Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/32929/14-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Звільнення майна з-під арешту (виключення майна з опису).
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 19.02.2016. Забезпечено надання загального доступу: 23.02.2016.
Дата набрання законної сили: 09.02.2016
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		                                                              
		АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
		                 
		         
		                                              У Х В А Л А
		                               І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И[1]
		 
		 
		9 лютого 2016 року                                                                                       м. Київ 
		 
		Колегія суддів судової палати з розгляду  цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі:
		 
		головуючого судді:    Мазурик О.Ф., 
		                     суддів:    Лапчевської О.Ф., Корчевного Г.В.,
		               секретаря:    Синявського Д.В.,  
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Генеральної прокуратури України
		на заочне рішення Шевченківського  районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року 
		у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна контора «Центральна» про припинення арешту нерухомого майна та повернення майна з відповідального зберігання, -
		 
		                                                В С Т А Н О В И Л А:
		 
		В листопаді 2014 року ОСОБА_1 через свого представника звернувся до суду з позовом до Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ), Комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна контора «Центральна» (далі - КП «ЖЕК «Центральна») про звільнення майна з під арешту та зобов'язання вчинити дії. 
		Свої вимоги обґрунтовував тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1, однак не може зареєструвати своє право через існування в Єдиному реєстрі заборон відчужень об'єктів нерухомого майна (далі - Єдиний реєстр заборон) запису про заборону відчуження зазначеного майна на підставі постанови слідчого Генеральної прокуратури України від 05 жовтня 2012 року про визнання цієї квартири речовим доказом.
		Зазначив, що він не є особою, відносно якої порушено кримінальну справу, не є підозрюваним, не є обвинуваченим, не є особою, яка визнана в межах даної кримінальної справи цивільним відповідачем, не є учасником кримінального процесу, тому позбавлений права оскаржувати дії слідчого в порядку, передбаченому КПК України, порушене право власності на майно ним може бути захищено лише в порядку цивільного судочинства. Йому, як власникові, належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном, право власності є непорушним, тому він не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		Посилаючись на те, що арешт на квартиру накладено не у спосіб передбачений ст. 126 КПК України, якою регламентовано накладення арешту, а на підставі постанови слідчого про визнання майна речовим доказом у кримінальній справі, і процесуальними нормами КПК не передбачено при вирішенні питання про речові докази такої дії як заборона відчуження нерухомого майна, уточнивши позовні вимоги просив суд захистити порушене право у спосіб, передбачений п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України, шляхом припинення дії, яка порушує право, а саме просив припинити арешт, накладений постановою слідчого Генеральної прокуратури України від 05 жовтня 2012 року про визнання речовим доказом, заборону відчуження або вчинення інших правочинів щодо майна, передання майна для відповідального зберігання та зняти заборону на її відчуження і вчинення інших правочинів щодо цього майна. Також просив повернути йому вказану квартиру з відповідального зберігання Комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна контора «Центральна». 
		Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року позов задоволено частково.
		Припинено арешт, накладений постановою слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Баклан Т.В. від 05 жовтня 2012 року, про визнання речовим доказом, заборону відчуження або вчинення інших правочинів щодо квартири АДРЕСА_1, що належить на праві власності                    ОСОБА_1, та знято заборону на її відчуження і вчинення інших правочинів щодо цього майна.
		У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
		Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ГПУ звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій вказував на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
		В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що постановою слідчого  лише тимчасово обмежено право розпоряджання квартирою на час провадження в кримінальній справі, тому вважав помилковим висновок суду, що цією постановою накладено арешт на спірну квартиру. 
		Кім того, вказував на те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спірна квартира постановою слідчого визнана речовим доказом, а питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи. 
		Посилаючись на помилковість висновків суду про порушення постановою слідчого прав власника арештованого майна та непідвідомчістю даного спору цивільному судочинству просив скасувати рішення та постановити ухвалу про закриття провадження у справі.
		Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 23 вересня 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		Скасовуючи рішення апеляційного суду Вищий спеціалізований суд України  в ухвалі від 09 грудня 2015 року, посилаючись на помилковість висновку суду апеляційної інстанції, що постановою слідчого від 05 жовтня 2012 року не було накладено арешт на квартиру, а квартира була лише визнана речовим доказом, передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Представник Генеральної прокуратури України - Ступак Д.В. в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав та просив задовольнити з підстав наведених в ній.
		ОСОБА_1 та його представник, належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Представник позивача надіслав письмові заперечення на апеляційну скаргу та просив оскаржуване заочне рішення залишити без зміни, розгляд справи провести за його відсутності.
		Відповідач - КП «ЖЕК «Центральна», відповідно до ст. 74 ЦПК України, належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, в судове засідання представника не направив. 
		Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, що не з'явилися в судове засідання.
		Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
		Як вбачається з матеріалів справи, спірну квартиру АДРЕСА_1  ОСОБА_1 придбав 05 жовтня 1995 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Київською державною нотаріальною конторою № 8 за реєстром № 2-1331 та зареєстрованого КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» в реєстровій книзі 175-93 під номером 8271. 
		Судом встановлено, що на підстав недійсного правочину, укладеного 22 липня 2011 року від позивача з ОСОБА_4, квартира вибула з володіння ОСОБА_1 
		Дізнавшись про заволодіння шахрайським шляхом його квартирою, ОСОБА_1 звернувся до Генеральної прокуратури України, яка 08.10.2011 року порушила кримінальну справу № 49-842 за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 ККУкраїни (т. 1,    а.с. 18-23).
		05 жовтня 2012 року слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Баклан Т.В., встановивши, що внаслідок злочинних дій невстановлених осіб квартира АДРЕСА_1 незаконно вибула із власності ОСОБА_1, визнав вказану квартиру речовим доказом, як об'єкт злочинних дій невстановлених осіб (т. 1, а.с. 8-9).
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 09 листопада 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2013 року, правочин, укладений 22 липня 2011 року з ОСОБА_4 за відсутності згоди та волевиявлення ОСОБА_1, визнано недійсним та зобов'язано КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» поновити реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 10-16). 
		Тобто, нерухоме майно, що неправомірно вибуло з володіння позивача в результаті недійсного правочину, було повернуто у його власність.
		Згідно ст. 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
		У серпні 2013 року позивач звернувся до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві із заявою про державну реєстрацію права власності на квартиру. Проте   28 серпня 2013 року державним реєстратором, на підставі п. 51 ч. 1 ст. 24 Закону № 1952-IV (заяву про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем), відмовлено ОСОБА_1 у державній реєстрації за ним права власності на спірну квартиру.
		Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 вересня                     2014 року, якою скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від                 23 жовтня 2013 року, визнано незаконним та скасовано рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень від 28 серпня 2013 № 5361685 та зобов'язано прийняти рішення про державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_5 та внести відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1, а.с. 18-23, 24-30).
		Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві від 03 жовтня 2014 року за № 16243610, у зв'язку з тим, що в Єдиному реєстрі заборон відчужень об'єктів нерухомого майна встановлено запис про арешт квартири № 13089639 (на підставі постанови слідчого від 05.10.2012),     ОСОБА_1 вдруге відмовлено в державні реєстрації за ним права власності на спірну квартиру. 
		Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги представника Генеральної прокуратури України, що постановою слідчого від 05 жовтня 2012 року не накладено арешт на нерухоме майно.
		Зі змісту постанови про визнання речовим доказом від 05 жовтня 2012 року, вбачається, що при винесенні вказаної постанови слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Баклан Т.В. керувався ст. 78, 79, 80, 81, 130 КПК України (т. 1, а.с. 8-9).
		Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, якими керувався слідчий передбачають таке:
		«Стаття 78. Речові докази
		Речовими доказами є предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.
		Стаття 79. Зберігання речових доказів
		Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, досудового слідства і в суді або передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації. 
		В окремих випадках речові докази можуть бути повернуті їх володільцям, якщо це можливо без шкоди для успішного провадження в справі.
		Стаття 80. Строки зберігання речових доказів 
		Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи  ухвали про закриття справи. У тих випадках,  коли виникає спір  про право власності на предмети, які є речовими доказами, вони зберігаються поки набере законної сили рішення суду, винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства. 
		Стаття 81. Вирішення питання про речові докази
		Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому: 
		1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються;
		2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються;
		3) речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм;
		4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави;
		 5) гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави.
		Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.
		Стаття 130. Постанова слідчого і прокурора 
		Про рішення, прийняті слідчим або прокурором під час провадження досудового слідства у випадках, зазначених у цьому Кодексі, а також у випадках, коли це визнає за необхідне слідчий або прокурор, складається мотивована постанова.
		У постанові зазначається місце і час її складання, посада особи, що виносить постанову, її прізвище, справа, в якій провадиться слідство, і обґрунтування прийнятого рішення, а також стаття цього Кодексу, на підставі якої прийнято рішення». 
		Так дійсно, в першому пункті вказаної постанови слідчий визнав квартиру АДРЕСА_1, яка внаслідок злочинних дій невстановлених осіб незаконно вибула із власності ОСОБА_1 речовим доказом, як об'єкт злочинних дій невстановлених осіб (т. 1, а.с. 8-9).
		Разом з тим, слідчий у вказаній постанові, керуючись цими самими нормами КПК, другим пунктом зобов'язав Першу Київську державну нотаріальну контору внести відомості до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна про заборону відчуження зазначеного нерухомого майна або вчинення інших правочинів щодо зазначеного майна до прийняття рішення у справі, а Київське міське бюро технічної інвентаризації і реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна - не проводити жодних дій, спрямованих на набуття або зміну права власності на дану квартиру (т. 1,                  а.с. 8-9).
		Відповідно до повноважень, передбачених ч. 2 ст. 303 ЦПК України, колегією суддів, як судом апеляційної інстанції, досліджено наданий представником Генеральної прокуратури України Витяг з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за відомостями якого за реєстраційним номером 13089639 зареєстровано обтяження: арешт нерухомого майна, підстава обтяження: постанова про визнання речовим доказом у кримінальній справі № 49-3288, 05.10.2012 року, слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Баклан Т.В. про заборону відчуження квартири АДРЕСА_1 та вчинення інших правочинів щодо зазначеного майна.
		Встановивши факт, що позивач є власником квартири та приймаючи до уваги висновки викладені у Рішенні Європейського суду з прав людини по справі «East/West Alliance Limited» проти України» (Заява № 19336/04) від 23 січня 2014 року, остаточне                    02 червня 2014 року, суд вважав позовні вимоги у частині припинення арешту обґрунтованими та такими що підлягають задоволенню.
		Колегія суддів погоджується з таким висновком суду.
		Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «East/West Alliance Limited» проти України», яке правомірно застосовано судом, як джерело права, підприємство-заявник стверджувало про порушення статті 1 Першого протоколу, а також пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку із численними та різноманітними втручаннями органів влади у його право власності в тому числі і у зв'язку з постановою слідчого Білоцерківського районного відділу ГУ МВС України в Київській області про визнання майна речовим доказом у кримінальній справі.
		У п. 138 Рішення у справі  «East/West Alliance Limited» проти України» Суд наводить відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, а саме зміст статті 78. Речові докази та статті 79. Зберігання речових доказів. 
		Суд зазначає (п. 166), що згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» (<...>) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). 
		В п. 167 Рішення Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява                № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).
		Судом першої інстанції взято до уваги, що в п. 168 Рішення Суд нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).
		Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що статтями, якими керувався слідчий при винесенні постанови від 05.10.2012 року про визнання квартири речовим доказом, не передбачено таких дій, як накладення арешту на майно. 
		Проте, наявність у Єдиному реєстрі заборон відчужень об'єктів нерухомого майна запису про арешт квартири за реєстраційним номером обтяження 13089639, свідчить про вирішення слідчим питання про арешт майна.
		Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної, що питання про речові докази повинно вирішуватися у кримінальному провадженні. Разом з тим, такі доводи не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки судом першої інстанції не вирішувалося питання про долю речового доказу, а лише вирішено питання щодо дії заборони відчуження нерухомого майна, яке вирішено слідчим під час винесення постанови про визнання майна речовим доказом.
		Враховуючи, що обтяження, яке існує відносно спірної квартири внесено на підставі постанови про визнання нерухомого майна речовим доказом у кримінальній справі, якою  не вирішувалося питання про накладення арешту з підстав, передбачених ст. 126 КПК України, судом першої інстанції  під час вирішення питання про відповідність обраного позивачем спосіб судового захисту порушених прав, правомірно взято до уваги висновки Верховного Суду України, котрі містяться в Аналізі практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України (лист Верховного Суду України від 01 квітня 2014 року), згідно яких,  крім передбаченого п. 1 ст. 2, ст. 16 ЦК України способу захисту цивільного права чи інтересу у справах за позовом про зняття арешту з майна суди повинні застосовувати і інші відповідні способи судового захисту (наприклад, припинення дії, яка порушує право, на підставі п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України). 
		Колегія суддів не приймає до уваги лист Генеральної прокуратури України від                  28 квітня 2014 року, в якому відповідач, як на підставу відмови у знятті арешту посилається на те, що кримінальну справу № 49-3288 за фактом вчинення невстановленими особами злочину, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України, та за фактом підроблення і використання за попередньою змовою групою невстановлених осіб офіційних документів за ч.  3, 4 ст. 358, ч. 4 ст. 190 КК України об'єднано 11 листопада 2012 року із кримінальною справою  № 49-800 за обвинуваченням ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_10 у вчиненні ряду тяжких злочинів; 15 листопада 2013 року епізоди про вчинення злочинів вищевказаними особами внесено до ЄРДР; в об'єднаному кримінальному провадженні розслідуються обставини як незаконного заволодіння квартирою АДРЕСА_1, так і перевіряється можливість її фактичної приналежності ОСОБА_8
		Зазначені в листі обставини не мають правового значення для вирішення  справи, оскільки позивачем оспорюється дія постанови від 05.10.2012 року щодо заборони відчуження майна, що належить йому на праві власності. 
		Наданий лист не є належним доказом того, що дії слідчого при винесенні постанови про визнання речовим доказом в частині заборони відчуження нерухомого майна були правомірними.
		Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо чинності арешту від 09.03.1998 року, накладеного на спірну квартиру постановою слідчого з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України Матьовки Ю. в порядку ст. 126 КПК України                1960 року, оскільки такі доводи спростовуються письмовими доказами наявними у справі, а саме постановою Печерського районного суду м. Києва від 27 вересня 2012 року, якою судом скасовано арешт за постановою від 09.03.1998 року. 
		Доводи апеляційної скарги щодо непідвідомчості даної справи цивільному судочинству є безпідставними, оскільки КПК 1960 року не передбачав процедури скасування чи припинення арешту на майно за ініціативою власника такого майна, який не є підозрюваним, обвинуваченим у такій кримінальній справі (кримінальному провадженні). 
		Позивач не є особою, відносно якої порушено кримінальну справу, не є підозрюваним, не є обвинуваченим, не є особою, яка визнана в межах кримінальної справи цивільним відповідачем, не є учасником кримінального провадження, тому позбавлений права оскаржувати дії слідчого в порядку, передбаченому КПК України.
		Відповідно до ст. 41 Конституції України та ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
		Згідно вимог ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
		Отже, порушене право власності позивача на нерухоме майно може бути захищено лише в порядку цивільного судочинства.
		Як зазначено Пленумом Верховного Суду України у п. 4 постанови «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» від 27 серпня 1976 року № 6 в редакції від 30 червня 1978 року № 5, в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви боржників на правильність арешту майна. 
		Саме така правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року (№ 6-26цс13).
		Розглядаючи спір суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини справи, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону дійшов до правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, про що ухвалив відповідне рішення.
		Доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду та не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судом допущено порушення норм матеріального права, які передбачені ст. 309 ЦПК України, як підстави для скасування рішення.
		За вказаних вище обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене  з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Згідно ч. 1 ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Згідно ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
		На підставі викладеного, судова колегія дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги та залишення рішення суду першої інстанції без змін як такого, що є законним та обґрунтованим. 
		 
		Керуючись ст. 218, 303, 307, 308, 313-315, 317, 325, 327 ЦПК України, колегія суддів,-
		 
		                                                      У Х В А Л И Л А:
		 
		Апеляційну скаргу представника Генеральної прокуратури України - відхилити.
		Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року - залишити без змін.
		Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
		 
		Головуючий:
		 
		Судді:
		 
		 
		 
		 
		 
		Справа № 761/32929/14-ц
		№ апеляційного провадження: 22-ц/796/2167/2016
		Головуючий у суді першої інстанції: Мальцев Д.О.
		Доповідач у суді апеляційної інстанції: Мазурик О.Ф.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...