Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/3460/14 : Господарські справи (до 01.01.2019); Майнові спори; Право власності на землю у тому числі:; Інший спір про право власності на землю; невиконання або неналежне виконання зобов’язань; оренда; зміна, розірвання та визнання недійсним договору оренди.
Надіслано для оприлюднення: 24.03.2016. Зареєстровано: 25.03.2016. Забезпечено надання загального доступу: 28.03.2016.
Дата набрання законної сили: 15.03.2016
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		     КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      
		04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1           (044) 230-06-58 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		"15" березня 2016 р.                                       Справа№ 910/3460/14
		Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: 
		головуючого:          Станіка  С.Р.
		суддів:            Хрипуна О.О. 
		          Власова  Ю.Л. 
		За участі представників сторін: 
		Прокурор:  Винник О.О.
		від позивача:  не з'явився; 
		від відповідача-1:  не з'явився; 
		від відповідача-3 (апелянта): не з'явився;  
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу  Товариства з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 по справі №910/3460/14 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Сташків Р.Б., судді: Мандриченко О.В., Балац С.В.)
		за позовом  Заступника прокурора міста Києва
		до  1. Київської міської ради
		     2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Веста-І"
		     3.Товариства з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" 
		про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними договорів 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		На новий розгляд до Господарського суду міста Києва передані вимоги Заступника прокурора міста Києва (далі - заступник прокурора, Позивач) у справі № 910/3460/14 до Київської міської ради (далі - Відповідач-1, КМР), товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" (далі - Відповідач-2, ТОВ "Компанія "Веста-І"), товариства з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" (далі - Відповідач-3, ТОВ "Кафі Кафікаф"), де Заступник прокурора міста Києва просить суд:
		- визнати незаконним та скасувати рішення КМР від 06.12.2007 № 1403/4236 "Про передачу ТОВ "Компанія "Веста-І" земельної ділянки для будівництва офісно-житлового комплексу з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі м. Києва";
		- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 19.02.2008, укладений між КМР та ТОВ "Компанія "Веста-І", посвідчений приватним нотаріусом КМНО Мисан В.І., зареєстрований в реєстрі за № 796, зареєстрований ГУЗР КМДА, про що зроблено запис від 26.02.2008 № 91-6-00754 у книзі записів державної реєстрації договорів;
		- визнати незаконним та скасувати рішення КМР від 22.05.2013 № 500/9557 "Про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі м. Києва від 26.02.2008 р. № 91-6-00754"; 
		- визнати недійсним договір про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 15.07.2013, укладений між КМР, ТОВ "Компанія "Веста-І" та ТОВ "Кафі Кафікаф", посвідчений приватним нотаріусом КМНО Мисан В.І., зареєстрований у реєстрі за № 318, зареєстрований Департаментом ЗР КМДА 15.07.2013 за № МЗК-1-0009.
		Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 по справі №910/3460/14,  позов Заступника прокурора міста Києва до Київської міської ради,   ТОВ "Веста-І" та ТОВ "Кафі Кафікаф"  про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними договорів  - задоволено повністю, а саме: 
		- визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 06.12.2007 №1403/4236 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" земельної ділянки для будівництва офісно-житлового комплексу з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі м. Києва"; 
		- визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 19.02.2008, укладений між Київською міською радою та товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мисан В.І., зареєстрований в реєстрі за № 796, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 26.02.2008 № 91-6-00754 у книзі записів державної реєстрації договорів; 
		- визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 22.05.2013 № 500/9557 "Про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі м. Києва від 26.02.2008 № 91-6-00754"; 
		- визнано недійсним договір про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 15.07.2013, укладений між Київською міською радою, товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" та товариством з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мисан В.І., зареєстрований у реєстрі за № 318, зареєстрований Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 15.07.2013 за № МЗК-1-0009; 
		- стягнуто з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, будинок 36, код 22883141) в дохід Державного бюджету України 1624 (одну тисячу шістсот двадцять чотири) грн. судового збору; 
		- стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" (04053, м. Київ, площа Львівська, будинок 4-А, код 33194684) в дохід Державного бюджету України  1624 (одну тисячу шістсот двадцять чотири) грн. судового збору; 
		- стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" (04053, м. Київ, вул. Артема, будинок 14-А, код 36177677) в дохід Державного бюджету України 1624 (одну тисячу шістсот двадцять чотири) грн. судового збору.
		Рішення місцевого господарського суду про задоволення позову мотивовано тим, що судом встановлено невідповідність оскаржуваних рішень Київської міської ради та оспорюваних договорів оренди вимогам законодавства, яке діяло на момент їх вчинення, оскільки рішення Київської міської ради № 1403/4236 від 06.12.2007 та № 500/9557 від 22.05.2013 прийняті з порушенням ст.ст. 53, 54 Земельного кодексу України та ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини». А оскільки право оренди спірної земельної ділянки виникло на підставі вказаних рішень Київської міської ради, щодо яких судом встановлено їх незаконність, суд дійшов висновку про те, що Договір оренди земельної ділянки від 19.02.2008 та Договір про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 10.07.2013 порушують вимоги ст. 6 Закону України "Про оренду землі", у зв'язку з чим підлягають визнанню недійсними. 
		Не погоджуючись з Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 відповідач-3 звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 по справі №910/3460/14- скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні позову - відмовити.
		Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції при вирішенні спору не було враховано практику Європейського суду з прав людини, яка у відповідності до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практик Європейського суду з прав людини» є джерелом права, зокрема, апелянт наголошує на необхідності врахування правової позиції, викладеної у справах «Спорронг і Льонрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Новоселецький проти України» від 11.03.2003, «Федоренко проти України» від 01.06.2006, «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» від 24.06.2003, «Рисовський проти України» від 20.10.2001, яка полягає у тому, що при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності, мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника, а також особа суб'єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладенні останнім відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладенні договорів припустилися помилки.
		Також, апелянт вказував на те, що спірні правовідносини виникли ще у 2007 році, коли позов заявлено прокурором лише в березні 2014 року, тобто більш ніж через 6 років, чого судом першої інстанції не було враховано, а прокурором не було надано доказів порушення вимог діючого на той час законодавства, які б були підставами для визнання недійсними оспорюваних правочинів. 
		Крім того, апелянт наголошував на тому, що положення Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини чітко врегулювали та закріпили зобов'язання  першу чергу саме держави забезпечувати охорону культурної та природної спадщини, а оскільки Державною службою з питань національної культурної спадщини Міністерства культури і туризму України було погоджено проект землеустрою, а тому посилання прокурора стосовно необхідності інформування Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, на думку апелянта, є необґрунтованими. Крім того, вимога щодо інформування Комітету всесвітньої спадщини через Секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні, що охороняється Конвенцією, значні роботи по відновленню чи новому будівництву, які могли б вплинути на цінність об'єкта всесвітньої спадщини, має бути дотримана на етапі розроблення проекту будівництва та отримання відповідного дозволу на здійснення будівельних робіт, а не на етапі відведення земельної ділянки. 
		Додатково апелянт наголошував на тому, що суд першої інстанції при прийнятті рішення не врахував того, що лише частина земельної ділянки дійсно розташована в Центральному історичному ареалі, Державному історико-архітектурному заповіднику «Стародавній Київ», але в різних зонах охорони пам'яток, у тому числі, частина земельної ділянки знаходиться в зоні регульованої забудови першої категорії, що зокрема вбачається з Фрагменту схеми зон охорони пам'яток , територій заповідників та історичних ареалів, тобто на земельній ділянці дозволено проведення будівельних робіт, з врахуванням обмежень, які встановлені діючим законодавством України. 
		Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу ТОВ "Кафі Кафікаф"  на рішення Господарського суду міста Києва  від 09.09.2015 по справі №910/3460/14 передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Станіку С.Р., для розгляду апеляційної скарги сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя: Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Корсакова Г.В.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.11.2015 апеляційну скаргу ТОВ "Кафі Кафікаф"  на рішення Господарського суду міста Києва  від 09.09.2015 по справі №910/3460/14 прийнято до провадження та порушено апеляційне провадження, розгляд справи № 910/3460/14  призначено на 08.12.2015.
		Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду Тищенко А.І. від 08.12.2015 у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді Корсакової Г.В. апеляційну скаргу по справі № 910/3460/14 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Гончаров С.А.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2015 апеляційну скаргу по справі № 910/3460/14  прийнято до провадження колегією суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Гончаров С.А. розгляд справи вирішено здійснювати в раніше призначеному судовому засіданні 08.12.2015.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2015 розгляд апеляційної скарги відкладено на 23.12.2015.
		23.12.2015 через канцелярію Київського апеляційного господарського суду від Київської міської ради надійшло письмове клопотання про розгляд справи без участі представника Київської міської ради за наявними матеріалами справи.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.12.2015 розгляд апеляційної скарги відкладено на 05.02.2016.
		Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду Тищенко А.І. від 04.02.2016 у зв'язку з перебуванням судді Гончарова С.А. у відпустці, апеляційну скаргу по справі № 910/3460/14 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Корсакова Г.В.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 05.02.2016 справу № 910/3460/14 прийнято до розгляду колегією суддів у складі: головуючий суддя: Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Корсакова Г.В. Розгляд справи вирішено слухати в раніше призначеному на 05.02.2016 судовому засіданні.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 05.02.2016 розгляд апеляційної скарги по справі № 910/3460/14 відкладено на 16.02.2016.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.02.2016 розгляд апеляційної скарги по справі № 910/3460/14 відкладено на 26.02.2016.
		Відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів Київського апеляційного господарського суду від 26.02.2016 року, у зв'язку з перебування судді Корсакової Г.В. у відпустці, сформовано для розгляду зазначеної апеляційної скарги колегію суддів у складі: головуючий суддя: Станік С.Р., судді Власов Ю.Л , Хрипун О.О.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.02.2016 апеляційну скаргу по справі № 910/3460/14 прийнято до провадження колегією суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л , Хрипун О.О. розгляд справи вирішено здійснювати в раніше призначеному судовому засіданні 26.02.2016.
		Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.02.2016 розгляд справи відкладено до 15.03.2016.
		Прокурор в судовому засіданні 15.03.2016  проти апеляційної скарги апелянта заперечував, посилаючись на її необґрунтованість, а також на відповідність оскаржуваного рішення нормам матеріального та процесуального права. 
		Відповідач-1  в судове засідання 15.03.2016 своїх представників не направив, однак ще 23.12.2015 до канцелярії  суду подав клопотання про розгляд справи без участі  його представника.
		Відповідач -2  в судове засідання 15.03.2016 своїх представників не направив, про час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином (поштове повідомлення про вручення ухвали від 26.02.2016 - 0411614303158).
		Відповідач -3  в судове засідання 15.03.2016 своїх представників не направив, про час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином (поштове повідомлення про вручення ухвали від 26.02.2016 - 0411614303131, 0411614303166).Крім того, представник апелянта був присутній в судових засіданнях по справі в суді апеляційної інстанції 23.12.2015, 05.02.2016, 16.02.2016. 
		Дослідивши матеріали справи, які містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, судова колегія вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами, за відсутності представників сторін, оскільки їх неявка не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги.  
		Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.
		Згідно з статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
		Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.  
		Пунктом 5 статті 121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, встановлених законом.
		Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
		Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.
		З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.
		Відповідно  до ст. 2  Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи, зокрема,  за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. 
		Ч. 2 статті 29 Господарського процесуального кодексу України, у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.
		Відповідно до ст.13 Конституції України земля є об"єктом власності Українського народу, від імені якого права власності здійснюють органи державної влади та органи державної влади і місцевого самоврядування.
		Відповідно до ст. 324 Цивільного кодексу України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.
		Згідно з ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.
		Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України в державній власності перебувають усі землі України, за винятком комунальної та приватної власності.
		Право державної власності на землю набувається та реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів АРК, Київської та Севастопольської міської Ради, районних державних адміністрацій у відповідності до закону.
		Згідно зі ст. 9 Земельного кодексу України передача земельних ділянок у власність чи користування громадян чи юридичних осіб відноситься до повноважень ради.
		Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України юридичні громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. 
		Відповідно до статті 6 Закону України "Про столицю України місто-герой Київ", місцеве самоврядування у м. Києві здійснюється територіальною громадою міста, в тому числі, через Київську міську раду.
		Відповідно до ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
		Згідно п. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. 
		Відповідно до ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку щодо права власності на земельну ділянку є державний акт. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.
		Статтею 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. 
		Як вірно встановлено місцевим господарським судом та підтверджується наявними матеріалами справи, 06.12.2007 рішенням Київської міської ради № 1403/4236 "Про передачу ТОВ "Компанія "Веста-І" земельної ділянки для будівництва офісно-житлового комплексу з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі м. Києва" був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ "Компанія "Веста-І" для будівництва офісно-житлового комплексу з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі м. Києва та  передано вказану земельну ділянку площею 0,8743 га ТОВ "Компанія "Веста-І" у короткострокову оренду строком на 5 років.    
		На виконання вказаного рішення, 19.02.2008 між Київською міською радою, як орендодавцем, та ТОВ "Компанія "Веста-І", як орендарем, був укладений договір оренди земельної ділянки, згідно якого орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду земельну ділянку з наступними характеристиками: місце розташування: пров. Киянівський, 12-а у Шевченківському районі міста Києва, розмір - 8743 кв.м., цільове призначення - для будівництва офісного - житлового комплексу з приміщеннями соціально - громадського призначення та підземною автостоянкою, кадастровий номер: 8 000 000 000:91:157:0065.
		Договір оренди від 19.02.2008 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 796, а також зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 26.02.2008 за № 91-6-00754 у книзі записів державної реєстрації договорів, у зв'язку з чим наведений правочин є вчиненим 19.02.2008 та зареєстрованим 26.02.2008 у встановленому порядку.
		21.12.2012 між ТОВ "Компанія "Веста-І", як продавцем, та ТОВ "Кафі Кафікаф", як покупцем, укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, відповідно до якого ТОВ «Компанія «Веста-1» продало, а ТОВ "Кафі Кафікаф" отримало у власність майновий комплекс площею 1 395,30 кв.м. за адресою: м.Київ, площа Львівська, буд. 4а (літ. А) і який розташований на земельній ділянці у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі (кадастровий номер 8000000000:91:157:0065).    
		ТОВ "Компанія "Веста-І" звернулось до Київської міської ради з листом від 18 квітня 2013 року № 18/04-01 про поновлення договору оренди земельної ділянки та заміни орендаря з огляду на вище викладене.  
		22.05.2013 рішенням Київської міської ради № 500/9557 "Про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі міста Києва від 26.02.2008 № 91-6-00754" договір оренди поновлено строком на 10 років. Крім того, прийнято рішення про внесення змін до договору оренди та зміну сторони договору "ТОВ "Компанія "Веста-І" на сторону "ТОВ "Кафі Кафікаф".  
		10.07.2013 між Київською міською радою, як орендодавцем, ТОВ "Компанія "Веста-І", як первісним орендарем, та ТОВ "Кафі Кафікаф", як орендарем, на виконання рішення Київської міської ради від 22.05.2013 № 500/9557, був укладений договір про поновлення на 10 років договору оренди земельної ділянки, укладеного між орендодавцем (Київською міською радою) та первісним орендарем (ТОВ "Компанія "Веста-І"), і внесено зміни до договору оренди земельної ділянки від 19.02.2008 щодо заміни сторони по догвору з ТОВ «Компанія «Веста-І» на ТОВ «Кафі Кафікаф», а також викладено договір оренди у відповідній редакції, згідно якої орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду строком на 10 років земельну ділянку з наступними характеристиками: місце розташування: пров. Киянівський, 12-а у Шевченківському районі міста Києва, розмір - 8743 кв.м., цільове призначення - для будівництва офісного - житлового комплексу з приміщеннями соціально - громадського призначення та підземною автостоянкою, кадастровий номер: 8 000 000 000:91:157:0065, про що між орендарем та орендодавцем було підписано та посвідчено печатками обох сторін акт приймання - передачі земельної ділянки. 
		Договір від 10.07.2013 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 318, а також зареєстровано  в ДЗР КМДА за № МЗК -1-00009 від 15.07.2013, у зв'язку з чим наведений правочин є вчиненим 10.07.2013 та зареєстрованим 15.07.2013 у встановленому порядку.
		Вважаючи, що вказані рішення Київської міської ради прийняті, а Договір оренди та Договір від 10.07.2013 р. - укладені з порушенням вимог чинного законодавства, заступник прокурора міста Києва звернувся до суду, просив визнати незаконними та скасувати рішення Київської міської ради № 1403/4236 від 06.12.2007 р. та № 500/9557 від 22.05.2013 р., а також визнати недійсними Договір оренди та Договір від 10.07.2013 р.
		Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття рішення Київської міської ради № 1403/4236 від 06.12.2007 р.), громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають  приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
		Згідно зі ст. 124 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття рішення Київської міської ради № 1403/4236 від 06.12.2007 р.), передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. 
		Передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118, 123 цього Кодексу (ч. 3 вищевказаної статті). 
		Частиною 6 ст. 123 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття рішення Київської міської ради № 1403/4236 від 06.12.2007 р.) встановлено, що проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які  їй  підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання земельної ділянки.
		В свою чергу, судом апеляційної інстанції встановлено, що прокурором для долучення до матеріалів справи подано Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ «Компанія Веста-І» для будівництва офісно-житлового комплексу з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі, який містить висновки відповідних органів про погодження проекту землеустрою щодо здійснення відповідного будівництва. 
		            Крім того, в матеріалах наявні подані прокурором у справу наступні документи: 
		-  лист Департаменту земельних ресурсів Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 0570291/5164 від 30.05.2014 р., згідно з наявними у міському земельному кадастрі матеріалами аерофотозйомки, земельна ділянка (кадастровий номер 8 000 000 000:91:157:0065) забудована будівлями та спорудами; 
		- фрагмент аерофотозйомки, Плану розташування земельної ділянки в межах зон особливого використання земель (витяг з бази даних міського земельного кадастру від 30.05.2014 р.), а також Переліку зон особливого використання земель, в межах яких розташована земельна ділянка (витяг з бази даних міського земельного кадастру станом на 30.05.2014 р.) вбачається, що частина спірної земельної ділянки перебуває у межах охоронної зони об'єкта всесвітньої спадщини: "Київ: Собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська Лавра"; 
		- лист Управління охорони культурної спадщини Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 066/09-1343 від 29.05.2014 р., в якому зазначено, що зазначена земельна ділянка розташовується у Центральному історичному ареалі міста, в архітектурній охоронній зоні, археологічній охоронній зоні; на території Державного історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ" (постанова Ради Міністрів УРСР від 18.05.1987 р. № 183, розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 № 979); на території пам'ятки ландшафту, історії місцевого значення "Історичний ландшафт Київських гір і долини р. Дніпра" (наказ Міністерства культури і туризму України від 03.02.2010 р. № 58/0/16-10 у редакції наказу Міністерства культури і туризму України від 16.06.2010 р. № 453/0/16-10); на території пам'ятки археології "Культурний шар Копирева кінця ХІ-ХІІІ ст." (рішення виконавчого органу Київської міськради народних депутатів від 17.11.1987 р. № 1112, рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 27.01.1970 р. № 159). Вказана земельна ділянка відноситься до категорії земель історико-культурного призначення місцевого значення. Крім того, проаналізувавши графічні матеріали, Управління охорони культурної спадщини Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) проінформувало, що частина зазначеної земельної ділянки розташовується в межах охоронної (буферної) зони об'єкта всесвітньої спадщини: "Київ: Собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська Лавра", відповідно до наказу Міністерства культури України від 05.07.2011 р. № 511/0/16-11, і відноситься до категорії земель історико-культурного призначення національного значення.
		Вищенаведені копії документів наявні в матеріалах справи. 
		Таким чином, як вірно встановлено місцевим господарським судом, і з висновком якого погоджується суд апеляційної інстанції, спірна земельна ділянка у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі міста Києва в своїй частині розташовується в центральному  історичному ареалі міста, в архітектурній охоронній зоні, археологічній охоронній зоні; на території державного історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ" (постанова Ради Міністрів УРСР від 18 травня 1987 року № 183, рішення Київської міської державної адміністрації від 17 травня 2002 року № 979); на території пам'ятки ландшафту, історії місцевого значення "Історичний ландшафт Київських гір і долини р. Дніпра" (наказ Міністерства культури і туризму України від 3 лютого 2010 року № 58/0/16-10 у редакції наказу Міністерства культури і туризму України від 16 червня 2010 року № 453/0/16-10); на території пам'ятки археології "Культурний шар Копирева кінця ХІ-ХІІІ ст." (рішення виконавчого органу Київської міськради народних депутатів від 17 листопада 1987 року № 1112, рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 27 січня 1970 року № 159) та  у межах охоронної зони об'єкта всесвітньої спадщини "Київ; Собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська Лавра" (наказ Міністерства культури України від 5 липня 2011 року  № 511/0/16-11).
		Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що частина земельної ділянки у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі міста Києва, розміром 8743 кв.м., з цільовим призначенням: для будівництва офісного - житлового комплексу з приміщеннями соціально - громадського призначення та підземною автостоянкою, кадастровий номер: 8 000 000 000:91:157:0065, відповідно до Наказу Міністерства культури і туризму України від 23.12.2005 № 1076 перебуває в межах охоронної зони ансамблю споруд Софійського собору.
		Згідно з статтею 53 Земельного кодексу України, до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам'ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.
		Згідно з ч. 1 ст. 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини", землі, на яких розташовані пам'ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.
		Пунктом г) ч. 1 ст. 1 ст. 150 Земельного кодексу України встановлено, що до особливо цінних земель відносяться землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, землі історико-культурного призначення.
		Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель (ч. 2 ст. 54 Земельного кодексу України).
		Відповідно до ст. 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини", зони охорони пам'ятки (далі - зони охорони) - встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання.
		Згідно з ч. 3 ст. 54 Земельного кодексу України, порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.
		Частиною 1 ст. 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини", з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.
		При цьому, згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 № 979 «Про внесення змін та доповнень до рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів  від 16.07.1979 № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорон пам'яток історії та культури в м.Києві», яким уточнено межі історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури в м.Києві, зокрема межі заповідника «Стародавній Київ» та межі охоронної зони об'єкта всесвітньої спадщини "Київ; Собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська Лавра", а також встановлено їх статус (додаток № 2 до вказаного розпорядження), згідно якого встановлено заборону будь-якого будівництва, не пов'язаного з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території, відтворенням та реставрацією пам'яток історії та культури (п. 5.1), в архітектурних охоронних зонах зберігається стара планувальна структура та історична забудова; дозволяється будівництво лише особливо важливих споруд за індивідуальними проектами, що регламентуються по висоті з врахуванням архітектурної та масштабної ув'язки з існуючою забудовою і загальним силуетом міста (п. 9); історико-культурні заповідники і охоронні зони пам'яток історії та культури належать до земель історико - культурного призначення, включаються до державного земельного кадастру, проектів землеустрою та іншої землевпорядної документації (п. 14). 
		Крім того, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.10.2010 в справі № 2а-8698/10/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07.09.2011, встановлено, що земельні ділянки в межах охоронної зони ансамблю споруд Софійського собору віднесені до охоронюваної археологічної території законодавством як на місцевому рівні (розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 № 979), так і на республіканському рівні (постановою Кабінету Міністрів України № 1761 від 27.12.2001), а тому землі в межах охоронної зони ансамблю споруд Софійського собору є землями історико-культурного призначення та мають включатися до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно- планувальної та містобудівної документації, саме як охоронювані археологічні території, території пам'ятки археології національного значення «Культурний шар города Ярослава». На підставі наведених обставин, Головне управління земельних ресурсів КМДА  було зобов'язано внести до державного земельного кадастру, а саме: до поземельної книги, до реєстраційних карток земельних ділянок та до книги реєстрації земельних ділянок- всі земельні ділянки, які знаходяться в межах охоронної зони ансамблю споруд собору Софія Київська, дані про те, що це землі історико-культурного призначення та у відповідності до частини 1 статті 150 Земельного кодексу України , - особливо цінні землі. 
		При цьому, суд апеляційної інстанції враховує і те, що дійсно,  Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ «Компанія Веста-І» для будівництва офісно-житлового комплексу з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі, який містить висновки відповідних органів про погодження проекту землеустрою щодо здійснення відповідного будівництва, проте, наявність вказаного Проекту не змінює   правового статусу спірної земельної ділянки, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті часткової належності до земель  історико-культурного призначення національного та місцевого значення на підставі положень статті 53 ЗК України та статті 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини", що зокрема підтверджено вищенаведеним судовим рішенням, яке хоча і  прийнято судом в 2010 році, проте, також не змінює правового статусу спірної земельної ділянки, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті часткової належності до земель  історико-культурного призначення національного та місцевого значення на підставі положень статті 53 ЗК України та статті 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини", встановленому згідно розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 № 979, а також постанови Ради Міністрів УРСР від 18 травня 1987 року № 183. 
		З урахуванням вищенаведених обставин та приписів закону, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що земельна ділянка у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі міста Києва, розміром 8743 кв.м., з цільовим призначенням: для будівництва офісного - житлового комплексу з приміщеннями соціально - громадського призначення та підземною автостоянкою, кадастровий номер: 8 000 000 000:91:157:0065, частково належить до земель історико-культурного призначення національного та місцевого значення на підставі положень статті 53 ЗК України та статті 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини", які визначають поняття та склад земель історико-культурного призначення, а також на підставі п. 14 Статусу історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури на території м.Київа, встановленого розпорядженням  Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 № 979 «Про внесення змін та доповнень до рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів  від 16.07.1979 № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорон пам'яток історії та культури в м.Києві». 
		Землі історико-культурного призначення згідно з частиною 1 статті 150 ЗК України відносяться до особливо цінних земель. 
		Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається ЗК України, Законом України "Про охорону культурної спадщини", постановами Кабінету Міністрів України та органів місцевої влади і самоврядування. Виходячи з принципу використання земельних ділянок за цільовим призначенням (стаття 96 ЗК України), на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню. Законодавством встановлений дозвільний порядок використання земель  історико-культурного призначення. Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель (частина 2 ст. 54 ЗК України). 
		Відповідно до статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" зони охорони пам'ятки - це встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання.
		Відповідно до пункту 2.1 додатку № 2 до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 16 липня 1979 року № 920 "Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури в м. Києві" охорона ансамблів і комплексів пам'яток історії та культури, оголошених згідно з чинним законодавством архітектурними та археологічними заповідниками, здійснюється на підставі окремого про кожний з них положення з обов'язковими умовами: на території заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території і реставрацією пам'яток історії та культури. 
		Підпунктом 5.1 пункту 5 додатку № 2 до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17 травня 2002 року № 979 «Про внесення змін та доповнень до рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 16 липня 1979 року № 920 "Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури в м. Києві" передбачено, що охорона ансамблів і комплексів пам'яток історії та культури, визначених згідно з законодавством заповідниками (історико-культурними, архітектурно- і історичними, історико-архітектурними, архітектурними та археологічними, історико-меморіальними тощо) здійснюється згідно з чинним законодавством з такими обов'язковими умовами: на території історико-культурних заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території, відтворенням і реставрацією пам'яток історії та культури.
		Залежно від характеру історичного середовища на історико-культурні заповідники і зони охорони пам'яток історії та культури на території м. Києва поширюється принцип реставрації, реабілітації та режим регенерації з обмеженим перетворенням історичного середовища (пункт 3 додатку № 2 до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17 травня 2002 року № 979).
		Пунктом 9 додатку № 2 до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17 травня 2002 року № 979 встановлено, що в архітектурних охоронних зонах зберігається стара планувальна структура та історична забудова. Дозволяється будівництво лише особливо важливих споруд з індивідуальними проектами, що регламентуються за висотою з урахуванням архітектурної та масштабної ув'язки з існуючою забудови і загальним силуетом міста.
		Таким чином, відповідно до чинних нормативних актів на території історико-культурних заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників. Впорядкуванням території, відтворенням і реставрацією пам'яток історії та культури, та дозволяється будівництво лише особливо важливих споруд за індивідуальними проектами. 
		Натомість офісно-житловий комплекс із приміщеннями соціально громадського призначення та підземною автостоянкою, для будівництва якого було виділено спірну земельну ділянку, не відноситься до особливо важливих споруд, а тому відведення земельної ділянки для цієї мети є порушенням статей 53, 54 Земельного кодексу України і статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини". 
		Щодо доводу апелянта про те, що спірна земельна ділянка частково належить до земель історико-культурного призначення національного та місцевого значення, а частина її перебуває в межах охоронної зони, то суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про відхилення вказаного доводу з тих підстав, що визначення розміру земельної ділянки, необхідної відповідачу-3, як власнику, для обслуговування об'єкту цієї нерухомості та встановлення решти її розміру (на якій майновий комплекс не розташований та яка не відноситься до його обслуговування), не є предметом даного судового спору, оскільки протиправність відведення та використання спірної земельної ділянки "для будівництва офісно-житлового комплексу з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою" полягає в тому, що вона передавалася як один нероздільний об'єкт з однією дозвільною документацією та проектом землеустрою на всю ділянку в цілому, тоді як частина її, як встановлено вище, знаходиться на території історико-культурних заповідників, тому використовуватись для будівництва офісно-житлового комплексу із приміщеннями соціально громадського призначення та підземною автостоянкою, для будівництва якого було виділено спірну земельну ділянку - не може, оскільки предмет забудови не відноситься до особливо важливих споруд. 
		Тобто, незалежно від того, чи знаходяться на спірній земельній ділянці споруди (власність Відповідача-3), протиправним є саме відведення під будівництво земельної ділянки, частина якої знаходиться на території історико-культурних заповідників, не з метою будівництва відноситься до особливо важливих споруд, навіть якщо особа, якій цю земельну ділянку відвели, не збирається здійснювати там заплановане будівництво, оскільки саме відведення такої земельної ділянки (на території історико-культурних заповідників) з цільовим призначенням "під офісно-житлове будівництво з паркомісцями" є протиправним згідно наведених вище норм законодавства.
		Відповідач-3, як власник нерухомого майна, має право вимагати оформлення в установленому законом порядку права користування земельної ділянкою, в необхідному для обслуговування нерухомого майна розмірі, однак таке право вимоги не є предметом даного судового спору, тому правова оцінка йому не надається. У межах даного судового спору Заступником прокурора міста Києва також не заявлено вимоги про звільнення та повернення земельної ділянки, натомість заявлено вимоги про скасування рішень та договорів оренди, з прийняттям яких порушено режим використання земельної ділянки, до складу якої як до одного цілого входить ділянка земель історико-культурного призначення національного та місцевого значення. 
		Доводи апелянта про те, що місцевим господарським судом не було враховано практику Європейського суду з прав людини, яка у відповідності до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практик Європейського суду з прав людини» є джерелом права, зокрема, апелянт наголошує на необхідності врахування правової позиції, викладеної у справах «Спорронг і Льонрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Новоселецький проти України» від 11.03.2003, «Федоренко проти України» від 01.06.2006, «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» від 24.06.2003, «Рисовський проти України» від 20.10.2001, яка полягає у тому, що при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності, мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника, а також особа суб'єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладенні останнім відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладенні договорів припустилися помилки - суд апеляційної інстанції наголошує на наступному. 
		Статтею 9 Конституції України та статтею 19 Закону України "Про міжнародні договори України" передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. 
		Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 4 жовтня 1988 року № 6673-XI ратифіковано Конвенцію ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 року.
		Відповідно до статті 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культур і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. 
		Україна як держава, яка внесла пам'ятку до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, згідно з п. 172 Настанов, що регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО, добровільно взяла на себе зобов'язання з інформування Комітету всесвітньої спадщини через Секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні, що охороняється Конвенцією, значні роботи з відновлення чи нового будівництва, які могли б вплинути на цінність об'єкта всесвітньої спадщини. 
		Таким чином, враховуючи те, що "Київ; Собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська Лавра" є об'єктом всесвітньої спадщини, що є загальновідомим фактом, а тому вказаний об'єкт несе в собі видатні культурні цінності, що є надбанням усього людства та визнаний шедевром творчого людського генія, і є об'єктом культурного типу, який у 1990 році на 14-й сесії Комітету світової спадщини ЮНЕСКО увійшов до переліку об'єктів світової спадщини. Отже, саме в інтересах суспільства пріоритетним напрямком є збереження вказаного об'єкта, як найголовнішу християнську святиню Східної Європи та історичний центр Київської метрополії, для майбутніх поколінь з метою вивчення історії часів Київської Русі та як осередок розвитку Української державності. Тобто, у даному випадку, суд апеляційної інстанції вважає, що інтереси суспільства, про необхідність врахування яких наголошується у наведених апелянтом рішеннях Європейського суду, мають враховуватись  в контексті спірних правовідносин сторін. 
		При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. 
		Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. 
		Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). 
		Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. 
		За таких обставин, приймаючи до уваги зміст наведених норм діючого законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
		У рішенні Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 р. (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
		Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
		Отже, дослідивши наявні матеріали справи, судом апеляційної інстанції під час перегляду справи в апеляційному порядку встановлено невідповідність оспорюваних рішень Київської міської ради та договорів оренди вимогам законодавства, яке діяло на момент їх вчинення, та підтверджено матеріалами справи те, що офісно-житловий комплекс не відноситься до особливо важливих споруд, а тому рішення Київської міської ради № 1403/4236 від 06.12.2007 та № 500/9557 від 22.05.2013 прийняті з порушенням ст.ст. 53, 54 Земельного кодексу України та ст. 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини", а оскільки право оренди спірної земельної ділянки виникло на підставі вказаних рішень Київської міської ради, щодо яких судом встановлено їх незаконність, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що Договір оренди земельної ділянки від 19.02.2008 та Договір про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 10.07.2013 порушують вимоги ст. 6 Закону України "Про оренду землі", у зв'язку з чим підлягають визнанню недійсними в силу приписів ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України. 
		Отже, вимоги позову Заступника прокурора міста Києва є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. І також з огляду на наведене, та враховуючи системний аналіз приписів статті 36 Закону України "Про прокуратуру", норм Господарського процесуального кодексу України та рішення Конституційного Суду України від 08.04.99 N 3-рп/99, суд дійшов висновку про наявність у заступника прокурора права на звернення до господарського суду з даним позовом. 
		В свою чергу, прокурор у позові наголошував на тому, що підстави його звернення з відповідним позовом ґрунтуються також на приписі пункту 5 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства». 
		Щодо вказаних посилань, суд апеляційної інстанції в прядку перегляду справи в апеляційному порядку, вважає за необхідне зазначити наступне. 
		Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
		Статтею 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч.3), сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4).
		Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
		Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
		Наведена позиція узгоджується також з постановою Верховного суду України судової палати у цивільних та господарських справах від 16.09.2015 у справі № 6-68цс15. 
		Позовна давність -це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 Цивільного кодексу України).
		Відповідно до ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України передбачено правило, згідно з яким позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судом рішення.
		Проте, дослідивши наявні матеріали справи, суд апеляційної інстанції встановив, що матеріали справи не містять поданих саме до прийняття як рішення від 03.06.2014 (яке в подальшому скасовано з направленням справи на новий розгляд), так і до прийняття оскаржуваного рішення від 09.09.2015, заяв будь-якої з сторін спору про застосування до вимог прокурора строків позовної давності згідно з приписами ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України. 
		З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції у рішенні Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 по справі №910/3460/14, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни оскаржуваного рішення з наведених апелянтом підстав - у суду апеляційної інстанції відсутні. 
		Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
		Частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
		Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України,  Господарський   суд   оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді  в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
		Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є: 
		1)   неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 
		2)  недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; 
		3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; 
		4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.  
		З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, а тому, рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.
		Судовий збір за подачу апеляційної скарги, у відповідності до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на  апелянта.
		Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 104, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -  
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 по справі №910/3460/14 - залишити без задоволення.
		2.  Рішення  Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 по справі №910/3460/14- залишити без змін. 
		3. Матеріали справи №910/3460/14 повернути до Господарського суду міста Києва. 
		 
		Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.
		    
		  
		Головуючий суддя                                                                        С.Р. Станік 
		 
		Судді                                                                                О.О. Хрипун
		 
		                                                                                Ю.Л. Власов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...