Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 902/1223/15 : Господарські справи (до 01.01.2019); Інші спори.
Надіслано для оприлюднення: 18.04.2016. Зареєстровано: 20.04.2016. Забезпечено надання загального доступу: 20.04.2016.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		12 квітня 2016 року Справа № 902/1223/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
		головуючого судді:Погребняка В.Я.,суддів:Коваленка В.М., Панової І.Ю.,розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_4на рішеннягосподарського суду Вінницької області                                          від 16.11.2015 рокута постановуРівненського апеляційного господарського суду                            від 28.01.2016 року у справі№ 902/1223/15 господарського суду Вінницької областіза позовомОСОБА_4доДочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff"пропро стягнення 18 432, 19 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн. за участю представників сторін: від Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff" - Тапанова Р.А. дов. б/н від 15.01.2016 року,
		ВСТАНОВИВ :
		У вересні 2015 року ОСОБА_4 (далі - Позивач ОСОБА_4) звернувся до господарського суду Вінницької області з позовом про стягнення з Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff" (далі - ДП "Українська горілчана компанія "Nemiroff") 18 432,19 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн.
		Рішенням господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 року у справі № 902/1223/15 (суддя - Стефанів Т.В.) у позові відмовлено.
		Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 року у справі № 902/1223/15 (головуючий суддя - Демянчук Ю.Г., суддя - Мамченко Ю.А.; суддя - Крейбух О.Г.) рішення господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 року у справі № 902/1223/15 залишено без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_4 - без задоволення.
		Не погоджуючись із рішенням господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 року та постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 року у справі № 902/1223/15, ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 року у справі № 902/1223/15 скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
		В обґрунтування доводів касаційної скарги ОСОБА_4 посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема ст. 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). 
		ДП "Українська горілчана компанія "Nemiroff" подало до Вищого господарського суду України відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 року у справі № 902/1223/15 - без змін.
		Колегія суддів Вищого господарського суду України, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
		Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивач ОСОБА_4 з 12.04.2010 року в ДП "Українська горілчана компанія "Nemiroff" займав посаду менеджера з питань регіонального розвитку (ключовий роздріб), регіон Регіональної дирекції з продаж Південний Схід Департаменту з продаж; 01.10.2010 року переведений на посаду менеджера з питань регіонального розвитку (лінійний роздріб), регіон Регіональної дирекції з продаж Північний Схід.
		На підставі наказу № 174 - НК від 13.03.2014 року позивача було звільнено 14.03.2014 року за згодою сторін, відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України, що підтверджується копією трудової книжки, і не оспорюється сторонами.
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до виписки про рух коштів на банківському рахунку № НОМЕР_1 в АТ "Райфайзен Банк Аваль" Позивача, заробітна плата (в тому числі компенсація за невикористану щорічну відпустку) у розмірі 12 873, 25 грн. надійшла на рахунок 06.06.2014 року (аркуш 3 банківської виписки).
		01.09.2015 року ОСОБА_4 звернувся до господарського суду Вінницької області з позовом про стягнення з ДП "Українська горілчана компанія "Nemiroff" середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 18 432,19 грн. та стягнення моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн.
		Відповідачем ДП "Українська горілчана компанія "Nemiroff" заявлено про застосування строків позовної давності. 
		Розглянувши вказаний позов, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відмову в його задоволенні.
		При цьому, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем без поважних причин пропущено тримісячний строк звернення до суду з позовом про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди.
		Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що такі висновки судів попередніх інстанцій є передчасними, оскільки зроблені з порушенням приписів ст. 43 ГПК України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. 
		Згідно з п. п. 1, 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
		Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: - чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; - чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; - яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
		Оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції вказаним вимогам не відповідають. 
		Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 18 432, 19 грн. та стягнення моральної шкоди у розмірі 5 000, 00 грн. (загальна сума 23 432,19 грн.).
		Підставою відмови у позові став, на думку судів попередніх інстанцій, сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем.
		Реалізація права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких повивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. 
		Загальні правила про позовну давність передбачені ЦК України.
		Зокрема, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Статтею 233 КЗпП України передбачені строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів. 
		Зокрема, відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. 
		У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. 
		Згідно зі ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. 
		За змістом ч. 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права або охоронюваного законом інтересу особи. Тобто, правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог.
		Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, необхідно з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про застосування наслідків її спливу зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску.
		Разом з цим, як вбачається з матеріалів справи, зміст мотивувальної частини як рішення суду першої інстанції, так і постанови суду апеляційної інстанції містить лише перелік підстав заявлених позивачем у позовній заяві.
		Згідно зі ст. 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
		Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.
		Як вбачається, судами попередніх інстанцій не досліджувались підстави позову, не встановлювалось чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі та якими доказами вони підтверджуються. 
		Відповідно, ні рішення суду першої інстанції, ні постанова суду апеляційної інстанції не містить доводів, за якими суд приймає чи відхиляє ті чи інші докази.
		Зокрема, судами попередніх інстанцій не встановлено чи дійсно було порушено право позивача, чи обґрунтований розмір вимог, заявлених позивачем, не надано оцінку як доказам, поданим позивачем на підтвердження своїх позовних вимог, так і доказам, поданим відповідачем, в своїх запереченнях.
		Судами попередніх інстанцій не перевірено чи мали місце порушення строків виплат сум, що належать працівникові на день звільнення, якщо такі порушення були, то чи правильно обчислено позивачем суми виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та кількість робочих днів, з урахуванням того, що відповідачем заперечувалася правильність обчислення суми такої виплати та кількість днів.
		Щодо заявленої позивачем до стягнення з відповідача моральної  шкоди, також судами попередніх інстанцій не встановлено в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, в якому розмір позивач оцінює заподіяну йому шкоду та якими доказами це підтверджується, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
		Таким чином, без встановлення вказаних обставин, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності.
		Також, суди попередніх інстанцій послалися на те, що Рішенням Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 2371 цього кодексу встановлено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 2371 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. Вказане Рішення Конституційного Суду України є  обов'язковим  до  виконання  на  території України.
		При цьому, як в рішенні першої інстанції так і в постанові апеляційної інстанції міститься посилання на позицію Верховного Суду України, з вказівкою на обов'язковість рішень Верховного Суду України відповідно до ч. 1 ст. 11128 ГПК України,  проте не зазначено дату рішення та відповідний номер справи, в якій було викладено вказану правову позицію. 
		Норми ЦК України визначають загальну позовну давність тривалістю у три роки (ст. 257), а також спеціальну позовну давність (ст. 258), яка може бути скороченою або більш тривалою за загальну позовну давність. Крім того, ч. 1 ст. 268 ЦК України містить перелік позовних вимог, на які позовна давність взагалі не поширюється, а в ч. 2 цієї статті зазначено, що законом можуть бути встановлені додатково інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.
		У ч. 1 ст. 233 КЗпП України передбачено скорочені строки позовної давності для звернення працівника до суду: один місяць - у справах про звільнення; три місяці - щодо вирішення інших трудових спорів. Однак відповідно до ч. 2 ст. 233 Кодексу, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
		У разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу суду надано право їх поновити (ст. 234 КЗпП України). 
		Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
		Згідно з ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
		За змістом ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
		Зазначені норми ст. 117 КЗпП України, якою визначено підстави виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відносяться до розділу VII "Оплата праці" вказаного Кодексу.
		На думку колегії суддів Вищого господарського суду України, при вирішенні питання про застосування строків позовної давності у даній справі, судам попередніх інстанцій необхідно встановити правову природу виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні: чи пов'язана вона з трудовими відносинами, чи відноситься до структури заробітної плати, чи регулюються вказані відносини законодавством про оплату праці та встановити, дія якої норми поширюється на ці правовідносини, а саме ч. 1 чи ч. 2 ст. 233 КЗпП України.  
		За висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 14.11.2012 року у справі № 6-139цс12, вимоги про стягнення середнього заробітку є вимогами, пов'язаними із виплатою заробітної плати.
		Такої ж позиції дотримується Вищий господарський суд України в постановах від 29.04.2014 року у справі № 905/242/13-г, від 02.10.2014 року у справі № 920/725/13.
		За приписами процесуального законодавства рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. 
		Як суд першої інстанції, так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 43 ГПК України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України є підставою для скасування судового рішення у справі.
		Відповідно до ч. 2 ст. 1115 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.
		Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 
		Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
		При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права і процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
		Керуючись статтями  1117, 1119 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України
		ПОСТАНОВИВ :
		Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
		Рішення господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 року у справі № 902/1223/15 скасувати. Справу № 902/1223/15 передати на новий розгляд до господарського суду Вінницької області в іншому складі суду.
		 
		Головуючий: Погребняк В.Я.  Судді:Коваленко В.М.  Панова І.Ю.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...