Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 5015/3297/12 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Визнання договорів (правочинів) недійсними; купівлі - продажу; нерухомого майна.
Надіслано для оприлюднення: 31.03.2016. Зареєстровано: 01.04.2016. Забезпечено надання загального доступу: 06.04.2016.

Результат оскарження 08.09.2016 Львівський апеляційний господарський суд: скасовано рішення місцевого суду повністю та ухвалено нове рішення
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
		 
		79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		14.03.2016р. Справа № 5015/3297/12 
		 
		Господарський суд Львівської області, розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи 
		за позовом: Першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі органу  Міністерства оборони України, м. Київ
		до відповідача  1: Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд», с. Малехів, Львівська область
		до відповідача  2: Приватного підприємства Автотехнобудсервіс, с. Малехів, Львівська область
		за участю третьої особи  1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м. Львів
		за участю третьої особи  2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України, м. Київ
		за участю третьої особи  3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», м. Львів
		за участю третьої особи  4, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Департаменту капітального будівництва Міністерства оборони України, м. Київ
		за участю третьої особи  5, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Адміністративного департаменту Міністерства оборони України, м. Київ
		про: визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.
		 
		Головуючий суддя Артимович В.М, 
		судді Цікало А.І., Фартушок Т.Б.,
		Секретар судового засідання Струк Н.Р.
		 
		Представники сторін: 
		від прокуратури: Гарбарук В,А.  прокурор;
		від позивача: Смілка В.І.  представник;
		від відповідача-1: Баркар Г.В.  представник;
		від відповідача-2: Керод Р.П.  адвокат;
		від третьої особи-1: не з`явився;
		від третьої особи-2: не з`явився;
		від третьої особи-3: не з`явився;
		від третьої особи-4: не з`явився;
		від третьої особи-5: не з`явився.
		 
		Права і обов`язки, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України, представникам сторін роз`яснено. Клопотань в порядку ч. 6 ст. 811 ГПК України про технічну фіксацію судового процесу не поступало.
		 
		Суть спору: на розгляд господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі органу - Міністерства оборони України, м. Київ, надалі  позивач, до Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд», с. Малехів, Львівська область, надалі  відповідач-1, та до Приватного підприємства Автотехнобудсервіс, с. Малехів, Львівська область, надалі  відповідач-2, за участю третьої особи - 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області, м. Львів, третьої особи - 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України, м. Київ, третьої особи - 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», м. Львів, третьої особи - 4, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Департаменту капітального будівництва Міністерства оборони України, м. Київ, третьої особи - 5, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Адміністративного департаменту Міністерства оборони України, м. Київ, про визнання недійсним договору купівлі - продажу нерухомого майна.
		Ухвалою суду від 08.08.2012 р. порушено провадження у справі та призначено справу до розгляду на 13.08.2012 р. 
		Рішенням господарського суду Львівської області від 08.01.2013 р. у задоволенні позову відмовлено.
		Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 р. рішення господарського суду Львівської області від 08.01.13 у справі № 5015/3297/12 залишено без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
		Постановою Вищого господарського суду України від 05.11.2013 р. скасовано рішення господарського суду Львівської області від 08.01.2013 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 р. у справі № 5015/3297/12, справу передано на новий розгляд до господарського суду Львівської області.
		Рішенням господарського суду Львівської області від 12.03.2015 р. у задоволенні позову відмовлено повністю.
		Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2015 р. рішення господарського суду Львівської області від 12.03.2015 р. залишено без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
		Постановою Вищого господарського суду України від 28.07.2015 р. касаційну скаргу старшого прокурора віддіділу організації представництва інтересів громадянина або держави в суді та при виконанні судових рішень військової прокуратури Західного регіону України задоволено, рішення господарського суду Львівської області від 12.03.2015 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2015 р. скасовано з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Львівської області.
		Матеріали справи № 5015/3297/12 поступили до господарського суду Львівської області 04.08.2015 р. Автоматизованою системою документообігу суду визначено суддю Артимовича В.М. 
		Ухвалою суду від 06.08.2015 р. прийнято справу до провадження, справу призначено до розгляду в судовому засіданні на 02.09.2015 р.
		15.09.2015 р. на розгляд суду представник відповідача-2 подав додаткові пояснення у даній справі.
		16.09.2015 р. через канцелярію на розгляд суду представник відповідача-1 подав письмові пояснення у даній справі.
		05.10.2015 р. на розгляд суду від позивача надійшли письмові пояснення у даній справі.
		20.10.2015 р. на розгляд суду представник позивача та прокуратури подали спільне клопотання з проханням визнати поважними причини пропуску строків позовної давності для звернення до суду з вказаним позовом. 
		Ухвалою суду від 20.10.2015 р. призначено справу до колегіального розгляду. Автоматизованою системою документообігу визначено наступний склад колегії: головуючий суддя Артимович В.М., судді Цікало А.І., Коссак С.М.
		Ухвалою суду від 03.11.2015 р. розгляд справи призначено на 16.12.2015 р.
		16.12.2015 р. на розгляд суду представник позивача та прокуратури подали спільне клопотання з проханням визнати поважними причин пропуску строків позовної давності для звернення до суду з вказаним позовом. 
		У зв`язку з перебуванням судді Коссака С.М. у відпустці автоматизованою системою документообігу визначено наступний склад колегії: головуючий суддя Артимович В.М., судді Цікало А.І., Фартушок Т.Б.
		26.02.2016 р. на розгляд суду від військового прокурора Західного регіону України надійшов лист, в якому повідомляється, що матеріали перевірки військової прокуратури Західного регіону України щодо додержання посадовими особами ДП МОУ „Західвійськбуд вимог законодавства України щодо відчуження нерухомого військового майна знищені.
		Ухвалою суду від 26.02.2016 р. продовжено строк розгляду спору до 14.03.2016 р., розгляд справи відкладено на 14.03.2016 р.
		В судове засідання 14.03.2016 р. з`явилися представники прокуратури, позивача та відповідачів, надали пояснення по суті справи. Представники прокуратури та позивача просили задоволити позовну заяву, представник відповідача-1 позов визнав, представник відповідача-2 проти задоволення позову заперечив. Представники третіх осіб в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про дату, час та місце судового засідання.
		Суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами згідно ст. 75 ГПК України.
		Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, оцінивши докази, які мають значення для справи, в їх сукупності, суд встановив наступне.
		У серпні 2012 р. перший заступник прокурора Західного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Міністерства оборони України, до відповідача-1 Державного підприємства Міністерства оборони України „Західвійськбуд та до відповідача-2 ПП "Автотехнобудсервіс" про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 23.07.2003 р. за № 16.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за оспорюваним договором ДП МО України «Західвійськбуд» на підставі бізнес-плану підприємства на 2003 р. продало ПП «Автотехнобудсервіс» державне майно - операторську будівлю автозаправної станції площею 16,3 кв.м та споруду мийки площею 3,2 кв.м., які розташовані по вул. Лесі Українки, 45, у с. Малехів Жовківського району Львівської області. Прокурор стверджує, що договір укладено з порушенням норм Закону України «Про власність», п.п. 1, 4 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07.1999 р., та підлягає визнанню недійсним, оскільки державне майно відчужене без відповідного дозволу органу управління майном Міністерства оборони України, а бізнес-план підприємства на 2003 р. не є належним дозвільним документом.
		Рішенням Господарського суду Львівської області від 08.01.2013 року у справі № 5015/3297/12 (судді В.М. Пазичев, Н.Є. Березяк, Б.І. Яворський) у задоволенні позову відмовлено.
		Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 р. вищевказане рішення місцевого господарського суду залишено без змін.
		Постановою Вищого господарського суду України від 05.11.2013 р. скасовано рішення господарського суду Львівської області від 08.01.2013 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 р. у справі № 5015/3297/12, справу передано на новий розгляд до господарського суду Львівської області.
		Рішенням господарського суду Львівської області від 12.03.2015 р. у задоволенні позову відмовлено повністю.
		Рішення мотивоване тими обставинами, що прокурор та позивач могли довідатися про укладений договір та про відчуження майна без дозволу Міністерства оборони України ще у 2004 р. та в 2008 р., оскільки начальник Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України ще у 2004 р. повідомляв військову прокуратуру про наявність бізнес-плану на 2003 р., який вважався дозволом на реалізацію майна, вказаного в цьому бізнес-плані; відповідач-1 подав зазначеному Управлінню звітність про фінансового-господарську діяльність підприємства за 2003 р., в якій вказано про вибуття основних засобів, що є предметом оспорюваного договору; в акті Територіального Західного КРУ Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України від 09.06.2008 р. також вказано про продаж майна - операторської будівлі автозаправної станції площею 16,3 кв.м. та споруди мийки площею 3,2 кв.м., розташованих по вул. Лесі Українки, 45 у с.Малехів Жовківського району Львівської області.
		Постановою Вищого господарського суду України від 28.07.2015 р. скасовано рішення господарського суду Львівської області від 12.03.2015 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2015 р. у справі № 5015/3297/12, справу передано на новий розгляд до господарського суду Львівської області.
		Як вбачається з постанови Вищого господарського суду України від 28.07.2015 р., суд касаційної інстанції зазначив на необхідності перевірити доводи прокуратури щодо відсутності пропуску строку позовної давності та вказав, що суд першої інстанції при новому розгляді справи має належним чином дослідити доводи прокуратури та Міністерства оборони України щодо відсутності пропущення строку позовної давності, поважності чи неповажності пропуску цього строку, і в залежності від встановленого та з урахуванням норм законодавства, чинного на момент укладення оспорюваного договору, прийняти законне та обґрунтоване рішення по суті спору.
		23.07.2003 між ДП Міністерства оборони України „Західвійськбуд та ПП „Автотехнобудсервіс" укладено договір купівлі-продажу № 16, відповідно до умов якого продавець продав, а покупець, як переможець конкурсу, купив операторську будівлю АЗС загальною площею 16,3 кв.м., споруду мийки, загальною площею 3,2 кв.м, які розташовані в с. Малехів Жовківського району Львівської області по вул. Л.Українки, 45.
		Відповідно до п. 1.4 та п. 1.5 договору майно, що є предметом цього договору, обліковується на балансі продавця, як необоротні матеріальні активи. Продавець гарантує законність набуття права власності на дане майно.
		Згідно п.2.1 договору загальна вартість майна по цьому договору складає 6180,00 грн., у тому числі ПДВ 1030,00 грн. згідно протоколу засідання конкурсної комісії ДП МОУкраїни „Західвійськбуд по реалізації майна, що не використовується у виробництві від 03.06.2003 р.
		З матеріалів справи вбачається, що на підставі наказу Міністра оборони України № 212 від 14.07.1999 р. «Про вдосконалення управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу Збройних Сил України » начальнику Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України делеговано повноваження щодо контролю за ефективністю використання та збереження державного майна, закріпленого за підприємствами квартирно-будівельного комплексу ЗСУ, в т.ч. за відповідачем-1, а саме: здійснення оперативного функціонального управління державним підприємством, яке створене на базі розформованих будівельних організацій і установ; проведення аналізу економічної доцільності та ефективності використання основних фондів підприємств та оборотних коштів; узагальнення та представлення в установленому порядку фінансової економічної звітності щодо результатів діяльності підприємств до відповідних управлінь центрального апарату Міністерства оборони України, здійснення контролю за своєчасним та правильним проведенням інвентаризації основних засобів тощо.
		Укладенню оспорюваного договору передувало затвердження 10.02.2003 р. начальником централізованого будівельного управління Міністерства оборони України підполковником Ісаєнком Д.В бізнес-плану ДП МОУ "Західвійськбуд" на 2003 р., в якому йшлося про продаж в І-ІІ кварталах 2003 року операторської будівлі АЗС загальною площею 16,3 м.кв. та споруди мийки загальною площею 3,2 м.кв., розташованих в с. Малехові Жовківського району Львівської обасті по вул. Л.Українки, 45 (п.п. 25, 26).
		Судом також встановлено та підтверджено наявними у справі матеріалами, що в 2004 р. ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" подало Центральному спеціалізованому будівельному управлінню Міністерства оборони України фінансову звітність за 2003 р., в якій вказане, зокрема, майно, яке вибуло з володіння підприємства в 2003 р., в т.ч. споруда АЗС та будівля мийки.
		У 2008 р. Територіальне Західне КРУ Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України провело ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" за період з 01.01.2003 р. по 09.06.2008 р., за результатами якої складено акт ревізії від 09.06.2008 р., згідно з яким ревізією встановлено, зокрема, що на підставі бізнес-плану на 2003 р. у військовому містечку № 371 с. Малехів Жовківського району Львівської області відчужено 7 об`єктів, в т.ч. операторську будівлю АЗС, загальною площею 16,3 кв. м.та споруду мийки загальною площею 3,2 кв.м.
		Оцінивши подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку у задоволенні позову слід відмовити повністю, виходячи з наступного. 
		Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
		Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. за №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" тощо.
		Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
		Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі, коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов`язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (п. 2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. за №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").
		В п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1999 р. за № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", в п. 10 роз`яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 № 02-05/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних з визнанням угод недійсними" вказується на те, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
		На момент укладення договору порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, було врегульовано Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07.1999 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.08.1999 р. за № 573/3866.
		Також, оскільки Цивільний кодекс України в редакції від 16.01.2003 введений в дію з 1 січня 2004 року, а оспорюваний договір укладено 23.07.2003, суд до даних правовідносин застосовує норми Цивільного кодексу УРСР, який діяв на час укладення оспорюваного договору.
		Стаття 48 ЦК УРСР, який діяв на час укладення оспорюваного договору, встановлює що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
		Відповідно до ст. 4 Закону України "Про власність" (в редакції Закону №697-ХІІ від 19.06.2003 року) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, а стаття 37 цього Закону передбачає, що майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства.
		Судом встановлено, що Державне підприємство Міністерства оборони України "Західвійськбуд" створено відповідно до наказу Міністра оборони України N 27 від 29.01.1998 р. "Про створення та реєстрацію державних підприємств Міністерства оборони України" на базі розформованих військових частин (військова частина НОМЕР_1 ) та організацій квартирно - будівельного комплексу. 
		Цим же наказом Міністром оборони України 29.01.1998 р. затверджено статут Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд", в якому зазначено, що вказане підприємство засноване на майні Збройних Сил України.
		З положень статуту підприємства вбачається, що останнє засноване на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. 
		Засновником підприємства є Міністерство оборони України (надалі - орган управління майном або засновник). 
		Пунктом 4.2 статуту передбачено, що майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Пунктом 4.4 статуту визначено, що відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений чинним законодавством.
		Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» (в редакції, яка діяла на момент укладення спірної угоди) військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.
		Відповідач-1 відповідно до положень його Статуту (п.п 2.1, 4.2) є Державним підприємством Міністерства оборони України, заснованим на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Підприємство відповідача-1 створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних сил України і інших замовників. Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання.
		Таким чином, відповідно до норм Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" та статуту ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд", відповідач-1 не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України (військовою частиною) в розумінні даного Закону, він є державним підприємством, яке здійснює господарську діяльність, передбачену своїм Статутом, створеним з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних Сил України і інших замовників. За відповідачем-1 було закріплене на праві повного господарського відання державне майно, органом управління щодо якого є Міністерство оборони України, а тому суд відхиляє покликання відповідача-2 на те, що в пункті 3 "в" Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, зазначено, що дія цього Положення не поширюється на майно Збройних Сил України з наступних підстав.
		За оспорюваним договором купівлі-продажу відповідач-1 продав державне майно, яке належало до основних засобів підприємства згідно з Положенням (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затвердженим наказом Мінфіну України № 92 від 27.04.2000 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18.05.2000 р. за № 288/4509.
		Згідно пункту 1 Положення "Про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 р. за № 1447 (Положення), в редакції на час укладення оспорюваного договору, відчуження майна це передача права власності на державне майно, яке перебуває на балансі суб`єктів підприємницької діяльності, іншим юридичним особам шляхом його продажу за грошові кошти, а стаття 7 Закону "Про приватизацію державного майна" встановлює, що державна політика в сфері приватизації здійснюється Фондом державного майна України, його регіональними відділеннями та представництвами у районах і містах.
		Пунктом 4 Положення визначено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном, за погодженням з Фондом державного майна або його регіональними відділеннями.
		При цьому пункт 6 Положення передбачає передачу до органу управління майном та Фонду державного майна України пакета документів, зокрема, звернення підприємства; техніко-економічне обґрунтування доцільності відчуження майна та використання коштів; акт про оцінку вартості основних засобів, які підлягають відчуженню згідно з даними бухгалтерського обліку - за встановленою формою; акт про інвентаризацію основних засобів, які підлягають відчуженню; акт про технічний стан майна; звіт про оцінку майна (акт оцінки майна) та інші.
		Відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону України "Про приватизацію державного майна" саме органу приватизації надано право, зокрема, здійснення повноважень власника державного майна у процесі приватизації.
		Матеріали справи не містять доказів погодження Фонду державного майна чи його територіального відділення на відчуження державного майна за договором купівлі-продажу № 16 від 23.07.2003.
		Також в матеріалах справи відсутній дозвіл Міністерства оборони України та рішення Кабінету Міністрів України про відчуження військового майна, як цього вимагає ч. 2 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних силах України", на відчуження операторської будівлі АЗС загальною площею 16,3 кв.м. та споруди мийки загальною площею 3,2 кв.м., розташованих в с. Малехові Жовківського району Львівської обасті по вул. Л. Українки, 45, і сторонами в силу ст. 33 Господарського процесуального кодексу України не доведено спрямування пакету документів до Міністерства оборони України на відчуження нерухомого майна, в тому числі і погодження Фонду державного майна, як цього вимагає пункт 6.8 Положення, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 р. за № 1447.
		За таких обставин суд дійшов висновку, що дійсно, відчуження нерухомого майна за договором № 16 від 23.07.2003 р., яке належало Державному підприємству Міністерства оборони України "Західвійськбуд", не узгоджено ні з Кабінетом Міністрів України, ні з Фондом державного майна України чи його територіальними органами.
		При цьому судом відхиляються доводи ПП «Автотехнобудсервіс» стосовно того, що згодою на відчуження операторської будівлі АЗС загальною площею 16,3 кв.м. та споруди мийки площею 3,2 кв.м., розташованих в с. Малехові Жовківського району Львівської обасті по вул. Л.Українки, 45 являвся Бізнес-план ДП МОУ "Західвійськбуд", оскільки такий затверджувався начальником централізованого будівельного управління Міністерства оборони України, якому відповідні повноваження делеговані Наказом Міністра оборони України № 212 від 14.07.1999 р. "Про вдосконалення управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу Збройних Сил України". З вказаного наказу вбачається, що начальнику централізованого будівельного управління делеговано лише здійснення оперативного функціонального управління державним підприємством, яке створене на базі розформованих будівельних організацій і установ. Повноважень щодо відчуження майна державних підприємств цим наказом йому не делеговано.
		Крім цього бізнес-план підприємства являється документом, що відображає докладне техніко-економічне обгрунтування комерційної діяльності підприємства, яка планується на відповідний період, з обстеженням ринку, капіталовкладеннями, враховуючи фінансові й економічні наслідки цих дій, а не документом в якому безпосередньо погоджуються вчинення передбачених в ньому дій.
		Водночас, вирішуючи даний спір по суті, суд також виходить з того, що забезпечення прав людини є напрямом державної політики, що реалізується через національні механізми захисту прав людини. Після використання всіх національних засобів правового захисту, відповідно до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
		Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Україна 17 липня 1997 р. прийняла Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950р., Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» за № 475/97-ВР. Пунктом 1 цього Закону визначено, що Україна повністю визначає на своїй території дію ст. 46 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
		23 лютого 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Згідно з цим законом, при розгляді справ судами України, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини повинні використовуватися як джерела права. Дане положення спрямоване на реалізацію вищевказаної конституційної норми і норм Закону України «Про міжнародні договори та угоди». 
		Відтак, Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України. При цьому на законодавчому рівні діє принцип примату норм міжнародного права у випадку, якщо вони суперечать нормам національного законодавства України. Таким чином, норми Конвенції повинні застосовуватися національними судами, так само, як внутрішнє законодавство, і як норми прямої дії.
		Особливістю Конвенції є те, що вона забезпечує права і основоположні свободи на національному рівні та гарантує дієву та ефективну систему їх захисту на наднаціональному (міжнародному) рівні.
		Під час вирішення справ суди у системному взаємозв`язку з нормами вітчизняного законодавства застосовують:
		- ч. 1 ст. 1 Протоколу № 1 ратифікованої Україною 11.09.1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ст. 17-1 Конвенції, згідно з якими кожен має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, державам-учасницям Конвенції заборонено скасовувати встановлені нею права;
		- ст. 13 Конвенції, яка гарантує кожному право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо порушення передбаченого Конвенцією права було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження;
		- ст. 129 Конституції України, за змістом якою під час вирішення справи суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого права людини визнаються найвищими соціальними цінностями, вони визначають зміст і спрямованість діяльності держави; цей принцип застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини;
		- практику Європейського суду з прав людини, згідно з якою,зокрема, конвенційне поняття «майно» являє собою «існуюче майно» або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» стосовно ефективного здійснення права власності (справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини», заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001 р. п. 83).
		Окрім того, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Так, згідно із ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" № 3477-IV від 23.02.2006 р., суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.
		У постанові Верховного Суду України від 14.03.2007 р. у справі № 21-8во07 "Про аспекти розгляду справ про приватизацію майна" визначено, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов і порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі, порушуючи право власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.
		Виходячи зі змісту п.п. 32-35 рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 р. "Стретч проти Об`єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії" майном, у значенні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.
		Даним рішенням суду з прав людини встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", отже, визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.
		Отже, застосування законодавства про захист права власності є межі допустимого (розумного) втручання держави в справи власника. Власник може володіти, користуватися і розпоряджатися майном у межах, передбачених законом. А оскільки закон є продуктом передусім державної діяльності, можна тлумачити цей принцип як можливість використання майна на свій розсуд у межах, передбачених державою, або в межах, передбачених державою та закріплених у законі.
		У справі, яка розглядається, звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про відплатну передачу державного майна у приватну власність та повернення у державну власність мана, яке вибуло з її власності.
		Відповідно до практики Європейського суду, для того, щоб втручання в право власності вважалося допустимим, воно повинно служити не лише законній меті в інтересах суспільства, а повинна бути розумна співмірність між використовуваними інструментами і тією метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності. Розумна рівновага має зберігатися між загальними інтересами суспільства та вимогами дотримання основних прав особи (рішення у справі АГОСІ проти Об`єднаного Королівства). Іншими словами, заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.
		З позиції Європейського суду позбавлення майна згідно із другою нормою може бути виправданим тільки якщо доведена, крім іншого, наявність інтересів суспільства та умов, передбачених законом. Більше того, будь-яке втручання у володіння майном повинно задовольняти принцип пропорційності. Європейський суд неодноразово зазначав, що повинен бути встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства в цілому та вимогою захисту основних прав індивіда. Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати суспільним інтересам, навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю відчужену власність або не володіє нею.
		Суд зазначає, що укладаючи оскаржуваний договір купівлі-продажу майна, ПП "Автотехнобудсріс" виступало покупцем, як переможець конкурсу з купівлі майна за цим договором.
		При цьому ДП МОУ Західвійськбуд" виступав продавцем майна, яке перебувало в його господарському віданні на виконаня затвердженого Централізованим будівельним управлінням Міністерства оборони України бізнес-план ДП МОУ "Західвійськбуд" на 2003 р.
		В свою чергу Централізоване будівельне управління Міністерства оборони України затверджувало бізнес-план ДП МОУ "Західвійськбуд" на 2003 р. на виконання покладених на нього повноважень, визначених наказом Міністра оборони України № 212 від 14.07.1999 р. "Про вдосконалення управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу Збройних Сил України", зокрема щодо здійснення оперативного функціонального управління державним підприємством, з метою виведення відповідача-1 з кризового стану шляхом продажу державного мана, яке на той час не було задіяне у виробничій діяльності підприємства, тобто такі дії Централізованого будівельного управління Міністерства оборони України є напрямом державної політики, яка реалізується центральним органом виконавчої влади  Міністерством оборони України, яке є власником майна ДП МОУ "Західвійськбуд" і яке діє як орган публічної влади, та відповідно має виключні повноваження щодо встановлення умов приватизації державного мана, її проведення та укладення необхідних правочинів.
		Враховуючи вищенаведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, самі по собі допущені органами публічної влади порушення при укладенні правочину не можуть бути безумовною підставою для визнання договорів купівлі-продажу недійсним.
		Натомість, матеріали справи не містять винної, протиправної поведінки покупця при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу.
		Укладаючи договори купівлі-продажу майна, що та перераховуючи власні грошові кошти за нього, ПП "Автотехнобудсервіс" мав право очікувати на набуття права власності в значенні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Аналогічна правова позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України у справі № 36/10 від 02.03.2011 р, у справі № 910/13687/14 від 08.09.2015 р.
		З врахуванням, зокрема, вимог ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ПП "Автотехнобудсервіс" не може відповідати за помилки органу державної влади та заснованого ним державного підприємства при укладенні спірного правочини, а відтак його не може бути позбавлено конституційного права, оскільки він добросовісно, відкрито та на законних підставах набув права власності на нерухоме майно - операторську будівлю АЗС, загальною площею 16,3 кв.м., споруду мийки, загальною площею 3,2 кв.м., які розташовані в с. Малехів Жовківського району Львівської області по вул. Л.Українки, 45.
		У Рішенні Європейського суду з прав людини від 02.11.04 р. у справі "Трегубенко проти України" вказано, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний inter alia, "інтерес суспільства" та "умови, передбачені законом". Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, "справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе "індивідуальний і надмірний тягар". Отже, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини майнове право особи, зокрема, право оренди, може бути припинено у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства. Разом з тим, під час розгляду справи, прокуратурою належним чином не обґрунтовано та не доведено за допомогою належних та допустимих доказів ні обставин наявності суспільного інтересу на припинення права ПП "Автотехнобудсервіс" володіти майном придбаним та набутим у власність за оспорюваим договором, ані порушень прав держави, зокрема Міністерства оборони України, внаслідок виникнення у ПП "Автотехнобудсервіс" такого права, адже позовна заява та інші обґрунтування заявлених вимог не містять конкретних доводів та не зазначають доказів того, в чому полягає шкода, завдана укладенням спірного договору від 23.07.2003 р.: чи має місце ненадходження чи невідповідне надходження оплати за цим договором, чи було позбавлено права на майно за договором іншого потенційного покупця. 
		Зважаючи на позицію, викладену у рішеннях Європейського суду з прав людини, суд вважає, що принципи пропорційності та балансу інтересів держави та відповідача-2, не порушені, а тому задоволення вимог прокурора призведе до того, що держава втрутиться в справи власника та позбавить другого відповідач права власності на публічно та оплатно придбане майно.
		Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 
		З матеріалів справи не вбачається порушень з боку ПП "Автотехнобудсервіс" щодо укладення оспорюваного договору, а тому суд приходить до висновку, що відсутнє порушення прав позивача, а тому, оцінюючи вищевикладені обставини в контексті з практикою Європейського суду з прав людини, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та враховуючи відсутність доказово обґрунтованих доводів щодо наявності умислу у діях ПП "Автотехнобудсервіс", позовні вимоги задоволенню не підлягають.
		Щодо заяви про застосування позовної давності, суд зазначає наступне.
		Як роз`яснено в п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
		Оскільки суд визнав вимоги прокурора необґрунтованими та відмовив у їх задоволенні, підстави для застосування позовної давності, в даному випадку, відсутні. 
		При цьому на виконання постанови Вищого господарського суду України від 28.07.2015 р. щодо необхідності дослідження доводів прокуратури та Міністерства оборони України щодо відсутності пропущення строку позовної давності, поважності чи неповажності пропуску цього строку, суд зазначає наступне.
		Положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
		Визначення початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 Цивільного кодексу України, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		Держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за стабільність цивільного обороту, підтримувати який мають, зокрема,норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею правочинів, якими порушено право державної власності чи інше речове право.
		Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб`єктів владних повноважень, на позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, поширюється положення ст. 257 Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
		Разом із тим ч. ч. 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України визначено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов`язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
		Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
		Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного суду України від 30.09.2015 р. у справі № 910/4626/14.
		З матеріалів справи вбачається, що 30.08.2012 р. відповідачем-2 подано заяву про застосування строків позовної давності. В своїй заяві відповідач зазначає, що позивачем та прокурором було пропущено строк позовної давності для подання даного позову, оскільки загальний строк позовної давності становить три роки, а оскаржуваний договір було укладено ще 23.07.2003 р.
		Прокурор в свою чергу у своєму клопотанні від 26.02.2016 р. та позивач у своєму письмовому поясненні від 05.10.2015 р., спільних клопотаннях про визнання причин пропуску звернення до суду поважними від 20.10.2015 р. та від16.12.2015 р., зазначають, що термін, коли позивач довідався про відчуження відповідачем-1 державного майна слід вважати дату надходження позивачу позовну заяву першого заступника військового прокурора Західного регіону, тобто серпень 2012 р., при цьому військова прокуратура довідалася про порушення прав держави в березня 2012 р. під час проведення перевірки дотримання посадовими особами ДП МОУ «Західвійськбуд» вимог законодавства щодо відчуження нерухомого майна Міністерства оборони України.
		При цьому, в своєму спільному клопотанні прокурор та позивач покликаються на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові № 3-18гс13 від 20.08.2013 р., згідно з якою у випадку коли прокурор та позивач не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а про обставини, які стали підставою звернення до суду, прокуратура дізналася лише зі звернення позивача, то початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту коли органи прокуратури дізналися про факт відсутності у представника необхідного обсягу дієздатності.
		Відповідно до статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України, зокрема, відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (розділ 1 глава 5), за винятком положення про застосування позовної давності лише за заявою однієї зі сторін.
		При вирішенні в даній справі питання про застосування строків позовної давності, суд бере до уваги також і обов`язкові, в силу вимог ст. 111-28 ГПК України, правові позиції Верховного Суду України котрі він виклав в постановах за наслідками перегляду рішень судів касаційних інстанцій.
		Окрім правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові №3-18гс13 від 20.08.2013 р. та зазначеної прокуратурою в клопотанні про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, суд враховує і наступні правові позиції:
		1) Правова позиція судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, викладена в постанові № 6-152цс14 від 29.10.2014 р., зміст котрої зводиться до наступного:
		«Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
		За змістом норми ст. 261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
		При цьому норма частини першої ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
		Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов`язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин».
		2) Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові № 3-21гс15 від 25.03.2015 р.:
		«Прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду».
		3) Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові № 3-194гс14 від 23.12.2014 р.:
		«Суд касаційної інстанції фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та помилково дійшов висновку, що відлік позовної давності починається у 2013 р. - з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту відсутності у Білгород-Дністровської райради повноважень щодо передачі спірної земельної ділянки в оренду».
		Крім цього, в пункті 4.1 постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» № 10 від 29.05.2013 р. передбачено, що початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, топозовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.
		З огляду на викладені положення законодавства та правові позиції Верховного Суду України, суд зазначає наступне.
		Оскаржуваний договір купівлі-продажу №16 було укладено 23.07.2003 р. Враховуючи те, що позивач - Міністерство оборони України стороною цього договору не виступало, об`єктивну можливість довідатися про його існування воно мало не пізніше 20.02.2004 року, коли відповідач-1 подав йому звітність про фінансово-господарську діяльність підприємства за 2003 рік.
		Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України № 419 від 28.02.2000 р. затверджено Порядок подання фінансової звітності (надалі - Порядок).
		Відповідно до п. 1 вказаного Порядку (в редакції станом на 2003-2004 рр.) його дія поширюється на всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми і форми власності, а також на представництва іноземних суб`єктів господарської діяльності (далі - підприємства), які зобов`язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно із законодавством.
		Фінансова звітність подається органам, до сфери управління яких належать підприємства, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, а також згідно із законодавством - іншим органам та користувачам, зокрема органам державної статистики, та щодо використання бюджетних асигнувань, одержаних з державного бюджету, - органам Державного казначейства, а щодо використання асигнувань, одержаних з місцевих бюджетів, - відповідно фінансовим відділам райдержадміністрацій, міськвиконкомів та фінансовим управлінням обласних, Київської і Севастопольської міських держадміністрацій (п. 2 Порядку).
		Відповідно до п. 5 Порядку квартальна фінансова звітність (крім зведеної та консолідованої) подається підприємствами органам, зазначеним у п. 2, не пізніше 25 числа місяця, що настає за звітним кварталом, а річна - не пізніше 20 лютого наступного за звітним року.
		Згідно п. 12 Порядку перед складанням річної фінансової звітності обов`язкове проведення інвентаризації активів та зобов`язань підприємства. Проведення інвентаризації також обов`язкове у разі, зокрема, передачі майна державного підприємства в оренду, приватизації майна державного підприємства, перетворення державного підприємства в акціонерне товариство.
		Таким чином, суд погоджується з твердженням відповідача-2, що Міністерство оборони України було обізнано із тим, що ДП МОУ «Західвійськбуд» здійснило продаж активів (у тому числі за спірним договором споруди мийки та будівлі АЗС  сторінка 8 рядок 2, 3 в роз шифровці приміток до річної фінансової звітності за 2003 р.) не пізніше 20.02.2014 р.
		Більше того, в матеріалах справи міститься Акт ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МОУ «Західвійськбуд» від 09.06.2008р., складений Західним контрольно-ревізійним управлінням Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України на арк. 8 якого зазначено, що на підставі бізнес-плану ДП МОУ «Західвійськбуд» на 2003 р. у військовому містечку № 371 с. Малехів Жовківського району Львівської області відчужено 7 об`єктів нерухомості, в тому числі, операторської будівліАЗС площею 1,3 кв.м. та споруди мийки площею 3,2 кв.м., які виступають предметом оскаржуваного договору. 
		При цьому про наявність окремого дозволу зі сторони Міністерства оборони України на продаж даного майна в акті ревізії не йшлося, а лише зазначалося, що таким дозволом слугує бізнес-план ДП МОУ «Західвійськбуд».
		Відтак, наявність вказаного акту ревізії від 09.06.2008 р. достеменно свідчить про те, що Міністерство оброни України було обізнано із продажем нерухомого майна за спірним договором задовго до моменту подання позовної заяви в даній справі (06.08.2012 р.). При цьому, суд враховує правову позицію Верховного суду України викладену в постанові № 6-152цс14 від 29.10.2014 р. про те, що обізнаність органів особи або інших осіб до повноважень яких належав контроль (в даному випадку Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України) свідчить про обізнаність самої особи (в даному випадку Міністерства оборони України).
		Беручи до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові № 3-18гс13 від 20.08.2013 р. суд зазначає, що Міністерство оборони України дізналося про порушення свого права з моменту коли йому стало відомо про продаж нерухомого майна та наявність оскаржуваного договору, оскільки враховуючи те, що договір уклало підприємство, яке перебуває в управлінні позивача і на укладення котрого необхідний дозвіл останнього, знаючи, що такого дозволу позивач не надавав, а тому з моменту дізнання про факт продажу майна, позивач був обізнаний із фактом відсутності у директора ДП МОУ «Західвійськбуд» необхідного обсягу дієздатності на такий продаж.
		При цьому, суд не вважає акт ревізії від 09.06.2008 р., в якому перевіряючими не було виявлено порушень законодавства при відчуженні в 2003 р. об`єктів нерухомого майна, як доказ того, що позивачу не було відомо про факт порушення свого права. Так, неправильна оцінка працівниками позивача документів при проведенні ревізії, неправильне трактування та застосування чинного на той час законодавства України, в силу вимог ст. 68 Конституції України, не звільняє позивача від відповідальності за несвоєчасне звернення за захистом своїх прав до суду.
		З огляду на викладене, суд відхиляє, як необґрунтовані доводи позивача, що про порушення своїх прав йому стало відомо лише з моменту подання прокурором позову в даній справі.
		Крім цього, незважаючи на те, що позовна давність повинна обчислюватися від дня, коли про порушення свого права довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор, суд зазначає, що в матеріалах справи є достатньо доказів, які свідчать про пропуск позовної давності самим прокурором.
		Так, ще 16.02.2004 р. начальник Центрального спеціалізованого будівельного управління, повідомляв Військову прокуратуру Західного регіону України про те, що 10.02.2003 р. він на підставі наказу Міністра оборони України № 212 надав дозвіл відповідачу-1 на реалізацію адміністративної будівлі та інших приміщень у м. Львові по вул. Личаківській, 227, що знаходяться на балансі даного підприємства і були закріплені за ним на праві повного господарського відання .
		Він також повідомляв військову прокуратуру Західного регіону України про наявність затвердженого ним 10.02.2003 р. бізнес-плану ДП МОУ «Західвійськбуд», який вважався дозволом на реалізацію майна, зазначеного у бізнес-плані і на підставі якого здійснювалась реалізація майна відповідача-1. Відповідно до повідомлення військової прокуратури Західного регіону від 05.03.2004 р. № 6/18-с в порушенні кримінальної справи відносно посадових осіб відповідача-1 щодо скоєння ними порушень законодавства при відчуженні вищезгаданих приміщень по вул. Личаківська, 227, у м. Львові 05.03.2004 р. відмовлено за відсутності події злочину.
		Зазначене свідчить, що Військова прокуратура Західного регіону України станом на 2004 р., здійснюючи перевірку законності реалізації майна відповідача-1 по вул. Личаківській 227, у м. Львові, знала про наявність бізнес-плану відповідача-1 на 2003 р. та досліджувала його. Військова прокуратура Західного регіону України уже в 2004 р. у ході здійсненні вищезгаданої перевірки однозначно могла довідатись про наявність Договору № 16 від 23.07.2003 р. та про відсутність згоди Міністерства оборони України і погодження Фонду державного майна України на його укладення, витребувавши у межах своїх повноважень усі господарські договори, укладені відповідачем-1 щодо відчуження об`єктів, зазначених у вищезгаданому бізнес-плані. Відповідно до пояснень прокуратури та акту знищення архівних справ від 09.07.2012 р., матеріали цієї перевірки відповідача-1 у 2004 р., як і постанова від 05.03.2004р., знищені у зв`язку з закінченням строків зберігання даних документів. Відтак, суд дійшов висновку, що Військова прокуратура Західного регіону України, належно виконуючи покладені на неї повноваження мала об`єктивну можливість довідатись про порушення прав позивача та про осіб, які їх порушили, не пізніше 05.03.2004 р.
		З огляду на викладене, враховуючи, що прокуратурою знищено матеріали перевірки, яка проводилась у 2004 р., за закінченням термінів зберігання документів та відповідачем-1 теж знищено ряд доказів, які б надавали суду можливість достеменно встановити факт обізнаності позивача та прокуратури з оскаржуваним договором та протиправністю такого договору ще в 2004 році, беручи до уваги те, що збережені та наявні в матеріалах справи докази вказують на факт обізнаності позивача із оскаржуваним договором та його протиправністю ще 09.06.2008 р., а прокурора - не пізніше 05.03.2004 р., суд вважає заяву відповідача-2 про застосування позовної давності в даній справі, в якій позов подано 06.08.2012 р., - обґрунтованою та підставною, оскільки введення позовної давності зумовлюється вимогами стабільності в цивільному обігу, так як не можна залишати в невизначеному стані фактично сформовані обставини, зокрема між відповідачами у справі, без будь-якого обмеження у часі. 
		Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11.09.1997 р., передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
		Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20.09.2011 р. за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22.10.1996 р. за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
		Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 1, 4, 4-2, 4-3, 4-5, 4-7, 12, 33, 34, 38, 43, 49, 75, 82, 82-1, 83, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд - 
		В И Р І Ш И В:
		 
		1.У задоволенні позову відмовити повністю.
		2.Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені ст. ст. 91-93 Господарського процесуального кодексу України.
		 
		Повне рішення складено 21.03.2016 р.
		Головуючий суддя Артимович В.М.
		 
		Суддя Цікало А.І.
		 
		Суддя Фартушок Т.Б.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...