держави в особі: 1. Міністерства внутрішніх справ України, м.Київ, 2.Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, м.Кривий Ріг звернувся до господарського суду м.Києва з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000», м.Київ про визнання недійсним договору №133 від 26.09.2014р., укладеного між Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України та Товариством з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000», в частині включення в ціну товару податку на додану вартість та стягнення 19 980 грн. 
		В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що визначення сторонами у договорі вартості товару з урахуванням податку на додану вартість суперечить приписам чинного законодавства, що на думку заявника, є достатньою підставою для визнання в цій частині договору №133 від 26.09.2014р. недійсним. Одночасно, за твердженнями прокурора, безпідставне включення суми податку на додану вартість до ціни товару призвело до безпідставного отримання відповідачем грошових коштів в сумі 19 980 грн. 
		 
		Позивач 1 під час розгляду спору у судових засіданнях 15.07.2015р. та 12.08.2015р. вимоги прокурора підтримав в повному обсязі з визначених у позові підстав.
		 
		Позивач 2 у поясненнях №724 від 14.07.2015р. позов прокурора також підтримав та зазначив, що з огляду на приписи Податкового кодексу України у відповідача були відсутні підстави для включення у ціну товару суми податку на додану вартість. 
		 
		Відповідач у відзиві б/н від 15.07.2015р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що нормами податкового законодавства Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000» не звільнено від обов`язку сплати податку на додану вартість і за наслідками проведення господарських операцій за спірним правочином відповідачем належним чином сплачено до бюджету вказаний податок. Одночасно, за твердженнями вказаного учасника судового процесу, ціна у договорі була визначена на підставі волевиявлення обох сторін та може бути змінена лише у порядку, що визначений чинним законодавством. 
		 
		У судове засідання 12.08.2015р., як і в попереднє засідання суду, прокурор не з`явився, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, не скористався.
		Про належне повідомлення вказаного учасника судового процесу свідчить наявне в матеріалах справи поштове повідомлення №01030344666924.
		Наразі, суд зазначає, що інформація стосовно слухання судом справ є публічною та розміщується на офіційному сайті господарського суду м.Києва в мережі Інтернет, що також свідчить про наявність у прокурора можливості дізнатись про слухання справи за його участю. 
		Крім того, господарський суд вважає за необхідне зауважує, що у відповідності до ч.2 ст.2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
		Статтею 3 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - це автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
		У статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» передбачено, що судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.
		Отже, з огляду на наведене вище, суд зазначає, що прокурор не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалою від 15.07.2015р. у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua). 
		 
		З приводу неявки прокурора в засідання 12.08.2015р. господарський суд зазначає наступне.
		Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов`язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Аналогічними правами у відповідності до ст.29 Господарського процесуального кодексу України користується і прокурор. 
		Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
		Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
		Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез`явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору. 
		У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)
		Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain). 
		Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
		Судом також враховано, що ухвалою від 15.07.2015р. явка сторін та прокурора у судове засідання обов`язковою не визнавалась, а прокурором клопотань про відкладення розгляду справи не заявлялось.
		За висновками суду, незважаючи на те, прокурор не з`явився у судове засідання 12.08.2015р. та не скористався правами, що передбачені господарським процесуальним законодавством, справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті. 
		 
		Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивачів та відповідача, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:
		Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
		Відповідно до ст.ст.2, 29 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Аналогічну позицію наведено у п.1 Постанови №17 від 23.03.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам»
		Згідно рішення №3-рп/99 від 08.04.1999р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов`язки. 
		Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.
		За приписами ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч.2 ст.20 Господарського кодексу України. 
		Виходячи зі змісту ч.1 ст.8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою. 
		Як зазначено Конституційним Судом України в рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р., види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними.
		Для розуміння поняття «охоронюваний законом інтерес» важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів. 
		Поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
		Пунктом 1 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, яке затверджено Указом №383/2011 від 06.04 2011р. Президента України, передбачено, що Міністерство внутрішніх справ України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. 
		Згідно з п.2 вказаного Положення Міністерство внутрішніх справ України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, власності, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань, боротьби зі злочинністю, розкриття та розслідування злочинів, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, а також з питань формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. 
		Основним завданням Міністерства внутрішніх справ України є формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, власності, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань, боротьби зі злочинністю, розкриття та розслідування злочинів, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, а також формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів (п.3 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, яке затверджено Указом №383/2011 від 06.04 2011р. Президента України).
		Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами - із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій (ст.1 Закону України «Про Національну гвардію України»).
		У ст.2 Закону України «Про Національну гвардію України» зазначено, що основними функціями Національної гвардії України є, в тому числі, охорона громадського порядку, забезпечення захисту та охорони життя, здоров`я, прав, свобод і законних інтересів громадян, охорона громадського порядку, забезпечення захисту та охорони життя, здоров`я, прав, свобод і законних інтересів громадян, участь у здійсненні заходів, пов`язаних з припиненням збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні, а також заходів щодо недопущення масового переходу державного кордону з території суміжних держав.
		У статті 5 вказаного нормативно-правового акту визначено, що до складу Національної гвардії України входять, зокрема, з`єднання, військові частини і підрозділи, вищі навчальні заклади, навчальні військові частини (центри), бази, установи та заклади, що не входять до складу оперативно-територіальних об`єднань Національної гвардії України.
		Пунктом 2 Положення про військові частини і підрозділи з охорони громадського порядку Національної гвардії України, яке затверджено Наказом №567 від 16.06.2014р. Міністерства внутрішніх справ України, передбачено, що військові частини і підрозділи з охорони громадського порядку Національної гвардії України створюються в межах чисельності Національної гвардії України і призначені для забезпечення захисту та охорони життя, здоров`я, прав, свобод і законних інтересів громадян від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки.
		У п.п.2.1, 2.2 вказаного положення зазначено, що основними завданнями військових частин є забезпечення захисту та охорони життя, здоров`я, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки. Основними функціями військових частин є участь у:забезпеченні громадської безпеки та охорони громадського порядку під час проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій та інших масових заходів, що створюють небезпеку для життя та здоров`я громадян; припиненні масових заворушень, що супроводжуються насильством над громадянами; підтриманні або відновленні правопорядку в районах виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю та здоров`ю населення; відновленні конституційного правопорядку в разі здійснення спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, відновленні діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, тощо. 
		Тобто, з наведеного вбачається, що Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України має велике соціальне значення для населення та здійснює забезпечення безпеки держави, як військове формування Міністерства внутрішніх справ України.
		Таким чином, приймаючи до уваги предмет та підстави позовних вимог, враховуючи соціальну та державну значимість позивачів та їх створення з метою забезпечення та захисту інтересів держави та безпеки населення, господарський суд дійшов висновку, що звернення прокурора в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України та Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України з розглядуваним позовом відповідало функціям позивачів та направлено на захист їх охоронюваних законом інтересів.
		З огляду на наведене вище, клопотання б/н від 15.07.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000» про залишення позову без розгляду з огляду на ненаведення прокурором при зверненні до суду з розглядуваним позовом обставин порушення інтересів держави, було залишене судом без задоволення як необґрунтоване. 
		 
		За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
		За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов`язання виникають, зокрема, з договору.
		Зі ст.626 Цивільного кодексу України вбачається, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст.712 Цивільного кодексу України). 
		Як свідчать матеріали справи, 26.09.2014р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000» (продавець) та Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України (покупець) було укладено договір №133, відповідно до п.1.1 якого продавець зобов`язується поставити та передати у власність покупця товар, а покупець зобов`язується прийняти і оплатити його по факту поставки.
		Вказаний правочин підписано представниками обох сторін та скріплено печатками юридичних осіб. 
		Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 
		За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. 
		При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. 
		У п.1.2 договору №133 від 26.09.2014р. контрагентами погоджено, що в межах вказаного правочину поставляються бронежилети «Панцир 3-95М» у кількості шістдесяти одиниць, ціною 1665 грн. за одну одиницю (без урахування податку на додану вартість).
		Загальна сума договору складає 119 880 грн., включаючи податок на додану вартість (п.3.1 договору №133 від 26.09.2014р.).
		У п.10.1 спірного правочину зазначено, що договір набирає чинності з моменту підписання сторонами та діє до 31.12.2014р. 
		За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв`язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п`ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).
		Враховуючи, що прокурор звернувся до суду з позовом про визнання договору №133 від 26.09.2014р. в частині включення до ціни товару податку на додану вартість недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору поставки, а отже, спірний правочин було вчинено. 
		 
		Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
		Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
		Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
		Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України). 
		За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
		Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
		Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. 
		За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. 
		За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. 
		 
		Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. 
		Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
		За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
		За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, прокурором при зверненні до суду з вимогами про визнання договору в певній частині недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними. 
		Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, прокурор посилався на те, що визначення сторонами у договорі вартості товару з урахуванням податку на додану вартість суперечить приписам чинного законодавства, що на думку заявника, є достатньою підставою для визнання в цій частині договору №133 від 26.09.2014р. недійсним. 
		 
		Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
		За приписами ч.1 ст.203 Цивільний кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
		Відповідно до п.15 ст.1 Закону України «Про ціни та ціноуворення в Україні» ціна - це виражений у грошовій формі еквівалент одиниці товару.
		Частиною 1 ст. 10 Закону України «Про ціни і ціноутворення» визначено, що суб`єкти господарювання під час провадження господарської діяльності використовують вільні ціни та державні регульовані ціни.
		Згідно зі ст.11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» вільні ціни встановлюються суб`єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін (ст.11 Закону України «Про ціни і ціноутворення»).
		Частиною 3 ст.6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
		У ст.627 вказаного нормативно-правового акту зазначено, що до сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		Конституційним Судом України у рішенні №7-рп/2013 від 11.07.2014р. по справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства. 
		Статтею 180 Господарського кодексу України встановлено, що при укладанні господарських договорів сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити, зокрема, ціну договору. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.
		За приписами ст.632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
		Покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу (ч.1 ст.692 Цивільного кодексу України).
		Тобто, з наведених вище приписів цивільного законодавства вбачається, що ціна товару у договорі є наслідком досягнення згоди обох сторін.
		Наразі, судом встановлено, що під час укладання спірного правочину, сторонами у п.1.2 договору №133 від 26.09.2014р. було визначено, що вартість однієї одиниці товару без податку на додану вартість становить 1665 грн.
		Одночасно, контрагенти досягли згоди, що ціна договору складає 119 880 грн. з урахуванням податку на додану вартість. 
		Тобто, сторонами під час укладення договору №133 від 26.09.2014р. на основі вільного волевиявлення було погоджено умови щодо ціни. При цьому, така ціна була визначена спільною волею сторін, а не самостійно відповідачем. 
		 
		Одночасно, посилання прокурора та позивачів на приписи п.32 Прикінцевих положень Податкового кодексу України, в якості нормативного обґрунтування заявленого позову, суд не вважає належною підставою для визнання договору №133 від 26.09.2014р. в частині включення в оплату податку на додану вартість недійсним. При цьому, суд зазначає наступне.
		Відповідно до п.14.1.178 ст.14 Податкового кодексу України податок на додану вартість  це непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.
		Об`єктом оподаткування є, в тому числі, операції платників податку з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з передачі права власності на об`єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об`єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю (ст.185 Податкового кодексу України). 
		Згідно з п.32 Прикінцевих положень Податкового кодексу України (в редакції, що була чинною на момент укладання спірного правочину) тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України, в тому числі, спеціальних засобів індивідуального захисту (каски, виготовлені відповідно до військових стандартів або технічних умов, чи їх еквіваленти та спеціально призначені для них компоненти (тобто підшоломи, амортизатори), що класифікуються у товарній підкатегорії 6506 10 80 00 згідно з УКТ ЗЕД, бронежилети, що класифікуються у товарній підкатегорії 6211 43 90 00 згідно з УКТ ЗЕД), виготовлених відповідно до військових стандартів або військових умов для потреб правоохоронних органів, Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, інших суб`єктів, що здійснюють боротьбу з тероризмом відповідно до закону; ниток для виготовлення бронежилетів, що класифікуються у товарних підкатегоріях 5402 11 00 00 та 5407 10 00 00 згідно з УКТ ЗЕД; тканин (матеріалів) для виготовлення бронежилетів, що класифікуються у товарних підкатегоріях 3920 10 89 90, 3921 90 60 00, 5603 14 10 00, 6914 90 00 00 згідно з УКТ ЗЕД.
		Наведеною правовою нормою врегульовано оподаткування саме операцій з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України відповідних товарів оборонного призначення, тоді як правовідносини, що виникли між позивачем 2 та відповідачем, ніяким чином не стосуються ввезення бронежилетів на митну територію України та постачання на митній території України.
		При цьому, у п.32 Прикінцевих положень Податкового кодексу України передбачено звільнення від сплати податку на додану вартість суб`єктів, що поставляють відповідну продукцію саме для потреб антитерористичної операції та/або при запровадженні воєнного стану.
		Суд зазначає, що договір №133 від 26.09.2014р. не містить посилань на те, що бронежилети «Панцир 3-95М» підлягають використанню саме в оборонних цілях при проведенні антитерористичної операції та/або при запровадженні воєнного стану. 
		Указом №405/2014 від 14.04.2014р. виконуючого обов`язки Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» було введено в дію рішення від 13.04.2014р. Ради національної безпеки і оборони України «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».
		У ст.1 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» зазначено, що період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом №405/2014 від 14.04.2014р. виконуючого обов`язки Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.
		Територія проведення антитерористичної операції - територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу №405/2014 від 14.04.2014р. виконуючого обов`язки Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».
		Проте, наразі, ані прокурором, ані позивачами не представлено до матеріалів справи належних та допустимих у розмінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів того, що бронежилети, які є предметом поставки за договором №133 від 26.09.2014р., поставлялись саме для забезпечення проведення антитерористичної операції.
		Наразі, матеріалами справи також не підтверджується кваліфікація бронежилетів «Панцир 3-95М», що поставлялись відповідачем, у товарній під категорії 6211 43 90 00 згідно з УКТ ЗЕД, як це імперативно передбачено приписами Податкового кодексу України, на які посилається прокурор в якості нормативного обґрунтування позову. 
		В судовому засіданні 12.08.2015р. на запитання суду про наявність у позивачів доказів відповідності товару вимогам п.32 Прикінцевих положень Податкового кодексу України, останніми зазначено про відсутність таких. 
		Крім того, господарським судом враховано, що договір №133 від 26.09.2014р. було виконано сторонами в повному обсязі, а саме Товариством з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000» поставлено, а Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України прийнято товар, а саме бронежилети «Панцир 3-95 М» у кількості шістдесяти штук на суму 199 880 грн., що підтверджується видатковою накладною №РН-о00665 від 26.09.2014р., яка скріплена підписами представників обох сторін та печатками юридичних осіб. 
		Одночасно, покупцем, Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України, оплачено поставлений товар в повному обсязі, про що свідчить платіжне доручення №96 від 26.09.2014р. на суму 199 880 грн.
		З матеріалів справи вбачається, що податок на додану вартість в сумі 19980 грн., який було включено до ціни товару за спірним правочином, було відображено відповідачем у витягу з реєстру виданих та отриманих податкових накладних, про прийняття якого органами державної фіскальної служби свідчить квитанція (підтвердження) прийняття декларації за вересень 2014р. 
		При цьому, матеріали справи не містять відомостей стосовно встановленнями органами державної фіскальної служби порушень відповідачем податкового законодавства при оподаткуванні операцій за договором №133 від 26.09.2014р.
		Отже, з огляду на вищезазначене, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин приписів п.32 Прикінцевих положень Податкового кодексу України, а отже, і відсутність підстав для визнання договору №133 від 26.09.2014р. в частині включення до ціни податку на додану вартість таким, що суперечить означеній нормі чинного на момент його укладання податкового законодавства.
		Суд не приймає до уваги роз`яснення №5428/5/99-99-19-03-02-16 від 21.10.2014р. Державної фіскальної служби України з огляду на те, що відповідно до п.191.1.28, 191.1.29, 191.1.30, 191.1.31 Податкового кодексу України до функцій контролюючих органів відносяться, зокрема, наступні: надання консультації відповідно до цього Кодексу, законодавства з питань сплати єдиного внеску та інформаційно-довідкові послуги з питань оподаткування й іншого законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи; забезпечення інформування громадськості про реалізацію державної податкової і митної політики; розроблення пропозицій до проектів міжнародних договорів України з питань оподаткування та забезпечення виконання укладених міжнародних договорів; узагальнення практики застосування законодавства з питань оподаткування, законодавства з питань сплати єдиного внеску, розроблення проектів нормативно-правових актів.
		Відповідно до ст.8 Конституції України вказаний нормативно-правовий акт має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. 
		Таким чином, Закон України №1561-VII від 01.07.2014р. «Про внесення зміни до Податкового кодексу України щодо спеціальних засобів індивідуального захисту та лікарських засобів» має вищу юридичну силу відносно роз`яснення Державної фіскальної служби України, що не має сили закону, а лише містить інформаційний характер.
		За таких обставин, враховуючи наведене вище, приймаючи до уваги, що прокурором та позивачами не було доведено наявності підстав для визнання недійсним договору №133 від 26.09.2014р. в частині включення в ціну товару податку на додану вартість , суд дійшов висновку, що позов заступника військового прокурора Криворізького гарнізону в інтересах держави в особі: 1, Міністерства внутрішніх справ України, 2, Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000» про визнання недійсним договору №133 від 26.09.2014р., укладеного між Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України та Товариством з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000», в частині включення в ціну товару податку на додану вартість задоволенню не підлягає. 
		 
		З огляду на висновки суду стосовно відсутності підстав для визнання договору №133 від 26.09.2014р. в частині включення в ціну товару податку на додану вартість недійсним, позовні вимоги заступника військового прокурора Криворізького гарнізону в інтересах держави в особі 1, Міністерства внутрішніх справ України, 2, Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення грошових коштів в сумі 19980 грн. підлягають залишенню без задоволення як похідні. 
		 
		Клопотання №836 від 07.08.2015р. Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про залучення до участі у розгляді справи в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Державної фінансової інспекції України в Дніпропетровській області залишене судом без задоволення з огляду на наступне.
		Відповідно до ст.27 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов`язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора.
		За змістом п.1.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського кодексу України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» питання про допущення або залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, до участі у справі вирішується ухвалою суду про прийняття позовної заяви до розгляду (із зазначенням про це в ухвалі про порушення провадження у справі) або під час розгляду справи, але до прийняття господарським судом рішення, з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес у даній справі. 
		Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з`ясовувати, чи буде у зв`язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав та/або обов`язків у майбутньому.
		Наразі, позивачем 2 не представлено доказів наявності підстав для залучення Державної фінансової інспекції України в Дніпропетровській області, а те, що вказаною особою було ініційовано подання прокуратурою відповідних позовів про стягнення грошових коштів з Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000», ніяким чином не свідчить про те, що внаслідок прийняття судового рішення по розглядуваній справі на вказану особу буде покладено нові обов`язки та виникнуть нові права. 
		За таких обставин, враховуючи наведене вище, приймаючи до уваги позицію Пленуму Вищого господарського кодексу України, суд дійшов висновку, що клопотання №836 від 07.08.2015р. Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України є необґрунтованим та таким, що підлягає залишенню без задоволення.
		 
		Клопотання б/н від 07.08.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000» про витребування доказів залишене судом без розгляду з огляду на заяву б/н від 12.08.2015р. відповідача про залишення останнього без розгляду. 
		 
		Всі інші заяви, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
		 
		За змістом п.4.6 Постанови №7 від 21.02.2013р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повної або часткової відмови в позові стягує судовий збір з визначеного прокурором позивача (так само повністю або пропорційно задоволеним вимогам), за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору та коли позивачем у справі є сам прокурор. Стягнення відповідних сум судового збору здійснюється в доход державного бюджету України у розмірі, визначеному згідно з ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір», виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня того календарного року, в якому відповідна заява або скарга подавалася до суду.
		З огляду на висновки суду, щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог суд дійшов висновку, що судовий збір підлягає стягненню з Міністерства внутрішніх справ України та Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь Державного бюджету України в рівних долях.
		 
		На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		Відмовити в задоволенні позову Заступника військового прокурора Криворізького гарнізону, м.Кривий Ріг в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України, м.Київ, Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, м.Кривий Ріг до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000», м.Київ про визнання недійсним договору №133 від 26.09.2014р., укладеного між Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України та Товариством з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Темп-3000», в частині включення в ціну товару податку на додану вартість та стягнення 19 980 грн. 
		 
		Стягнути з Міністерства внутрішніх справ України (01024, м.Київ, Печерський район, вул.Богомольця, буд.10, ЄДРПОУ 00032684) на користь Державного бюджету України судовий збір в сумі 1522,50 грн.
		 
		Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь Державного бюджету України судовий збір в сумі 1522,50 грн.
		 
		Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.
		 
		У судовому засіданні 12.08.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
		 
		Повне рішення складено 14.08.2015р.
		 
		Суддя Любченко М.О

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...