Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 803/3534/15 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема зі спорів щодо:; біженців.
Надіслано для оприлюднення: 23.10.2015. Зареєстровано: 24.10.2015. Забезпечено надання загального доступу: 29.10.2015.
Дата набрання законної сили: 24.03.2016
Результат оскарження 24.03.2016 Львівський апеляційний адміністративний суд: залишено без змін ухвалу (постанову) суду першої інстанції
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		  
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		16 жовтня 2015 року    Справа № 803/3534/15
		Волинський окружний адміністративний суд у складі:
		головуючого - судді Димарчук Т.М., 
		суддів  Денисюка Р.С., Дмитрука В.В., 
		при секретарі судового засідання Гуцалюк І.О.,
		з участю  позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3,
		представника позивача ОСОБА_4,
		представника відповідача  ОСОБА_5,
		за участю перекладача ОСОБА_6
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_7 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,    
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернулась з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (ДМС України) про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України  від 07.09.2015 року №614-15 про відмову у визнанні  ОСОБА_2 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобовязання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянки ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач 21 вересня 2015 року отримала повідомлення №21 від 21 вересня 2015 року Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підставою такого повідомлення було рішення Державної міграційної служби України №614-15 від 07.09.2015 року. Відмову вмотивовано тим, що надана позивачем інформація не дає підстав кваліфікувати ОСОБА_2 ОСОБА_2 ОСОБА_3 як особу, що підпадає під пункт 1, 13 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
		Позивач не погоджується з рішенням Державної міграційної служби України №614-15 від 07.09.2015 року, оскільки відповідач неналежно виконав обовязок всебічно та ґрунтовно оцінити всі обставини, що мають значення для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не врахував, що основною причиною звернення за захистом є побоювання зазнати в країні громадянської належності переслідувань таких осіб як вона,  а також що існує реальний ризик застосування тортур, жорстокого та такого, що принижує гідність поводження і покарання. 
		Позивач просить визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №614-15 від 07.09.2015 року та зобовязати відповідача повторно розглянути заяву громадянки ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		В судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у позовній заяві та просили їх задовольнити.
		Представник відповідача в судовому засіданні позовних вимог не визнала та пояснила, що надана позивачем інформація не дає підстав кваліфікувати її як особу, що підпадає під пункт 1, 13 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. ДМС України на основі всебічного вивчення наданих позивачем матеріалів, правомірно прийнято рішення про відмову у визнанні ОСОБА_2 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту захисту, з дотриманням вимог законодавства України, тому просила в задоволенні позову відмовити повністю.
		Суд, заслухавши пояснення представників сторін, зясувавши всі обставини у справі та перевіривши їх письмовими доказами, дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає до задоволення з таких мотивів і підстав. 
		Судом, на підставі матеріалів особової справи (а.с. 21-64) встановлено, що позивач ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, громадянка ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, 14 лютого 2015 року подала до Управління ДМС України у Волинській області заяву-анкету №8 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а. с. 23 (зворот)).
		ДМС України у Волинській області за результатами розгляду особової справи позивача підготувала висновок від 08 травня 2015 року щодо визнання особою біженцем, у якому зазначила, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через належність до певної соціальної групи, а саме  жінки ОСОБА_7, що у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є підставою для отримання статусу біженця (а.с.47-50).
		Директором департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України особова справа громадянки ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 була повернута на доопрацювання (а.с. 51)
		25 червня 2015 року ДМС України у Волинській області підготовлено висновок щодо відмови ОСОБА_2 ОСОБА_2 ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 57-61).
		07.09.2015 ДМС України прийнято рішення № 614-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно з яким за результатами розгляду особової справи позивача ДМС України відмовлено у визнанні ОСОБА_2 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а. с. 62 (зворот)).
		21.09.2015 року Управління  ДМС України у Волинській  області направило позивачу повідомлення № 21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а. с. 63(зворот)).
		Відповідно до частин першої, другої статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
		На думку суду, відповідач не довів правомірність оскаржуваного рішення, з огляду на наступне.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №  3671-VI (з наступними змінами та доповненнями) біженець  особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		Згідно з  пунктом 13 частини першої статті 1 цього ж Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
		Згідно із статтею 6 вказаного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Обєднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сімями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
		Згідно з частиною першою статті 7 вказаного Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
		Відповідно до частин четвертої, шостої статті 8 цього ж Закону рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
		Отже, з цього слідує, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається лише з двох підстав: заява є очевидно необґрунтованою або заява носить характер зловживання.
		Як вбачається із висновку працівника ДМС України у Волинській області від 25 червня 2015 року та рішення ДМС  України від 07.09.2015 року № 614-15, позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у звязку із відсутністю умов, передбачених пунктом 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
		Проте, з такими висновками органу державної міграційної служби суд не погоджується, виходячи з наступного.
		Як вбачається з матеріалів особової справи № 2015 LT 0008 (а.с.21-64) позивач ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, 02 лютого 1971 народилась в ОСОБА_7 (м. Кабул), віросповідання  іслам, за національністю - таджичка, вдова, має вищу освіту, за спеціальністю економіст.
		У протоколі співбесіди позивач зазначила, що 27 вересня 2014 року виїхала з сином з Кабула літаком транзитом через Дубаї до Києва. Основною причиною звернення за захистом, зазначила побоювання при поверненні до ОСОБА_7 зазнати переслідувань з боку братів свого покійного чоловіка (пуштунів), так як за звичаєм після смерті чоловіка право одружитися на вдові має брат чоловіка. Позивач повідомила про те, що після зникнення безвісти її чоловіка, до неї у будинок переїхав жити свекор. Після смерті свекра ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 повезла його хоронити в провінцію Джалалабад. Після похорон свекра, брати її покійного чоловіка не відпустили її назад до Кабулу, адже за звичаями пуштунів, вона мала вийти заміж за одного з них. Позивач вказує на те, що брати її чоловіка за національністю пуштуни, є дуже агресивними, вони  обмежили її особисту свободу, не дозволяли нікуди виходити, вона разом з дітьми зазнавала психологічного насилля. Молодший син позивачки захворів на астму і помер внаслідок того, що їй не дозволили звернутись до лікаря для надання кваліфікованої медичної допомоги. Утікти від братів покійного чоловіка, їй допоміг один із двоюрідних братів її чоловіка, якому вона заплатила гроші і її перевезли до України.
		У висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25 червня 2015 року зазначено, що ОСОБА_2 ОСОБА_2 ОСОБА_3 не надала будь-яких важливих фактів, що підтверджували б обєктивність наявності підстав для побоювання переслідування за ознаками раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Інформація, яку ОСОБА_2 ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_8 вказала у заяві-анкеті на доказ того, що в ОСОБА_7 їй загрожує небезпека не може бути доказом переслідувань або існування загрози переслідувань її в країні її громадянської належності, оскільки вони є непереконливими і не доводять переслідувань або існування загрози переслідувань заявниці в країні її громадянської належності та не доводять загрози її життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
		Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, визначені статтею 6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. 
		Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.
		Разом з тим, як зазначає Пленум Вищого адміністративного суду у постанові від          16.03.2012 року № 3 (із змінами та доповненнями), згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
		Такими підставами є:
		1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
		2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
		3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути повязане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
		а) расової належності;
		б) релігії;
		в) національності (громадянства);
		г) належності до певної соціальної групи;
		д) політичних поглядів.
		4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
		Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
		Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із субєктивної та обєктивної сторін. Субєктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї субєктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому слід зясувати субєктивні обставини справи.
		Субєктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
		Обєктивна сторона повязана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
		Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що субєктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються обєктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
		Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є субєктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту A статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
		Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після відїзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після відїзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його відїзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
		Як вбачається з пояснень представника позивача та матеріалів справи, уродженка та мешканка ОСОБА_7, ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3  належить до одиноких незахищених жінок, у звязку з чим, вона зазнавала  переслідувань у країні свого походження. Внаслідок обмеження особистої свободи, та свободи вільного пересування з боку пуштунів, помер молодший син позивачки. 
		Суд звертає увагу на те, що ОСОБА_2 ОСОБА_2 ОСОБА_3 хотіла потрапити саме до України, оскільки прибула до Києва на підставі легальних документів (візи). Невдовзі після приїзду до України позивач звернулася з заявою до компетентних органів про визнання її  біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також слід зазначити, що ОСОБА_2 ОСОБА_2 ОСОБА_3 не можна віднести до економічних мігрантів, оскільки  після смерті чоловіка позивач жила разом зі свекром в Кабулі, працювала у банку та сама утримувала сімю. Була достатньо забезпеченою та самодостатньою жінкою, мала значні заощадження в банку.  
		Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 листопада 2014 року в адміністративній справі № 308/14258/14-а за позовом 94 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України до громадянки ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 (з нею дитина ОСОБА_9) постановлено примусово видворити громадянку ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 (з нею дитина ОСОБА_9) за межі території України. Однак, постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 березня 2015 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 листопада 2014 року скасовано і прийняте нове, яким відмовлено у задоволенні позову 94 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України до громадянки ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 (з нею дитина ОСОБА_9) про примусове видворення. Скасовуючи рішення суду першої інстанції з мотивів неповноти зясування всіх обставин справи та порушень норм матеріального права, у своїй постанові Львівський апеляційний адміністративний суд, серед іншого, послався на те, що згідно статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
		На думку суду, зазначеним обставинам при прийняті оспорюваного рішення, відповідачем належну оцінку не дано та не вжито заходів щодо перевірки тверджень позивача про можливість зазнати переслідувань чи жорстокого поводження з боку агресивно налаштованих пуштунів.
		Крім того, відповідачем ДМС України не було повною мірою використано інформацію про країну походження заявника (ОСОБА_7) в частині, що стосується переслідувань жінок, про які йдеться, зокрема, у Керівництві УВКБ ООН по оцінці потреб в міжнародному захисті осіб, які шукають притулку з ОСОБА_7, де потенційну групу ризику складають жінки, зазначено, що в окремих регіонах країни, члени руху Талібан грубо порушують права жінок та дівчат, в тому числі право на свободу, переміщення та участь у політичному житті. Аналізуючи ситуацію з правами людини в ОСОБА_7, можна дійти висновку, що у випадку повернення позивачки до країни свого походження її життю, здоровю та свободі буде загрожувати реальна небезпека, через що в неї є цілком реальна небезпека стати жертвою переслідувань через належність до соціальної групи. Однак, ані ці обставини, ані документи надані на їх підтвердження не були взяті до уваги та не були проаналізовані при винесенні ДМС України рішення  про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Оскільки головним критерієм для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань, то саме наявність таких побоювань має бути перш за все зясована ДМС України. Отже, саме шляхом отримання додаткових відомостей відповідач мав встановити наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача є реальними та обґрунтованими. Крім того, встановлено значні розбіжності у свідчення позивачки зафіксовані у протоколах, які відповідачем належним чином не були досліджені та перевірені. 
		Таким чином, проаналізувавши зібрані та досліджені докази у справі, суд приходить до висновку, що внаслідок неповного з'ясування всіх обставин, які можуть бути підставою побоювань позивача щодо загрози її життю і здоров'ю, відповідачем прийняте безпідставне рішення про відмову у визнанні ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки таке рішення не ґрунтується на всебічному вивченні та оцінці всіх документів, матеріалів та з'ясування всіх обставин, з огляду на що оскаржуване позивачем рішення слід скасувати як протиправне та зобовязати Державну міграційну службу України  повторно розглянути заяву громадянки ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 
		Керуючись частиною 3 статті 160, статтями 162, 163 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд          
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Адміністративний позов задовольнити повністю.
		Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України  від 07.09.2015 року №614-15 про відмову у визнанні  ОСОБА_2 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Зобовязати Державну міграційну службу України  повторно розглянути заяву громадянки ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 
		Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
		Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови, повний текст якої буде виготовлено 21 жовтня 2015 року. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду. 
		 
		Головуючий - суддя                                                 Т.М. Димарчук 
		 
		Судді                                                                                                               Р.С. Денисюк
		                                      
		                                                                                                                        ОСОБА_10

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...