У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2009 року
|
|
м. Київ
|
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Гнатенка А.В.,
суддів: Григор'євої Л.І., Данчука В.Г.,
Барсукової В.М., Косенка
В.Й.,-
розглянувши
в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3,
ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Козій Анна Володимирівна, Онищенко Валентина
Сергіївна, про визнання недійсними довіреності та договорів купівлі-продажу
квартири за касаційною скаргою ОСОБА_5
на рішення Дарницького
районного суду м. Києва від 11 листопада 2008 року та
ухвалу апеляційного суду
м. Києва від 4 березня 2009 року
встановила:
У грудні 2004 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи
вимоги тим, що йому на
праві власності належала
квартира АДРЕСА_1. Указував, що громадянин ОСОБА_2, застосовуючи до нього
заходи фізичного впливу, примусив підписати довіреність на представництво його
інтересів під час продажу належної йому квартири. Зазначав, що в цей же час
утратив паспорт і довідку про присвоєння ідентифікаційного коду. Згодом він
дізнався про те, що ОСОБА_2 уклав від його імені договір купівлі-продажу належної
йому квартири з громадянкою ОСОБА_3, яка уклала договір купівлі-продажу зазначеної квартири
із ОСОБА_4, а
остання - продала квартиру ОСОБА_5 Посилаючись на
те, що він не мав наміру продати квартиру й не уповноважував на це ОСОБА_2,
позивач просив суд визнати недійсними довіреність від 4 червня 2004 року й
договори купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 28 жовтня
2004 року та від 4 лютого 2005 року,
укладені між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та між ОСОБА_4 і ОСОБА_5; визнати
за ним право власності на цю квартиру.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 11
листопада 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 4 березня 2009 року, позов
задоволено. Визнано недійсною довіреність від 4 червня 2004 року, надану від
імені ОСОБА_1 на ім'я
ОСОБА_2,
посвідчену приватним нотаріусом Козій А.В. Визнано недійсним договір
купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від
9 липня 2004 року, укладений між ОСОБА_1, від імені якого діяв
ОСОБА_2, та ОСОБА_3, посвідчений
приватним нотаріусом Онищенко В.С. Визнано недійсним договір купівлі-продажу
квартири АДРЕСА_1 від 28 жовтня 2004 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4,
посвідчений приватним нотаріусом Пилипчук О.І. Визнано недійсним договір
купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 4 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним
нотаріусом Назарчук Н.В. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 вартість квартири АДРЕСА_1 в сумі 325 923
грн.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_5 просить
скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої
інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального
права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких
підстав.
Судами встановлено, що з 25 липня 1995 року ОСОБА_1 є власником
квартири АДРЕСА_1.
4 червня 2004 року
ОСОБА_1 видав довіреність, якою уповноважив ОСОБА_2
продати належну йому
квартиру (а.с. 110).
9 липня 2004 року ОСОБА_2 на підставі довіреності, виданої ОСОБА_1, уклав
договір купівлі-продажу спірної квартири з ОСОБА_3 (а.с. 102).
28 жовтня 2004 року ОСОБА_3 уклала договір купівлі-продажу зазначеної
квартири із ОСОБА_4 (а.с. 96), а остання 4 лютого 2005 року - з ОСОБА_5 (а.с.
95).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із того, що належна Улянченку
квартира вибула з його власності поза його волею, що встановлено вироком
Подільського районного суду м. Києва від 17 березня 2008 року, у зв'язку із чим
видана ним 4 червня 2004 року довіреність на ім'я ОСОБА_2, а також договори
купівлі-продажу квартири між ОСОБА_1 і
ОСОБА_3 від 9 липня 2004 року, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від 28 жовтня 2004 року
та між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 4 лютого
2005 року є
недійсними, і як наслідок їх
недійсності стягнув із ОСОБА_2
на користь ОСОБА_5
вартість квартири в
розмірі 325 923 грн.
Однак до таких висновків суд дійшов із порушенням матеріальних і
процесуальних норм права.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична
особа вчинила у момент, коли не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не
могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи.
Вироком Подільського районного суду м. Києва від 17 березня 2008 року, яким
ОСОБА_2 засуджено за ч. 4 ст. 190, ч. 2 ст. 146 КК України, установлено, що
він, скориставшись психічним захворюванням ОСОБА_1 та його нездатністю в
повному обсязі розуміти свої дії та керувати ними, заволодів правом
розпорядження належною йому квартирою на підставі довіреності від 4 червня 2004
року й продав 9 липня 2004 року від його імені цю квартиру ОСОБА_3
Виходячи з наведених обставин суд за позовом ОСОБА_1 згідно з ч. 1 ст. 225 ЦК України визнав видану ним
довіреність і укладений на її підставі договір купівлі-продажу квартири від 9
січня 2004 року недійсними.
Одночасно за позовом ОСОБА_1 на підставі ч. 1 ст. 215, ч. 3 ст. 203 ЦК
України суд визнав недійсними договори купівлі-продажу спірної квартири від 28
жовтня 2004 року та від 4 лютого 2005 року, стороною в яких він не був.
Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України одна із сторін договору або інша
заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність
правочину прямо не встановлена.
Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності
правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами)
вимог, які встановлені, зокрема ч. 1 ст. 203 ЦК України, за якою зміст
правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного
законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Стаття 216 ЦК України передбачає загальні наслідки недійсності правочину,
відповідно до яких недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих,
що пов'язані з його недійсністю; а згідно зі ст. 236 ЦК України правочин є
недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля
яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.
За загальним правилом наслідком недійсності угоди є застосування
двосторонньої реституції, яка не ставиться в залежність від добросовісності
сторін угоди.
Разом з тим ч. 3 ст. 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки
недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх
застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Такі особливі умови застосування правових наслідків недійсності угоди про
відчуження майна, укладеної особою, яка не мала права його відчужувати, про що
набувач не знав і не міг знати, передбачені ст. 388 ЦК України.
Зі змісту чч. 1, 3 ст. 215 ЦК України вбачається, що на угоди, укладені з
порушенням вимог закону, не застосовуються загальні положення недійсності угод,
крім наслідку визнання такої угоди недійсною. Такі наслідки не можуть бути
застосовані й у випадку оспорення дійсності угоди заінтересованою особою, яка
не була стороною угоди.
Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності,
зокрема, ст. 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого
незаконного володіння.
Згідно із ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором
придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і
не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно
від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій
він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він
передав майно у володіння; вибуло з
володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої
волі іншим шляхом.
За змістом зазначених правових норм суд повинен установити, що майно вибуло
з володіння власника або володіння особи, якій воно було передане власником у
користування, у силу зазначених обставин; що набувач придбав це майно за
відплатним договором і що він не знав і не міг знати про те, що майно придбане
в особи, яка не мала права його відчужувати.
Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише
тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала
права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не
двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.
При цьому за змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна
власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що
майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх
волею.
Визнаючи за позовом ОСОБА_1 недійсними договори купівлі-продажу від 28
жовтня 2004 року та від 4 лютого 2005 року
на підставі норм ч. 1 ст. 215, ч. 3 ст. 203 ЦК України,
суд не застосував положення ч. 3 ст. 216, ст. ст. 387, 388 ЦК України й не
з'ясував можливість застосування до спірних правовідносин обраний позивачем
ОСОБА_1 спосіб захисту та не встановив, чи не порушуються при цьому права та охоронювані
законом інтереси інших осіб.
Вирішуючи питання про задоволення позову ОСОБА_1 з поверненням сторін до
попереднього стану та стягуючи з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 вартість спірної
квартири, суд не врахував, що вироком суду з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 уже
стягнуто вартість квартири в рахунок відшкодування йому шкоди, завданої
відчуженням спірної квартири (а.с. 262, 264).
Між тим, виходячи з положень ст. 1192 ЦК України змістом захисту прав особи
в разі втрати чи пошкодження його майна є відшкодування реальної вартості майна
чи передачі речі в натурі, при якому потерпілий не повинен отримати більше ніж
ним втрачено, а заподіювач повинен нести матеріальну відповідальність у розмірі
реальних збитків.
Крім того, у порушення норм процесуального права - ст. ст. 76, 169 ЦПК
України - суд розглянув справу за відсутності відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_5,
не повідомлених у встановленому законом порядку про розгляд справи судом, що
відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду
й передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с. 297, 298,
307).
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на
зазначені порушення норм матеріального та процесуального права уваги не
звернув, у зв'язку із чим підлягає скасуванню й ухвала апеляційного суду.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК
України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду
України
ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.
Рішення Дарницького
районного суду м. Києва від 11 листопада 2008 року та
ухвалу апеляційного суду
м. Києва від 4 березня 2009 року скасувати, передати справу на новий
розгляд до Дарницького районного суду
м. Києва.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий А.В.
Гнатенко
Судді:
Л.І. Григор'єва
В.М.
Барсукова
В.Г.
Данчук
В.Й. Косенко