Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/13735/15 : Адміністративні справи (до 01.01.2019).
Надіслано для оприлюднення: 28.12.2015. Зареєстровано: 30.12.2015. Забезпечено надання загального доступу: 04.01.2016.
Дата набрання законної сили: 10.03.2016
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		 25 грудня 2015 року                     № 826/13735/15
		 
		          Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді  Іщука І.О., суддів: Погрібніченка І.М., Шулежка В.П., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
		за позовомОСОБА_1до1. Міністерства внутрішніх справ України 2. Міністерства юстиції Українипроскасування наказу про звільнення №718-о від 21 квітня 2015 року, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити певні дії, 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, в якому просив:
		- визнати протиправним рішення, викладеного у формі наказу Міністерства внутрішніх справ України №718 о/с від 21.04.2015 року у частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ у запас збройних сил з посади начальника Департаменту Державної автомобільної інспекції на підставі ч.3 ст. 1, п.8 ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади» та п.62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів №114 від 29.07.1991 року та скасувати цей наказ;
		- поновити на роботі ОСОБА_1  на посаді начальника Департаменту Державної автомобільної інспекції;
		- зобов'язати Міністерство юстиції України видалити відомості щодо мене з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».
		Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що наказ від 07.05.2015 року №292 необгрунтований, що звільнення відбулося за відсутності передбачених законом підстав та з порушенням трудових прав ОСОБА_1
		В судовому засіданні представник позивача вимоги підтримав та просив позов задовольнити в повному обсязі.
		Представник Міністерства внутрішніх справ України у судове засідання не з'явився, заяв/клопотань не направляв.
		Представник Міністерства юстиції України проти задоволення позову заперечив. У своїх письмових запереченнях зазначив, що оскаржуваний наказ прийнятий в межах повноважень, а процедура звільнення ОСОБА_1 відбулась у рамках чинного законодавства з огляду на пряму дію норм Закону України «Про очищення влади».
		З огляду на неявку в судове засідання представника Міністерства внутрішніх справ України, який згідно вимог Кодексу адміністративного судочинства України є таким, що належним чином повідомлений про розгляд справи, а також беручи до уваги відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд на підставі ч.6 ст.71, ч.ч.4, 6 ст.128 КАС України розглядає справу у порядку письмового провадження на основі наявних у справі доказів.
		Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд встановив наступне.
		Згідно наказу Міністерства внутрішніх справ України №718 о/с від 21.04.2015 р. позивача було звільнено з органів внутрішніх справ у запас збройних сил з посади начальника Департаменту Державної автомобільної інспекції на підставі ч.3 ст. 1, п.8 ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року №1682-VI (надалі - Закон №1682-VI) та п.62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів №114 від 29.07.1991 року.
		Як вбачається зі змісту наказу та згаданих у ньому норм права, позивач звільнений тому, що обіймав сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (п.8 ч.1 ст.3 Закон №1682-VI).
		Надаючи правову оцінку заявленим позивачем вимогам, з урахуванням викладених ним обставин, суд враховує наступне.
		Відповідно до ч.2 ст.1 Закону №1682-VII очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
		Згідно з ч.3 ст.1 Закону №1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
		Відповідно до п.8 ч.1 ст.3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі
		Твердження позивача щодо незаконного звільнення з органів внутрішніх справ підтверджується з  наступним.
		Судом було встановлено, що позивач не обіймав сукупно протягом року у період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року посад, зазначених у п.8 ч.1 ст.3 Закону №1682-VII.
		Позивач обіймав посаду заступника начальника Головного управління МВС України в Київській області менше року, а саме з 22.03.2010 року по 02.02.2011 року, що встановлено рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.12.2014 року у справі №826/16237/14, яке набрало законної сили. Інших посад, зазначених у п.8 ч.1 ст.3 Закону, позивач не обіймав.
		Відповідно до п.п. «а» п.62 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів №114 від 29.07.1991 року (надалі - Положення №114) звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу» для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров'я придатні до військової служби. 
		В п.64 Положення №114 зазначено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік): 
		а) за віком - при досягненні віку, встановленого для них пунктом 7 цього Положення. Крім того, за віком можуть бути звільнені особи середнього начальницького складу, які мають вислугу 20 і більше років (у пільговому обчисленні), і яким до досягнення встановленого віку перебування на службі залишилося 3 роки і менше, а за їх бажанням при досягненні цього віку - незалежно від наявності вислуги років; 
		б) через хворобу - у разі визнання їх непридатними до військової служби в мирний час (у військовий час - обмежено придатними 2-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії; 
		в) через обмежений стан здоров'я - у разі визнання їх придатними до військової служби поза строєм у мирний час (у військовий час обмежено придатними 1-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії при неможливості використання їх на службі у зв'язку з відсутністю відповідних вакантних посад; 
		г) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі; 
		д) через службову невідповідність; 
		є) за порушення дисципліни; 
		ж) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків; 
		з) у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації; 
		и) через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України; 
		і) у зв'язку з непроходженням випробування в період іспитового строку; 
		ї) у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі;
		й) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, яким накладено стягнення у виді позбавлення права обіймати посади або займатися діяльністю, що пов'язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, чи кримінального правопорушення.
		З огляду на зазначене, судом визнається необґрунтованим посилання в оскаржуваному наказі на п.п. «а» п.62 Положення №114, оскільки зазначений пункт не містить фактичних обставин, з якими пов'язується звільнення особи, а жодної з підстав, передбачених п.64 Положення №114 відносно позивача не встановлено.
		Крім того, відносини, що виникають у трудовій сфері регулюється Кодексом законів про працю України (надалі - КЗпП України). Проходження служби державними службовцями встановлюється, також, Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993 року №3723-XII (надалі - Закон №3723-XII).
		Відповідно до ст.30 Закону №3723-XII крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється у разі: 1) порушення умов реалізації права на державну службу (стаття 4 цього Закону); 2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтями 16 і 16 1 цього Закону; 3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (стаття 23 цього Закону); 4) відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії (стаття 31 цього Закону); 5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі (стаття 12 цього Закону); 6) відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги, передбаченої статтею 17 цього Закону.
		З вищезазначеного вбачається, що за відсутності підстав визначених ст.30 Закону №3723-XII, державна служба припиняється відповідно до загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України.
		Підстави для звільнення працівника з ініціативи власника чітко визначені ст. 40, 41 КЗпП України.
		Відповідно до п.5 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.
		Таким чином, положеннями чинного законодавства чітко визначено, що звільнення працівника під час тимчасової втрати непрацездатності з ініціативи власника не допускається. 
		Враховуючи, що норми Закону України «Про очищення влади» не регулюють питання можливості звільнення працівника під час його тимчасової непрацездатності, на переконання суду в даному випадку необхідно керуватися нормами положень Кодексу законів про працю України, якими врегульовано дане питання. 
		Зважаючи на те, що позивач станом на день його звільнення - 21.04.2015 року перебував на лікарняному, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами (відповідно до довідки про тимчасову непрацездатність особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, військовослужбовця внутрішніх військ МВС від 27.04.2015 року позивач з 06.04.2015 року по 27.04.2015 року перебував на стаціонарному лікуванні, також досліджено виписку №466 з медичної карти стаціонарного хворого), заяви про звільнення за власним бажанням з займаної посади не писав, суд приходить до висновку, що дії Міністерства внутрішніх справ України щодо звільнення позивача в період перебування позивача на лікарняному (хвороби) є протиправними. 
		Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		У відповідності до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори» від 29.06.2004 року №1906-IV (надалі - Закон №1906-IV) чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
		Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
		Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Згідно із Законом від 17.07.1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу « 1 та протоколів №№2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. 
		Відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких видана Верховною Радою, є частиною законодавства України. 
		Згідно з статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від  23.02.2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Статтею 2 Конвенції №11 від 25.06.1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961 року), передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них. 
		Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що  заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції). 
		Отже, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.
		Так, зокрема, Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію №1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні люстраційних заходів. У цьому документі з-поміж іншого вказано, що люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.
		Установлені згаданою Резолюцією №1096 підходи до проведення люстрації знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 14.02.2006 року у справі «Турек проти Словаччини», від 24.04.2007 року у справі «Матиєк проти Польщі», від 17.07.2007 року у справі «Бобек проти Польщі», від 15.01.2008 року у справі «Любох проти Польщі»).
		У рішенні «Любох проти Польші» ЄСПЛ наголошує, що люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог,   передбачених ст. 6  Конвенції щодо кримінальних проваджень.
		Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61).
		Необхідність доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, європейськими стандартами визначено як один із ключових критеріїв, що стосуються процедури люстрації, на чому наголошує Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у висновку від 14-15 грудня 2012 року №CDL-AD (2012)028 щодо "Закону про люстрацію" колишньої югославської республіки Македонія.
		Таким чином, установлення п. 4. ч. 2 ст. 3 Закону № 1682 критеріїв стосовно керівників, заступників керівників територіальних (регіональних) органів, центрального органу виконавчої влади, що забезпечував формування та реалізацію податкової та/або митної політики, для заборони протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв'язку із цим підстави для звільнення цих осіб із займаних ними посад в органах державної влади суперечить принципу індивідуального підходу при виникненні юридичної відповідальності, передбаченого частиною другою статті 61 Конституції України.
		Вказане також суперечить і ст. 17 Закону України «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року за № 3477 - IV (далі - Закон №3477), яка є в Україні окремим джерелом права.
		Частиною 2 статті 1 Закону №1682-VII визначено, що очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
		Аналіз положень вказаної статті дає суду підстави дійти висновку, що для застосування до особи процедури «люстрації» необхідно, щоб остання своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяла у їх здійсненні) спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.
		Натомість доказів вчинення певних дій, прийняття рішення чи допущення бездіяльності позивачем, які б були спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, відповідачами суду не надано. 
		Зважаючи на викладене вище суд приходить до висновку, що наказ Міністерства внутрішніх справ України №718 о/с від 21.04.2015 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Департаменту Державної автомобільної інспекції є протиправним та підлягає скасуванню, а ОСОБА_1 підлягає поновленню Міністерством внутрішніх справ України на посаді начальника Департаменту Державної автомобільної інспекції з 22.04.2015 року.
		Відповідно до п.4 розділу 1 Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, від 16.10.2014 року №1704/5 (надалі - Положення №1704/5) держатель Реєстру - Міністерство юстиції України (далі - Держатель).
		Держатель розробляє нормативно-правову базу для функціонування Реєстру, затверджує методичні рекомендації щодо його ведення, здійснює безпосередній контроль за її створенням та за дотриманням вимог цього Положення (п.5 розділу 1 Положення №1704/5).
		Адміністратор Реєстру - державне підприємство "Національні інформаційні системи" (далі - Адміністратор) (п.6 розділу 1 Положення №1704/5).
		Реєстраторами Реєстру (далі - Реєстратор) є: Держатель через Департамент кадрової роботи та державної служби, який вносить або вилучає відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади»; головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі. (п.8 розділу 1 Положення №1704/5).
		Держатель вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», забезпечують оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням (п.9 розділу 1 Положення №1704/5).
		Підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом України «Про очищення влади» перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом (п.5 розділу 2 Положення №1704/5).
		Зважаючи на викладене вище, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення вимог позивача в частині зобов'язання Міністерство юстиції України видалити відомості щодо позивача з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».
		Відповідно до частини першої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
		Відповідно до ч.1 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. 
		Частиною 2 статті 71 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
		Вищезазначений розподіл обов'язку доведення встановлює презумпцію правомірності дій позивача та наявність протиправності в діях суб'єкта владних повноважень, яка має бути спростована відповідачем певними засобами доказування.
		Натомість в ході судового розгляду справи представниками відповідачів не було надано суду належних доказів, які б підтверджували правомірність оскаржуваного наказу.
		З урахуванням викладеного, суд приходить висновків про задоволення позовних вимог в повному обсязі. 
		Керуючись ст. ст. 69-71, 94, ч.6 ст.128, 160-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, - 
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		1.           Позов ОСОБА_1 задовольнити.
		2.           Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України №718 о/с від 21.04.2015 року у частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ у запас збройних сил з посади начальника Департаменту Державної автомобільної інспекції з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» на підставі ч.3 ст. 1, п.8 ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади» та п.62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів №114 від 29.07.1991 року.
		3.          Поновити ОСОБА_1 на посаді посади начальника Департаменту Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України з 22.04.2015 року.
		4.          Зобов'язати Міністерство юстиції України видалити відомості щодо ОСОБА_1 з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».
		5. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Департаменту Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України з 22.04.2015 року.
		 
		Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.
		Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її отримання особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
		 
		 
		Головуючий суддя                                                                        І.О. Іщук
		 
		Судді:                                                                                          І.М. Погрібніченко
		 
		                                                                                                    В.П. Шулежко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...